Там, де вітер

Є люди, яким дійсно важливо те, що ти думаєш

Волі в Чернівцях було аж занадто багато, однак вона погано конвертувалася у затишок і комфорт: одиницею переведення одного в інше були гроші, а їх у Тарнавського залишилося всього двісті гривень.

Зі самого ранку з неба плавно летіли поодинокі сніжинки, і коли дивитися на них знизу вгору, то здається, що вони сірі, як кава з молоком у радянській їдальні, майже чорні; а коли сніжинки падали тобі на пальто, то виявлялося, що вони непорочно білі, мов єдвабне мереживо, і на чорному кашемірі пальта ці сніжинки навіювали асоціації чи то з весіллям, чи то з похоронами — коротше, і там і там мали бути сльози.

Із двома сотнями гривень у кишені сподіватися на грайливе, богемне дольче віта не доводилося, тож Макс вирішив інвестувати їх у хоч трохи пристойний сніданок, у сподіванні на те, що далі невидимі сили пошлють йому фінансів на вечерю, наприклад, відваливши щедрий гонорар «Придуркам». Утім, з огляду на тутешні організаторські розклади, в серці Тарнавського поселилося недобре передчуття, що грошенят йому сьогодні, можливо, і не побачити.

А може, і завтра, у Кам’янці-Подільському, буде те ж саме? Теж кидалово. І в Хмельницькому, і у Вінниці, і в Умані, і в Кривому Розі, і ще Бог зна де. На що ти взагалі розраховуєш, Максе? На те, що їм хтось хоч коли-небудь заплатить гонорар? Добре, якщо вони взагалі вийдуть в нуль і не позичатимуть у тебе гроші на те, аби повернутися додому. Найкраще, що ти можеш зробити зараз — з’їсти булочку з корицею, випити кави і глянути на розклад поїздів до Києва.

Раптом Тарнавський пригадав суворе обличчя Аліси, коли він почав говорити про гроші, і Максові стало ніяково за свою дріб’язковість. Він пригадав блокнот, який Аліса подарувала йому вчора перед виїздом і подумав, що було б здорово купити їй теж якийсь подарунок у відповідь. Тож замість проїсти свої останні гроші та просидіти у кафе, Тарнавський несподівано для себе вирішив пройтися тутешніми магазинами, аби знайти якийсь подарунок для Еліс Пропеллергед.

Це рішення несподівано додало Максові сил, а голод, посилений ранковою кавою, зробився не таким надокучливим.

Почуваючись справжнім обідранцем, він прогулювався засипаними снігом центральними вулицями Чернівців, які вже потроху розчищали комунальники, глибоко запхавши руки в кишені пальт, зупиняючись подивитися то на вітрину з кольоровими карамельками, то на вітрину з прецлями, аж поки, врешті, не зайшов до затишної книгарні, де можна було, здається, сісти за стіл, придбавши дешевого круасана і каву за двадцять гривень, і читати в куточку кілька годин поспіль, без ризику того, що тобі постійно нагадуватимуть про необхідність замовити ще чогось.

Перед дверима в книгарню Тарнавський обтрусив пальто від снігу, скинув капелюха, змівши з нього шар мокрих сніжинок, і, врешті, зайшов досередини.

Усередині книгарні панувала приємна, обволікуюча, наче англійська розварна вівсянка, тиша. Книгарня щоразу була для Макса викликом. Тут завжди можна було знайти щось цікаве: щось про кінець Америки чи крах Європи, чи про розквіт Азії, чи про демонічні витівки велетенських айті-компаній, що завжди лоскотало нерви масовому читачеві, або щось про відступ демократії та шторм популізму, про майбутнє людини в цифрових концтаборах, і про минуле людини на гілках дерев у африканській савані, про мікроби, їжу і сталь, або про багатство націй, або щось новеньке про кінець історії, про Трампа, Сі Цзінпіня і про Ердогана, і про сильних чоловіків у політиці загалом, а також про сильних жінок у політиці і поза нею, про нових жертв політичних режимів і про політичних ув’язнених, про твіттер-революції і про сльозогінний газ для початківців, про екологічні страйки і про те, як навчитись кінчати, якщо ти жінка, і як не соромитись власної піхви, якщо вона у тебе є, одним словом, можна було відчути дихання епохи в максимально комфортних умовах, і це дихання, освіжене запахом типографської фарби та ясним стилем популярних авторів з Гарвардом за плечима, не збивало з ніг, в нього можна було вчутися, вжитися, в ньому навіть можна було віднайти якусь страхітливу, загрозливу красу.

