Там, де вітер

Argumentum ad lemmingum[5]

Коли Тарнавський виходив з гастроному під будинком Жанни, з пляшкою коньяку і коробкою рожевого зефіру, уже зовсім споночіло, а у висотках навколо вмикалося у вікнах світло, від чого раптом стало на мить самотньо і страшно, як у дитинстві. Білицька мешкала на Голосієві, не найближчому районі Києва, і, щоб добратися до неї, потрібно було докласти певних зусиль, але, правду кажучи, весь цей час, поки Макс брів крізь сніг від метро до її кварталу, він почував себе героєм якогось прекрасного, дещо моторошного роману: мужнім і наділеним усілякими щедротами і талантами, але трішки наразі загубленим, бо сюжет у романі, власне, тільки мав починатися — зрештою, що таке 33, 36, 39 років, чи навіть 40, як не гарний початок для добротної традиційної прози? З розлогою експозицією, де ти починаєш як слід розуміти зав’язку історії щойно ближче до середини життя. Та й середина життя виявляється раптом зовсім не серединою, а просто затягнутим прологом, який обіцяє героєві ще стільки злетів і несподіваних осяянь, що страшно й подумати.

Жанночка зустріла Тарнавського у дверях своєї квартири вже добряче веселою, із сигаретою в зубах. Худа, зморщена, з короткою зачіскою і мальованим хною волоссям, вона нагадувала Максові милосердну докторку-шимпанзе Зіру зі старого фільму «Планета мавп», яка, на відміну від героїні оригінальної стрічки, потрапила з 3265-го року назад у минуле, на Землю, на пострадянський столичний київський ґрунт, де змушена була займатися мистецтвознавством і літературною критикою, колекціонувати український живопис 80-х і, обвішавшись усілякими пластиковими цяцьками, із сигаретою в зубах, долати тугу за теплими вогкими тропіками алкоголем. Стара школа, нічого не скажеш — Жанночка продовжувала регулярно писати колонки в кілька київських газет, освячувати своєю присутністю ключові фуршети і презентації, і періодично влаштовувати там дебоші, аби ніхто не засумнівався в гостроті її критичного мислення.

— Заходь, маладой, — запросила його Білицька. «Маладой» було скороченням від «маладой пісатєль» — зневажливого прізвиська, яким Жанночка називала усіх письменників-початківців, намагаючись підкреслити цим якусь страшенно занудну, як на Білицьку, типологічність і передбачуваність їхніх перших невправних кроків. У випадку з Тарнавським кличка «маладой пісатєль» стала для нього власним іменем — напевне тому, що в уяві Жанночки Макс був «маладим пісатєлєм» par excellence — вищою мірою. І все-таки не знати з якого приводу Жанночка, звірюка в своїх критичних оглядах, запалала симпатією до прози Тарнавського — мабуть, то були якісь інші, нелітературні механізми, може, феромони Максової юності запустили в ній нереалізовані материнські інстинкти і сподвигли Білицьку взяти негласну опіку над Тарнавським і прикривати його в пресі та на фейсбуці. Віра Жанночки в Максів талант, фактично, і допомогла Тарнавському бодай частково залишатися на плаву після провалу з «Там, де вітер».

— На, — вона взяла в Тарнавського з рук пакет із коньяком та зефіром і кинула під ноги старі, зачовгані капці. Як і все в житті Жанночки, тапки були засмальцьовані, але ексклюзивні — привезені нею чи то зі Сеула, чи то з Пекіна, де Жанночка бувала на екзотичних міжнародних мистецьких резиденціях — екзотичних у плані їх відірваності від європейського дискурсу. Жанночка вірила, що наступає епоха Азії, і хотіла бути першою, хто буде говорити в Києві про нове мистецтво В’єтнаму та Камбоджі. Загалом вона була лібералкою, але загравала з тоталітарними дискурсами, захоплюючись естетикою мілітаризованої Північної Кореї чи невинними, просякнутими травматичною віктимністю портретами юних китаянок. Здається, хоч Макс і не знав цього напевно, Жанна, до всього іншого, була ще й лесбійкою.

— В мене тут трохи бардак, не звертай уваги, — сказала Жанночка з кімнати, поки Макс мив руки у ванній. Квартира і справді не вирізнялася особливою чистотою і порядком. Її окрасою мали слугувати інші речі: картини відомих київських художників, які ті їй дарували особисто. Ралко, Ройтбурд, Чічкан, Савадов — усі монстри київського андеграунду.

