Там, де вітер

Чоловік у повний зріст

Через день Аліса написала йому знову.

«Слухай, у мене є серйозна пропозиція до тебе. Даремно ти так швидко втік».

Макс сидів на кухні зйомної квартири — півтораметрового карцерного простору з високою закопченою жиром стелею, де над тобою звисали, готові от-от обрушитися на голову, високі кухонні шафи, масляно-жовті від налиплих випарів олії і диму, стінка, що стояла там з радянських іще часів, заповнена старими друшляками і міксерами з обмотаними синьою ізоляційною стрічкою електричними вилками. Тарнавський сидів у цій в’язниці, не сміючи зробити зайвого руху, аби щось не повалити — лише він, увімкнутий на газовій плиті вогник, щоби було тепліше, і привідчинена кватирка, щоб не накопичувався чадний газ і можна було курити. Масивна кришталева попільничка була одним із приємних додатків цього радянського інтер’єру, який Макс міг собі зараз дозволити знімати. Якщо завгодно — його келія з пригнічуючим клітчастим лінолеумом на підлозі, трупно-зелені квадрати, що чергуються із зачовганими криваво-червоними, кольору передсмертної блювоти.

Тарнавський перебивався перекладами і текстами для рекламних сайтів — наприклад, усе про холодильники або все про покер. На сьогодні запланована робота була зроблена, і перед Максом поставала перспектива — накуритися трави і ввімкнути порно, чи спробувати знову взяти штурмом те, що мало бути, в його розумінні, новим романом. Як на разі, далі першої глави в нього справа не йшла, і було важко до кінця зрозуміти, що там буде відбуватися. Скоріш за все, планував він, це мала бути низка не пов’язаних між собою історій різних людей, які всі стають свідками чуда. Макс іще не знав, яким може бути це чудо і що це будуть за люди, але хотілося розказати історію свого часу — історію цинізму, заперечення, сентиментальності, де можна знайти ненадійний прихисток від матеріалізму, і так далі.

Обравши цього вечора добити першу главу, Макс вбивав час, вивчаючи записи на сторінці Аліси й розмірковуючи над тим, чи справді він правильно зробив, залишивши її саму в піцерії. Після тієї розмови, котра набула дещо неприємного для Макса напряму розвитку, в нього почала з’являтися ідея написати історію про підлітка, як-от Аліса, але це було б очевидним поверненням назад, до своїх перших книжок, і Тарнавський побоювався, що після «Там, де вітер» таке повернення буде розцінене як чисто комерційцний хід задля збереження популярності.

Коли Аліса написала йому, Макс уже хотів лягати спати.

«А що за пропозиція?» — врешті, вирішив поцікавитися він.

«Я хочу зняти кіно за твоїм романом. Мені потрібні права на твою книжку. На першу, «Ні дня, ні ночі».

«Вибач, права на неї у видавця».

Аліса замовкла.

«А на другу? Теж?»

«На всі, включно з «Там, де вітер».

«Гм... А є щось, над чим ти зараз працюєш?»

«Воно ще не закінчене і тобі навряд чи сподобається» — написав Макс.

«Можеш скинути почитати?»

«Ні, вибач».

Аліса знову на якийсь час замовкла.

Сама ідея зняти щось за його творчістю вже не раз приходила в голову продюсерам і більш досвідченим, ніж першокурсниця Аліса, але всі вони так чи інакше закінчувалися фіаско: можливо, Тарнавський народився не в тій країні і не в ту епоху, коли в тебе є шанс на екранізацію чогось по-справжньому хіпового.

«Хіпове, — впіймав себе на слівцеві Макс. — Смішно». Він давно вже не думав такими категоріями. Це було щось, скоріш за все, навіяне Алісою.

«Слухай, я хочу зняти роуд-муві, — написала, нарешті, вона. — Так, аби показати всі сучасні характери. Є група молодих людей — всі дуже різні персонажі, кожен — зовсім інший типаж. Але вони всі зібралися разом, тому що хочуть грати гард-рок. Їх об’єднує музика і бухло. І вони їдуть у своє перше турне. У мене є навіть прототип — група «Придурки». Ти чув, може?»