Були тут і романи — то розлогі родинні епоси на тисячу сторінок, то раптом локальні історії якогось дитячого зґвалтування, то історії про ображені почуття, то історії про дівчат з татуюванням дракона, то історії про дівчат у вікні, у потязі, у кризі, у тумані, сотні тисяч історій про дівчат. Доходячи до цих рядів, Макс відчував укол ревнощів — адже тут мала бути і його книжка, на еволюційній вершині топ-хітів продажу, але ж, на жаль, ні, кілька книг Макса Тарнавського можна було знайти тільки у відділі української літератури, недалеко від Стельмаха і Самчука.

Переглядаючи корінці книг, Макс мимоволі запримітив дівчину, яка, уткнувшись носом в книгу, вже кілька хвилин невідривно стояла у куті. Вона видалася йому знайомою і він все намагався роздивитися її, але коли та на секунду відклала книгу, Тарнавський раптом упізнав у ній свою стару знайому Марту Дмитришин, відому чернівецьку літературознавицю, поетку й журналістку, і навіть спробував тихенько самому вийти з книжкової зали. Однак було вже пізно.

Дівчина, відчувши на собі його погляд, здивовано усміхаючись, промовила:

— Максе? О Боже, сонце, яка несподіванка, ти що тут робиш у Чернівцях? — вона поклала книжку і в два кроки опинилася поруч з ним, беручи його за руку і цілуючи в щоку. — Я думала, ти в Києві! Сто років тебе не бачила!

— Привіт, мацьопа, — привітався Тарнавський, зрозумівши, що втекти тепер не вийде. — Заїхав буквально на півдня.

— Справді? — великі блакитні очі Марти спалахнули цікавістю, а Тарнавський подумки відмітив, що вона все так само гарна, як і була. — Ти до нас із читаннями? Слухай, дай вгадаю... в тебе вийшла нова книжка?!

— О, ні, — Макс ввічливо розсміявся. — Ні-ні, ні. Поки ще працюю.

— Слухай, ти що зараз робиш? Давай, може, на каву? — почала тягти його до виходу Марта. — У мене є зараз годинка, я якраз чекаю на прийом до свого психотерапевта, він мене приймає кожної суботи. А в тебе є час?

— Ну, в принципі...

— Ой, та пішли! — махнула рукою Марта так легковажно, наче мала потаємні ключики до всіх Максових проблем, що, звісно, їй і хотілося б думати про себе, але чого не було в дійсності.

Мартуся потягла Тарнавського до виходу, на ходу розповідаючи йому про свої нові наукові досягнення, літературні знахідки і загалом про те, чим повнилися в останні дні серця світу сього.

Вони рушили у кав’ярню навпроти, і Макс із завмиранням серця уявив собі, що трапиться, якщо зараз їх раптом застукає тут удвох із блакитноокою, ангельського вигляду Мартусею Аліса. Так, наче він робив щось неправильне. І думаючи про Алісу таким чином, він запитував себе: а хто вона тобі взагалі така? Навіщо ти про неї так часто думаєш?

Марта була дівчиною на виданні. Прекрасно освічена, вона вже встигла захистити навіть кандидатську (Яніна саме вчора, нагадаємо тобі, Максе, проходила цей рубіж болю і терпіння). Окрім того, її жіночі принади навіювали якнайбільш утішні фантазії прекрасного протестантського щастя — достатньо набожного, аби зберігати внутрішнє відчуття чистоти і праведності, і достатньо вільного, аби можна було щасливо зачинати діток, кохаючись у прекрасних персах, розкішних сідничках чи довгих ніжках своєї молодої нареченої. Стоп, Максе, якої, в біса, нареченої?

А, звісно. Звісно, Максе, це ж той ваш недороман, так? Чи не тому ти так поспішав сховатися, коли побачив її у книгарні?

Окрім прекрасних пропорцій тіла, гідних того, аби зробити Марту фотомоделлю календаря «Цнота і пристрасть Буковини» за місяць грудень, і сяючих, схожих на Середземне море в полудень, блакитних очей, один погляд в які змушує тебе почуватися так, наче ти купаєшся у велетенському келихові, наповненому п’янким блю кюрасао, Мартусина сім’я добре забезпечувала її — наскільки Тарнавському було відомо, Марті належав невеличкий бізнес з виготовлення надувних кульок (подарунок її батька — веселого чарівника, який на дозвіллі від своїх справ працював у міській раді, творячи добро простим людям), квартира в серці старих Чернівців і симпатичний будиночок десь у Карпатах. У Мартусі можна було потонути, як у бездонному Синєвирі, як у карпатському чорничному вині, як у маковому відварі, звареному на полонині з нарізаних у сусідньому селі макових голівок.

