Там, де вітер

Дорога починається

Саме в такому вигляді — зі справжнім саквояжем, у чорному пальті а-ля Марлон Брандо, в капелюсі та кольорових окулярах, аби справити враження на «Придурків» і трішки звеселити їх, Тарнавський, нехтуючи здивованими поглядами з натовпу, вийшов з будівлі метро на площу перед Центральним вокзалом. Почуваючи себе трохи дурнувато (як-не-як, Макс уже років із п’ять не мав би носити на людях подібного маскараду, а крім того, Макса могли впізнати читачі: що іноді ще траплялося з ним), Тарнавський дійшов до головного входу на вокзал, однак, замість груди апаратури і підсилювачів, чи що там збиралися везти його супутники, застав лише п’яного в дим, розхристаного дредастого Жоржа.

— Йо-хо-хо! — вигукнув Рибка Поньо, побачивши Макса. Вигляд у Жоржа був прежахливий — сорочка некрасиво вивалилася з-під куртки, ґудзики наполовину розстібнуті. Рибка був п’яний як чіп і стояв на ногах дуже непевно. — Тримай, старий!

Він протягнув Тарнавському пластикову пляшку з-під «Моршинської», в якій хлюпотіло щось темне, бордове, що навряд чи було компотом.

— Бухни собі! Це друзяки із Мукачево передали, — похитуючись і зазираючи Тарнавському в очі поверх своїх замацаних окулярів, спробував переконати Рибка. Біля його ніг валялися великий чорний футляр, мабуть, що з бас-гітарою, і стара туристична торбина, з якою ходив у гори ще, мабуть, Рибчин батько.

— Я за тверезість і культуру, — відказав Тарнавський холодно, скидаючи свої «магічні» окуляри. — Де решта?

Від Рибки відгонило спиртом. Зсутулившись, зігнувшись, наче знак запитання, Жора огледів геть нетверезим поглядом Вокзальну площу, ніби шукаючи поглядом решту «Придурків». Над містом уже запала темрява, і туман брудним клоччям висів над тепло підсвіченим зеленим дахом Макдональдса з одного флангу, і холодно підсвіченими ресторанами з іншого флангу. Посередині, у фіолетовій млі, виднілися далекі обриси висоток привокзальних районів. Підсвічений білим неоном годинник над входом у вокзал показував, що було вже кілька хвилин по шостій.

— Вони всі зникли, — якось дуже щиро і переконливо сказав Рибка, розвівши руками. — Я думаю, ми просто перенеслися з тобою в іншу всєлєнную, і тут вже немає ні Аліси, ні Довгого, це всєлєнная без «Придурків». Але є дорога, старий, і нам треба цю дорогу проїхать.

Макс відчув втому і роздратування від камлаючого, пропахлого винними випарами Рибки.

— Ясно, — сказав Тарнавський і дістав смартфон, щоб набрати Алісу. — Алло, де ви? Запізнюєтеся? Добре, ми вас чекаємо при вході.

— От бачиш, — сказав Рибка неголосно, резонерськи, як один тверезий і розумний співрозмовник до іншого, і приклався знову до пляшки. — Нельзя вірить маленьким дівчаткам. Вони погані організаторки. Вони заведуть тебе в халепу. І мене також, я вже це предчувствую.

Рибка озирнувся і, побачивши вдалині патруль поліції, тут же сховав пляшку за пазуху, під сорочку. Двоє поліціянтів пройшли в кількох метрах від них, і Рибка, мовби сидячи у засаді, провів їх каламутним поглядом.

— Такі вєщі треба ховати від стороннього ока, — пояснив Жора, знову діставши з-під куртки пляшку. — Треба пильнувать, щоб нас не випасли мусорá. Дуже не люблю, коли тебе луплять по почках.

