Там, де вітер

Єгипетська книга мертвих

— Офігіссімо! — вигукнув Рибка, коли вони нарешті, задихані й спітнілі, зайшли у фоє по-провінційному розкішного готелю-спа «Нефертіті». Серед усіх можливих культурних відсилань, присутніх у Кам’янці-Подільському: Литовсько-Руського князівства, Речі Посполитої, турецької окупації, Російської імперії та статусу останньої столиці УНР, власники готелю, сміливо відкидаючи суєтну піну днів, впевнено тримали курс на перевірені часом єгипетські династії. «Нефертіті» до того ж був не просто готелем, а «арт-готелем», що передбачало наявність двох алебастрових, уже трохи облізлих від погоди сфінксів при вході, які стерегли дзеркальний, мов у клубі з гральними автоматами, скляний фасад будівлі, зроблений «під піраміду».

Усередині готелю, у фоє, також пронизаному численними єгипетськими мотивами, від чого здавалося, буцім вони опинилися не в Кам’янці-Подільському, а десь у Шарм-ель-Шейху, розклавшись з клумаками і музичними інструментами, розвалилися на кількох диванчиках Назік, Довгий і Аліска. Оздоблений папірусами, фотографіями Червоного моря і глиняними статуетками Анубіса ресепшн був дивовижним симбіозом української мрії про вічний курортний рай з місцевими офісними реаліями: перекидним календариком, комп’ютером та іншою марнотою буття. За ресепшеном сиділа невиспана похмура дівчина в білій офісній блюзці. Над дівчиною гіпнотично дивилася перед собою, усміхаючись одними лиш вустами, зроблена з гіпсу голова древньої цариці династії Ехнатона.

— Вирішили спортом зайнятися? — напівлежачи на дивані, все ще замотаний з вулиці у шалик, озвався Довгий, холодно вивчаючи поглядом їхнє товариство.

— Ну да, качаємось, — кивнув Хесус, піднявши кілька разів до грудей барабан, ніби штангу. Макс, важко видихнувши, з полегшенням поставив свою торбу і пару сумок з майном «Придурків» на землю і роздивився навколо.

Попри «арт-дизайн» інтер’єру «Нефертіті», який простежувався в бюстах фараонів на золотистого кольору стінах та темно-синьому ковроліні, що доповнював кольорову палітру давніх папірусів, у фоє було тепло, чисто, добре пахло деревом і засобами для миття підлоги. Тут панувала приємна півтемрява, що затишно підкреслювалася неяскравим світлом над рецепцією. Тарнавському подумалося, що для повної послідовності в своїй естетичній задумці в кожному з номерів готелю, в тумбочці біля ліжка має лежати не «Святе письмо» видавництва «Гедеонових братів», а «Єгипетська книга мертвих».

Наталя, стоячи біля ресепшену і тримаючи в руках якісь бланки, власне, закінчувала розмовляти з кимось по телефону — схоже, з тією самою пані Олею, благодійницею і меценатною, їх сьогоденною рятівницею. Хлопці, подістававши ручки, посхилялися над журнальними столиками при диванчиках і заповнювали бланки на поселення. З другого поверху спускалися з валізами кілька смаглявих, одягнутих в теплі лижні куртки, турків.

— Паспорти, — скомандувала, набравши ділового вигляду, Аліса і стала збирати документи. Дівчина на рецепції вже видавала Ростикові пластикові ключі до номерів. Макс, узявши бланк і діставши з-за пазухи, де тримав блокнот з написаним сьогодні вранці оповіданням, авторучку, упав і собі на диванчик біля Назіка. Він уже передчував можливість прийняти гарячий душ і годинок п’ять поспати. І хай «Придурки» роблять собі, що хочуть.

— У мене чудова новина, пане Максиме, — із сяючими очима підійшла до них Наталя. — Пані Оля оплатить вам окремий номер! У вас три кімнати поруч.

О, сили небесні єгипетські! Макс на секунду здійняв очі до люстри, зробленої у вигляді перевернутої піраміди, що звисала зі стелі. Святі нільські осіріси, нарешті хоч щось добре!

— Дуже дякую, — голосом, сповненим невідь-звідки роздобутого смирення, відповів Тарнавський. — Передавайте найкращі вітання пані Олі!

— Ви зможете з нею сьогодні побачитися! — весело зауважила Наталя. — Вона буде на вашому виступі. Ви ж також будете сьогодні щось читати?

— Читати? — щиро здивувався Макс. — А, ну власне, так. Нам треба було це обговорити одразу... Я, взагалі-то, не планував виступати. Я в цьому турі більше як репортер присутній. Ґонзо-журналістика. Як Гантер Томпсон, тільки в суворих українських реаліях.

— О, то ми даремно анонс зробили, виходить? — здається, відповідь Тарнавського дещо розчарувала Наталю. — На вас уже збирається прийти досить багато людей!

— Можу хіба що підписати їм книжки, — стенув плечима Тарнавський, почуваючись дуже незручно від того, що після вражаючої демонстрації сили духу в салоні авто, змушений зараз засмучувати Наталю своїм безсиллям.

— Зрозуміло, — кивнула дівчина, і доброзичлива невизначеність її відповіді ще раз різонула Тарнавського. Так, наче б він зараз дуже сильно недопрацьовував. — Ну, гаразд. Ось ваш ключ, пане Максиме. Сніданок у ресторані з сьомої до одинадцятої, ресторан ось там. Виїхати потрібно завтра до полудня.

— В нас поїзд о десятій, — повідомила ще одну втішну новину Аліса. — А за нами заїде машина?

— Так, звісно, — кивнула Наталя. — О п’ятій ми вас з Ростиком заберемо і повеземо в «Дідух».

— Прекрасно, — Тарнавський ще раз спробував заглянути в очі Наталі, шукаючи в них порятунку від безпідставної тривоги, викликаної небажанням провести сьогодні читання, але так для себе жодного виправдання й не знайшов. — О п’ятій ми будемо тут.

«Придурки» домовилися зустрітися у фоє для спільного сніданку через півгодини — Аліса сказала, що їй потрібно прийняти душ.

— Ти тепер мажор, в окремій кімнаті, — ніби дорікнула вона Тарнавському, коли вся команда один за одним, наче караван, вантажений музичним обладнанням, хекаючи і ухаючи, підіймалася сходами на третій поверх. На стінах вздовж сходів, кічово розписаних ієрогліфами, скарабеями та популярними сценами з папірусів, можна було розгледіти практично весь давньоєгипетський пантеон — сокологолового Гора, богиню-кішку Бастет, бога-шакала Анубіса. При вигляді суворої чорної морди останнього, схоже, списаної художником з якогось лютого добермана, Тарнавському зробилося недобре. Вся ця веремія ібісів, червоних сонячних дисків і хрестів-анкхів, яких боги тримали в руках, мов ключі від квартири, дратувала незрозумілим глибинним неспокоєм.

— Колись будеш мати стільки ж років, скільки я, і зрозумієш, чому важливо старшим дядькам давати можливість трохи побути самому, — буркнув він, тягнучи Алісину валізу.

Чорт, виходило знову якось стрьомно. Ось тобі Аліса, тендітна, юна, але теж нібито жінка. Буде в кімнаті з двома пацанами. Може б дати їй можливість спати окремо, а тобі якось перекантуватися з Рибкою та Хесусом?

Макс вирішив, що це вже буде точно занадто. Один благородний вчинок на день — не більше і не менше. Тепер нехай це буде його добовою нормою шляхетності. Не варто ошляхетнюватися отак одразу — може виникнути токсикоз і отруєння організму власними шлаками, якщо ставати добрим і згодливим надто стрімко.