У кімнаті, відділеній від коридору бамбуковими дармовисами, було накурено. Посередині, між двома старими засидженими фотелями, акурат під неприємно-яскравою радянською люстрою, стояв журнальний столик, на якому Жанночка вже розмістила тарелю із зефіром і пляшку з коньяком. Зразу біля столика, так, щоб не потрібно було докладати особливих зусиль, стояли розкрита пляшка дешевого віскі, пачка апельсинового соку і велика красива пакистанська попільничка, вже не така красива через недопалки, що переповнювали її. Решту простору в квартирі займали стелажі з книжками — традиційна квартира старої київської інтелігентки, заповнена працями з філософії, мистецтвознавства, рядами радянських видань Шекспіра, Фолкнера, Гемінґвея, можна було натрапити й на рідкісні збірники арабської чи японської поезії. Одним словом, Жанночка вартувала свого хліба. Тарнавський усе мріяв якось попастися в її бібліотеці, але бував він у Білицької всього кілька разів, і, здається, ті кілька книжок, що встиг позичити (щось із американської новели і, здається, щось із європейської кінокритики), їй так і не повернув.

Капці, що кинула Максові Жанна, були цілком доречними, оскільки, з одного боку, скрізь по підлозі валялася шерсть Жанниного улюбленого Річі, здоровенної неповороткої псини, яка зустрічала Тарнавського байдужим запаленим поглядом і мокрим холодним носом, часом тикаючись своєю слинявою мордякою йому в долоні, ліниво змахуючи пару разів своїм голим хвостом і повертаючись важко назад на залежану ковдру в куті кімнати. З іншого боку, у квартирі Жанни часто було холодно через прочинений балкон — без цієї вентиляції в кімнаті від сизого диму неможливо було б дихати. Прогулянка крізь стоси книжок, якими була заставлена підлога в Жанни, була завжди приємнішою, коли ти був захищений від цієї богемної пилюки, сирості та шерсті.

— Як тобі? — Білицька показала на обновку: нову невеличку картину, що відвоювала собі крихітне місце на стіні між краєм книжкового стелажа і одвірком.

— Хто це? Мітя Вайсберг?

— Ранній Будніков. Сідай, — вона вказала на продавлений фотель, застелений витертою до дір, колись розкішною оксамитовою хламидою. У фотель неможиво було сісти, а лише хіба добровільно впасти, провалитися у його глибину. Тарнавський впав у крісло і, витягнувши ноги, дістав з пачки папіросу та закурив.

— Так шо, Тарнавський, може, вип’єш зі мною? — спитала Білицька, сівши навпроти і відкриваючи коньяк. Обличчя в Жанночки було рябим і зморшкуватим, а під очима набрякли великі темні мішки, які мали б кричати своїй господині про те, що їй час зав’язувати з алкоголем. Попри те, що Білицька уже ввійшла в ту пору жіночності, коли про красу говорити не доводиться, або, точніше, коли вона вже перестає бути предметом оспівування з боку романтиків і меланхоліків-сентименталістів і переходить в руки всіляких крутих хлопців на кшталт стоїків та екзистенціалістів, Жанночці не можна було відмовити у певному стилеві, що властивий самотнім жінкам, які звикли покладатися лише на себе і часто зловживають нікотином. На щастя Тарнавського, її п’яний корабель був не таким п’яним, як він побоювався. А зрештою, Макс міг багато що про Жанну не знати і, можливо, та просто підтримувала потрібний рівень сп’яніння на одному ступені, починаючи зі самого ранку.

— Так, — сказав Тарнавський. — Соку. І кави, звісно. Мені б зігрітися з вулиці.

— О Боже, це молоде покоління, — зітхнула Жанночка і налила йому апельсинового соку, а собі коньяку. — Зараз зроблю тобі кави.

Жанна надпила коньяк і, піднявшись зі свого фотеля, теж просидженого незліченною кількістю культурних, хоч і не завжди тверезих задів, запнула свій шовковий халат і почовгала, зсутулившись, із сигаретою на кухню, де почала шуміти, відкриваючи дверцята кухонних шафок і громихаючи каструлями та банками.

