Там, де вітер

Як попуститися від «молока», якщо ти — м’ясо?

Відповідь на це екзистенційне запитання просте — ніяк. Але до її формулювання, як, зрештою, і до осмислення самого запитання Максові потрібно було кілька хвилин, аби краще зрозуміти, що ж відбувається у компанії Придурків.

Вечір у «Качці» обіцяв бути довгим і різноплановим, і розклад виступів гуртів можна було знайти на аркуші, недбало приклеєному скотчем до кута одного з дзеркал при стіні. Першими мали виступати довговолосі барди-гоббіти зі Збаража (Тернопільська область) зі своїми волинками, мадярсько-ірландсько-українським репертуаром, мертвий час, коли на публіку викидають гарматне м’ясо, призначення якого — бути акомпанементом до розмов під пиво і картоплю на салі. Програма традиційно була складена за висхідною — від легших форматів до важчих. Теоретично, об’єднавчим принципом програми було те, що всі гурти мали так чи інакше належати до «готичної» культури, і барди, як могли, стримувалися від того, аби не перейти на чардаш, сальтарелло, а то й джиґу (щоб потім, може, видати її за «середньовічний готичний рок-н-рол»). «Придурки» на цій шкалі опинялися десь посередині, ближче до початку програми — вони мали бути зразу після гурту із симпатичною повненькою, але чомусь дуже переляканою вокалісткою, загримованою білилами під французьку міметку із чорним носиком і губками у формі сердечка, котра намагалася співати французькі переклади пісень «Нірвани» на мотив шансону, наслідуючи тембром голосу Едіт Піаф — дівчинка сиділа біля одного з дзеркал у розкішному, рожевому, як стіни паризьких будинків навпроти Мулен-руж уночі, боа, і то поверталася до розмови з немолодими, вже добряче за сорок блекерами на шкіряному диванчику, то заливалася нервовим, наляканим сміхом, то намагалася щось заспівати своїм грудним хрипким контральтом, то знову підводила чорним сердечко на губах, щоб її макіяж паризького міма не сильно постраждав від чергового докладання до пляшки з кагором.

Наступними після едітпіафівців готувалися до виступу якісь захмелілі бидлопанки з Рівного, котрі лабали кавери на відомі пісні «Лімп Бізкіт»: то заходили поржати і поприколюватися у гримерку, нетверезо порпаючись у своїх кинутих біля стійки для одягу сумках, то, не знаходячи собі місця, щоб сісти (окрім як на підвіконня), з гиготанням виходили, штовхаючи одне одного плечима, геть.

Слідом за ними в програмі йшли якісь нацпанки (вони, схоже, зараз робили саундчек на сцені), а після нацпанків уже починалися флагмани — «Криваве весілля» (Луцьк, dark gothic folk — готи зустріли своїх шанувальників і зараз квасили з ними на крайніх столах у залі зі сценою), «Аетернус Некрозіум» (Львів, pagan black metal core) і «Блайнд Сканк» (гурт з Івано-Франківська, що без зайвого пафосу окреслювали свій жанр як doom-death grindcore black metal with apocalyptic female vocals and occult poetic elements). Останні виконували вже якусь геть сатанинську музику. Нею й мав завершитися концерт — саме останні дві команди, які, далебі, вже не перший рік знали одна одну, й окупували надійно диван — найзручніше місце в гримерці — користаючись правом старшинства і вислуги років, де й розпивали шмурдяк та пиво, погримуючи своїми чоботами в срібних ланцюгах та відкидаючи час від часу зі своїх порізаних борознами облич пасма вже добряче сивого волосся.

Фраза «Мужик, чиїх ти будеш?» виявилася, схоже, останніми словами Рибки Поньо, які той спромігся промовити за вечір. Після цього його голова закинулася, окуляри з’їхали набік, а свідомість полишила видиму сторону Всесвіту, і Жора, опустивши голову на груди, пішов у відключку.