Третій поверх, де їх поселили, був таким же золотисто-вохристим, як і фоє, всіляким чином оздоблений туристичним ширпотребом у вигляді папірусів, портретів вічно юної Нефертіті та зістарених дизайнером карт Єгипту, але, якщо відірвати око від дизайну, то прекрасна невибаглива буржуазність тризіркового готелю в усьому іншому вчувалася дуже впевнено. Не Мюнхен, не Париж. Навіть не Познань і не Варшава. Так, це Кам’янець-Подільський, Максе, але ж це вже щось! Безкоштовний басейн і година гри в боулінг! Це початок, можливо, нової хвилі удачі!

— Ну давайте, — махнув Тарнавський хлопцям, копирсаючись пластиковою карткою у замку своїх дверей. — Через півгодини у фоє.

Але його вже ніхто не слухав. «Придурки» заходили у свої кімнати і заносили туди речі. Ну і хрін з ними.

Номер, до превеликого задоволення Тарнавського, виявився, попри свої досить скромні розміри, саме таким, як і потрібно стражденному письменникові, втомленому дорогою. Тут було тепло і темно — кімната була мансардною, з похилою стелею, а у стелі виднілося зашторене щільними жалюзі вікно. У сухому повітрі висів легкий фабричний запах практично нових рушників і халатів — запах готельної індустрії, за яким, як виявляється, Макс скучив не менше, аніж за подорожами та літературними презентаціями. Був тут і робочий стіл, і телевізор-плазма, і велике ліжко, на якому можна було б цілу ніч без упину зачинати дітей одразу з трьома шанувальницями, і холодильник з набором алкоголю, все зовсім поруч, простягни лиш руку. Ну, або, якщо розглянути більш стримані, аскетичні сценарії, Максе, в цій келії, сидячи ось за цим столом і кидаючи затуманений погляд ось у це вікно, ти міг би дерзати до абсолютного духу, взивати до генія творчості, шугати в розплавлені глибини ноосфери, де киплять сенси, одним словом, творити. Зачинитися б тут на місяць-другий — гляди, і вийшла б книжка. Може, це якраз те, чого тобі не вистачало? Трохи заможності і комфорту, до яких ти так звик і які, можливо, становлять твою природу; а власну природу, як відомо, не можна занедбувати — навпаки, її потрібно плекати і допомагати розкриватися, щоб вона винагородила тебе у відповідь золотистим, схожим на пінистий потік «Вдови Кліко», водоспадом натхнення, осяянь, верліблів, сонетів, парабол і гіпербол, літот і синекдох і всіляких інших вимираючих у твоєму зоопарку літературних парнокопитних, яким потрібна лиш воля. Ось вона, славна воля єгипетська, в цьому прекрасному тризірковому готелі, який, напевне, включений навіть у тріпадвайзер. Пиши і твори. Тріпуй і наставляй чеканним словом цілу Україну. Ростиків і Наталь, і багатьох інших.

Макс кинув речі біля телевізора, поклав на робочий стіл капелюха і сів на край ліжка, задоволено зітхнувши. Ліжко було підступно м’яким, занадто м’яким. Спонукало до розкошування, до восьмигодинного сну, до забуття. Поруч, акуратно складені гіркою, лежали рушники — дуже великий, великий, меншенький і зовсім маленький. Всі білі, як Альпи під час переходу Ганнібала в Європу. І рівно складений, накрохмалений, білий, мов тога римського прелата, махровий банний халат. Тарнавський з насолодою провів долонею по цій горі приладдя для купелі, внутрішньо готуючись до гарячого душу.

У двері постукали і рвучко спробували ввійти, але, на щастя, на дверях був особливий замок, який можна було відімкнути тільки зсередини.

— Що там? Я перевдягаюся, — збрехав він, сидячи все ще на краєчку ліжка, з нерозкритим саковяжем біля ніг, не встигнувши зняти з себе навіть пальто. Навіть не роззувся ще.

— Можна до тебе в душ? Там Хесус срати засів. Я манала це все потім нюхати.

Він важко встав, відчинив двері. За ними стояла, вже замотана у точно такий регентсько-білий халат, Аліса, боса, з намотаним на голову найбільшим рушником і невеличкою косметичкою у руках. Вона виразно підняла брови.

— Ну? Ти ше навіть не роздівся. Дай, я швидко.

Не чекаючи, коли Тарнавський щось відповість на це, вона, мов кішка зі сходового прогону, котру підгодовує цілий під’їзд, прослизнула йому під руку і проскочила у ванну, замкнувши за собою двері. За мить він почув, як автоматично запрацював вентилятор.

Макс оторопіло дивився на двері з темного дерева, котрі вели до блаженної ванної з душовою в прекрасному вохристо-бірюзовому фараонівському стилі, великою сліпучо-білою раковиною і, чого вже там ховатися, чистим, продезинфікованим усіма антисептиками світу унітазом.

— Ти можеш вийти? — почулося раптом з-за дверей.

— Що? — не повіривши власним вухам, наморщив чоло Тарнавський.

— Ти можеш вийти? Поки я тут буду митися?.. — знову почулося запитальне Алісине з-за дверей.

— Я в коридорі на диванчику, — буркнув він і, вхопивши телефон, вийшов з номера, гучно затраснувши за собою двері. Тарнавський не хотів виходити з таким ефектом. Так просто само сталося.

Розвалившись на рудому шкіряному фотелі під такою ж скісною стелею в одній із затишних коридорних ніш, освітленій примарним блідим світлом з невеликого вікна, Тарнавський став гортати власні соцмережі, перевіряючи, чи не прийшли якісь особливо небезпечні повідомлення, котрі віщували б звільнення, штрафи, судові позови, запрошення на страту та інші малоприємні речі, які зазвичай стаються з тобою саме тоді, коли здається, що підмога світлих сил удачі, разом із чистою постіллю і гарячим душем, має прибути з хвилини на хвилину.

Але, о диво, ніхто не писав листів з погрозами. Не було нічого нового ані від Жанночки, ані з роботи. У відсортованих повідомленнях, натомість, він побачив вісточку від Алі. Аля! Як він міг забути! Максова нова, прекрасна учениця, з якою він домовився про дев’ятиденний марафон поетичної майстерності.

Аля й справді надсилала йому свій перший поетичний доробок, однак насамперед у її повідомленні йшлося про таке:

«Доброго дня, пане Максиме! Я написала своїм подружкам у Кам’янці-Подільському, що Ви сьогодні будете в арт-центрі «Дідух». Вони обдзвонили усіх своїх знайомих і хочуть до вас прийти, щоб ви підписали їм книжки. У них там клуб шанувальниць вашої творчості, людей двадцять. Там ще будуть білети на захід? А одна моя знайома хоче взяти у вас інтерв’ю. Це можливо?»

О дідько. Сьогодні йому слід чекати навали нових студенток, котрі, можливо, принесуть ще більше зошитів з іще яскравішою поезією. Але нічого, Максе, ти це все пройдеш. Тарнавський задумливо почіхав заросле щетиною підборіддя і відклав телефон.

Йому були потрібні гроші. Як мінімум щоби повернутися до Києва, не кажучи вже про те, що в нього закінчувалися сигарети. Потрібно було конвертувати довіру, яку йому виказувала Аля, у тверду гривневу валюту. Може, варто, навпаки, розпочати широку консультацію студенток-поеток і брати з них по двадцять гривень за вірш — повитрушувати трохи з того, що мама їм дала на проїзд і тістечка?

Чи, може, дійсно поговорити з «Придурками» і зробити спільний вечір творчості? Двадцять людей — це вже немало. Якщо взяти в долю «Придурків», можна буде нашкребти якихось пару сотень.

Подумавши ще трохи, Тарнавський написав Алі: «Привіт! Слухай, Алю, така справа. Я не подумав раніше, а тепер, гадаю, що проведу серію виступів разом із «The Morons». Чи можна було б тебе попросити розіслати цю інформацію своїм друзям? Можливо, хтось би зміг розклеїти пару афіш, щоб люди знали, що я буду в їхньому місті?»