— Ти читав сьогодні пост Хари? — гукнула Жанночка з кухні. Хара був іще одним літературним критиком з того ж радянського покоління, що й Білицька, котре побиралося, читаючи по півтора мільйона книг на місяць і публікуючи свої книжкові огляди скрізь, де тільки можна, аби лиш якось стягнутися на життя. Хара був із тих, хто не без задоволення констатував літературний провал Тарнавського з його останньою книжкою, і Тарнавський за це недолюблював Хару. Жанна, недолюблюючи Хару з власних, особистих міркувань, стала на захист Тарнавського. Хара був їх із Жанночкою точкою дотикання і порозуміння, яка допомагала їм залишатися разом.

— Ще ні, — відповів Макс, потягуючи холодний сік у перервах між сигаретою. Хоч за сьогодні Тарнавський уже викурив бог зна скільки, і легені саднило від диму, складалося враження, що робити йому в житті зараз більше й особливо нічого, окрім як запалювати один за одним паперові циліндрики, наповнені пресованими водоростями, вимоченими в якійсь нікотиновій юшці, що все разом називалося «Джапан тобакко інтернешнл». Втішав у всьому цьому «джапані» хіба легкий самурайський дух, який нагадував, що в самурая немає мети, є лише шлях, і курити мочені в нікотині водорості — один із його етапів. Якби він був накурений зараз, подумав Тарнавський, і якби не закодував сам себе цією дурнуватою клятвою абстинента, то би напевне склав якесь пронизливе хокку про водорості, бусідо і рентгенівський знімок прокурених легенів:

Або, наприклад, таке:

Або вже зовсім розпачливе:

Тривожні думки про воїна, який цілком міг виявитися і не самураєм, а, скажімо, учасником АТО і ООС, повернули Макса до реальності, і він звернув увагу на великий синьо-жовтий прапор, який Жанночка розвісила в себе на книжковому стелажі. Рукою на ньому було намальовано тризуб і стояло кілька дарчих розписів, напевне, від волонтерів або бійців.

— Я йому там відписала, почитай. Там такий срач піднявся. Там і тебе затегали.

— О Господи, — тихо сказав Тарнавський сам собі. — Потім почитаю!

Зараз заходити на фейсбук не хотілося. Тим більше, якщо його вже затегали. Дискусії, які точилися на фейсбуку останнім часом, мали тенденцію починатися з обговорення чиїхось літературних промахів, плавно переходили на полювання на літературних відьом і закінчувалися привселюдним лінчуванням чергового видавця чи письменника десь на трьохсотому коментарі на сторінці якогось особливо фартового блогера, котрому випала нагода бути приймаючою стороною. Такі дискусії отримали назву «літсрачу» і розширювали обрії української культури до нових, раніше незвіданих меж.

— Тобі там теж нормально прилетіло, — не зупинялася, все стоячи на кухні, вочевидь, біля плити, Жанночка. До ніздрів Макса долинув густий аромат кави.

Тарнавський напружився. Врешті, Жанночка повернулася з туркою кави в одній руці, двома філіжанками в іншій і сигаретою між зубами. Вона поставила перед ним горнятко (авторська робота, львівська кераміка) і налила гарячого чорного напою.

— З перцем зробила, щоб тебе зігріло, — сказала Білицька і, наливши собі теж кави, плюхнулася у крісло. — Я, насправді, прочитала твій текст. Ти ж за цим прийшов? Щоби про нього поговорити.

— Не тільки, — знизав плечима Макс. — В принципі, зараз така невизначеність склалася... Розійшлися сьогодні з дівчиною, зрештою, ти ж її знаєш, Яніна, ми з нею ж до тебе приходили. І я раптом подумав, раз у мене утворюється кілька додаткових вільних вікендів, можливо, я б спробував до весни закінчити роман. Може, й справді варто було б десь у Румунію поїхати на стипендію...

Жанночка слухала його упіввуха. Вона налила собі ще коньяку і в кілька ковтків спорожнила склянку, після чого налила ще. Макс спідлоба спостерігав за її діями, побоюючись, що розмови з Жанною не вийде. Але Жанночка від випитого, навпаки, почала розцвітати — її зморшки, здається розгладилися, очі з понурих зробилися живими, а їх побляклість ніби спалахнула свіжим блакитним вогником, хоч і зі спиртовим відтінком.

— Тебе треба видати в Пекіні, — сказала Жанночка впевнено. — Європа вся просідає зараз і буде просідати далі. В Китаї стартовий наклад — мільйон примірників, просто щоб спробувати, чи піде книжка.