Єдине, що було в Мартусі не так — вона досі була незаміжня. І все це виглядало так, наче Мартуся досі чекала на Тарнавського. Все почалося після того їх неоголошеного літературного недороману, коли вони час від часу зустрічалися на якихось літературних читаннях чи презентаціях то у Києві, то у Львові, то навіть закордоном на спільній поїздці до Мюнхена в складі української делегації, і коли, здавалося б, от-от мало статися щось важливе — наприклад, тримання за ручки хоча б, не кажучи вже про поцілунок десь на задвірках якогось чергового відреставрованого мюнхенського театру-броварні (літклубу-шнапсмануфактури, винокурні-пінакотеки), поки всі друзі: поети та письменники, видавці та перекладачі, дружньо кружлять місцеве пиво в компанії з німецькими українцями, теж видавцями і теж перекладачами, а ви, тихцем — чому б ні? — випадково вийшли удвох закурити, під такий самий рясний сніжок, як ото зараз, і там, у мюнхенських закапелках, на території колишньої промзони, переробленої на вимогу креативних індустрій, раптом, у тіні багатотонних, виблискуючих тьмяною міддю цистерн для баварського пива, чи шнапсу, чи доброго рейнського піно нуар, коли навкруги була лиш пустка, і жовте світло з вікон броварні линуло у синю затишну баварську засніжену темряву, ви б наблизили, зворушливо кліпаючи віями, на які падають сніжинки, одне до одного свої розпашілі вуста, пильно вдивляючись одне одному в очі — вогкі, глибокі, темні, живі, розуміючи, що зараз відбувається щось справді магічне, свідомі того, що після цього ви вже не будете такими, як були, що ви повернетеся в товариство, розгарячіле від шнапсу і єгермейстера, від wurstekowbasen і kartofelsalat, komm zu, Max, was machst du, Martusia? Ah, unsere golubushki, wilkommen, hirko, hirko! Drang nach ost! Trinken und schminken! І ви провели б решту вечора, спершу несміливо позираючи одне на одного, а потім разом останніми плетучись у хвості слідом за всією розвеселою компанією, яка приїхала сюди розповісти про гібридну війну і Революцію гідності, про громадянське волонтерство і культурну дипломатію, приїхала сюди, аби бути речниками правди в океані інформаційного фальшу і розповісти про справжню Україну, що зараз, власне, народжується, і ви б, — освячені цим покровом, ішли б тихо під блакитним нічним снігом Мюнхена, схожим на мелодію Баха, яка звучить із крихітної музичної скриньки, — уже тримаючись за ручки, мовчки, бо все було б тепер кришталево ясно — тут би і пан Богдан, добрий чарівник із міської ради, Мартусин тато, став би зовсім по-іншому зрозумілим і доленосно добрим, наче світоч у морі неспокою, яке тобі, Тарнавський, довелося проплисти, і пані Наталя, з її пляцками і котлетками, тушкованим кроликом і голубцями з грибами, з її духмяніючою затишком квартирою, ароматною і гарячою, немов чудо-піч, з якої випурхують на світ рожевощокі ангелики в білих підрясничках, — вона теж стала би зовсім по-іншому зрозумілою, по-рідному і по-теплому, і зразу ж у цьому світі знайшлося б місце і для ночівлі зятя — звісно, ви ще й самі б про це не говорили, та вже всім було би зрозуміло, що це — шлюб десятиліття, найвдаліша пара, яку лиш могла собі вимріяти новітня українська література, ви, звісно, спершу б для годиться, і для того, аби самим трішки стримати серцебиття і пашіння щік, попереписувалися б у розлуці — повернувшись із Мюнхена: хто в рідні Чернівці, а хто в цей нестерпний Київ. А потім, звісно, після мільйона теплих слів, чи, може, навпаки, після годин мовчання по скайпу, коли сказати просто нічого і коли просто потрібно мовчати, просто по Вітґенштейну (Осанна! Вона, як і ти, також знає кодове слово «Вітґенштейн» і вміє правильно написати «Ортеґа-і-Гассет»), ви, оповиті цією мовчанкою, врешті, порушуєте її, ти приїздиш до неї в Чернівці, а в кишені гріє ногу коробочка з обручкою, вибраною наосліп, оскільки кохання знає все серцем, з малесеньким, як макове зернятко, діамантиком, слово за слово, вечеря у батьків, тиха розмова у неї в кімнаті, ти на одному коліні, дістаєш із кишені свій подарунок, а вона ридає і по-мате­ринсь­ки пригортає твою голову собі до колін, ночівля на дивані задля пристойності в іншій кімнаті, ніч перша, прогулянки по місту, знайомство з її друзями, увечері — святкування, не знаю, Різдва там, чи Старого Нового року, чи Йордана, чи Масляної, чи уродин тієї ж самої Мартусі, чи, хай йому грець, ваших, врешті-решт, заручин — і ти знову лягаєш на тапчан, ніч друга, але вже стільки всього відбулося за добу, що, врешті, Мартуся сама тебе тихо кличе крізь прочинені двері, кличе зігріти її під велетенською й холодною, наче снігова хмара над Євросоюзом, периною, і, звісно, ти, почуваючись, мов справжній лицар, що пройшов усі випробування: випробування мечем, вогнем, драконами російської пропаганди, німецькими видавцями і українськими авіалініями, ти, гарячий, як меч Гавриїла, і вона, прохолодна, мов блакитноокий скандинавський циклон, входите врешті одне в одного, єднаючись у спільному жаркому лоні любові, у справжньому юнгіанському тиглеві кохання, прикритому цією велетенською периною батьківського і, загалом, суспільного схвалення, зливаєтеся в прекрасного нового андрогіна української літератури, безсмертну пару, що, з’єднавши долоні й із закоханими усмішками переглядаючись, мов на середньовічних гравюрах, входить на небеса — а щокасті вітри сурмують у сурми, мудрооке кругловиде сонце задоволено позирає на вас, ангели чудуються і віншують вас мерехкими зорями, пшеницею без куколю, срібними монетками і чоколядно-марципановими цукерками крафтового виробництва. Безпечно палахкотить, захищена дитячими рученятками, свічечка літери «Ї», рівно сяє місячний серпик літери «Є».