— Сховай краще взагалі, — гиркнув на нього Тарнавський, стріляючи очима направо і наліво й відчуваючи, як починає напружуватися. Миттю пригадався вже забутий, сухий присмак адреналіну, що в юності вічно стояв у роті, коли вони разом із не в міру сміливими й розігрітими «Альмінською долиною» друзями починали вдаватися посеред вулиці до різних ескапад, випробовуючи терплячість перехожих. Рибка починав не на жарт напрягати.

— Ладно, я прислухаюсь до тебе, бо ти опитна людина, — сказав раптом Жора примирливим тоном. — Тут іще один глоток остався.

Поки розхристаний хлопець робив ще один героїчний затяжний ковток, спорожнюючи пляшку, Макс озирався, аби заздалегідь угледіти наближення патруля.

— Ваші документи, — почув Тарнавський раптом зі спини і здригнувся від несподіванки. За ними стояли дві кремезні постаті в чорних шапках зі срібними зірками і таких же чорних куртках із поліцейськими нашивками. — Пройдемо у відділ.

— У нас поїзд, — спробував зупинити поліцію Макс, відчуваючи, як по ногах розпливається (слава Богу, не стікає) гаряча хвиля чергової порції гормонів стресу.

— Бери його, — сказав один поліцейський до іншого, і Макса разом із Рибкою («Ей, панове, бас-гітару мою не забудьте!») під руки, мов злочинців, під байдуже-осудливими поглядами людей, що квапливо тягли свої сумки і валізи, повели у чергову частину всередині вокзалу. Слава Богу, ганебна хода тривала недовго — відділок виявився буквально за рогом.

«О Господи, — встиг лиш подумати Тарнавський. — Тільки б у цього ідіота не було при собі ніякої наркоти». По незворушному, сповненому гідності обличчю Рибки, який, задерши носа, намагався щось розгледіти крізь миттю запітнілі окуляри, було зрозуміло, що Жора до таких процедур звиклий. Обмираючи всередині, Тарнавський панічно став пригадувати історії про те, як під час обшуку мусори іноді підкидують тобі в сумку якесь западло і потім шантажують на бабки, або навіть гірше. Про «навіть гірше» Макс боявся й подумати.

У яскраво освітленому, з блідими бірюзовими стінами відділку, де на своїх побратимів чекав ще один правоохоронець, із меблів було лиш кілька столів і пара зачовганих лав. Один поліцейський зайнявся Рибкою, а інший — Максом. Їх розвели по різних кімнатах.

— Твій знайомий? — спитав коп, промацуючи Тарнавського вздовж рукавів пальта. Інший, натягнувши чорні гумові рукавички, діставав із Максової сумки дорожні речі. У Тарнавського занило в грудях. Чорт. Він панічно намагався пригадати, що потрібно робити в таких випадках, але згадувалися лише ситуації з фільмів, коли герої заявляли про своє право на адвоката. Здається, при обшуку потрібен був понятий, але точно Макс не був певен. Та й ситуація загалом настільки виморозила усі думки зсередини, наче перші холоди ще квітучу галявину, що Тарнавського повністю паралізувало. Що робити, якщо зараз йому скажуть, що в нього в сумці знайшли гранату, або марихуану, або героїн? З усіх знайомих, напевне, лише Жанночка могла б підняти належний шухер, але Жанночка, упс, тепер по інший бік етносфери. На секунду Максові здалося, що то прийшла розплата за зраду батьківщини. «Зберися, шмаркля».

— Я відомий письменник, — сказав раптом Тарнавський патрульному досить грізно. Максів голос зазвучав несподівано рівно і сильно, так, наче говорив не він, а хтось дорослий і впевнений. — Максим Тарнавський. Їду з молодою групою в турне.

— Немає нічого, — сказав коп, котрий перевіряв їхні речі. Останнє, що він обмацав, був капелюх Тарнавського.

— Письменник? — з легким здивуванням перепитав патрульний, який обшуковував його. У своїй розвідці він дійшов уже до ніг. — Роззуйтеся.

— Можете глянути у Вікіпедію, — сказав Макс, скидаючи черевики. — У нас тур. Їду з молодою групою в турне.

Його черевики теж було піддано скрупульозному аналізу.