Серце Макса пришвидшено закалатало. Це було нечесно у всіх сенсах — він ані не проговорив цього з командою, ані, зрештою, зі собою. Бо, кінець кінцем, у тебе, Тарнавський, окрім однієї новели, навіть немає що презентувати. Що, будеш читати уривки з першого роману? Чи з «Там, де вітер»?

Та ні, все дуже просто. Нахуякаю зараз нашвидкоруч іще пару текстів. Виступимо в Жмеринці і у Глевасі, чи де в нас там заплановані концерти, згребу бабки — і аста ля віста, придурки. Навіть не обов’язково щось вигадувати спільного разом із цими рєбятами. Досить, що ти почитаєш хвилин десять перед їх виступом, і десять хвилин десь посередині. І все, діло зроблене.

Аля відповіла йому майже зразу. Щасливі пички емодзі розривали рядок повідомлення.

«Звісно!!! Всі будуть у захваті, якщо я скажу, що ви будете презентувати щось нове!!! Я й сама б приїхала, якби не сесія!!!»

Макс відклав убік телефон, відкинувши голову на спинку крісла і прикрив втомлені, запалені очі. З його грудей вирвалося легке зітхання полегшення. Є якась надія. Якийсь мінімальний просвіток, що все ще може піти добре в цьому турі і що він повернеться додому не на електричках і не автостопом.

Відчуваючи, що діє зараз дуже, дуже неправильно щодо Довгого, та й до всього колективу, не повідомляючи нікого про те, що перетворює зараз турне відомого гурту «The Morons» в турне імені не менш відомого Макса Тарнавського, він надіслав Альці список міст із датами їх (тепер уже спільних) концертів. Зрештою, це ж діти, аматорес дель арте, як каже Рибка. Хіба їм не потрібна аудиторія, слухачі? Що ж, Алька обіцяє привести слухачів, принаймні тут, у Кам’янці-Подільському.

Макс збуджено затарабанив пальцями по обтягнутих штучною шкірою бильцях крісла. Отже, треба писати нову новелу.

З його номера вийшла рожева після струменів гарячої води Аліса, закутана у білий халат. Від неї линули млосні хвилі дешевого гелю для душу. Виглядала Аліса зараз вкрай беззахисно.

— Послухай, — гукнув її Тарнавський, користаючи з нагоди. — У мене є одна пропозиція. Треба її обговорити.

У ресторані «Нефертіті» (всупереч загальному стилеві готелю, дрібнобуржуазному і середньоєвропейському за своєю суттю) ще можна було застати сніданок, і «Придурки» розсілися біля вікна, затягнутого легкими тюлевими шторами, вмістившись за один стіл. З вікна лилося прозоре денне світло, сніг надворі на якийсь час припинився, і застелений непорочно-білою скатертиною стіл здавався після чернівецького кубла урочистим продовженням погоди, що керувала сьогоднішнім недільним полуднем. Була вже пізня година як для сніданку, і багатьох страв, позначених табличками зі спокусливими написами біля блискучих, відполірованих до дзеркального сяйва контейнерів, уже не було, тож «Придуркам», які кинулися з великими, ще гарячими після посудомийної машини тарілками до контейнерів і каструль, довелося задовольнятися тим, що залишилося: йогуртами, бананами, нарізкою сирів, двома чи трьома останніми сосисками і скромними рештками омлету.

— Нічого, відіграюсь на маківникові, — пробурчав Хесус, який, здається, більше від інших потерпав від нерегулярного харчування в дорозі. Маківника, справді, залишалося ще чимало.

Макс, перекусивши канапкою із сиром і кавою, нарешті наважився озвучити свою пропозицію. Вкладаючи всю дипломатичну майстерність у слова, він спробував представити власний комерційний задум таким чином, аби це виглядало лише як пропозиція доповнити тур «The Morons», а не перетягнути ковдру на себе. «Придурки» наїлися, випили по каві й тепер із цікавістю слухали Тарнавського. Стіл, заповнений порожніми тарілками з банановими шкірками, залишками недоїденого маківника, горнятами з-під кави і склянками з недопитим апельсиновим соком, був підтвердженням благодушності їх настрою.

Всім, здається, крім Довгого, ідея співпраці здалася цілком прийнятною.

— Просто так є можливість запросити більше людей, — пояснював Тарнавський. — І ми відіб’ємо собі бабки. Трохи я почитаю, трохи ви пограєте.

Довгий, слухаючи його слова, криво посміхався і чухав потилицю, ніби з усіх сил стримуючись від того, щоби не перейти на грубість.

— Так ти хочеш на нас попіаритись? — спитав його просто в лоб Довгий. Без виклику, але з деякою насмішкою. Очевидно, що, кажучи ці слова, він хвилювався, але був свято впевнений у правоті власних суджень. — Ми, бляха-муха, цей тур організували, все продумали, а ти хочеш на ньому виїхати?

— Довгий, шо ти гониш? — тут же накинулася на нього Аліса. — Ти шо, ніхера не шариш взагалі? Це називається «фічерінг» або «колаборація». Знаєш, скільки крутих музикантів роблять фічерінг?

— «Гестінг стар», — додав Назік, запитально дивлячись на Довгого. — Як Джон Леннон у «Фейм» Девіда Боуї.

Хесус поглянув на Довгого теж із німим запитанням в очах. Очевидно, що й він був не проти.

— Ми зможемо зібрати касу, — спробував ще раз пояснити всі нюанси співпраці Тарнавський, намагаючись, своєю чергою, не зірватися на аргумент про те, що це він, курча, Макс Тарнавський, зараз піарить «Придурків», а не навпаки. — Люди зацікавляться. «”Придурки”? Вау! З Максом Тарнавським? Ого! Щось новеньке!»

Після сказаного Тарнавському десь у глибині душі було й справді трохи соромно. Бо, може, Довгий і не міг до кінця сформулювати причину свого обурення, зате серцем безпомильно відчував, що тут відбувається якась підміна. І Тарнавський це розумів.

Тим часом Довгий, що сидів у протилежному від Тарнавського куті столу, слухаючи Макса, тільки скептично посміхався, глибоко переконаний, що його зараз просто розводять як пацана, і весь час недовірливо хитав головою, кидаючи затравлений погляд то на Тарнавського, то на своїх друзів: Назіка, Хесуса, Рибку. Невже ніхто не розуміє, що цей запроданець зараз нас усіх спритно затикає собі за пояс, маніпулює нами, присвоює собі все, що ми зробили? Щось приблизно таке читалося на ображеному, впертому обличчі Довгого, ще, до речі, досі не поголеному з дороги.

Але ні, ніхто, здається, не поділяв стурбованості Довгого. Решті «Придурків» можливість зробити спільну мистецьку акцію з Тарнавським здавалася цілком прийнятною. Тарнавський мовчки дивився на Довгого, посилаючи йому сигнали підтримки. Чувак, усе буде добре. Мені не потрібна твоя група. Розслабся.

Розуміючи, що слова його зараз не мають сили, Довгий ляснув долонею по столу.

— Та, блін, робіть що хочете! — спересердя вигукнув він, дзенькнув виделкою об тарілку, різко встаючи з-за столу, і, не дивлячись ні на кого з команди, опустивши обличчя, стрімко рушив до виходу з ресторану, високий, стрункий юнак у чорному худі.

— Довгий! — гукнула йому Аліса у спину.

— Відстань, — гиркнув той і, не розвертаючись, підняв над плечем, щоб Аліса могла побачити, кулак з виставленим середнім пальцем. Штовхнувши двері ресторану, Довгий з опущеною головою вийшов геть.

— Блін, — Аліса важко зітхнула, закотила очі і, вилізши з-за столу, поспішила за Довгим.

— Ето любов, — прокоментував Рибка. — Ребята, хто зі мною йде на боулінг? Там наливають віскі, Вождь, ти не в курсі?