От як усе могло би бути, Максе, якби ти робив правильні кроки у своєму житті.

Проблема в тому, що роману у вас із Мартусею так і не склалося, а всі спроби дупастеньких купідончиків обстріляти вас своїми стрілами з криваво-червоними серцевидними наконечниками, які, входячи в груди, мали б розірвати усі артерії і фасції, на яких висять ваші обледенілі від останніх подій у країні серця, закінчилися гидким відчуттям фрустрації (з твого боку) та відвертим нерозумінням (з її сторони). Врешті, води часу все це змили, висловлюючись образно, з берегів ваших бажань, по воді попливли нові трупи (тепер уже натуральні — двохсоті, чорні тюльпани), вам стало якось не до одне одного. Хоч, може, саме це б зіграло для національної безпеки значно більшу роль, ніж чергова партія натовських «Джавелінів» чи «Байрактарів». А відчуття фрустрації — хіба її мало в цьому житті? Ще трохи фрустрації (в чому її вимірювати? В джоулях? Ньютонах? А може, якось неординарно — в децибелах або люменах? У, прости Господи, рентгенах на годину?) ніхто не помітить, одним кілофройдом фрустрації більше, одним менше — кому вже яка різниця в країні, яка тріщить по швах (Зиґмунд Фройд, що бачить у вересні 1939-го, менш ніж за місяць до власної смерті, початок Другої світової війни, повністю розчарувавшись у здатності виплеканого культурою «еґо» контролювати пориви дикого підсвідомого, віднині проголошується еталонною одиницею фрустрації, «один фройд»).

Так, власне кажучи, і не зрослося.

Чому, Максе? Warum? Потім з’явилася Яніна — помірно лівих поглядів, з доброю академічною освітою, захопливою лінією талії і прекрасними навичками глибокого міньєту, достатньо згодлива і достатньо самодостатня, одним словом, така ж доросла дурепа, як і ти, яка сподівалася, як і ти, як і все твоє покоління, що ще трішки і — от! Як не 2004-й, то бодай 2014-й, а ні — ну то наступна дата, коли врешті крига скресне, ми вступимо в ЄС і все якось закрутиться. Тарнавський завжди мріяв про жінку, в якої буде красиве тіло — кажуть, це другий етап після того, коли розчаровуєшся у розумних жінках. Жаркість Яніниних перс компенсувала Максові холодність літературної критики, а її крутизна стегон давала відчуття життєвого підйому кожного разу, коли він зупиняв на Яніні свій погляд. Одним словом, з Яніною все якось потекло, попливло по прокладених відповідними інстанціями руслах, але чому ж не Мартуся? Може, ти дав осічку десь там?

Було щось дуже неправильне в самій думці одружитися з Мартою. Наче секс під галюциногенами, коли ти не розумієш до кінця, ані хто твій партнер, ані, власне, того, є він чи ні, чи то, може, лиш твої видіння, витівки ноосферних суккубів та інкубів, підчеплених на безкоштовному порносайті.