— Шо, вірші пишеш? — спитав коп, який щойно оглядав речі Тарнавського, а тепер сів за комп’ютер і, тримаючи в руках його паспорт, не відривав погляду від сяючого монітора. Перший коп, облишивши врешті Максові черевики, вийшов з кімнати, даючи своєму товаришеві можливість поговорити про літературу. — Можете обуватись.

— Прозу. У нас зараз поїзд, нам треба встигнути на завтра на виступ у Чернівці.

Задзвонив смартфон. Це була Аліса. Макс, не чекаючи дозволу копа, взяв зі стола гаджет:

— Ми у відділку, Алісо. Ідіть на платформу, ми зараз там будемо, — його голос звучав рівно і спокійно. Сповнений раптового самовладання, Макс поклав телефон назад на стіл, виклично поглянувши на копа за комп’ютером.

— Ти, може, і їдеш, — озвався перший коп, що повернувся зі сусідньої кімнати, виразно поглянувши на Макса. — А твого подєльніка ми на троє суток, пожалуй, затримаємо. Перебування в нетверезому стані в публічних місцях, непристойна поведінка.

— Ви не розумієте. В нас рок-гурт, — повторив йому Макс. — Нам потрібен басист.

— Мене то не волнує, — сказав коп і склав руки на грудях. І раптом Макс зрозумів цей багатозначний погляд. Схоже, Тарнавський, ти таки справді зрадив Батьківщину і втратив нюх, раз не впізнав цей погляд зі самого початку. Ну звісно ж, ідіоте! От що значить жити у вежі зі слонової кістки.

Тарнавський дістав гаманця, якого йому повернули разом із документами і якого він встиг уже засунути в кишеню. Макс із тривогою глянув на годинник. До відправлення поїзда залишалося менше ніж п’ятнадцять хвилин.

— Не тут. Підемо у кабінет, — одразу ж зреагував перший коп. Удвох із Максом, залишивши наодинці іншого копа, вони зайшли в наступний, крайній кабінет, ще тісніший, ніж попередній. Там стояли вогнетривка шафа, завалена якимось мотлохом, письмовий стіл і телефон на ньому.

— Шо там? — спитав просто поліцейський, вже дивлячись не на Макса, а на його гаманець.

— Сотня піде?

— Чого, «зєлєні»? — з якоюсь провінційною щирістю здивувався коп, насправді ж іще зовсім молодий хлопець, років на десять точно молодший, от тільки в плечах ширшим, ніж Макс, вийшов. — Малувато буде. Там у нього ми траву найшли...

Макс дістав двісті доларів, стараючись, щоб третю сотку поліцейський не побачив.

— Двісті. Більше не маю.

Поліцейський скептично подивився на купюри.

— Нас троє. Як ми це поділити маємо? — коп склав руки на грудях і спідлоба, вивчаючи, поглянув на Макса. Елементарна ж математика, пісатєль.

— Мені треба ще якісь гроші, щоби повернутися назад! — вигукнув, вже ледь не змолившись, Макс.

— Тихше, ти, — приструнив його коп. — Три сотні, або твій друг залишається з нами.

Хай йому грець. От, нарешті, доречне місце для цих слів. Так, Максе?

Тарнавський дістав із гаманця третю сотню. Коп, роблячи вигляд, що нічого не помічає, тихенько сховав її собі в нагрудну кишеню, а решту запхав у кишеню штанів. Макс вийшов із тісної кімнатки першим, поліцейський, акуратно причиняючи двері, ступив за ним. У кімнатці вже були Рибка і третій коп, котрий обшукував хлопця. Рибка безглуздо усміхався у простір, на плечі у нього бовтався туристичний мішок із пожитками, що могло означати тільки одне — їх затримання завершилося.

— Ну що, хлопці, щасливої дороги, — сказав коп, який сидів за комп’ютером, і скептично подивився на Макса. Простягнув паспорт Максові, а потім Рибці. На обличчі в Рибки заграв вираз перемоги.