Замість боулінгу і сауни, яку пропонував відвідати Рибка, і на що вже, здається, підписалися Хесус та Назік, Макс піднявся до себе і засів з ворсистим блокнотом, Алісиним подарунком, у себе за робочим столом біля вікна. Писати в ньому було незручно руці, і тісно було в ньому думці, але це був кращий варіант, аніж наклацувати текст на телефоні. Крім того, повільне письмо по-особливому впливало на стиль оповіді (про це говорили всі, хто писав колись за друкарською машинкою, а до цього — гусячим пером), тож Тарнавський віддався творчості. Несподівано написання нового тексту настільки поглинуло його, що він вирішив пропустити бусик, який замовила «Придуркам» Наталя, і пообіцяв добратися на місце виступу сам, уже безпосередньо перед початком.

Коли Тарнавський, відірвавшись від роботи, піднявся розімнути шию і плечі, на вулиці стояла глупа ніч, і крізь шпарини в жалюзі на вікні можна було розгледіти запалені вуличні ліхтарі. Доходила сьома вечора, був саме час вирушати на виступ. Тарнавський вмив холодною водою обличчя у ванній, щоб привести себе до тями і стримати незвичне хвилювання. У нього було два нових тексти, які він планував представити публіці, і Максові було відверто страшно. Викликавши собі з допомогою жриці на рецепції таксі, Тарнавський накинув пальто і спустився повз уже знайомі сцени страшного суду душі у фоє і звідти вийшов на мокречу вулиці.

— Дебютант, блін, — сказав Макс вголос невідомо кому і німіючими від адреналіну пальцями дістав сигарету, щоб трохи заспокоїтися. За півгодини мав початися виступ у нікому не відомому арт-центрі в провінційному містечку, а Тарнавський відчував такий мандраж, наче мав виступати у Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні.

Усю дорогу в таксі Макс прокручував у голові можливі сценарії подій, але, врешті, зрозумів, що нічого кращого, аніж просто прочитати перший новий текст, а за ним другий, він зараз не вигадає.

Знайти арт-центр «Дідух», розташований на відшибі Кам’янця-Подільського, серед однакових новобудов, що були зазначені на карті всі під одним номером і відрізнялися лише додатковою літерою (23-К, 23-Л, 23-М і так далі), навіть таксистові, хлопцеві простому і бувалому, озброєному навігатором, виявилося непросто. Нарешті, з підказками Наталі, якій Тарнавському таки довелося зателефонувати, щоб та вивела авто на потрібний закапелок, таксі натрапило на достатньо велику будівлю арт-центру, зі сучасним, вдало підсвітленим скляним фасадом і розчищеною від снігу стежкою. Заплутана дорога до арт-центру вселяла в серце Тарнавському боягузливу надію на те, що сьогодні до них і справді ніхто не з’явиться на виступ. У такому разі вони невеликим товариством поп’ють чаю з пані Олею, посміються над невдалим заходом і поїдуть у готель спати. А гонорар їм, як і було обіцяно, однаково заплатять.

«Придурки» вже пару годин як окупували приміщення галереї, і їхні музичні спроби, коли Макс виходив на свіжий легкий сніжок із таксі, було добре чутно навіть на вулиці. Всередині арт-центру все гримотіло. Зі звуком організатори попрацювали добре.

У просторому білому приміщенні виставкового центру, де на стінах висіла експозиція якогось живопису, не рахуючи «Придурків», Ростика з Наталею, та власниці закладу, пані Олі, було ще практично безлюдно. Довгі ряди крісел, виставлені перед сценою, обіцяли прийняти тут як мінімум місцевих фанатів «Океану Ельзи». Наталя представила Тарнавського пані Олі. Та виявилася симпатичною, веселою, ще досить молодою жінкою, вбраною під оказію у старовинну вишиванку та коштовну гаптовану плахту. Пані Оля випромінювала оптимізм, з її уст не сходила усмішка, та й загалом, вся вона випромінювала якусь живильну енергію матері-берегині.

— Ми щойно кілька місяців тому відкрилися, — пояснювала Тарнавському пані Оля, запрошуючи його присісти в крайньому ряду. — Ось ці роботи — це виставка двох донецьких художників, Міті Безобразного і Андре Закарії. Мітя воював в АТО, а Андре три місяці провів у «ДНР» на підвалі. Зараз вони в нас у Старому місті живуть на резиденції, малюють нам на старих радянських будинках мурали. А це все роботи, які вони малювали в Бахмуті.

Пані Оля вказала на картини, що висіли на стіні. Тарнавський, кидаючи погляд на живопис, кивав. Картини були соковитими, яскравими, живими.

— Я хотіла вас, до речі познайомити, — пані Оля говорила про художників, мов про своїх синів. — Вони такі класні...

— Вони будуть на концерті? — ввічливо поцікавився Тарнавський.

Пані Оля кивнула, торкнувшись рукою старовинних коралів на шиї.

— Я послала їх зустрічати гостей, щоб люди тут не заблукали на районі. До нас ще не звикли приходити. Але завдяки таким гостям, як ви, пане Максиме, я думаю, в нас буде сьогодні повний зал.

Трималася пані Оля просто і гідно, і це налаштовувало Тарнавського на розмову. Наталя принесла їм тацю з кришталевими чашками і заварником із трав’яним чаєм, і пані Оля налила їм із Максимом запашного чаю. Після сигарет приємна гіркота польових трав здалася Тарнавському вкрай доречною.

— На скількох людей ви розраховуєте? — спитав Тарнавський, потягуючи чай і спостерігаючи за тим, як Ростик доставляє стільці.

— До двохсот, не більше, — бадьоро, з усмішкою на устах озвалася пані Оля і поглянула на наручний годинник. — Мітя повинен був привести місцевих волонтерів і ветеранів, для них буде пільговий вхід. Дивно, що їх досі немає.

На сцені продовжували репетицію «Придурки». Довгий тримався бадьоро, як і грав на гітарі, але, коли співав своїм ламаним панківським голосом, робив це аж надто болісно, надламано, так що Тарнавський буквально відчував, як усередині того накопичився біль, який от-от міг вихлюпнутися якоюсь малоприємною соціальною полюцією. Причина ранкового зриву Довгого була ясною як день — той, насамперед, шалено ревнував Алісу до Тарнавського. Вже не відомо, що там між цими голуб’ятами було, та й чи було щось узагалі, але Аліса трималася з Довгим так, наче все лишилося давно в минулому і не підлягає перегляду, тоді ж як для Довгого все щойно почалось. І ти, Максе, опинився якраз між цими двома стихіями — льодом і полум’ям.

Треба було б із ним якось поговорити, пояснити, що в тебе немає навіть найменших посягань на його пасію, що тобі і в страшному сні не привидиться побачити себе в парі з Алісою. Але як це сказати? Треба виступити в ролі старшого. Бути йому, як батько.

Проблема полягала в тому, що в Макса самого ніколи не було батька. Він не любив про це розповідати. Мама виховувала його сама, відколи батько пішов з дому, залишивши їх удвох, і вже не повертався. То як тепер Макс, не знаючи ключів до цієї надламаної музичної скриньки хлопчачої душі, буде говорити з Довгим? Тарнавський того собі не уявляв.

До пані Олі та Макса підсіла з діловим виглядом Аліса, і вони втрьох домовилися, що Тарнавський вийде на сцену першим, представить гурт і прочитає кілька фрагментів «з нового» під імпровізацію Назіка і Рибки, після чого зіграють свій перший блок з авторськими піснями «Придурки». Потім ще одне читання від Тарнавського на десять хвилин — і новий блок із відомих каверів (щоб гарантувати успіх серед слухачів) від команди.

Пані Оля залишила Макса з Алісою удвох і, накинувши на плечі хустку, пішла телефонувати своїм художникам, Міті та Андре.

— Вже час починати, а народу зовсім немає, — Аліса суворим поглядом оглядала порожні ряди. — П’ять по сьомій.

— Давай зачекаємо ще півгодини, — запропонував Тарнавський. — Це Кам’янець-Подільський, крихітко. Я думаю, для тутешніх людей сорок хвилин туди, сорок сюди — це нормально.