Думаючи над усіма хитросплетіннями свого життя — яке, здається, з кожним днем здавалося набором усе тугіше сплетених вузлів помилок, розв’язати які не під силу жодним зубам, Тарнавський упіввуха слухав історії про місцевий літературний бомонд, які в надлишку йому забезпечувала за кавою Марта. І тільки легка тінь того, що всі ці розгнуздані чернівецькі постмодерністи раптом включилися у волонтерську діяльність, а вся Мартусина оповідь так чи інакше заторкувала теми війни, патріотизму, Майдану, змушували Макса незатишно поїжачуватися, наче від холоду, що охоплював його при кожному слові про громадянське суспільство і єдність, в якій, як Тарнавський уже встиг гостро відчути, йому місця не було. В рай рабів не пускають. Того раю, до якого, схоже, вже так чи інакше долучилися всі інші Максові колеги-літератори, він виявився не вартим.

У кав’ярні, замовивши кави вже вдруге, вони ще довго обговорювали абсолютно непотрібні Тарнавському плітки про письменників, видавців і знайомих критиків, аж поки, врешті, Мартуся не спитала його обережно:

— Я бачила на фейсбуці, що ви розсталися з Яніною... Мені так шкода, — Мартуся, дивлячись то на Макса, то на свої пальці, гралася із симпатичним перснем, що був явно не на тому місці, де його носять заручені люди.

— Нічого страшного, — зумисне легковажно махнув рукою Тарнавський. — Ми були кепською парою. Сімейне життя — це як грати удвох роль коняки у шкільному театрі. Завжди комусь випадає бути задом. В цій історії отим незграбним задом був я.

— Шкода, коли розпадаються такі гарні пари, — сказала Мартуся не без деякої надії в голосі. — Напевне, тепер весь той зашквар зі статтею Хари без допомоги Яніни сприймати значно важче... Ти ж бачив, що там зараз твориться на фейс­буці?

— Не бачив, але категорично заперечую, — попри спробу здаватися легковажним за будь-яких обставин, Макс відчув, як всередині нього все похололо. Він і справді досі не знав, що там, у тій статті Хари. Не наважився подивитися.

— Слухай, Максе, — сказала Мартуся, акуратно помішуючи ложечкою цукор у свіжому капучино. — А тобі не здається, що ти надто легковажиш із цією справою? Все ж таки, ми нація, суспільство... Це важливі речі...

— Легковажу? Чим? — Тарнавський зробив обличчя якомога наївнішого простака.

— Ну, — Мартуся нахмурила брівки, і її личко, обрамлене золотими кучерями, здалося по-особливому невинним: — Можливо, є люди, яким дійсно важливо те, що ти думаєш про ті проблеми, через які ми зараз проходимо.

— Мої думки настільки складні для пересічного громадянина, що викласти їх на папір — це як провести його за руку в лігвисько Ктулху. Розумієш, Мартусь? Там неевклідова геометрія, — розвів руками Тарнавський. — Треба мати таку ж освіту, як й у мене, щоб людина могла прослідкувати за моїми міркуваннями. І я наперед знаю, що це неможливо. Тому я просто скромно мовчу. Мовчав під час Майдану, під час анексії Криму і окупації Донбасу, мовчатиму і в подальшому. Чи це останні лиха, які нас чекають як людство? Я б засумнівався. Боюся здатися надто гордим і самовпевненим у своїх міркуваннях, але що поробиш? Так уже склалося, що я володію істиною, а інші — ні, і нам дискутувати немає про що.

Сказавши ці слова, заздалегідь розраховані на провокацію, Тарнавський задоволено поглянув на Мартусю. Але Мартуся, на відміну від Яніни, легко розрізняла, де він блефував і лицедіяв, а де говорив правду.

— Ти не такий, — сказала вона з лагідним, добрим докором. — Тобто ти розумний, але ж ти не доктор Зло. Може, певні люди з фейсбуку і не зрозуміли б усього, що ти міг би написати...

— Таких буде дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих... — вставив Тарнавський, стараючись зберегти якомога серйозніше обличчя. Тролити закоханих у нього дівчат було Максовою улюбленою справою.

Мартуся зітхнула, але не втомлено, як Яніна, а з якоюсь особливою любов’ю, світлим безсиллям перед коханою, але такою непростою дитиною.

— Я розумію, що тобі до лампочки всі ці повсякденні метання людей...

— Так, я називаю це «безпідставною драматизацією»...

— ...але я думаю, твоя проблема з фейсбуком не в тому, що ти озвучив якусь неправильну позицію, — зауважила Мартуся м’яко. — Багато різних людей озвучували різні позиції. А ти взагалі ніякої позиції не озвучив. Тому від тебе стільки людей відвернулися і розчарувались. Вони очікували якоїсь ясності. Хай, можливо, більш складної картини світу, ніж у більшості людей. Може, непростої емоційно. Але вони чекали принаймні хоч на якусь твою реакцію. Коли людина мовчить, складається враження, що вона просто безсила перед ситуацією. Й іменем такої людини легко маніпулювати. Їй легко приписати ті слова, яких вона не говорила, просто лише тому, що вона промовчала тоді, коли мовчати не можна було. В якомусь сенсі таке мовчання, пробач мені, дехто може навіть розцінювати як малодушність.