— Я не думав про себе як про автора, популярного в Азії.

Жанночка пирхнула.

— За десять років тут весь бізнес буде націлений на Азію. Видамо тебе в Пекіні, в Куала-Лумпурі, в Гонконгу. За три роки ти будеш найбільш продаваний український автор.

— Хочеш, щоб перед моїми презентаціями збиралися люди, які практикують «Фалунь Дафа»[6], і проводили тихі сидячі пікети?

— А від Європи то вже небагато що й залишилося, — сказала Жанночка. — Скоро ніхто на антикитайські пікети не буде виходити, тому що Китай всю Європу купить. Зрештою, вже купив...

Макс волів звернути розмову на більш реальні, практичні рейки.

— Слухай, то коли можлива ця історія з Румунією? Якщо я на весну закінчу роман, реально його буде видати десь у Європі? Я би хотів стартувати по-новому. Я відчуваю в собі бурління нових сил.

Це було відвертою брехнею, і щоб її не було нікому помітно, насамперед самому Максові, Тарнавський тут же відпив обпікаюче гарячої кави з горнятка. Крізь прочинені двері на балкон вітром з вулиці задувало сніжинки. Ті падали на старий зачовганий паркет, на якому практично не залишилося слідів лаку, і танули, зливаючись в одну мокру пляму, чиї кордони не доходили метра до крісла, в якому сидів Тарнавський. Жанночці, схоже, було глибоко пофігу те, що її паркет мокнув і розкисав. З кількох великих вазонків, що раніше пишно цвіли у Жанни, живим залишилося лише затяте «грошове дерево», яке, здається, могло пережити навіть опади рідкого метану.

— Слухай, я зачиню двері, — озвався Тарнавський, невдоволено наїжачившись.

— Зачиняй, — з дивною байдужістю відповіла Жанна. Вона теж закурила і дивилася кудись у простір. Її погляд раптом став розфокусованим і далеким.

Максе, що ти тут робиш? Невже ти сподіваєшся, що ця жінка тебе справді кудись виведе в люди?

Питання було абсолютно резонним, так би мовити, із листів читачів (саме цю інтонацію, охолоджуючу, тверезу, але при цьому винятково дружелюбну, Тарнавський найчастіше читав у листах своїх шанувальників: «Чувак, ти написав повну фігню, але ми тебе любимо і чекаємо від тебе нового крутого роману!» — або щось на зразок цього). Відповіді на це запитання у Макса не було. Тарнавський був вдячний Жанні за те, що вона підтримала його у скрутну хвилину. Але чи змогла би Білицька допомогти Максові зараз, у тому стані, в якому вона перебуває?

— Знаєш, — заговорила Жанна, роблячи ще ковток коньяку, тримаючи келих тією ж рукою, що й сигарету, тільки іншими пальцями. Вона все так само дивилася кудись у простір. — Я мушу тобі сказати одну річ.

— Так, кажи, — раптом притих внутрішньо Тарнавський.

— Я насправді прочитала той текст, що ти надіслав мені, — сказала вона, киваючи головою, і все ще дивлячись кудись у простір.

«Максе, ну це просто п’яна жінка. Її треба вмовити зараз випити «Алка-Зельтцер» і лягти спатки, а самому тихо забрати з її квартири недопиті пляшки».

— Так, і що? — напружився він.

— Я думаю, це тупиковий варіант, Тарнавський. Я взагалі не змогла пробратися через те, що ти там понаписував. Це просто... Не знаю, це ніби якийсь школяр писав.

— Я шукаю зараз новий стиль.

— Так, але це просто... Це надто смішно, розумієш, не в літературному сенсі... Я тобі вже одразу можу вказати на всі ті місця, за які тебе будуть чихвостити...

— Ти просто не зрозуміла, я думаю... — спробував вставити Макс. Заперечити. Поправити.

— Це... кумедно... В поганому сенсі. В поганому сенсі примітивно.

— Я просто хотів показати погляд на ситуацію абсолютно несоціалізованої людини, показати це в мові... Такий, знаєш, наїв... Як Ерленд Лу, можливо...

— Це дуже погано, Тарнавський. Я не знаю. Це все не тримається купи.

— Чорт! — Макс гримнув кулаком по столу і різко встав. Річі здивовано підняв морду у своєму куті і настовбурчив вуха.

