Там, де вітер

Найкраще тістечко в гіпермаркеті

Янінина двоюрідна сестра Оля вчилася на першому курсі в університеті харчових технологій на заочному. Вона, наскільки міг судити Макс про Янінину київську родину, вирізнялася серед решти родичів. Оля, правду кажучи, була Яніні навіть не двоюрідною сестрою, а якоюсь ще більш далекою родичкою Яніниної тітки з глухого карпатського села на Івано-Франківщині, яку батьки відправили в столицю, аби та знайшла кращу долю. Оля зірок з неба не хапала і на жодні дисертації у своєму житті не розраховувала. Вона, попри неповні сімнадцять, була навіть якоюсь аж занадто дорослою і міркувала так само зріло — практично і чітко.

Оля чекала його біля гіпермаркету, невисока скромна гуцулочка у джинсовій курточці і білих кросівочках, вершина мрій сімнадцятилітньої дівчинки з провінції.

— Привіт! — гукнув він ще здаля.

— Добрий день, — ввічливо, але стримано привіталася Оля, і Макс нагадав собі, що це вона для нього психологічно майже одноліток, а Макс для неї — ого-го який дядько, років на двадцять старший.

Оля була делікатною миловидною дитиною з особливою карпатською смаглявістю, скромна і небагатослівна. Тільки по руках було видно, що вона з дитинства тяжко працювала. Оля підробляла тим, що допомагала вуйкові Іванові, чоловікові цьоці Зоряни, в офісі в ролі прибиральниці. Окрім того, на Олі було майже все домашнє господарство родичів — ті були надто зайняті, щоб доглядати за домом самотужки. Вуйко Іван мав великий бізнес, пов’язаний з продажем квартир, а цьоця Зоряна була помічником ректора в одному з київських університетів — то, власне, з її подачі Яніна пішла в науку. Оля готувала їсти для дітей цьоці і вуйка. Школярі поверталися в обід з гімназії, а потім йшли до репетиторів і на різні гуртки, вона ж годувала всіляку живність — собаку, кота, папужку, шиншилу — а в другій половині дня виїжджала наводити порядки в офіс до вуйка Івана. Коли при цьому вона ще встигала здавати екзамени, Макс не уявляв. Кожного разу, коли Тарнавський бачив Олю, йому ставало незручно. Історія її життя вселяла в Макса глибинний екзистенційний Аngst[1] шкільної програми української літератури про долю наймичок. Розрішити цей метафізичний неспокій могли, здається, тільки ЛСД або Карл Маркс. Хоч Оля й була більше, ніж удвічі молодшою за нього, Макс сприймав її як посланницю могутніх сил долі, лютої та безпощадної, які змусять тебе одного дня усміхатися так само скромно і ввічливо, як Оля, і відповідати на запитання про справи тихим голосочком: «У мене все добре».

— Що скажеш? Як життя? — спитав він у Олі.

— Дякую, все гаразд, — як звичайно, тихим, покірним голоском відповіла йому Оля з усмішкою. — У мене є список і гроші, а ви мені допоможете це все занести, так?

Макс кивнув. Йому було трохи незручно від того, що мозковим центром цієї операції була маленька Оля — в неї були і ключі від дорогих квартир, і кільканадцять тисяч гривень на всі покупки, і розуміння, що де шукати, а він, Макс Тарнавський, людина з потужним культурологічним бекграундом, той, хто, можливо, кшталтував уми цілого покоління і як ніхто торував своїми книжками шлях Україні на Захід, у Європу, виконував тут роль молодшого ельфа з книг про Гаррі Поттера, якому довіряють лиш тягати в пакетах голову білого ведмедя і печінку білуги, чи, може, навпаки, печінку ведмедя і голову білуги, зрештою, яка різниця.

У цю похмуру обідню пору неозорий торгівельний центр був практично порожнім. Озброївшись великим возиком на продукти, вони рушили рядами з нескінченними стелажами, біля яких Оля час від часу просила зупинитися, щоб покласти ту чи іншу річ. Високі вікна торгового центру, прикрашені красивими дрібненькими гірляндами, давали небагато світла — за вікном падав лапатий сніг, який одразу танув. Неяскраві жовті лампи, що звисали з незбагненної висоти, розгледіти яку, здається, крихітним покупцям з їхніми маленькими, з макове зерня, візочками, не було змоги, робили коридори між стелажами, заповненими згори донизу продуктами, навіть затишними — можна було собі уявити, що ти у якомусь казковому замку. Грав негучний, але бадьорий м’юзак — щось різдвяно-солодкувате, з дзвіночками, веселими джазовими чорно-білими колінцями фортепіано і якимись «кольоровими» чоловічими квінтетами родом з американських п’ятдесятих — так, наче ми тут, у недокапіталістичній Україні, що ніколи не знала бід апартеїду і завжди була винятково добре налаштованою до нашого чорношкірого брата, котрий коли-не-коли та й процитує тобі щось із Шевченка або, вряди-годи, заколядує й попросить дядьку, п’ятака, наче ми тут на п’ятому році війни, на початку двадцять першого сторіччя, живемо в якійсь емуляції американської мрії, яку виготовляють спеціально на експорт у країни третього світу. Втім, Макс не міг не відмітити, якою привабливою була ця емуляція, і ці стелажі, повні продуктів, і цей теплий квінтет чорношкірих голосів, і як легко він капітулює перед цією мрією, ніби стаючи українським арахісовим маслом, яке намазують на тости в романах американських авторів.