Сказавши це і ніби відчувши полегшення від того, що нарешті відкрила йому свої наболілі міркування, Мартуся з надією поглянула на Тарнавського, а він вкотре вразився чистоті її рис обличчя, мудрості погляду, м’якості характеру. Адже вона була б, напевне, прекрасною матір’ю, чи не так? Не гірше турбувалася б за Жозі та Ежена-Леопольда, аніж Яніна.

— Я думаю, якби ти просто озвучив свою позицію в ті часи, зараз би тобі не було так складно. Зокрема, я думаю, і з цим романом, «Там, де вітер». Багато хто не сприйняв його саме тому, що не мав з тобою зв’язку в найдраматичніші моменти... Люди не зрозуміли, чому, коли всі пишуть про Майдан і війну на Донбасі, ти пишеш роман про маяк і море. І я, якщо чесно, одна з них.

Оп, Тарнавський. А це вже по-справжньому боляче.

Мартуся лагідно, з любов’ю подивилася на нього очима смиренної сестри милосердя.

— І ще, — дещо схвильовано додала вона, розгладжуючи на столі паперову серветку. — Я думаю, що люди опиняються в такій ситуації, коли не мають надійного супутника в житті. Й буває так, що люди обертаються в одному середовищі, довго знають одне одного і навіть товаришують, але не бачать одне в одному такої нагоди бути разом, розумієш? Придивися ближче до свого оточення. Можливо, там є люди, яким ти дійсно потрібен? Ті, в кому ти зміг би знайти справжню підтримку для себе?

Тарнавський подумав було, що, можливо, й справді варто було зараз пояснити Мартусі, чому він вирішив написати роман про маяк і відлюдника на ньому. Про велику травму вигнання зі суспільства, глибинне почуття остракізму, яке він плекає в собі, ще, напевне, з тих дитячих часів, коли батько залишив їх з матір’ю, коли йому було всього вісім. І так далі. Але ось ця остання тирада Мартусі про людей «із близького оточення», що була не дуже то й прихованою саморекламою, геть зовсім розстроїла його.

— Я не певен, що в моєму оточенні є такі люди, — сказав Тарнавський з деяким викликом. — На жаль, уже багато років я почуваюся повністю ізольованим від інших. Інтелектуально й емоційно, і останні три роки — ще й соціально. А в тебе є такі люди?

Мартуся, що до цього дивилася на нього своїми ясними бездонними очима, а тепер перебирала пальчиками серветку-макраме на столі, присвятивши всю увагу їй, раптом, почувши ці різкі слова, наче втратила всю свою вітальну силу. Плечі її опустилися. Боротися за серце Тарнавського в Мартусі, здається, сил уже не було. Чи не цього ти добивався, мій делікатний друже?

— Теж немає, — тихо сказала Марта, потупивши погляд, і на її очах заблистіли сльози. — Вже багато років... Зізнаюся по секрету, Максе... Тільки, молю тебе, нікому ні слова... Я саме через це хочу піти в монастир.

Марта підняла на нього погляд. Це був останній її випад. І він виявився, що називається, стрілою просто в проріз забрала.

— Мені здається, Бог показує мені, що я в цьому світі вже не потрібна і маю себе повністю присвятити Йому. І, здається, робить це дуже ясно, хоч і боляче. Часом через найрідніших людей...

Мартуся з відчаєм поглянула на Макса.

— У монастир? — лиш здивувався той, по-ідіотськи піднявши брови. Хоча, правду сказати, ця новина по-справжньому ошелешила Тарнавського. І навіть на якусь мить змусила його відчути себе причетним до цього рішення. Втім, Макс швидко відігнав ці темні думи.

— Тихіше, благаю, — попросила Марта, озираючись навколо і прикладаючи собі долоню до ямки на шиї, ніби стримуючи хвилювання. — Я вже давно молилася, щоб мені Бог вказав шлях...

Тарнавський відкинувся на спинку канапи, на якій він сидів, і теж обвів поглядом затишну кав’ярню. Чи мав би він як християнин почувати провину за те, що Мартуся хоче обрати життя в монастирі? Тьху, та якого дідька ще й це йому в голову брати?

— Знаєш, Мартусь, — сказав Макс, промовчавши якийсь час і намагаючись знайти слова, які б виразили його ставлення до ситуації, але слова вперто не знаходилися. — Я поважаю твоє рішення.

