Там, де вітер

Рибка Поньо пливе додому

Через чотири години розбору польотів, що відбувся у одному з криворізьких районних відділків поліції, з вималюваними на синій колір стінами і закладеною гидким біло-коричневим радянським кахлем підлогою, від якої хотілося блювати, вже під ранок, коли дія перцевого газу практично закінчилася, Тарнавський сидів у коридорчику відділення, на лаві, чекаючи, коли відпустять останнього потерпілого, який давав свідчення — Довгого. Біля Макса, мовчазні, всі покриті чорними плямами від чорнила, сиділи Назік, Хесус і Аліса. На обличчі Назіка й Хесуса можна було розгледіти ще й сліди побоїв. І на обличчі Тарнавського теж.

— Охуєнно, — саркастично кинула Аліса і голосно стукнула гидку плитку на підлозі черевиком. — Замість того, щоб відвезти нас у лікарню і надати першу допомогу, або, блядь, хоча б дати помитися, нас тримають в мусарні! Просто заєбісь.

— Я тільки от одного не зрозумів, — сказав Тарнавський, роздивляючись у яскравому, навіть сліпучому перед світанком світлі ламп у коридорі відділку свої перемазані чорнилом долоні. І нігті, і під нігтями, і пальці, і одяг — все було вкрите чорнильними плямами, які вже, напевне, добряче встигли в’їстися в шкіру. — Чому вони постійно казали, що якась наша подружка в лікарню попала? Це якийсь прикол, пов’язаний із Жорою?

— Жорі, по ходу, більше всіх дісталося, — сказав Хесус.

— По ходу, це через нього нас і завалили, — озвався Назік.

— Ти про що? — не зрозумів Тарнавський.

— Ну, ці ж нацики забігали не нас із тобою мочити. Вони за Жорою полювали.

— В сенсі?!

Аліса зітхнула, втомлена нетямущістю Тарнавського.

— Вони трансів ненавидять, шо, не врубаєшся? Жора сам з Кривого Рогу, його тут кожна собака знає. Він тому й звалив у Київ.

— Чекай, яких, в жопу, трансів? Ти хочеш сказати... — в Тарнавського раптом почала складатися в голові докупи певна картинка. — Ти хочеш сказати... Що Жора — це вона, а не він?

— Ну, по ходу, так, — озвався Хесус. — Він взагалі-то Юля за старим паспортом.

Тарнавський взявся за голову, щоб якось стримати її стрімке обертання. Голова боліла від подач, які довелося отримати під час концерту. Нарешті двері до кабінету слідчого відчинилися і звідки вийшов усміхнений, весь плямистий, мов панда, Довгий.

— Ви ржачні, — сказав він, глузливо показуючи на «Придурків» пальцем. — Особливо ти, Тарнавський. Давай я вас усіх сфоткаю.

— Та нє, давай селфач, — порадив Назік, і вони всі — Назік, Аліса, Хесус, Довгий, Макс — умістилися в одному кадрі.

Під ранок Тарнавський зайшов у палату, де лежав (чи, все-таки, лежала?) Рибка Поньо. Рибка мирно дрихнув. На обличчі в нього було кілька пластирів.

— Чувак, — торснув Жору за плече Макс. Рибка, весь покритий чорнилом і гематомами, не згірше, ніж Тарнавський, розплющив очі. Погляд його був пронизаний глибокою мудрістю.

— На мене снізошло озарєніє, — сказав Тарнавському скорботно і піднесено Рибка, як тільки зміг сфокусувати на Максові погляд. — Якраз у момєнт, коли мене їбошили дубінкою по башці. Я вдруг поняв, що значить бути перстом Бога.

Тарнавський сів на край лікарняного ліжка.

— І що ж це значить?

— Надо просто поміняти точку пріложенія сил. Ти ілі сопротивляєшся всьому, ілі же приймаєш, і тоді стаєш манюсіньким коліщатком, благодаря которому вращається весь етот механізм Всєлєнной, як большиє часи.

Тарнавський кивнув.

— Мене схожі думки відвідували, коли я відмивав очі від газу, — мовив він.

— Я просто став тим, чим вони боялися, шоб я став, — сказав Рибка. — Я став іх кошмаром.

— Насправді, було круто. Я маю на увазі, весь наш тур. Ти молодець, хоч і рідкісний козел.

— У нас сьогодні концерт у Зе-Пе-сіті, дуже гостєпріімному городі, — виграваючи бровами, сказав Рибка. — От там буде в натурі круто.

— У тебе сьогодні квиток в купе до Києва, — зупинив його твердо, по-батьківськи, Макс. — Ми вирішили закінчити наш тур. Трохи раніше, ніж сподівалися, але було дійсно круто.