— Ти куди? Сядь, я хотіла це з тобою обговорити.

Макс не сів, але став ходити по кімнаті вздовж стелажів із книжками, запаливши чергову сигарету. Він роздивлявся написи на корінцях книжок, розвернувшись до Жанни спиною. Тарнавський знав, що це може статися, і знав, що може бути боляче, але не думав, що він може розплакатися. Почало пекти очі. О Боже. Погляньте на цього літератора! На цього Автора! Він уткнувся носом у кут, немов кошеня, що нашкодило, акурат між Винниченком і Винничуком, Платоном і Платоновим, Сосюрою і де Сосюром, Вулфом і Вулфом, Діккенсом і Діккенсон, Єрофєєвим і Єрофєєвим, Шевченком і Грабовичем, Андруховичем і Андрухович (хто просив Жанночку виставляти ці книги в такій борхесівській суперсиметрії, наче два дзеркала, що не дивляться вже одне в одного, а стоять тепер під прямим кутом, мовби нарешті розриваючи вічну тяглість традиції, цю philosophia perennis[7], утворюючи, замість очікуваних Деррідою і Ліотаром нового рівня свободи, глухий кут беззмістовності, липкої і чорної, як шпаклівка, якою лише і можна, що мазати тріщини у Всесвіті, коли той вже геть зовсім починає просідати від втрати бодай якихось орієнтирів), він дивиться у цей кут між літературою і літературою, і що ж там бачить? Він, Макс Тарнавський, бачить там лиш одне: серед цих щільних рядів великих імен надто тісно, аби увіпхнути ще один томик з його власним ім’ям.

— Я навіть знаю, чому в тебе це все так. У мене є психоаналітична гіпотеза.

— Справді? — Макс розвернувся до Жанни, що сиділа, закинувши нога на ногу, у своєму продавленому фотелі, і непомітно втер сльозу досади зі щоки. Жанночка дивилася все так само просто перед собою нетутешнім поглядом, в руці у неї тліла, пускаючи цівки диму, сигарета.

— Так, — кивнула Білицька. — Ти просто зрадив себе. В ту ніч на Майдані, коли горіли люди в Будинку профспілок, де ти був?

На секунду Макс навіть не зрозумів, про що вона говорить.

— Це неприємна розмова, я знаю, — кивнула Жанна. — Але якщо я з тобою не поговорю, боюся, з тобою ніхто про це не буде говорити.

— Що ти взагалі несеш, Жанно?

— Етнос — це як сфера, — сказала Жанночка, ніби проговорюючи давно підготовлену промову, й усе так само дивлячись механічно кудись у простір. Вона була геть п’яною. — Вона жива. І письменник — це елемент, який перебуває максимально близько до її центру. Не сам центр. Хоч іноді буває, що й у самому ядрі. Як Стус, або як Шевченко. Пророки. І з нацією стаються певні важливі події. Майдан. Війна. Якщо ти не в центрі... Якщо ти не включений... Тебе викидає. Ти перестаєш відчувати цей нерв. Тому ти пишеш якусь хрінь про маяки, а не про війну.

— То он воно що, — кивнув Макс, виймаючи з рота сигарету і зло розчавлюючи недопалок у попільничці. Він пильно подивився на неї, і сам мимоволі відчув, як погляд його починає палати дедалі сильніше.

— Ти... зрадив себе. Зрадив нас. Нас усіх. Ми можемо йти тільки всі разом, до кінця, — сказала Жанночка голосом піфії. Втім, навряд чи вона сама себе чула.

— Як лемінги?

— Оце ти даремно, — Білицька раптом підняла на Тарнавського погляд, відірвавши його від, очевидно, невидимої кришталевої кулі, в якій вона мандрувала, виносячи з її глибин свої нищівні слова.

— Ну, знаєш, Жанночко, якщо вже говорити відверто, я теж тобі скажу.

— Кажи, — вона терпляче прикрила очі, немов актриса. Повіки її були важкими. Було якесь подражаніє святим у цьому.

— Є кити. В океані. Так? І кити, коли комусь погано, починають кликати на допомогу інших. І коли один попадає на мілину, він кличе інших, і всі інші також попадають на мілину. Ясно? От тобі й уся етносфера.

