Там, де вітер

Дай тобі, Боже, здоров’ячка, Мітя Безобразний

Тарнавський і раніше бував із читаннями та виступами у Кривому Розі, але не можна було сказати, що ці приїзди дарували особливе задоволення. Червоний дим, що валив із труб заводу «Арселор», могутні й коренасті усічені вежі доменних печей металургійних заводів, які здіймалися над містом, наче інопланетні охоронці в тюрмі десь на Марсі, важкі сизі соболині хвости токсичних викидів із цементного, коксохімічного, чавуноливарного, сурикового заводів, що підіймалися в небо практично в будь-якій точці видноколу, вселяли в Тарнавського мало оптимізму, який, хоч і ніколи не зараховував себе до «зелених», почувався щоразу в Кривому Розі, мов у парадному вході до вогненної Геєни. Та й ніколи не чув він від колег, щоб хтось рекомендував тут гуляти самому ввечері. Навпаки, ледь не кожен таксист користався з нагоди, аби розказати, як когось зарізали в тому районі, застрелили — в іншому, а грабіж і розбій — і зовсім повсякденна річ.

І хоча Тарнавський міг би посперечатися, що не все аж так уже й погано в Кривому Розі, коли вони в’їхали автобусом у місто, лихі передчуття огорнули його. Важкі снігові хмари переслідували «Придурків» упродовж усього їхнього туру. Тут, у Кривому Розі, змішавшись із вуглецевими викидами і парою, хмари стало практично чорними, і вже ополудні, коли, здавалося б, день мав бути найсвітлішим, на місто спустилася практично сутінкова темрява.

— Прикольний адок, — констатував Рибка. Тарнавський напружено мовчав. Гарячий вузол неприємних передчуттів скрутився у нього в животі. Їх автобус, переїжджаючи мостом ріку Інгулець, на швидкості обігнав місцевий швидкісний трамвай. Трамвай їхав на всіх парах, і з-під коліс у нього сипалися люті жовті іскри.

— Точно, — кивнув Тарнавський, заворожено дивлячись на снопи іскор, що розсипалися на всі боки від трамваю. — О котрій наш виступ?

— О двадцять першій. Ми предпослєдні граємо сьогодні. Там має бути великий джем-сейшн в «Кавєрнє».

«Каверна» була легендою криворізького андеграунду, і через неї, мов через чистилище, проходили ледь не всі так чи інакше помітні гурти сучасної України.

— Якщо чесно, я і сам трохи в мандражі, Вождь, — сказав притихлим голосом Рибка, втискаючись у сидіння бусика.

— А ти чого? — здивувався Тарнавський.

— У мене в етом городє єсть много вліятєльних недоброжелателів, — багатозначно поворушив бровами Рибка Поньо. — Але вони, как правило, держаться в стороні від подобних мєропріятій, типу рок-концертів. Тому беспокоїтися немає про шо.

— Ми можемо відмінити концерт, — запропонував Тарнавський. — Ну його нахрін, цей Кривий Ріг, якщо тут може бути якась лажа.

Рибка промовчав.

— Ето буде нечесно по отношенію до твоєї місії — сказав, врешті, він. — У тебе є особа місія на цій планеті — устрашати своєю літєратурою школьніц. Якщо ти це перестанеш робити, хто його знає, шо може статися? Може, завтра висадяться інопланетяни?

Розмову з Жорою замняли, бо настала пора виходити. Ще одне житло — велика трикімнатна зйомна квартира, де вже тусувалося кілька гуртів, було переповнене народом. Вони пили пиво, енергетики, гучно розмовляли і гучно слухали музику. Квартирою блукали загадкові, зовсім юні дівчата-фанатки з густо підведеними чорною тушшю очима, а мали вигляд, наче були на якихось таблетках іще з ночі. Аліса сміливо проклала шлях «Придуркам» у відведену їм кімнату, і там хлопці кинули речі.

Поки діти метушилися і готували щось перекусити, Тарнавський напружено проглядав свою френд-стрічку, намагаючись зрозуміти, чи дійсно хтось сьогодні готує на їхньому концерті провокацію.

Несподівано на месенджер Максові прийшло повідомлення від Марти Дмитришин.

«Пишаюся тобою, Максиме, — писала вона. — Якщо ці люди так про тебе відгукуються, значить, ти все робиш правильно».

«Ти про що, сонце?» — здивований, відписав їй Тарнавський.

Мартуся прислала спершу смайлик, а потім посилання. Просто в нього на сторінці хтось зробив публікацію.

«Якщо хтось тільки спробує чіпати письменника, буде говорити з нами», — вихопив він першу фразу. «Тарнавський свій хлопець, і він реальний...» — вхопилися очі за другу.