«“Придурки”? Ні, не чув», — відписав він.

«Коротше, у мене до тебе пропозиція. У «Придурків» буде скоро зимовий тур перед Новим роком. Десять міст за десять днів. Я знімаю це все на камеру, сирий матеріал. Ти їдеш із нами і пишеш потім ґонзо-журналістику, як у старі добрі часи. Про все, що побачиш. Дуже чесно».

«Слухай, я не впевнений, що це буде для мене найкращим способом потратити свій час».

«Подумай, пліз! Ми виїжджаємо двадцятого, останній концерт тридцятого в Маріуполі».

«В Маріуполі? У вас поїздка по головних культурних центрах України, так?»

«Ха-ха, це ти так пожартував? Дуже смішно» — Аліса, коли хотіла, вміла бути саркастичною.

Макс довго нічого не відписував: робив собі ще одну каву, чекав біля плити із закопченою чавунною решіткою, поки над синьою газовою квіткою не почне підходити запар у турці, курив у привідчинену кватирку, з якої тягнуло грудневою сирістю. На секунду Тарнавському уявилося, що він і справді міг би поїхати з Алісою і її друзями кудись у тур. Це могло би бути шаленим розтрясанням кісток і, можливо, навіть зарядом якоїсь вітальності. Але він одразу ж пригадав із власних турів усі незручності тривалих переїздів — ти постійно сидиш у тісному бусику, тобі затікають ноги і спина, не можеш зосередитися на книжці перед собою, бо в тебе похмілля і бусик немилосердно трясе на ковдовбистих дорогах районного розливу, а потім, нарешті, ви зупиняєтеся десь посеред степу на невеличкій станції, де страшно зайти в туалет, але й обійти його ще страшніше, оскільки довкола нього вже розлилися цілі заводі сечі, скрізь насрано в радіусі, може, десяти метрів, а може, й ста, а може, й у радіусі ста кілометрів, наче все людство, починаючи з епохи неоліту, приходило в це загублене місце недалеко від ось цього мосту для вантажівок і ось цієї бензозаправки, і зумисне срало — поки це було можливо, срало в туалет, але, коли забило своїм гівном отвір у підлозі й засрало підлогу і стіни в туалеті (як можна срати на стіни? Це завжди дивувало Макса, коли він опинявся у таких місцях), стало срати навколо, і чомусь саме Україні випало бути тим місцем, де зосередилася ця вселенська клоака, так, наче якісь незрозумілі гріхи наших пращурів, аріїв-сіячів, оріїв, аланів, сарматів і скіфів, накликали тепер на ці землі нестримне фекальне лихо. Можна було, звісно, звинуватити у всьому радянську владу, яка зробила розруху в головах, а не в клозетах, але, поскільки «совка» вже давно не було, Макс волів би думати про вищі, божественні механізми справедливості, які просто за своєю тотальною, чи, може, навіть тоталітарною природою просто-таки силоміць змушували кожного, хто попадав у радіус дії цих проклятих місць, втрачати людську подобу і зливатися з покликом природи, достоту мов якась інфузорія чи амеба, для якої випорожнення, харчування, розмноження — лише легке хвилювання поверхонь їх вітальності, живучості, натуральний і нестримний, радісний механізм життя.

«Про інфузорію можна було б записати», — відмітив Макс, знімаючи каву з вогню до того, як вона збіжить і акуратно наливаючи собі паруючий напій у філіжанку. В останні роки він зрозумів, що є педантом і фанатиком порядку — так молода людина раптом виявляє себе впійманою у процесі старіння. Вона — вже не терра інкогніта, принаймні, в значній своїй території. А значить, вона вже не відкриває себе, а лиш підтримує те, що було колись завойоване, здобуте, осягнуте. А значить, перестає жити і починає вмирати, бо все, одного разу зафіксоване, може лиш поступово руйнуватися у тебе на очах, і ти не можеш нічого з цим вдіяти. Один із дзенських патріархів отримав просвітленя, медитуючи на гниття гарбуза. Девід Лінч роками вивчав гниття продуктів. Усі великі рано чи пізно приходять до дослідження процесів розпаду, Максе. Тобі потрібно просто уважно придивлятися, як сипеться крізь пальці пісок.