— Ти помиляєшся. Ти дуже помиляєшся, — тепер Жанночка вже не ховала погляду. Вона дивилася просто на Тарнавського, і Максові стало зрозуміло, що ніяких стипендій в Румунії і ніяких перекладів у Словаччині в нього, принаймні, через Жанну, не буде. І взагалі, Максе, схаменися, це ж стовп української критики, оцієї самої етносфери, вся ця розмова завтра вже буде на фейсбуку.

Але Макс розумів, що зупинятися надто пізно.

— Я правильно розумію, що в мене відтепер немає літагента?

— Я не хотіла тобі казати цього. Але нам буде краще...

Макс коротко кивнув.

— Я зрозумів.

— Ти можеш іще покаятися... Поїдь на фронт... Зроби кілька інтерв’ю з хлопцями... Напиши книжку репортажів, або щось у такому дусі... Це все піде на ура. Я тобі хоч завтра в Польщу або навіть у Німеччину даю зелене світло. В тебе зразу все почне структуруватися. Все почне лягати, слово за словом. Тому що це патерн, розумієш? Це патерн національної душі, а ти від неї відмовляєшся.

Макс, не кажучи ні слова, обійшов журнальний столик, на якому стояла вже півпорожня пляшка з коньяком, попільничка і тарілка з неторканим рожевим зефіром, обійшов, упіймавши на собі з кута кімнати запитальний погляд Річі, крісло, де, відклавши в бік сигарету, як справжня леді з Планети мавп, сиділа Жанночка, протиснувся між стовпцями книг під синьо-жовтим прапором і під картиною Буднікова, і пішов у коридор, гучно вдаривши там по вимикачеві, вдягати своє пальто.

— Спитай сам у свого серця, у своєї совісті — чи я помиляюся? — почулося з кімнати. — Спитай себе, де ти був, коли вбивали людей?

— Обов’язково спитаю, — буркнув Макс, впихаючи ноги в холодні й промоклі наскрізь черевики. Накинув на плечі пальто і, не застібаючись, вийшов з квартири.

На вулиці все ще мело. В жовтих натрієвих снопах світла ліхтарів косі потоки снігу видавалися клаптиками золотої фольги, якою небеса засипають землю. Навколо вже встигли утворитися снігові замети, і маленькі акуратні квітнички біля під’їзду Жанни перетворилися на білі снопики снігу.

Макс жадібно вдихнув свіжого повітря. Після розмови з Білицькою він почувався жахливо. Всю цю зустріч хотілося поскорше забути, але, забуваючи її, довелося б забути одночасно й занадто велику частину свого життя і того світу, в якому Тарнавський жив.

«Чорт!»

Макс приклав обидві долоні до обличчя. Це якась тріщина між світами, з якої не можливо вибратися раціональними засобами. Весь цей час. Вся ця країна. Вся ця культура і епоха, котра розпинала його, ще такого молодого і перспективного, на хресті, який, здається, на теренах України навчилися робити, починаючи з ІХ сторіччя. Ці каскади неможливих виборів, пережити які можна було, лише посилено попиваючи меди, і які, мабуть, що й змусили князя Володимира, обираючи між мусульманством, юдаїзмом і християнством, надати перевагу останньому саме через можливість екзистенційного вихлопу за допомогою алкоголю («Руси веселье питье, не можемъ безъ того быти», як цитує князя літописець Нестор), схоже, були прописані на цих територіях невідомо за які гріхи невидимим орнаментом безвиході.