— П’ять пачок паперових рушників, — зачитала Оля, і Макс, виринаючи зі своєї дрімоти, почав складати з полиці великі паки з паперовими рушниками (зупинись, Тарнавський, припини уявляти собі, що вони збираються робити з цими рушниками в такій кількості).

— Я засинаю, — сказав, врешті, Тарнавський, коли вони рушили далі. — Давай підемо вип’ємо кави? Я пригощаю, — додав він, побачивши, що Оля завагалася. Дівчина поглянула на годинник на своєму непретензійному смартфоні.

— Мені треба буде за дві години бути як штуц у цьоці Зоряни вдома, бо вже малі си зи школи вертають.

Макс узяв у Олі список продуктів і пробігся по ньому поглядом.

— Ми вже половину взяли. Пішли, треба зробити собі перепочинок.

— Ну, най буде, — Оля нарешті усміхнулася. — Але хіба на п’ятнайціть мінут.

— Так там якраз всі сири, хліби, ковбаси, — наполовину невинним, а наполовину спокушальним тоном мовив Макс, розвертаючи їх возик у бік площадок із ресторанчиками. — Нам по дорозі.

Аби не йти мовчки, Макс спитав:

— Оль, а у вас на селі коли виходять заміж?

Оля раптом спалахнула. Її щічки зарум’янілися.

— Та хто як. Та якщо беруть, то після школи. А нє, то, може, в місто поїде і там кого знайде.

— А ти чого ще не вийшла заміж?

Оля зачервонілася ще дужче.

— А чого ви так питаєте? Може, самі хочете взєти? — перейшла вона раптом в атаку і зблиснула очима.

— Ясно, що хочу. Хто б таку дівку не хтів, — сказав Тарнавський, розвертаючи возика біля кав’ярні й даючи Олі пройти до вітрин з розмаїтими булками, пундиками, рогаликами й круасанами. Коли дівчина, кинувши на нього збентежений погляд, оминула вітрину, Макс пішов слідом за нею.

— Дві кави, прошу, — замовив він. — Тобі з молоком?

— Так, — кивнула Оля і зробила вигляд, що пильно роздивляється випічку на вітрині.

— Бери ось цього, — тицьнув він пальцем у пишну листкову булочку, помережану литим шоколадом і присипану кольоровими цукатами. — Це їх король.

— Мені ось цю, — Оля, не дивлячись на Макса, показала хлопцеві за прилавком, лиш трохи старшому за неї, на невеличкий круасан.

— Ну, як хочеш, — сказав він байдуже. — А мені ось цього. Так, ось цього. Короля булок, будь ласка.

Узявши своє замовлення, вони сіли на краю великої безлюдної площадки, всуціль заставленої порожніми столиками та кріслами. Все ті самі мовчазні теплі лампи, що у непроникних металевих плафонах звисали звідкілясь із темної павільйонної безодні над їх головами, робили атмосферу камерною, хоч, за відсутності людей навколо, й не такою затишною.

— Так що, вийдеш за мене? — сказав Макс, розламуючи свого короля булок навпіл і кладучи собі шматок до рота.

— А йдіт, йдіт, — сказала Оля недовірливо. Мабуть, якесь карпатське замовляння від вроків. Втім, Оля, як дівчина бувала, вже зрозуміла, що дорослі дядьки з нею жартують, і опанувала себе. Короткочасний біль, який Макс відчув у її словах хвилину тому, змінився на жартівливу, непробивну броню. — Нашо я вам ся здала? У вас он Яніна є.

— Та Яніна шо? Буде тільки книжки писала. Мені хіба така жінка треба? Ти мені тефтелі будеш робити, голубці, перець фарширований. Завиванці. Прала би мені все, прасувала. Яніна того не любить.

— Та винайміть собі тоді хатню робітницю, як вам таке треба, — несподівано для Макса обрізала Оля, ковтаючи акуратно каву з білосніжної, ідеально-округлої, не позначеної жодним торговим клеймом порцелянової філіжанки.