«Але ж я ще такий молодий», — невідомо кому спробував відповісти Тарнавський, однак опонент, справедливий і чіткий, і тут знайшовся: тим краще. Тим краще, Максе, що раніше почнеш, то швидше приїдеш.

Власне кажучи, про це або приблизно про це і був його безславний роман «Там, де вітер». Кажуть, письменник усе життя пише одну-єдину книжку, переповідає ту саму думку на різні лади. Коли Максові сказали, що його третій роман, «Речовини», став повторенням першого, він змінив платівку, але, за великим рахунком, написав те ж саме, що й у першій книжці — історію відчаю людини (відмінника-старшокласника, який розмірковує над терористичним актом, хіпаря-аутиста, що наважується автостопом об’їхати Європу, тінейджерки, яка вважає, що страждає на німфоманію), індивідуальної свідомості, яка зіштовхується з власною конечністю, і її спроби цю конечність трансцендувати. Перспектива розказати про все це ще раз, і потім ще раз, і потім ще раз — кожного разу іншими словами — нагадувала Максові своєрідне прокляття, наче ти пливеш на галері й не можеш із неї зійти. Не можеш перестати бути собою.

Це було вже досить звичне коло думок, яке Тарнавський намагався охопити щовечора і виписати, аби воно перестало його турбувати. Якщо ти не можеш розв’язати якусь задачу, перетвори її на мистецтво — тоді, принаймні, ти зможеш відчути себе причетним до тієї веремії невдах, які зазнали фіаско до тебе і зберегли при тому обличчя і певну гідність в очах інших — тих гомо сапієнсів, які, можливо, ще не дійшли в своїх міркуваннях до цих питань так гостро, щоб залипнути в них.

Макс видихнув останню хмаринку диму у зяючий чорнотою прямокутник кватирки, у якій виднілися вогники сусідньої висотки, і ковтнув трохи свіжого повітря, перш ніж повернутися знову у жовте повсякденне, монотонне, апатичне, депресивне, обрезкле (яке ж воно, все-таки? Думай Максе, ти ж письменник) світло кухні.

«Ти ще не спиш?» — з’явилося нове повідомлення від Аліси. Таке проникання в його світ, куди Макс її геть не запрошував (навіть попри всю симпатію до Алісиної наївності), його дратувало і водночас тішило. Тарнавському вже давно ніхто не вділяв стільки уваги.

«Ще не сплю, а ти?» — це було небезпечним, дуже інтимним ходом з його боку. Адже Аліса, напевне, лежить зараз десь у холодному ліжку у своїй гуртязі і пише йому, залізши з головою під ковдру. Максе, навіщо тобі ця задушевна близькість? Навіщо ця вся лолітіана, якщо вона і так приведе тебе або на порносайти, або до кількаразового сексу в презервативі з невправною і штивною, мов колода, малоліткою, й результатом всього стануть лише сум і печаль? Всяка ж бо тварина після коїтусу печальна, і ти також, Максе, і ти також.

«Ні, ми тут із друганами якраз у клубі бухаємо» — прийшла відповідь від Аліси, а з нею майже одразу і фото: вона в компанії кількох прищавих довговолосих пациків із перекошеними від пари зайвих келихів пива фізіономіями, котрі вже не можуть ні нормально всміхатися, ні навіть сфокусувати погляд на камері. На їх фоні Аліса показує Тарнавському знак кози — форевер геві-метал.