Макс кинув погляд на найближчий ліхтар і в протилежний бік, де в бузковій сніжній млі можна було розгледіти силуети занесених снігом автомобілів з увімкненими фарами і працюючими двірниками. Завірюха була такою, що все волосся, чоло, щоки майже одразу вкривалися кіркою льодяної крупи, що стікала по шиї і затікала за комір. Що робити, питаєш? Треба зупинитися і провести орієнтацію на місцевості. Ти нуль, Максе. Тебе немає. І якщо ти захочеш викликати зараз таксі, водій просто не помітить, як ти сядеш в авто, натисне на своєму смартфоні відбій виклику і поїде кудись далі, а ти, мов привид, будеш кататися з ним нічним засніженим містом аж до ранку, поки не закінчиться ця хурделиця, хуртовина, хурделя, заметіль, ця засніга, заносиця, снігометиця, сніжниця, засніжжя, і поки ти не виявиш, що водій твій теж уже давно зник і ти сидиш не в затишній «тойоті», а у старому, залишеному і колись спаленому через чиюсь кредиторську заборгованість драндулеті десь на незнайомому районі, в чужому постіндустріальному місті, в якому будуть невідомі пам’ятники і заплутані вулиці з тяжкопригадуваними назвами чи то колись декомунізованих, чи то, навпаки, недоколективізованих прізвищ невідомих героїв, написаних кирилицею, і ця кирилиця буде для тебе як грати, а ці перехрестя проспектів і бульварів — твоїми хрестами, а потім хтось знову тобі нагадає, що ти кепський письменник, тому що зрадив етносферу нації, її метафізичну душу і тому тобі було відібрано дар письма, і ти з жахом, що бринить лиш іноді на полотнах Ґойї, полетиш наляканим метеликом, лиликом, темною нажаханою совою кудись у пітьму. То чи є сенс зараз викликати таксі і їхати додому, аби написати належні тобі сьогодні півтори сторінки тексту? Ти віриш, що, пишучи півтори сторінки складно організованого потоку слів, чий порядок межує з ентропією, ти допоможеш собі не втратити вістря письма, але, схоже, тепер уже все намарно, то чи не піти б тобі зараз у гастроном, уже тут, у той самий, де ти купував для Жанночки коньяк, і не купити собі на, можливо, останні в цьому місяці п’ятсот гривень, не рахуючи деякої заначки вдома між книжками, де ти тримаєш вже давно не вживаний закордонний паспорт, чи не купити б собі віскі, або вина, або хоча б пива, і не розв’язати той гордіїв вузол, яким ти колись так необачно зв’язав себе, перервавши цим самим і потік натхнення, і свій зв’язок із душею нації, і ментальний контакт з етносферою, і навіть із самим собою, веселим, щасливим, безтямним, спроможним жити лише днем сьогоднішнім, зате жити як! Жити так, що кожен день був би як окрема книжка! Ось де твоє втрачене натхнення, Максе. Ось де твоє покаяння і навернення на шлях у Європу, де тебе радісно зустрінуть і в Німеччині, і у Франції, і радо прокотять по всіх стипендіях світу, по всіх радіостанціях і фестивалях, по всіх автограф-сесіях і вечірніх ресторанах з омарами і «ескарґо де Бурґонь»[8], по всіх «блакитних софах» і червоних доріжках для почесних гостей на найбільших літературних виставках ще такого живого, ще такого важливого Заходу.

Тарнавський подивився на гастроном, чия вивіска заманювала в холодно освітлену лампами денного світла безодню з алкогольним відділом, вчергове втер обличчя від снігової мокречі і повільно пішов, зсутулившись, у бік метро, добиратися на тісну квартиру, де його чекали гарячі батареї, недописаний роман, батон, сир, міцна кава, — найнещасніший маладой пісатєль на районі, а може, й у цілому Всесвіті.

Прийшовши додому, Тарнавський прийняв мовчазний душ під жаркими струменями води, що робили червоним його тіло, яке вже потроху втрачало юнацьку атлетичність і набирало ознак безформної асексуальної зрілості. В пальті з піднятим коміром та з кількаденною щетиною на обличчі він цілком іще міг здатися таким собі врубелівським демоном у повоєнній американській еміграції, вкритий середньозахідною детройською чи, може, чиказькою вуличною курявою, гарлідевідсонівськими, чи, може, мальбороменівськими, чи навіть гантертомпсонівськими тінями під очима, з важким поглядом (як і належить контркультурному письменнику) і чуттєвими вустами, що зводили з розуму шанувальниць, однак, варто з нього зняти дисидентський гемінґвеївський светр грубої в’язки, спеціально затерті десь на фабриці на Філіппінах джинси, скинути труси і майку — і ви побачите негусто порослі кучерявим чорним волоссям в’ялі обвислі груди, опущений живіт, одутлі гамлетівські стегна, скручений слимачком пеніс у чорних заростях волосся. Плоть від плоті. Мерзота запустіння. Кінець підліткових фантазій. The End.