«Отак, Максе. І сюди фемінізм добрався уже». Сільські дівчата, втім, завжди вміли відповісти так, що у вусі засвербить. Так що пий своє американо, придурку.

— Ну гаразд, вибач, — Макс знітився і вирішив, що треба свою зніченість показати — може, воно розжалобить Олю. — Невдалий жарт був. Як тобі загалом, у Києві? Не сумуєш за Карпатами, за природою, за рікою?

— А шо за ними сумувати? — знизала Оля плечима. — Там за цілий день знаєте як наробишсі? А тут раз-два, обід зварила, потім до вуйка Івана поїхала, прибрала все, і сидиш собі далі в телєфоні, нє?

— А далі як? Усе життя будеш у вуйка Івана?

— А тут вивчусі, може, яку роботу знайду. А може, і в вуйка Івана буду, він теж файно платить. Шось родині передам, шось мені буде. Такой ліпше, ніж все життя біля корови ходити.

Вони замовкли. Макс сидів, жуючи повільно свою королівську булку, і погляд його постійно прилипав до великих, під саму стелю, вікон ген у самому кінці торгового павільйону. Схоже, там ішов сніг. Не те щоби він серйозно думав про Олю, але на секунду Тарнавському здалося, що він міг би врятувати щось крихке і раниме в цій дівчинці. А вже за мить виявилося, що, можливо, нічого такого крихкого в ній і не було, і рятувати не потрібно було, а вся ця трагічність української літератури, весь цей так званий наймицький цикл, — суцільний фарс, в якому телепні-селяни єдино й можуть щось утямити в цьому житті, якщо їх вгріти як слід батогом, і жаліти там, власне, немає кого.

— Цікаво, — гмикнув і посміхнувся кутиком рота Макс, крутячи своє горнятко, ще на третину наповнене чорною, з бурою нафтовою пінкою, кавою і згадуючи собі раптом Алісу. — Ти мені просто нагадала одну мою знайому. Ви одного віку. Але два різних світи. Зовсім.

— Нам уже треба йти, — Оля слухала уже впіввуха, совгаючись на кріслі й неспокійно позираючи на годинник. Вона, на відміну від Макса, який не подужав короля випічки й на половину, доїла свій невеличкий круасан, випила каву і вже збиралася рушати далі.

— Авжеж, — сказав він. Витер рота серветкою і, зіжмакавши її, під непомітним невдоволеним поглядом Олі кинув у тарілку, на якій лишилося лежати, ще прикрашене шоколадом і кольоровими зацукреними шматочками фруктів, не з’їдене й наполовину найкраще тістечко в усьому гіпермаркеті.

Вони справилися із закупами досить швидко. Оля діяла чітко, вона добре знала, де знайти печінку тріски, де ікру на канапки, скільки брати вина, коньяку і горілки. Поглядами з Максом вона старалася не перетинатися, а в Тарнавського було таке відчуття, наче він щойно зробив найганебніший вчинок у своєму житті — слава Богу, хоч після цієї кави у Олі не з’явиться від нього дитини, бо відчуття було саме таким, наче Тарнавський її збезчестив і зробив покриткою. Ну, або мало не зробив, але, знову ж таки, слава Богу, все обійшлося.

Оля, поки він складав продукти зі стрічки біля каси у возик, розрахувалася за все карткою і вже встигла викликати таксі до виходу з гіпермаркету. Макс готовий був іти за нею, та раптом побачив на касі смішні карнавальні окуляри з поляризованим райдужним склом, на яке було хитромудрим чином нанесене зображення очей. Було в них щось із шістдесятих.

— Дайте мені ще ці окуляри, — попросив Тарнавський у продавчині перед наступним покупцем, загальмувавши чергу, що вже встигла вишикуватися за ними. Сам не розуміючи навіщо, Макс заховав окуляри у внутрішню кишеню пальта і, побачивши, що Оля нетерпляче чекає його біля розсувних дверей, посунув возика до неї.

Повантаживши весь крам у таксі, вони виїхали з внутрішнього двору гіпермаркету і рушили на кафедру до Яніни, щоб те добро перенести в якийсь із кабінетів до завтра.

— Мете сніг, — відмітив Макс, сидячи на передньому сидінні, просто аби підтримати розмову з Олею, але та вже була повністю поглинута своїм телефоном. Водій теж ніяк не відреагував, зосередившись на складній, вкритій сльотою дорозі. Двірники в машині ледве справлялися, змітаючи важкий мокрий сніг донизу.

Тарнавський дістав телефон. Несподівано на ньому з’явилося нове повідомлення від «Alice Propellerhead», і воно зблиснуло Тарнавському в серці, немов вогник серед полярної хуртовини, повної снігу і вітру. Макс швидко відкрив повідомлення і прочитав:

«Ми завтра увечері виїжджаємо. Сьогодні беремо квитки на всіх. Останній раз питаю: на тебе брати??????» — і мільйон знаків запитання в кінці.