Рибка спробував піднятися з ліжка, але Тарнавський вклав його назад.

— Тобі сказали хоча б до ранку тут відлежатися. Струсу мозку немає, так, пара синяків на ребрах.

— Перестань мене мацати, як тьолку, — відштовхнув його руку Рибка і сів на ліжку, звісивши босі ноги на підлогу. Тут же він змолився: — Вождь, забери мене звідси. Інакше я полєзу босий через окно і побєгу за тобою по снігу, а ми на третьому етажі.

Рибка благально дивився на нього. Тарнавський усміхнувся.

— Добре. Поїхали на квартиру. Треба нас усіх трохи відшурувати.

Відіспатися на квартирі не вдалося. Вже о десятій ранку прийшла організаторка нагадати, щоб рокери вчасно звільнили приміщення. З горем навпіл «Придуркам» якось вдалося себе відшурувати (чорнильні плями не зникли повністю, а стали схожими на темні синці по всьому обличчю і долонях, або ж на бойове розфарбовування командос), після чого заїхали в «Каверну», аби забрати свої інструменти. О другій дня відправлявся поїзд на Київ, і Тарнавський купував усім «Придуркам» квитки в купе за власний рахунок.

— Хочу зробити вам невеликий подарунок перед Новим роком, — пояснив він.

На вокзалі в Кривому Розі, щоб не мерзнути, вони зайшли всередину. До поїзда на Київ залишалося трохи більше ніж година, і поки Аліса й Довгий пішли кудись купувати всім хот-доги і каву, Тарнавський, Рибка, Назік і Хесус сиділи біля речей. В кожного було про що подумати, було до чого дослухатися в тілі.

— Вождь, — тихо позвав Тарнавського Назік, і Тарнавський підняв сперту на руку важку голову. Назік сидів поруч, теж красунчик — у синцях і рештках чорнила, запитально дивився на Тарнавського. Він, схоже, хотів щось сказати. Тарнавський кивнув.

— Я хотів тобі подякувати, Вождь, — сказав Назік і м’яко, тепло усміхнувся Тарнавському, як умів робити це тільки він. — Я з тобою зрозумів, що мені не треба відмовлятися від того, ким я є.

— В сенсі? — здивувався раптовій щирості Назіка Тарнавський.

Назік підняв очі до стелі вокзалу, де висіла масивна люстра ще радянських часів.

— Ну... Я просто насправді завжди хотів займатися класичною музикою... Але я якось соромився цього. Я не кажу, що рок-н-рол — це погано... Я обожнюю рок-н-рол. Але мені раніше здавалося, що той я, який ходить в академію, це якийсь неважливий «я». Якого треба десь забути. І мені хотілося перестати бути собою. І багато речей я робив, щоб собою якраз не бути. Розумієш, про що я?

— Звісно, розумію, — сказав Тарнавський і поплескав Назіка по плечу. — Розумію, як ніхто. Ти мене теж багато чому навчив, старий.

— Я? — здивувався Назік, зашарівшись від того, що Тарнавський назвав його «старим».

— Так. Ти навчив, як можна домовлятися із тими тітками з кіосків, щоб вони тебе підключили до своєї розетки, — Макс криво, наскільки давали змогу синці на обличчі, посміхнувся. — А в житті всяке може статися... Гаразд, це жарт. Дай «п’ять», Назік. Ти крутий клавішник.

Назік вдарив Тарнавського по наставленій долоні. Хесус, піднявши голову, теж озвався до Макса:

— Та, Вождь. Я тобі теж хочу подякувати... Ну, ти розумієш, за що...

На вустах Хесуса з’явилося щось, віддалено схоже на усмішку. Тарнавський задумливо кивнув головою.

— Здається, Хесус, розумію, — стримуючи власну усмішку. — Я був радий почути ті сорок два слова, які почув від тебе за наш тріп. Вони всі були важливі.

— Для нього це прорив, — зауважив Назік, і хлопці розсміялися.

— Да, Вождь, — зітхнув Рибка. — Мені буде тебе не хватати.

— Ну чому ж? — усміхнувся Тарнавський. — Ми зможемо бачитися в «Норі».

— Це так только кажется, — загадково сказав Рибка і поправив пальцем свої ледь прозорі, замацані окуляри. — А на самом ділі ніколи нішо не повторяється. Но і нє прекращається тоже. Всякая разлука послєдняя, а всякая встрєча пєрвая, я счітаю, но ето слішком глубокая філософія, Вождь, я боюсь смутити єю твой дєтскій разум... А от, кстаті, наші влюбльонні.