У залі назбиралося від сили п’ятеро людей, які бродили по виставковій площі з поштиво складеними за спиною руками, розглядаючи вивішені на стінах картини донецьких художників. Не рахуючи двох місць, зайнятих Тарнавським та Алісою, решта сто дев’яносто з лишнім стільців стояли порожніми. Це був провал, і Макс не розумів, радіти йому чи журитися. Зрештою, чого було сподіватися ще? Неділя, нове, ненамолене ще місце в глибині житлового комплексу на околиці. Час перед сесією. Мертвий сезон.

Врешті, о пів на восьму в залі так і залишалося п’ятеро чи шестеро людей — кілька молодих хлопців і дівчат, і чийсь дідусь, який, очевидно, вважав, що його онука чи онук ще занадто малі, аби ходити поночі в такі віддалені райони міста. Тарнавський відчув, що всередині нього щось обірвалося. Раптом він зрозумів, що насправді в глибині серця гаряче хотів, аби читання таки відбулося — хотів значно більше, ніж боявся провалу. Це міг бути якийсь новий старт. Неочікуваний підйом і злет. Що ж, іще одна надія виявилася фарсом долі. Досада від того, що експромтом вигадана гастроль раптово обірвалася, заповнила його гіркотою.

— Може, вони просто всі десь тут ходять довкола центру і не можуть знайти? — спитала в нього тихо Аліса, яка ще вірила, що зараз станеться чудо. — Тут же жопа повна, хер знайдеш. Глухомань...

Тарнавський, не сильно дослухаючись до бурчання Аліси, яка сиділа поруч, як була, у шубі, спостерігав за діями пані Олі, що вже стояла біля сцени, готова починати. Пані Оля побачила Максів погляд, стенула плечима. Схоже, Мітя і Андре не брали слухавку. Тарнавський розуміюче кивнув, і та вдячно посміхнулася у відповідь. Двоє дорослих людей, кожен зі своїми ілюзіями. Пані Оля, яка сподівається зробити в Кам’янці-Подільському культурну мекку. Тарнавський, який досі надіється, що зможе здійнятися в літературний зеніт навіть із перебитим крилом. Мрійники.

Пані Оля підійшла до стійки з мікрофоном і, так само весело й оптимістично усміхаючись, не без деякого апломбу (хоч і по-дитячому доброго і наївного), урочисто промовила:

— Доброго вечора всім, хто сьогодні завітав до нас у наш гостинний простір! Я рада вам представити молодий, але вже дуже популярний київський гурт «Зе Моронс». І щиро вітаю ще одного учасника цієї мистецької колаборації — відомого українського письменника Максима Тарнавського.

Макс, встаючи зі свого місця і йдучи вздовж порожніх рядів крісел до сцени, почув раптом на вулиці якийсь гамір. Можливо, знайшлося ще двоє чи навіть троє гостей, які стануть окрасою сьогоднішнього вечора і дадуть приріст аудиторії на вісімдесят, а то й на сто відсотків.

— Ви знаєте, — провадила пані Оля, несвідомо поклавши руку собі на груди. — Хоч нас тут зараз небагато, я б дуже хотіла, щоб такі вечори, як ось цей, коли ми сидимо тісно разом у цей час війни, коли наші хлопці захищають нас на Сході України...

Скляні двері галереї відчинилися, і в зал, наче колядники, раптом почали входити люди. Спершу Макс не міг повірити очам — він подумав, що то й були ті, п’ятеро, може, семеро людей, що заблукали довкола галереї, однак люди все заходили й заходили. Більшість гостей була чоловіками у військових одностроях. Таки прийшли ветерани.

— Ого, — промовила в мікрофон щиро здивована і втішена пані Оля. Максові здалося, що вона навіть тихенько пустила сльозу.

— Слава Україні! — закричав один з ветеранів, коли побачив пані Олю.

— Героям слава, — озвалася радісно пані Оля, спостерігаючи як більшає натовп людей у галереї. Люди все заходили і заходили, аж, поки, врешті, не заповнили майже всі передні ряди. Їх, як встиг підрахувати Тарнавський, було, не менше ніж сорок: половина була ветеранами, а половина — дівчатами, яких, схоже, мобілізувала Аля та її подруги, той самий клуб шанувальників творчості Макса Тарнавського. Дивитися на таку кількість збудженого народу, що раптом з’явився в залі, було вже навіть боязко. І не лише Тарнавському. Він побачив, як зблідли раптово Довгий і Назік, і як знову прикрив волоссям обличчя Хесус. Але злякався Тарнавський навіть не виступу як такого.

— А зараз на цю сцену я запрошую розпочати сьогоднішню концертну програму... знаного українського письменника, прекрасну людину, справжнього патріота України Макса Тарнавського! — з несподівано щирою в її устах патетичністю, що не обпалює своїм вогнем хіба початківців, дуже тепло і сердечно промовила пані Оля. Зал ожив рясними аплодисментами.

«О курча! О курча твою ж лягу!», — крутилося в Тарнавського у голові — галицькі лайки, яких його навчила Яніна. Звісно, проблема не у великій аудиторії, сорока людьми мене не злякаєш. Що я їм маю прочитати? Який я, в сраку, патріот? Макс окинув поглядом аудиторію, відчуваючи, як слабнуть його ноги лише від одного вигляду слухачів. Міцні, плечисті хлопці в камуфляжі, в сіро-зелених светрах і водолазках. Відкриті, щокасті, усміхнені обличчя. Макс не бачив на їхніх лицях слідів посттравматичного синдрому. Не бачив надламу. Бачив безстрашність, гідність. І відчував: не має що протиставити їх цілісності. Надламану власну душу?

Може, відмовитися від виступу взагалі?

Але погляд Тарнавського упав на іншу частину залу. Туди, де зібралися дівчата — чи не основна його аудиторія. А тих звідки тут стільки? Невже це все Алька постаралася?

Поки всі плескали, одна з дівчат, красива і блискучоока, швидко підійшла до Тарнавського й проговорила скоромовкою, схопивши його делікатно за руку, ніби боячись, аби Макс не втік:

— Пане Тарнавський, мені Аля писала, що ви ще сьогодні ввечері будете в Кам’янці. Вас можна на пару хвилин затримати після виступу для інтерв’ю? Ви ще не від’їжджаєте?

Тарнавський, слухаючи її з відведеним убік поглядом, аби не витріщатися на цю раптову красу, яка так інтимно близько схилилася до його вуха, що можна було відчути жар дівчачої щоки, кивав.

— Так, звісно, підійдете потім після концерту, гаразд?

Дівчина-журналістка, подарувавши Тарнавському вдячний погляд, повернулася на місце, але тут же інша, значно менш красива, але дуже енергійна і завзята повненька шанувальниця з круглим забавним личком і коротким волоссячком підскочила до Макса з його книжкою «Ні дня, ні ночі» в руках.

— Пане Максиме, я не зможу бути до кінця, у мене остання маршрутка на село йде о восьмій. Я спеціально сюди для вас приїхала. Можна у вас взяти автограф?

— Не можу відмовити, — якомога стриманіше відповів Тарнавський, відчуваючи раптом, як щось давно забуте, гаряче і рідне, мов довколаплідні води матері, первісний океан любові, огортає його. Він намагався прогнати це зрадливе відчуття (слава, ось що це за відчуття — жага слави і спрага слави, і тепер ти жадібно п’єш її знову, як знесилений мандрівник на шляху через пустелю), підписуючи нашвидкоруч дівчинці («Дорогій Оксані від Макса Тарнавського — вічного шляху догори!») свій перший роман (зачитаний до подертостей корінця, який, здається, брали із собою і в Карпати, і на море), але це почуття вперто торувало собі шлях до серця, мов натиск води на загаті, котра неминуче знаходить найслабше місце, і проривалося всередину щастям, страхом, збентеженням.