— Справді? — в очах Мартусі промайнули водночас надія і ще більший біль. Надія, що зараз він скаже те важливе, що можливо, змінить долю і самої Мартусі, і Тарнавського. І біль від цього фатального, по-европейськи дистанційованого «поважаю твоє рішення».

— Так, звичайно. Хоч теж не розумію його. Але приймаю. Ми з тобою особистості. А особистостям легше зрозуміти одне одного, навіть якщо вони в чомусь не погоджуються.

Мартуся усміхнулася. Це була справжня усмішка Мадонни, як здалося Тарнавському — усмішка любові, вистражданої крізь біль. На її очах знову виступили рясні, схожі на дрібненькі діамантики, сльози, яких вона зовсім не соромилася. Марта поклала свою гарячу вологу долоньку на Максову висушену холодом руку.

— Дякую тобі, — прошепотіла вона крізь сльози, все ще намагаючись усміхатися. — Ти справжній друг.

Тарнавський стримано прийняв цей вираз вдячності і, врешті, наважився спитати те, про що хотів було поговорити з Мартою одразу, як тільки побачив її.

— Мартусь... Скажи, будь ласка, я можу у тебе дещо попросити, як у людини, котрій я по-справжньому довіряю? — несміливо почав він, готуючись позичити зараз у Мартусі хоча б із тисячу гривень. Хоч він був певен, Мартуся віддала б йому без повертання все, що мала. — Це може залишитися тільки між нами?

— Так, звісно, — Марта, втерши сльози паперовою серветкою, з новою надією глянула на Тарнавського. Ну ось, Максе, може, тепер ти нарешті кинеш блазнювати і скажеш ці чарівні слова, на які вона так чекає?

Макс посміхнувся, і зрозумів, що слова про тисячу гривень, мов зачаровані, не виходять у нього з рота. Марта з любов’ю, запитально дивилася на нього. Її очі все ще волого блистіли.

— Та ні, не буду, — Макс винувато потупив очі і тут же знову просяяв. — Це справді... Надто... Надто необдумане, імпульсивне прохання... Пробач, будь ласка. Ще побачимося.

У клубі «Качка», куди Тарнавський приїхав о пів на п’яту вечора, вже було достатньо людно і, головне, накурено так, що крізь дим годі було розгледіти когось знайомого. На сцені налаштовували свою апаратуру перші виконавці — якісь довговолосі барди-менестрелі, що грали лицарську музику на середньовічних інструментах. Одного погляду на їх ельфійсько-селянські лляні одежі та бороди було достатньо, аби безпомильно впізнати в них прибульців зі світлого шропширського безумства толкієністики. Задля власної безпеки і кращого духовного бачення Макс одягнув свої чарівні голографічні окуляри.

— Жанет, привіт! — загукав Макс, побачивши крізь клуби диму і світло рамп, що сліпило очі, знайомі хвостики, і дівчина, впізнавши Тарнавського, на секунду спалахнула, все ще сподіваючись, далебі, свята простота, відхопити сьогодні від життя кілька оргазмів (хай чого б це їй не коштувало), аби трішки зігріти цю зиму тривог наших.

— Привіт, — Жанет підійшла до Макса, взяла за руку і потягла його кудись у гущавину натовпу. Вона гучно додала, аби було чутно крізь шум музики біля барної стійки та скрежетання мікрофонів на сцені: — Круті окуляри! Ходи сюди, нам треба сфоткатися!

Жанет була вже при параді — в чорній облягаючій одежі і гримучому макіяжеві на півобличчя, і від цього Тарнавському стало її ще більше шкода. В нього, принаймні, маскарадом був цілий світ. Їй же, бідненькій, доводилося, наче привидові опери (привидові рок-клубу?), жити від концерту до концерту і оживати лише в означені години роботи закладу.

Жанет потягнула Тарнавського до великого плаката, на якому було зображене лого рок-клубу «Качка» (вочевидь, тут малася на увазі забавна гра слів — щось середнє між кумедною в своїй глупоті свійською твариною і серйозною, майже релігійною двіжухою, що народжується в найкращі моменти виступу групи, коли весь зал починає рухатися як один організм в такт музиці зі сцени), і вони зробили кілька смішних фото з висунутими язиками і розчепіреними пальцями.

Жанет нахилилася до Максового вуха і від неї війнуло алкоголем та тютюном. Все ще тримаючи його, мовби випадково, за руку, Жанет сказала:

— Слухай, нам треба поговорити!

— Справді? — здивувався Тарнавський, втім, прекрасно будучи підготовлений до такого повороту.