Тарнавський з недовірою відкрив увесь текст поста і з бровами, що підіймалися від здивування все вище, прочитав коротке повідомлення. Воно було спільними силами написане ветеранами з Кам’янця-Подільського, вони ж виклали з десяток спільних фото, зроблених під час Максового виступу з «Придурками» в «Дідухові». Йшлося про те, що всі, хто був затеганий у цьому пості, попереджали кожного, хто спробує вдіяти щось лихе Максові Тарнавському, особистою розмовою, очно, з пристрасністю. Макс Тарнавський — свій хлопець. Хороший письменник. Прекрасна душа і світла людина. Просто є люди, які дорослішають і, переживши певний досвід, починають по-інакшому дивитися на життя. А є такі, які дорослішають тільки під старість, або не дорослішають ніколи, і в цьому їх цінність. І Макс — такий. І ми саме за це його й любимо, що він такий, що він ніколи не подорослішає. Він читав нам новелу «Ето» і ще купу всього іншого цікавого, так що дай йому, Боже, здоров’ячка. А якщо хтось не погоджується, просимо звертатися спершу до нас, в громадську організацію ветеранів «Рівняємо зуби, фарбуємо зеленкою». Ми своїх не здаємо.

У пості було затегано добру сороківку ветеранів, і з Кам’янця-Подільського, і з інших міст. Одне фото зображало Макса Тарнавського поруч із Мітею Безобразним, «худіжником» і ветераном, усміхненим, із заплетеною в тонку китайську косичку бородою. На їх тлі була одна з картин Міті Безобразного. Тарнавський з недовірою став гортати свою сторінку і побачив, що це повідомлення хтось продовжував копіювати і вставляти у кожен погрозливий коментар, що висів у обговоренні інтерв’ю Макса Тарнавського в нього на сторінці. Коментарі були розміщені так часто, що мимоволі нагадували круглі протитанкові міни, поскладані щільно в один ряд вздовж берегової лінії Сіверського Донця. Психанути так могла тільки одна людина. Подумавши про неї, Тарнавський відчув, як на очі йому навертаються сльози, а серце починає переповнювати вдячність. Дай тобі, Боже, здоров’ячка, Мітя Безобразний.

Концерт у «Каверні» почався, як і годилося, з майже годинним запізненням через перший гурт — ті точно так само, як «Придурки», переоцінили свої сили з алкоголем перед початком концерту. Тарнавський увесь час, поки тривала перша частина концерту, тихо сидів за одним зі столів одразу під сценою, проглядаючи чергове домашнє завдання, яке виконала Аля, і одним оком постійно позирав на публіку, що зібралася в «Каверні». Це були звичайні готи і блекери, по-доброму агресивні і перезбуджені. Нікого з особливим інтересом до «Придурків» і конкретно до нього, Тарнавського, поки що тут не було. Що ближче час наближався до десятої вечора (на котру було посунуто виступ їхньої команди), то більше певності з’являлося в Тарнавського в серці — його хтось захищає. І в Кривому Розі, в Запоріжжі тепер шляхи відкриті. У серці тьохкала надія, що, можливо, на цей раз усе минеться.

Коли ж раптом до Тарнавського підійшла україномовна жінка бальзаківського віку, вдягнута в офісний кежуал, і покликала до себе в кабінет. У своїх спробах вивести Тарнавського кудись у кулуари на приватну розмову, вона була наполегливою, спершу м’якою, а що далі — то більш рішучою.

— В чому річ? — спитав Тарнавський, не зрушившись із місця.

— Пане Тарнавський, нам треба переговорити з приводу деяких обмежень щодо вашого виступу, — сказала сухо, ввічливо жінка. З її тону було зрозуміло, що нічого доброго розмова ця не віщуватиме.

— Кажіть тут, я теж послухаю, я його менеджер, — втрутилася одразу ж, розчувши щось непевне, Аліса. Жінка хвилину повагалася і, врешті, склавши руки на грудях, холодно пояснила:

— Я знаю, що на вас планує прийти сьогодні дуже багато людей, і ви викупили п’ятдесят квитків. Але наш головний спонсор — він сам воював в АТО. Він доброволець. Бізнесмен з кількома підприємствами, залишив усе, пішов на фронт. Він хоче, щоб це місце підтримувало у Кривому Розі патріотизм.

— Я патріотичний автор, — сказав упевнено Тарнавський.

— Наш спонсор так не вважає. Він бачив ваше інтерв’ю. Пане Тарнавський... — жінка подивилася на нього важким втомленим поглядом. Голос її був неприємно, дратуюче серйозний. — Давайте будемо без скандалів. Ви не можете виступити сьогодні в нашому клубі. Ми вам повернемо гроші за п’ятдесят квитків, які ви купили.

— Тоді і ми не будемо брати участі, — сказала Аліса. — Все, пацани, ви чули? Забираємося звідси.

— Стоп, Алісо, — зупинив Тарнавський, відчуваючи, як поволі заводиться. Його небезпечна жилка правдошукання і правдорубства, яка вже спрацювала раз у Кам’янці-Подільському, знову почала смикатися і вібрувати, але після посту Міті Безобразного та решти ветеранів з Тарнавського ніби раптом викачали всю злість, і залишилося тільки щось дуже болісне, зранене. — Поясність спочатку, що не так? От що не так?!