— І мені ще, можна? — кинулася третя шанувальниця, з великими карими очима, повними надії, в яких, Максе, можна втопитися просто сьогодні увечері, навіть зараз.

— Ні-ні, після виступу вже, — кинув він якомога лагідніше, щоб рибка не зірвалася з гачка і таки точно підійшла потім, але, Максе, дивися, як міцно вона сидить на гачкові, чого тобі боятися? Поглянь, весь зал підтримує тебе.

Тарнавський вийшов поперед «Придурків», дістаючи подарований Алісою записник. Пані Оля, зі здивованою і щасливою усмішкою передала йому мікрофон («Я не знаю, що то за магія, то все, певно, ви начаклували», — радісно говорить вона тобі на вухо, і її тепла, материнська любов бринить у цих словах), і Макс, нажаханий, окрилений, ще раз пробігся поглядом блискучими, повними інтересу очами, які чекають на щось велике.

Чорт, Максе. І що ти їм зараз скажеш?

Тарнавський поглянув на зацікавлених, ситих, рум’янощоких військових, котрі, сумирно склавши руки на животах, чекали від нього, письменника, свята для душі. Тарнавського опалював вогонь сорому.

— Чесно кажучи, — почав Макс несміливо, наблизивши вуста до мікрофона. — Я навіть не знаю, що можу запропонувати вам.

Чорт. Що ти таке верзеш? Припини ламати все!

— Але ні, брешу. Сьогодні, їдучи в таксі по вашому красивому місту, я раптом отримав несподіване осяяння.

Мимоволі його погляд виокремив з натовпу обличчя Наталі. Вона підбадьорливо, вдячно усміхалася йому, а, почувши ці слова, зацікавлено підняла брови.

— Я зрозумів, як важливо ризикувати заради того, щоб захистити свою гідність... Гідність інших. Іноді це може бути такий крок, як захист батьківщини зі зброєю в руках. І ті, хто тут з нами, знають, про що я говорю.

«Господи, я сам не вірю у свої слова. Чи вірю?» Вояки сиділи, слухали. Тільки не бреши. Вони це відчувають, відчувають екстрасенсорно кожну твою нотку фальшу, як зариті міни, як невидимі розтяжки.

— А іноді досить просто відстояти свою гідність... і чужу гідність... у повсякденному житті.

Наталя дивилася на нього, уважно слухаючи. Чи була вона вдячною Максові за ці слова?

— Але важливо також розуміти, де закінчується моя гідність і починається гідність іншої людини, — нарешті сказав Тарнавський те, що сиділо йому в серці. — Я їхав сьогодні з водієм, який, як мені здалося, принижував мою гідність. Гідність багатьох інших людей, яких я знав. І я образив його. Я принизив його у відповідь, бо мені здалося, що так буде правильно. Показати йому його місце. Не знаю, правильно я зробив, чи ні. І після цього мені стало так гидко, наче я з’їв жабу...

По залу пробігли здивовані смішки. Вони все ще слухають тебе. Може, не все розуміють, але слухають.

— Тож я думаю, найскладніше — це зрозуміти, де закінчуюся я і починається інший. Де кінець моєї гідності і початок гідності іншого. Мені не треба було принижувати того водія... Можливо, він уже й так був достатньо приниженим і тому сприймав інших так само, як і себе...

Макс дивився на Наталю. Аліса, байдужа до трепетності моменту, безжально знімала виступ Тарнавського на камеру. Наталя, здається, розуміла, про що він говорив, слава Тобі, Господи. Очі її заблистіли.

— Але й хєр з ним, — сказав, раптом передумавши розвивати далі думку, Тарнавський. — Хєр з нею, з тією історією. Давайте перейдемо до літератури. Цей текст — про батьківщину. Про те, як її розумію я. Про вічний дім, if you know what I mean.

Остання репліка була розрахована явно не на широкий загал. Але що поробиш, Максе, така, видно, твоя доля. Писати такі тексти.

Це був успіх. Успіх, обличчя якого Тарнавський уже встиг забути. Макс зосереджено, самозабутньо читав речення за реченням, а Назік тихо підігрував на синтезаторі — дуже в тему, дуже душевно (Макс поміняв ім’я, щоб Назік не зрозумів, що новела — про нього, але, здається, все й так було гранично ясно). Рибка тихо, неспішно підігравав на басу, а Хесус час від часу давав то атмосферне дзеленчання великої тарілки й хай-хетів, то далекі, мов розливи грому, перегукування том-томів. Навіть Довгий, похиливши голову, тихо перебирав струни гітари, не наважуючись їх торкнутися, ніби підбирав можливу мелодію. Це нагадувало якусь заворожуючу звукову виставу чи навіть кіно.

Максову новелу зустріли аплодисментами, явно більшими, ніж ті, на які вона заслуговувала. Можливо, сама атмосфера цього вечора, теплота пані Олі, настрій ветеранів зробили з неї справжнє свято літератури. На тлі успіху його читань уже цілком непоганими і життєздатними здалися ті кілька пісень Довгого, які «Придурки» вирішили представити сьогодні. Авторська музична програма була удвічі коротшою, ніж у «Качці» — так, наче Довгий відчув якусь слабину і хотів поскорше перейти від власного репертуару до перевіреної класики.

Другу новелу, ще сирувату, бо закінчену практично перед виходом із готелю, і таємно присвячену Хесусу, зустріли з не меншим ентузіазмом, після чого Тарнавський знову оголосив «Придурків» і передав слово Довгому.

— Пісня «Братів Гадюкіних» «Наркомани на городі», — без зайвих пояснень сказав у мікрофон той, і хлопці вшкварили. Звісно, був певний «ядочок», як сказала б Яніна, у такому виборі. Приховане глумління над публікою, догоджати якій Довгий, вочевидь, не збирався. Обличчя Макса скривила не то сакрастична, не то співчутлива посмішка, коли він дивився на Довгого. Гіркота цього ображеного хлопчака була Тарнавському добре знайомою. Але хай. Молодий іще.

Українські рок-хіти, котрі Довгий розумно перемежовував з популярними іноземними, не впізнати які у ветеранів не було жодних шансів (починаючи зі «Статус Кво» і закінчуючи «Скорпіонс»), добре заходили публіці, і вже на третій пісні дівчата, шанувальниці Тарнавського, повставали з крісел і почалося щось схоже на невелику рокотеку, з підстрибуваннями, пританцьовуваннями і веселим улюлюканням. А коли Довгий наважився виконати пісню Боббі Вінтона «Містер Лонлі», досить складну для вокалу і не так широко знану, як інші хіти — в ній йдеться про солдата, який почувався самотнім і хотів комусь зателефонувати або написати листа — її сприйняли серцем, і в багатьох на очах заблищали сльози.

Коли «Придурки» відіграли останнього хіта, і відзвучали завершальні аплодисменти (а їх було багато, вони йшли хвилями, мов густі, освіжаючі літні дощі), нарешті можна було видихнути. До власного здивування Макс побачив, що, забажай Довгий гастролювати на одних лише каверах, у «Придурків» точно була би своя аудиторія і свої фанати — бо чувся і певний запал, і харизма в тому, як вони переспівували чуже. Чому ж так бездарно Довгий звучав, коли виконував своє, власне?

— Це було фантастично, — підійшла до Тарнавського пані Оля і на радощах по-материнськи обійняла його. — Хлопці підходили, дякували! Казали, що давно вже так не відпочивали. У вас неймовірна енергетика, Максиме!

— Дякую, — скромно кивав Тарнавський, відчуваючи, як забуте відчуття всемогутності знову повертається до нього і починає небезпечно п’янити голову.

— Виявляється, це все Мітя і Андре, — пояснила пані Оля, сама сміючись із їх дітвакуватості. — Боже, такі простодушні! Вони з ветеранами перестріли по дорозі ваших дівчат і повели їх усіх разом показувати свої мурали! До речі, вони дуже хотіли з вами познайомитися, пане Максиме! Ви не проти, щоб вони поїхали разом з вами повечеряти? Для вас уже наготували стіл у «Світлиці»!