— Він набухався? — спитав Макс у хлопців, уважно вдивляючись в їхні обличчя і повертаючи на стіл листок із розкладом, який висмикнув перед цим із рук Аліси.

— Він все... пішов... — тихо посміхаючись і глипаючи на нього своїми небесно-блакитними очима мешканця Середзем’я, сказав Довгий і мерзлякувато нагороїжився у своїй дутій спортивній куртці. Схоже, він не панікував через те, що відбувалося. Можливо, єдиний.

Аліса демонстративно не говорила ні з геть вимороженим Довгим, що часом кидав на неї болісні байдуже-закохані погляди, ні з понурим, плечистим Хесусом, що безпорадно морщив своє масне, прищаве чоло, ніби намагаючись щось відчайдушно чи то пригадати, чи то зрозуміти, ні з розмазаним у мармеладно-арахісову пасту Назіком, що вдивлявся у бульбашки в напівпорожній пляшці мінералки, ні навіть із Максом. Вона робила вигляд, що усього цього бедламу з п’яними рокерами, накуреними «Придурками» і холодом з відчиненого навстіж вікна не існує, і вирушила теж у якусь власну Галактику Нуль, відгородившись від усіх стіною холоду, втупившись у власний телефон. Біля Аліси стояло пластикове горнятко із чимось тьмяно-жовтим — чи то віскі, чи то коньяком, до якого вона час від часу прикладалася і зразу ж тремтячою рукою підносила до губ сигарету. Тарнавський зауважив, якою чистою, ніжною була її шкіра.

— Як саундчек пройшов? — перевів він погляд знову на хлопців, зрозумівши, що Алісу краще зараз не чіпати.

— Н-нормально, — з легкою усмішечкою знизав плечима Довгий. — Тобто, н-ніяк. Поки що.

Назік усе так само уважно слідкував за бульбашками в мінералці. Хесус знову наморщив чоло, вкотре спробувавши зрозуміти, що відбувається.

— Ви що, накурилися? — спитав Макс, скрививши губи в посмішці.

Довгий чи то скрушно, чи то по-філософськи гмикнув:

— Та так, т-трохи є.

— «Трохи є», бля, — прошипіла зі свого кута, мов затравлена, але від цього не менш люта кішка, Аліса, яка, вкотре взявши до рук пачку зі сигаретами, врешті, з гнівом жбурнула її об стіл. — Та ну вас в жопу! Робіть самі, що хочете!

Вона різко встала і вийшла з гримерки з блідим від люті, закам’янілим обличчям.

Макс і Довгий подивилися їй вслід, і від цієї чоловічої розгубленості перед незбагненним жіночим універсумом між ними раптом проскочила іскра солідарності. Втім, Довгий був надто накурений, аби ця іскра змогла розгорітися у якийсь пломінець дружби. Та й гадати тут теж особливо не було над чим — хлопці вбилися перед першим концертом у м’ясо, а їх менеджерці, яка, певне, останній місяць, як не два, займалася підготовкою туру, друком нікому не потрібних дисків і футболок, яких ніхто так ніколи й не купить, зідзвоном з незліченною кількістю інших менеджерів, значно старших і значно просмаленіших життям, ніж вона; менеджерці, яка виборювала, можливо, їхнє право виступити четвертими в цьому списку, а не першими чи другими, на розігріві, як і належить повним аматорам, їхній менеджерці просто зараз зірвало гайки. Тарнавський її розумів.

— Готи з Л-луцька... — невиразно сказав Довгий. — Чув про в-відвар «Малятко»?

Макс знизав плечима.

— Це типу «молоко»?

— Ага, воно, — гикнувши, озвався раптом з кута столу Хесус. — Манага.

— Коли ви його випили? — спитав Макс.

— Години три тому, — сказав Довгий. — Саурон з Луцька зварив, як тільки ти пішов.