Рибка задоволено гигикнув, порснувши слиною. Довгий і Аліса поверталися радісні з пакетами, повними булочок з гарячими сосисками, і двома картонними переносками, натиканими пластянками з кавою.

— Жрачка, — сказав Довгий і поставив пакет перед друзями. — Тарнавський, а можна з тобою пару слів тет-а-тет?

— Авжеж, — кивнув Тарнавський, вже розуміючи наперед, про що буде розмова. В Аліси, слава Богу, буде тепер справжній супутник до Маріуполя. А Макс зможе зараз купити в касі останній купейний квиток і поїхати разом з хлопцями до Києва. Попереду Різдво, Новий рік, свята. А потім... Потім Макс планував зробити те, що виношував у собі вже давно, але все ніяк не наважувався. Не наважувався зробити надто довго.

Вони вийшли з Довгим з вокзалу на повітря, на сторону платформ, стали біля дверей і закурили.

— Ну що там, усе налагодилося? Можна привітати? — трохи силуючи усмішку, переборюючи в собі незрозумілу внутрішню втому, яка навалилася раптом на нього, спитав Тарнавський.

— Так, — кивнув Довгий. Нотка легкої іронії зблиснула в його синявих, як осіннє небо над Широм, очах. — Я подумав над тим, що ти мені сказав. І я сказав Алісі, шо не хочу задовбувати її.

— Серйозно? — здивувався Тарнавський. Він поглянув на Довгого великими від здивування очима. — Але чому?

— Їй дійсно потрібен хтось крутий. А я хочу займатися музикою. Голос поставити хочу. Нормально піднятися. Тоді вже. Колись, може. Іноді так буває, що люди знову сходяться.

Тарнавський з розумінням кивнув, прокручуючи в голові слова Рибки про те, що кожне прощання — останнє, і кожна зустріч — перша. Довгий навряд чи колись йому вибачить той біль, що Макс мимоволі приніс у його життя своєю появою. Навряд чи колись буде вважати Тарнавського доброю, порядною людиною. Але вони щось обидвоє безумовно подарували одне одному.

— Був радий мати справу з джентльменом, — сказав Тарнавський і простягнув Довгому долоню. Довгий, нічого не сказавши, потис Тарнавському руку у відповідь. На устах у нього заграла загадкова, вже зовсім доросла усмішка.

Тарнавський допоміг хлопцям повантажити всі їхні інструменти та апаратуру в купе. Десь глибоко всередині боягузлива частина Макса нашіптувала: сядь разом з ними, поїдь на Київ. Вже зранку будеш у себе. Тепла батарея, гарячий чай. Твій ноутбук. Пиши роман. Але інша частина, та, яку Тарнавський наважувався вважати справді собою, розуміла: так історії не створюються. І, як казав один його товариш-письменник, повернутися додому, ідучи за своєю зіркою, можна тільки обійшовши Землю навколо. Поруч подавала йому сумки з так і не розпроданими дисками та футболками Аліса, їх підхоплював Хесус і передавав кудись далі.

Врешті, коли до відправлення потяга залишалося зовсім нічого, хлопці зістрибнули ще раз на платформу. Всі вони стали колом, поклавши одне одному руки на плечі, а Аліса залізла попід їх руки вниз, щоб зробити зі спалахом фото їх облич.

— Бляха-муха, ви всі реальні придурки, — сказав Тарнавський, тримаючи за плечі Хесуса і Рибку, але звертаючись до кожного.

— Ми, — виправив Рибка. — Ми всі придурки.

Аліса, зробивши їм фото з екзотичного ракурсу знизу, теж стала в коло з усіма, поклавши руки хлопцям на плечі.

— Ми всі — реальні придурки, — сказав Тарнавський, споглядаючи обличчя кожного. — І це прекрасно.

Хлопці зайшли у вагон, і провідниця підняла східці.

— Покеда, — замахала долонею Аліса. — Побачимося всі в «Норі» на Новий рік!

— Канєш, мала, — впевнено, але з ноткою суму сказав Рибка. — Даже не сумнівайся. Нішо нікогда ж не кончається, правда? Позаботься о Вождє!

— Бувайте!

— Бувай, Максе! Па, Аліс!

— Адью, Воджь! Передавай привіт старіку Хему!

— Аста ла віста, придурки! Завжди мріяв це сказати! — замахав їм рукою на прощання, сміючись, Тарнавський.

Поїзд з «Придурками» поволі від’їжджав, і вони з Алісою ще якийсь час махали їм услід, а потім виявили, що залишилися на порожній платформі зовсім одні.