— Ні, звісно ж, — сказав Тарнавський, який відчував, що в нього зараз після виступу серце широке, як Золоті Ворота в Києві, і туди може в’їхати хоч рота ветеранів.

— Тоді не забиратиму часу у фанаток! — розкланялася, щасливо усміхаючись, пані Оля, і Макса обступили з десятеро студенток із простягнутими книжками і ручками, готові стояти в черзі за автографом хоч до ранку. За ними приходили ще. Краєм ока, відриваючись від роздачі дарчих підписів, Тарнавський побачив, як дівчата підходять поцікавитися до «Придурків» навіть щодо купівлі дисків та футболок.

— Я вас чекатиму тут, біля сцени, — знову підійшла і обережно на хвилю взяла Макса під руку та сама сенсаційно красива дівчина-журналістка, аби нагадати про себе, і Тарнавський, підписавши, врешті, останню книжку і зробивши останнє селфі з найсором’язливішою шанувальницею, котра пропускала поперед себе всіх, аби, нарешті, у повному спокої і тиші поцікавитися у Тарнавського (без жодного натяку), що би він порадив робити, коли соромишся показувати комусь свої вірші, врешті пішов до красуні з диктофоном.

— Це було прекрасно! — тут же жваво озвалася юнка і представилася: — Мене звати Оленка, я журналістка-фрілансер. Я б хотіла записати з вами інтерв’ю для якогось столичного видання. Ще не знаю, куди б його запропонувати, але впевнена, що легко це зроблю. Ви ж така знаменитість, пане Тарнавський. Ви дозволите?

Тарнавський, заворожено дивлячись на її прекрасне м’яке волосся, що кокетливо спадало на обличчя, на великі темні очі з пухнастими віями, на повні, зворушливо привідкриті вуста і дивовижно чисту шкіру, заворожено кивнув, відчуваючи, як втрачає рештки тверезості і, попри обмежувальні дорожні знаки, починає тиснути на газ.

— Звісно, — сказав Макс, не в силах відірвати очей від вродливого обличчя дівчини. — Залюбки. Про що би ви хотіли поговорити?

Оленка вдячно всміхнулася, сором’язливо опустивши погляд, дістала свій записничок і, ввімкнувши диктофон, раптом глянула Тарнавському в очі з якоюсь новою, небезпечною цікавістю, до якої він виявився не готовий.

— Я б хотіла поговорити про вас і ваше ставлення до Майдану.

Після концерту в «Дідухові» «Придурки» повантажили свої інструменти у бусик і закинули їх у готель, після чого рушили в ресторан «Світлиця» — традиційний український шинок з доброю кухнею, де, як і обіцяла пані Оля, їх мали нагодувати доброю вечерею. Мітя Безобразний і Андре Закарія вже чекали на них, курячи на ґанку перед «Світлицею». Ветерани були за духом більше митцями, ніж бійцями, і «Придурки» легко знайшли з хлопцями спільну мову.

— Бляха, ми багаті! — верещала Аліса за столом для найкращих гостей і дружньо мотузила Назіка, що сидів біля неї. В шинку гучно грала музика, було досить людно, тож її вияви щастя ні для кого не були в трудність. — Тільки ти, Довгий, даремно прогнувся під ту тьотку! Треба було рок-н-рол грати, а не українську попсу.

— Це не попса, — відгавкувався Довгий, не підіймаючи на Алісу погляду.

— А мені сподобалося, — озвався один із художників, Андре Закарія. Андре мав передчасно постаріле, вкрите глибокими зморшками обличчя. Він був художником з Донецька, який 2014-го залишився в захопленому місті й ночами виходив, аби клеїти на стіни антиокупаційні карикатури. Врешті, його впіймали і на кілька місяців кинули «на підвал», звідки художнику вдалося врятуватися і переїхати до Києва.

— Круто, круто лабаєте, — підтвердив інший художник, ветеран Мітя. Мітя, забавний чоловік в окулярах і з уже посивілою бородою, заплетеною в довгу тонку китайську косичку, статурою схожий на повненького ченця, кожного разу, коли відкривав рота, видавав щось смішне, чим привернув до себе особливу симпатію Рибки. — По-хорошому, ви найбільш маловідома група в світі, і я думаю, вас потрібно занести за це в Книгу рекордів Гіннеса! А Макс Тарнавський — найкращий український письменник, зразу після автора пісень «Придурків», дай Боже йому здоров’ячка!

— Вождь, я должен угостіть цього молодого человєка. Він постіг істіну! — кричав Рибка через стіл Тарнавському, п’яно обіймаючи Мітю, який перехилив, здається, зовсім трішки. Мітя служив у зенітних військах під Луганськом і весь час, поки йшла служба, малював у блокнотах «молескін», мов Вінсент ван Гог чи, радше, мов Тарас Шевченко. Андре після полону малював карикатури і комікси. Він був тихим і поміркованим, говорив спокійно, розсудливо, логічно. Мітя був, здається, персональним ворогом логіки, але говорив так, що хотілося, аби він видав щось іще.

Тарнавський відповідав Рибці через стіл:

— Наливай, Жора! Пригощаю всіх! — і усміхався Назіку, радісній Алісі, Хесусу, високо підіймаючи склянку з мінералкою, щоб цокнутися з іншими. Довгий, мовчазний, але вже не такий замкнутий, як вранці, з цікавістю слухав Андре і його історію полону, час від часу щось запитуючи й уточнюючи. Андре зі свого полону трагедії не робив, розказував цю історію, хоч і не так смішно, як Мітя, але теж без надмірного драматизму — бо, хоч там для нього місце й було, в тій його історії, чи доречно було діставати все це за таким теплим спільним столом? Звучала оповідь в устах Андре ніби казка Андерсена, часом дивакувата, то враз пронизлива, мудра і з добрим кінцем.

Однак Тарнавський ловив себе на тому, що посміхається він усе ж із деякою натягнутістю. Так, виступ пройшов чудово, навдивовижу чудово. Але Макса не на жарт турбувало те інтерв’ю, яке він необачно дав журналістці Оленці і яке та пообіцяла прилаштувати в якесь із київських видань. Тарнавському геть не сподобалися запитання, які вона ставила — прямі, категоричні. Врешті, Оленка прямо спитала Макса про той зашквар, що трапився на фейсбуку з постом Хари, і Тарнавський, як тільки міг, з’їжджав із теми. Бо й сам не розумів до кінця, де тема починалася, а де — закінчувалася. В країні, охопленій війною, все було темою, все було політикою, у всьому можна було вгледіти зраду. І неспокій у грудях підказував Тарнавському, що він, відчувши раптово свободу, успіх і безстрашшя, наговорив таких двозначних і сміливих речей, в яких розгледіти зраду не складало жодної проблеми. Надто сп’янила його краса Оленки, захотілося якось козирнути перед нею, чи що? Свіжість її вроди і послідовна громадянська позиція, яка вчувалася вже в самій логіці постановки запитань, становили єдине ціле. Наче й справді існувала та сама етносфера, про яку говорила Жанночка. І якщо ти віддаєш їй серце, твої тіло і розум єднаються. А ні — у тебе починається шизофренія.

«Але ж не може бути все так тупо і послідовно, так вузько і зашорено», — ця думка не давала Тарнавському спокою цілий вечір. Тож поки «Придурки», розливаючи по склянках замовлену в ресторані пляшку золотистого віскі, напивалися самі й потихеньку споювали «худіжників» (як називав їх сам Мітя), Тарнавський, наситившись солянкою та дерунами, мовчки прислухався то до власного бентежного серця, то до історій Міті і Андре, даючи змогу художникам стати головними персонами вечора. В центрі уваги був, звісно, Мітя. Мітя виявився блискучим оратором — химерною сумішшю такого собі донбаського солдата Швейка, Сократа і Чжуан-Цзи. Мова його була мовою божевільного, а вже наступної миті здавалася словами просвітленого мудреця. Складалося враження що Мітя не панував ні над своїм язиком, ні над думками, ні над пам’яттю, і вони постійно роз’їжджалися в різні сторони, мов лапи в жирафи на льоді, все ж час від часу непередбачуваним чином зустрічаючись, і коли вони зустрічалися, у Міті народжувався черговий перл. Мітя вже був призвичаєний до цього, і цілий вечір віртуозно був самим собою, постійно викликаючи за їхнім столом вибухи щасливого гомеричного реготу.