Отож-бо. А ти думав — у вас будуть уті-путі. Те, що Аліса писала йому не сентиментально з-під ковдри, сходячи вся жалем за тим, що Макса немає поруч, а з якогось дурнуватого пабу, будучи в компанії дурнуватих друганів, розізлило Тарнавського (хто знає, може, він би змилостивився над нею і викликав би таксі, щоби вона приїхала до нього на ніч і розділила поглинаючу екзистенційну тугу в його обіймах). Може, він все це собі сам накрутив? Те, що Аліса в нього втюхалася, хоче залізти до нього в труси, шукає творчого злиття і самозабуття в нього на вістрі, так би мовити, пера? Та вона просто студентка, яка хоче розкрутити тебе на те, щоб ти допоміг їй зробити курсач, який прогляне потім по діагоналі п’яний майстер з режисури із Карпенка-Карого, хіба не знаєш, як це робиться?

«Це ваш бенд? “Придурки”?» — натомість, опанувавши себе, написав Макс. Що ж, слава Богу. Слава Богу, що всі неясності і недопрожиті підліткові сентименти відвалюються раніше, ніж вони встигають втілитися в життя.

«Ага! Розробляємо план поїздки. То що, ти з нами?»

«Мабуть, не на цей раз. Мені ще зараз здавати роботу потрібно. Перед Новим роком».

«Роботу? — щиро здивувалася Аліса. — Ти десь працюєш?»

Макс нахмурився. Відписувати чи ні? Він нікому не розповідав, чим займається.

«Пишу деякі тексти на замовлення». Звісно, не треба розповідати зразу ж, що це, в основному, тексти про онлайн-покер. Нехай це звучить так, наче він пише тексти, скажімо, для деяких промов Президента. Він відслужив своє, написав три культових романи, а тепер, зібравши деякі кошти і посоліднішавши, отримавши певний життєвий досвід, став текстовою зброєю особливого призначення, письменником масового знищення, таємним агентом, до якого звертаються спецслужби з усього світу для виконання окремих точкових і дуже філігранних доручень, в яких може допомогти лише особливий, унікальний хист Тарнавського.

«Так ти що, копірайтер??????» — нескінченний ряд знаків запитань, який може виникнути лише в добряче захмелілій голові, ледве вмістився в рядку повідомлень.

«Гм... — Макс і сам не знав, що відповісти на це. — Правильніше сказати, що я іноді маю такі завдання».

Тьху. Які ще «такі» завдання в копірайтера?

«Тобто, все-таки, ти письменник?» — Аліса, видно, хотіла його зачепити сьогодні за живе.

«Слухай, це все мені внапряг, — написав Макс їй прямим текстом. — Уже пізно. Мені завтра рано вставати».

Це була правда. Приїжджала зі Львова Яніна, його подруга, і Тарнавський повинен був зустріти її з поїзда.

«Не пропусти свій шанс», — багатозначно написала Аліса.

«Дякую. Я вже для себе це питання закрив». Це було останнє, що він написав їй того вечора. Макс вимкнув ноут, пішов у ванну, де довго, стоячи за липкою від води блідо-бурою поліетиленовою занавіскою, приймав душ, борючись із думками про те, чи не надто страшно б виглядала Аліса без одягу — худий кістлявий підліток з мінімально розвинутими вторинними сексуальними ознаками. Ці думки його не зігріли, а радше навпаки, засмутили своєю безнадійною тупиковістю, яку Макс відчував щоразу, коли надто довго думав про чиюсь плоть. Плоть була тупиком, з якого неможливо вийти, і впершись у нього, можна було хіба до отупіння таранити його іншою плоттю, ніби заклинаючи і ту, й іншу до чуда. Однак чудо зникнення плоті ставалося вкрай рідко, і тому після коїтусу всяка тварина була печальною, крім осла і півня, і тільки дурень і смертельно втомлена життям людина могли радіти цим короткочасним вибиванням пробок від високої напруги, які чомусь називають оргазмом (від грецького ὀργασμός — набухання, наливання соком).

Поборовши в собі демона солодійства, Тарнавський втерся (шкіра, мов молочний шлях, вкрита зірками крапель; цікаво, як укривають краплі її шкіру, всіяну сиротами і дрібними волосинками; це космічно? це б могло бути зоряно?) і пішов спати.