— Пиздєць концерту, — сказав Назік, не відриваючи погляду від бульбашок в мінеральній воді. — Я, блін, навіть...

Проте він не договорив, що саме він навіть. Зрештою, це було очевидно. Назік ніс втрати на всіх фронтах. Хесус важко видихнув, збираючи, вочевидь, волю в кулак і озирнувся, аби перевірити, чи не йдуть мусора.

— А що з цим? — Макс кивнув на Рибку.

— Та т-той взагалі... — Довгий ніяково, але чесно всміхнувся. — Синькою з-залився і з-закинувся ще якимись к-кальосами.

Макс добре знав, що таке «молоко» — відвар коноплі на згущеному молоці та інших жирах, які максимально повно вбирають у себе тетрагідроканабіноли і забезпечують якнайповніше їх всмоктування в організм. Мовою психотуризму це означало жорсткий міжгалактичний шмон твоїх мізків, пам’яті та совісті, якому тебе піддають всі можливі транскордонні служби контролю нашого сектора Всесвіту, чергуючи серії глибокого пристрасного допиту з погрозами, залякуванням, вмовлянням та іншим космічно-міграційним інструментарієм, при зустрічі з яким перевірки на ізраїльських авіалініях тобі здадуться дитячим садочком. Одним словом, поки тебе розмазує по міжзоряному простору, в обличчя б’є прожектор нейромедіаторної лихоманки, а твоє несвідоме вивертають і витрушують перед тобою до останньої заначки й найдрібнішої монетки двоє накачаних похмурих павуків з Альфи Центавра, тобі точно не до концерту.

Єдиний вихід при таких розкладах — це терміново здати назад квиток, скасувати рейс, зібрати манатки і спробувати повернутися на Землю, застопивши першу-ліпшу космічну шаланду, що летить у бік Сонячної системи. Хай поволеньки, не зразу, але до десятої вечора на клятій колимазі можна буде дочмихати назад у цей холодний і незатишний чернівецький гадюшник десь посередині між Баренцовим морем і Африкою.

Цей план втечі з камери попереднього затримання при митниці на Альфі Центавра міг би спрацювати за двох умов — повного, наскільки це можливо ще, очищення шлунку, і китової дози гелю-сорбенту. Обговорювати рішення про порятунок екіпажу судна «Придурки» зі самими Придурками зараз не мало сенсу. Через технічну неповносправність капітана Максові потрібно було перекинутись кількома словами з їхнім штурманом. Він, схоже, і сам зараз був на межі.

— Нікуди не йдіть, — сказав Тарнавський Довгому, хоча, звісно, ця експозиція з усміхненого людського м’яса, здається, нікуди рушати не планувала. Довгий подивився на нього непевним, окосілим поглядом, в якому можна було вгледіти нотку вдячного вогню. «За нього й тримайся, Максе. І проригай їх усіх».

Він залишив «Придурків» у гримерці й почав перетинати уплав, кролем, тримаючись у напівтемному залі ближче до сцени, вже достатньо щільний розхвильований натовп місцевих хіпарів. Зал наповнювався музикою з колонок, запахами смажених сосисок, які линули крізь спільні з кухнею вентиляційні труби, що зміїлися під стелею, і галчанням веселої бородатої і хаєратої молоді, яка дедалі щільніше окуповувала столи та стільці біля бару і в темній, підсвітленій червоним, глибині залу. Понад людським морем, мов крик сирени, час від час проносився зляканий вереск колонок, коли хтось із довгов’язих музикантів необачно підносив занадто близько мікрофон.

— Он де ти, — раптом вхопила Тарнавського, мов русалка, просто під час чергового гребка за руку Жанет, яка несподівано виокремилася з натовпу, і вже тут, збивши його з обраної траєкторії, потягла крізь людську тісняву на глибину, до столика, за яким самотньо сиділа огрядна, але зовсім ще юного вигляду дівчинка з білявими косичками, які весь час нервово намотувала собі на пальці. На округлому обличчі школярки читалися хвилювання від зустрічі з метром і повна невинність перед життям. Тільки шкіряні фенечки та мотузочки, щедро намотані на зап’ястки, вказували на її причетність до забороненого плоду рок-н-ролу.