— У мене є сєстра, вона твоя фанатка, пише вірші з дитинства. Вона дуже хоче, щоб ти прочитав її вірші.

— Сестра? — перепитав Макс глупо, ніби не вірячи, що таких, як Жанет, може бути двоє.

— Ну, сєстра по сєрьгам, — уточнила білявка.

— Без питань, — відповів Тарнавський, розуміючи, що втікати нікуди і що вірші подружки це явно краще, ніж ніч у стилі кліпів «Nothing But Blood». Барди на сцені заграли щось мадярське, зі скрипкою, козою і сопілкою, ніби закликаючи до більшої життєрадісності. Макс вичавив із себе кислу посмішку, хоча після розмови з Мартусею усміхатися зовсім не хотілося. — А де, до речі, «Придурки»?

— А, твої красавчики? — щось зневажливе у цьому «твої» різонуло Тарнавському вухо. Жанет кивнула рукою на привідчинені, обклеєні плакатами двері біля бару, котрі вели до службових приміщень. — Вони убиті наглухо, від мусорів ховаються в гримерці. Їм би зачéкатися... Може, ти з ними поговориш?

— Добре, — знизав він плечима і рушив було до дверей, відчуваючи, як Жанет усе ще грайливо притримує його під руку. Убиті, значить. Макса охопило погане передчуття.

— Зараз я покличу Альку! — пообіцяла Жанет, відпускаючи Тарнавського, наче вже без п’яти хвилин свого коханця, і миттєво зникла у натовпі. Чувак, а може, вона готує тобі ménage à trois? А ти, дурний, гальмуєш? Але нічого, можливо, зошит, розписаний гробами, хрестами і вензелькувато виведеними ямбами та амфібрахіями, поверне тебе до тями.

За обклеєними плакатами і помальованими начорно, як у знаменитій пісні «Роллінг стоунз», дверима був невеликий коридорчик, теж весь помальований дешевою чорною фарбою, скупо освітлений жарівкою в сітці. Одним своїм кінцем коридорчик провадив кудись у залите білим світлом приміщення, звідки линули аромати сала, паленої олії і смаженої цибулі, а іншим — у темряву, в якій біліла перекошена табличка з написом «Арт-директор». Двері поміж ними вели в туалет і гримерку. Макс штовхнув фанерні двері гримерки і зайшов у кімнату.

У гримерці було людно, шумно, накурено й холодно. Кілька дівчат стояли біля дзеркал з підсвіткою та розмальовували пензликами, раз по раз прицінюючись, обличчя якимсь музикантам. Поруч гучна компанія бородатих і довговолосих немолодих чоловіків, з кількома зеленими пляшками вина в руках, розмістилася на низькому диванчику зі штучної шкіри, поближче до вікна. А у куті, на дерев’яних лавах за пошарпаним столом, нерухомо сиділи, втупившись у простір перед собою, вдягнуті в куртки і шапки, «The Morons» і підозріло тихо, зібрано про щось мовчали. В гримерці було навстіж відчинене, замощене решіткою вікно, крізь яке вривалися хвилі сирого сутінкового повітря з вулиці, і раз у раз вітер жбурляв у кімнату жмені снігу, але людей загалом тут було стільки ж, скільки й запалених цигарок, тож ці подихи свіжості майже не відчувалися. «Придурки» сиділи з піднятими комірами курток і насунутими на очі шапками, перед ними посеред столу стояла пляшка води і дві повні попільнички, а також практично розшматована чиїмись знервованими пальцями напівпорожня пачка цигарок. Тільки Аліса поміж хлопців, без шапки і без куртки, сиділа неспокійно, зиркаючи весь час по боках. Її одну не накрила ця поки що не дуже зрозуміла Максові неспішність єгипетських сфінксів, яка одразу ж впадала в очі при погляді на команду. Здається, пошматована пачка сигарет була справою Алісиних рук.

— Здоров, мужик, — озвався Рибка Поньо, дивлячись на Тарнавського з-під окулярів, теж незвично спокійний і небалакучий. Жора вдивлявся в простір своїм поглядом кобри, поглядом небезпечної змії, поглядом хижака, і намагався при цьому не вронити підборіддя собі на груди. Схоже, він був накурений, наче старий херсонський матрос. — Ти чиїх будеш?

Макс огледів обличчя «Придурків» — Хесуса, Назіка, Довгого і, звісно, Аліси, і зрозумів, що цих дітей йому дуже бракувало останні кілька годин. Всі вони здалися раптом дуже рідними.

— Хеллоу, еврібаді, — кинув Тарнавський, сідаючи до них на лавку і кладучи на стіл капелюха та «чарівні» окуляри. — Я за вами скучив.