— Головне, що зі мною сталося на війні — я закохався, — розповідав Мітя Хесусу. — І вона в мене. Не війна, а волонтерка. Її звуть Вася. Вася — в сенсі, Василина. Я навіть думав набити собі сердечко з написом «Вася» на грудях, але побратими мене б не зрозуміли. А потім мене вкусив скажений собака.

— Який собака? — не зрозумів Хесус, який весь час уважно слухав Мітю, впізнаючи в ньому щось незбагненно рідне й близьке.

— Скажений собака. Біля вокзалу в Бахмуті. Я всім досі кажу, що він був середнього зросту, щоб його не вичислили. Він же не винуватий, а так вийде, що я його здав. Іду я такий від Васі, і тут мене він вкусив. Я прийшов і намалював картину. А получився шедевр. Я кажу побратимам: піду заряджу телефон, а заодно поблюю, тому що я, відколи закохався, почав блювати. А вони мені такі: «Ми тебе не відпустимо. Ти раніше не блював, телефонів не заряджав і таких гарних картин не малював. Тебе вкусив скажений собака і тепер ти теж став скаженим. Якщо не боїшся за себе, побійся за нас, поки ти нас не покусав усіх». І вирішили мене здати в лікарню як скаженого. На благо колективу, дай Боже їм всім здоров’ячка. От. Так шо я, насправді, скажений худіжник.

Аліса весело і п’яно сміялася всім цим веселим Мітіним небилицям і недовірливо хитала головою.

— Вони не зрозуміли, шо я сказився, тому що закохався у неї, — задоволено розказував Мітя далі. — У волонтерку. У Васю. Її, до речі, теж колись скажена нутрія вкусила. Вона мені порадила себе полити водою, перевірити, чи дійсно я сказився...

Врешті, Тарнавський, виходячи з корчми покурити на ґанку разом з хлопцями під нічним небом, звідки досі сипалися дрібні, мов зірочки, сніжинки, спитав у Міті, ніби поміж іншим:

— Друже, а як так сталося, що ти пішов на війну?

— Ой, чувак, — Мітя махнув рукою, ніби вони з Тарнавським були знайомі вже років сто. — Я жив до цього десять років у Камбоджі з жінкою і дитиною. В нас було ранчо, на якому росли манго і кокоси, була своя корова. А ще в мене там був черв’ячник, зроблений власними руками. Я на ньому розводив каліфорнійського черв’яка і хотів відкрити міжнародний бізнес, продавати їх у Гонконгу. А в Гонконгу якраз заворушення на вулицях почалися. І от повертаюся я із Гонконгу з порожніми руками, автобусом до себе в Камбоджу. Дорога не близька. А біля мене якась британка сидить, і питає: «Ти чого тут?» Я кажу: черв’яків продавати їздив. А вона така: «У вас там, у Києві, люди за свободу помирають, а ти тут з черв’яками возишся». І в мене реально почалася депресія. Я переїхав з Камбоджі до мами в Донецьк, забрав її в Київ. А далі зрозумів, що мені треба зробити щось дуже важливе в житті. Побачив танки, а над ними — синьо-жовті прапори. Захотілося якось поближче до цього бути, до танків і до прапорів. І я пішов у воєнкомат. Довелося пожертвувати черв’яками в Камбоджі, зате пройшла депресія. Ось.

Мітя, намотуючи на палець свою тонку китайську бороду, дивився на Тарнавського простодушно, прекрасно розуміючи, який ефект справляють його слова.

— Фантастика, — щиро, з розумінням і повагою кивнув Тарнавський, затягуючись сигаретою і уважно придивляючись до Міті. Підробити такого неможливо. — Ти не схожий на бійця.

— Я був найнезразковішим солдатом у своїй роті, — фиркнув Мітя, дістаючи з пачки ще одну сигарету. — Якось ми чистили автомати, і я десь поклав свої ріжки з патронами, і забув де. І забув, як вони називаються, ці коробочки. І почав усіх питати, де мої коробочки. Всі ржали. «Мітя, — казали, — Ти півтора роки в армії. Які, блядь, «коробочки»?»

— А по тобі стріляли? — усміхнувшись історії про «коробочки», все ж не задовольнився Тарнавський. Він знову міцно затягнувся димом.

Мітя задумався, пригладжуючи косичку бороди.

— Було раз. Було діло в Кряківці. Ми тільки переїхали на нове місце, одноповерхова школа з трьома класами на самому передку, далі перед нами — колючий дріт, два блокпости і все. І ріка тече, Сіверський Донець. Замінований, як ненормальний. Я вперше в житті побачив, як уся берегова лінія утикана круглими протитанковими мінами, жодного сантиметру між ними немає. Хтось психанув, напевне. Ну ось, розвантажилися ми, і я вирішив відійти трохи від школи, покурити і подзвонити мамі, сказати, що в мене все добре. Відходжу я від блокпосту, говоримо з мамою, чи добре нас кормлять, чи вдягаю я шапку. І тут трасуючий вогонь починається біля мене. Я відійшов трохи далі, тому що він заважав говорити. А вогонь ще ближче до мене. Тоді я взагалі відійшов далі, щоб не мішали, подумав, нічого страшного, нове місце, напевне, тут завжди так. І от я вже закінчую розмовляти, передаю мамі привіт, а кулі вже зовсім близько біля мене літають, і нарешті до мене доходить, що це по мені хтось прицільно «працює». І тут я бачу, як мені назустріч біжить боєць наш в бронежилеті і з кулеметом і валить мене на землю, як у регбі. І тоді почалася вже серйзона перестрілка, але я після цього поповз до блокпосту, попити водички. Ось так якось.

— Промахнулися? — спитав Тарнавський, намагаючись якось охопити космос, що виблискував зірками й планетами всередині Міті.

— Якби в мене професійний снайпер цілився — з першого разу зняв би. Чік — і все, — стенув плечем Мітя.

— І яке було відчуття? — Тарнавський дуже сподівався, що Мітя не сприйме його слова неправильно. Чомусь Максові було дуже важливо почути ці відповіді саме від такого ось химерного Міті. — У тебе було відчуття, ніби ти нічого не зробив комусь на тамтому боці, а цей хтось все одно чомусь хоче твоєї смерті? Відчуття досади, може, образи?

— Розумієш, — спробував пояснити Мітя. — Там, на фронті, ти не просто так. Навіть якщо ти не знаєш, як назвати правильно ці коробочки з патронами, ти все одно допомагаєш своїм. Хоч якось. Вже просто тому, що ти є. І тому твоєї смерті хочуть не просто так... Її хочуть тому, що ти в той момент — важливий, ти потрібний своїм.

Вони помовчали трохи удвох, дихаючи чистим нічним повітрям Кам’янця-Подільського. Макс зауважив, що сніг припинився.

— Дякую, друже, — сказав він, роздивляючись мужнє, дитяче, мудре, кумедне обличчя Міті, що продовжував, мов ні в чім не бувало, курити сигарету.

— Дай тобі, Боже, здоров’ячка, Макс Тарнавський, — благословив у відповідь Мітя.

Пізно вночі — вже далеко за північ — Тарнавський і «Придурки» повернулися у готель, де їх чекали все ті ж Нефертіті, Аменхотеп, а головне — Анубіс, який пильно дивився на Макса зі стін сходів на третій поверх, тримаючи в одній руці анкх, символ вічного життя, а в іншій — посох, символ справедливого суду.