— Знайомтеся, це Аля, — Жанет достатньо безцеремонно поставила Макса перед дівчам, мабуть, уже відчувши, що Тарнавського можна, принагідно, водити на тоненькому повідочку, як великого слона — неповороткого і грізного на вигляд, але податливого і слухняного, якщо знати, як його приручити.

— Привіт, — замахала Тарнавському пальчиками Аля, засоромлено всміхаючись, утім, намагаючись цього не виказувати. Її широкі перса, обтягнуті чорною футболкою, коли вона рухалася, щедро колихалися. Аля напружено жувала жуйку і стискала в руках зошит, так, щоб Максові зразу було зрозуміло, що вона до письменника у справі. Чорт, та вона приготувалася до справжньої консультації!

— Привіт, — кивнув Макс і змовницьки, прихиляючи над столом і Жанет, поклав дівчатам руки на плечі. — Така справа...

Тарнавський глянув на Жанет, а потім на Альку.

— Там наша група, «Зе Моронс»... Вони в поганому стані... Може зірватися концерт. Ми можемо їх поставити ближче до кінця?

— Бляха! — вилаялась Жанет, і половину її дружнього ставлення до Макса здуло, мов вітром. Вона вивільнилася з цього змовницького кола і важко видихнула. — Фух... Це реально купа головняків зараз все перегравати... У «Блайнд Сканк» поїзд...

— Я віддячу, — пообіцяв багатозначно Макс, дивлячись їй в очі й стараючись при цьому думати про плакат з автографом, який він залишить після себе в кабінеті арт-директора, ну і, може, пару книжок, які відправить пост-фактум поштою, коли повернеться в Київ.

Жанет закотила очі.

— Аля, — звернувся Тарнавський тоді до дівчини. Та стурбовано подалася йому назустріч, готова, вочевидь, включитися у процес порятунку концерту. — Ось тобі сто гривень. Сходи в найближчу аптеку і купи банку сорбент-гелю, будь-якого.

— Добре, — без роздумів, охоплена трепетом серйозності всієї ситуації, а також величчю постаті відомого письменника, почуттям відповідальності і водночас радісним усвідомленням абсолютної посильності свого завдання проти завдання Жанет, Аля піднялася з місця. — Я швидко. Тут на розі є.

— Дякую тобі дуже, — всміхнувся Тарнавський якомога щиріше. — Приходь, і тоді посидимо з твоїми текстами, гаразд?

Аля кивнула і, вже накидаючи куртку, готова була рушати за гелем.

— Уф-ф, ну гаразд, — вперши руки в боки (вкрай небезпечний жіночий жест, наскільки переконував Максів досвід), сказала Жанет, переставши закочувати очі. — Я побазарю з пацанами, може, «Аетернус» погодяться раніше виступити. Але це така підстава...

— Дуже дякую тобі, — повторив Тарнавський, злегка торкаючись її руки. — А я поговорю зараз з Алісою.

І, ще раз посміхнувшись та підбадьорливо кивнувши повнявій Алі, яка на секунду забарилася, аби побачити, чим закінчиться протистояння двох головних кумирів її життя — сестрички Жанет і відомого письменника Тарнавського — та, власне, самій Жанет, яка вже безпорадно обм’якла, розуміючи, що зараз доведеться відгрібати великою шуфлею смердюче менеджерське лайно, зайшовши в нього по коліна, Макс поправив пальто і швидко попрямував до виходу. «Штурман Пропеллергед, прийом. Дайте ваші координати. Повторюю, дайте ваші координати. Не бачимо вас на радарах. Прийом».