Макс відсторонено, немовби споглядаючи не власну плоть, а марсіанський ландшафт, залитий кармінним призахідним світлом (насправді ж це — твоя червона шкіра під гарячим душем), спостерігав, як цю поверхню омивають потоки води. Всередині його панувала тиша. Її не можна було назвати приємною, радше, це була тиша оніміння. Після душу Тарнавський пішов на кухню, аби приготувати чаю і, поки споліснутий окропом старий порцеляновий чайник із чорним чаєм, залитий по вінця гарячою водою, стояв, закутаний у кухонний рушник, він видалив із комп’ютера всі нотатки до свого нового роману, як і сам текст. Тарнавський знав, що відновити роман за бажання можна, навіть якщо його видалити зі сміттєвого кошика, але не прагнув знищити файл ретельніше. Остаточне фізичне видалення роману тепер не мало сенсу — після того, коли тебе виштовхує етносфера, ти навряд чи можеш очікувати на щось краще, крім вічних мук у червоно-чорному пеклі для несправжніх патріотів.

Слова Жанночки прилипли до нього, але вже не крутилися в голові, а тихо стояли поруч — мовчазні свідки повної бездуховності Тарнавського. Він міг би розпочати з ними черговий раунд словесної дуелі, котра протривала б до ранку і завершилася, скоріш за все, таки походом у магазин за медами й пивом, що означало б остаточну капітуляцію і свідоме самозабуття, або ж зробити вигляд, наче їх не існує — можливо, ще більш ниций і принизливий варіант програшу, коли ти навіть не спробував відстояти себе, а просто не з’явився на герць, сховався за мамчину спідницю. Як і тоді, тієї ночі, коли горіли люди в Будинку профспілок і коли, можливо, визначалося твоє життя чи, краще сказати, твоє співіснування у вічності з власною совістю.

Замість приготувати собі вечерю, Макс згорбився при хисткому столі, на табуретці перед ноутбуком біля гарячої батареї, де завжди писав перед сном, і думав над текстом есемески для Яніни. Врешті, їхній розрив був зараз не менш важливим, аніж те, що сказала йому Жанночка, і теж вимагав певного реагуванння. Врешті, не вигадавши нічого кращого й відкинувши ідею зателефонувати Яніні, Тарнавський написав: «Я видалив свій роман». Безглузде повідомлення. Що воно мало розказати про нього Яніні? Хіба їй є діло до тієї антрацитової чорної безодні, в якій Макс зараз перебуває?

Відповідь прийшла майже одразу: «Більше не пиши мені, будь ласка. Я видаляю твій контакт з телефона».

Тарнавський гмикнув. Що ж. The end — значить, the end. Значить, тепер дійсно крапка. Не поспішаючи, Макс налив собі чаю, поклав у нього ложок із п’ять цукру (всі колишні алкоголіки, як правило, стають солодкоїжками), не поспішаючи розмішав і, обпікаючи рота, добре присьорбнув.

Ніби вагаючись, Тарнавський ще довго скролив сторінку Аліси, стараючись дійти до першого допису (це було неможливо, бо майже кожного дня «Еліс Пропеллергед» щось постила на тему коли не рок-н-ролу, то джазу або старого кіно), гортав її недбало зроблені фото. Зрештою, якого дідька? Чому дійсно ні? Що ще може звеселити привида — літературного, соціального, культурного? Тож, врешті, набравшись духу, Макс написав їй у месенджер: «Якщо ще не пізно, купіть мені квиток також. І кинь номер картки, я перекажу кеш». Це була втеча, Макс розумів це. Що ж, значить, все подальше життя він так і проведе із цим клеймом — клеймом малодушного боягуза і зрадника.

Аліса озвалася майже зразу, розрядившись задоволеними люциферичними смайликами червоних рогатих пичок.

«В нашому вагоні більше місць немає. Є ще одне в сусідньому купе. Це буде дорого».

«Бери, що є. За грошима не стане», — відписав він, криво посміхаючись.

Макс відчув дивне задоволення, пересилаючи Алісі гроші на картку. Після розмови з Білицькою в ньому застигло відчуття контузії, і на тлі цього потрясіння перспектива мандрівки з незнайомими підлітками раптом здалася десь навіть симпатичною.

«Взяла. Приходь завтра в бар «Нора» на 12.00. Я тебе познайомлю з пацанами. Ок?»

«Домовилися».

Потім Аліса надовго замовкла. Зі змішаними почуттями Макс приготував собі скромну вечерю з позавчорашнього батона і сиру, допив залишки охололого вже нудно-солодкого чаю під цигарку.

— Нє, ну а нє? — спитав він раптом кухню, з її високими тінями, що бігли кудись під стелю. Тарнавському ніхто не відповів. На вулиці, здається, сніг нарешті припинився.