— Знаєте, що не так? — строго подивилася на нього жінка. — У мене чоловік теж зараз на фронті. І він воює, в тому числі, за таких гівнюків, як ви, які, замість того, щоб зі зброєю в руках захищати Україну, кажуть різну... дурню.

— А може, це з вами щось не так? — Тарнавський раптом відчув, як голос його зривається на фальцет, і те, що мало вибухнути гнівом, починає зрадницьки дрижати сльозами. Він піднявся з-за свого столу, відчуваючи, як трусяться його руки. Схоже, їхня сутичка з арт-директоркою, що виникла тоді, коли на сцену мав вийти наступний гурт, вже привертала загальну увагу. — Може, це з вами всіма щось не альо, якщо ви не дозволяєте мені відчувати так, як відчуваю я, думати, як думаю я? Може, це зі всіма щось не гаразд, а я якраз нормальний?!

— Пане Тарнавський, я не готова розмовляти з вами на таких тонах. Прошу покинути наш заклад, або я викличу поліцію.

— Та на мою сторінку загляньте хоча б! — крикнув їй Тарнавський, відчуваючи, що по обличчю в нього потекли сльози. Усвідомлення повного краху, який зараз відбувався з ним, колись відомою, колись публічною, колись шанованою людиною, на очах у десятків свідків, було десь у закапелках свідомості. В зеніті ж його внутрішнього світу кипіло обурення, образа, безсилля. Стримувати його в собі уже не було терпцю, і Тарнавський розумів, що обличчя його вже мокре, а він хрипким голосом все ще намагається щось пояснити цій арт-директорці, розуміючи, що це — останній, безнадійний бій Макса Тарнавського, приречений на поразку.

— Подивіться, блядь, шо там пишуть такі ж ветерани, як ваш чоловік! — нестямно хрипів Тарнавський. Всі загати, які Макс так ретельно виставляв, врешті, не витримали і прорвали. — Я з ними менше ніж добу пробув, а ми стали друзями. Друзями! Я нормальний, ви це хоч можете зрозуміти? Я нормальний! Не треба мені тут тикати, що я робив... Навіщо ви так зі мною? Навіщо?!

— Пане Тарнавський, вам варто покинути наш заклад, — повторила ще раз арт-директорка, але вже невпевнено, дивлячись на реакцію Тарнавського з сумішшю відрази й остраху.

— Я нікуди не піду, я маю право! — вдарив ногою по столу Тарнавський, відчуваючи, що вже себе не контролює, що в нього істерика, і саме в цей момент щойно й почався справжній джаз — ламаний, ексцентричний, гарячий. Арт-директорка першою перевела погляд кудись за спину Тарнавському, і він зрозумів, що там дещо діється. Крізь сльози він теж глянув собі за плече. Все, що він устиг побачити, — те, як на сцені, де вже встиг підключити свою бас-гітару Рибка Поньо, раптом з’явилися якісь типи в чорних балаклавах і з газовими балончиками. Вони стали пирскати ними в Рибку, і коли той зігнувся, ховаючи обличчя, почали бити ногами. Хесус спробував встати з-за барабанів і отримав подачу в обличчя.

— Що тут відбувається? — очі директорки нажахано розширилися і забігали по приміщенню пабу, коли раптом один із чоловіків у балаклаві підскочив до Тарнавського і хлюпнув йому в обличчя чимось чорним, після чого Макс відчув, як йому з усієї сили зарядили під дих.

— Ну що, гандони, дострибалися? — вигукнув той, хто був поруч із Тарнавським і, варто було тому підняти голову й спробувати втерти очі від чорнила, як одразу ж отримав порцію сльозогінного газу з балончика. Все, що встиг розгледіти Тарнавський, — перед сценою розпочалася бійка, і спітнілі чоловіки без балаклав билися з типами в масках, крутячи одне одному шиї, руки і голови і брикаючись ногами.

— Алісо, лізь під стіл! — крикнув Тарнавський, намагаю­чись хоч щось розгледіти крізь люту печію, що охопила практично все його обличчя і, головне, очі. Легені його розібрав задушливий кашель. Він відчув, як отримав ще одну подачу в голову і пригнувся. Здається, переверталися столи і падала апаратура. Та вже буквально через три хвилини після початку колотнечі стало чутно, як у клуб вриваються нові сили, і по чітких, скоординованих голосах він, не перестаючи кашляти і пускати цівки слини, здогадався, що то спрацювала поліція. Дуже швидко шум бійки припинився і, коли останнього нападника було затримано, Тарнавський спробував розплющити одне око, щоб зрозуміти, з якими результатами зіграла чия команда, але знову засичав з ріжучого болю. Бо, зрештою, в гарячому джазі немає переможців.

Тарнавського поставили на ноги.

— Ви при пам’яті? Як звати?

— Макс Тарнавський, — сказав він, намагаючись витерти з очей газ.

— Дуже добре, Максе Тарнавський. Поїхали у відділок. Будемо розбиратися.