Аліса, побачивши, що він зараз в мережі і прочитав її меседж, почала набирати новий:

«Якщо так, то скинь мені гроші на картку».

Макс підняв очі й ще раз глянув на Олю в задньому дзеркалі — зібрану й зосереджену, ще зовсім дитину, а водночас таку серйозну.

Господи, Максе, ну що ти робиш?

Сам не знаючи, як собі відповісти на це запитання, бажаючи пірнути під нього, аби уникнути витлумачення своїх вчинків словами, Тарнавський відписав:

«Я тобі за пару годин остаточно дам знати».

«Добре», — відповіла беземоційно і без зайвих деталей Аліса. Втім, він уже потроху звикав до її манери спілкуватися. Макс відклав телефон і з поганим передчуттям наростаючого жару десь у грудях, яке бувало завжди, коли він мав зробити якусь чергову дурницю, спостерігав за тим, як їхнє таксі поволі просувалося крізь затори в центрі Києва. По узбіччях доріг уже встигли вирости гори з брудного коричневого снігу.

Вони приїхали під стару університетську будівлю на Подолі, де була кафедра, на якій мав відбутися захист Яніни. Та, накинувши своє пальто на плечі, вийшла їх зустрічати — розпашіла, заклопотана, із затуманеними очима. Яніна наче належала зараз до іншого світу, і між нею та Олею, між нею та Максом в цей момент наче не існувало жодних родинних зв’язків — лиш чудом вона ще признавала їх і могла назвати на ім’я.

— Як ти? — спитав Макс.

— Не питай, — лиш озвалася та. — Якщо я витримаю це, я витримаю що завгодно. Давай, це все треба занести у кабінет Ольги Петрівни. Олюсю, сонечко, дякую тобі!

Яніна поцілувала і пригорнула до себе кузину, після чого Оля рушила далі на таксі до цьоці Зоряни — годувати дітей, що акурат вже мали прийти зі школи. Макс, узявши по кілька пакетів у кожну руку, пішов за Яніною. Поки вони брели темними, практично безлюдними коридорами кафедри, Яніна щось розповідала, мов у маренні:

— Михайло Степанович сказав, що в роботу потрібно вклеїти ще довідку про практичне впровадження результатів. Я приходжу в палітурний цех, дивлюся — а там у мене всі розділи місцями попереплутувані, ніби як на зло хтось зробив. Уявляєш? Господи, я не знаю, як я все це витримаю...

— Тобі треба видихнути. Залишайся сьогодні у мене на ніч.

Вони вийшли з холодних мертвотних коридорів на третій поверх, де містилася кафедра Яніни. Тут було світло, затишно, підлоги встелені ковровими доріжками, що скрадали звуки. Можна було побачили сліди недавнього євроремонту і дбайливу жіночу руку. Проте про дбайливу жіночу руку Макс вирішив промовчати — врешті, вони були на кафедрі, де займалися гендерними студіями, і за таке можна було неслабо відгребти.

— Я не можу, сонце, ти ж знаєш, — відповідала йому Яніна. — Доброго дня, Валентино Семенівно!

Макс кивнув низенькій літній жіночці в окулярах, що з поважним виглядом сунула коридором, несучи оберемок документів.

— Доброго дня, — з номенклатурною строгістю привіталася жіночка і беззвучно, по застеленому килимом коридору, пішла далі.

— Це завідувачка кафедри, — шепнула Яніна.

— Вона серед членів ради? — спитав навмання Макс, розуміючи, що не зміг би уточнити, про яку саме раду йому йдеться, якби Яніна вирішила перепитати.

— Ти що, — зашикала на нього Яніна. — Вона при НАЗЯВО[2], яка рада!

— Ясно, — кивнув він розуміюче. — НАЗЯВО і ВАК[3]. Ва-ква-квак.

Яніна, зупинившись біля якихось дверей, стала орудувати ключами, поки, врешті, не відкрила кабінет і не пропустила Макса із торбами уперед.

— Тут Оля завтра приготує все, а в кабінеті Валентини Семенівни буде фуршет, — сказала Яніна напівпошепки, так, наче вони були зараз у захристі й говорили про таїнства, чути про які непосвяченим не годиться.

— Так що, — перепитав він, розглядаючи невеличкий кабінетик із письмовим столом і громіздким комп’ютером, за яким, мабуть, спливало чиєсь життя. — Може, якщо до мене не вийде сьогодні, то, принаймні, вискочимо зараз на обід?

Яніна зітхнула, подивилася на годину на телефоні.

— Пішли, тут є якесь кафе на розі.