— Неореалізм, да? — спитав Поньо змовницьки, трішки погойдуючись.

— Пішли, — не відреагувавши на жарт, сказав Макс і штурхнув його під бік. — П’ять хвилин до поїзда.

— Здоровенькі були! — вигукнув Поньо на прощання і, схопивши свою бас-гітару, гордо вийшов із відділку.

Велика люстра під стелею Центрального вокзалу рівно обдаровувала тьмяним світлом заможних і злидарів, тих, хто щойно приїхали, і тих, які від’їжджали, проводжаючих і зустрічаючих, тих, що вже запізнились і тих, у кого попереду ще кілька безцільних годин очікування. Посеред приміщення вокзалу стояла очеплена загороджувальними стовпцями красуня-ялинка, обвішана неспішно мигаючими гірляндами і великими різнокольоровими коробками подарунків, обв’язаними золотими стрічками. Всередині ці коробки, що відігравали роль ялинкових прикрас, скоріше за все, були порожніми.

— На п’ятому пероні закінчується посадка на поїзд «Київ-Кишинів», — оголосив жіночий голос у репродуктор, і Макс із жахом побачив, як довга хвилинна стрілка зробила невеликий рух і показала, що до відправлення їх потяга залишилося менше ніж три хвилини.

— Побігли! — гукнув він до Рибки. — Давай свою довбану гітару сюди!

На переповнений ескалатор, що підіймав пасажирів на другий поверх, часу вже не залишалося. Тарнавський схопив лакований футляр, обклеєний наліпками, під пахви, і кинувся на сходи. Дзвонив телефон.

— Бєг во ім’я іскусства! — вигукнув Рибка Поньо, але Макс, рвонувши з гітарою і майже взявши вже висоту, раптом посеред сходів озирнувся і побачив, що Рибка стоїть унизу, біля ялинки. На фоні зеленої красуні він здавався зовсім маленьким. Рибка, впіймавши погляд Тарнавського, підняв догори вказівний палець і заперечно похитав ним у повітрі. Він хотів сказати щось важливе. До відправлення поїзда залишалося менш ніж дві хвилини.

— Придурку, поїзд! — крикнув Макс, але зупинився, розуміючи, що бігти вже немає сенсу.

Телефонувала Аліса. До відправлення поїзда залишалася одна хвилина.

— Алло, Алісо, ми підходимо.

— Тарнавський, ми вже виїхали. Все нормально у вас? — голос Аліси у телефоні повідомив цю новину напрочуд буденно.

Секунду Макс стояв, намагаючись зрозуміти, яким чином «Придурки» вже виїхали і чому не зачекали на них на пероні, разом з усім їхнім обладнанням, адже він так старався вчасно принести під пахвою п’яного Рибку.

— Що? — спитав Тарнавський у слухавку, мов у порожнечу. — Ви вже виїхали?

— Ну так, вже п’ять хвилин як, — почувся винуватий голос Аліси. В слухавці і справді чувся стукіт коліс по рейках. Аліса, напевне, стояла зараз десь у сирому, погано освітленому тамбурі, дивилася у темряву крізь запилюжене рудою пилюкою вікно і, попри загрозу штрафу, курила сигарету, суворо хмурячи брови.

Макс проковтнув весь свій повчальний речитатив на тему того, чому «Придурки» їх не зачекали. Промова вже не мала жодного сенсу.

— Я наберу тебе через пару хвилин.

Тарнавський збив виклик і повільно осів на сходи, все ще притискаючи до себе Рибчину бас-гітару. У нього щойно забрали майже всі гроші. Він спробував врятувати тур цієї довбаної компанії школярів тим, що витяг із цюпи їх бас-гітариста, а тепер поїзд, в який він мав сісти, від’їхав, не дочекавшись на нього. «Чи не означає це, Максе, що ти став не на той трек, сів не на той трамвай, який буде й далі везти тебе в бік дедалі більш наростаючого дисонансу між твоїм внутрішнім життям і реальністю, аж поки щось одне з них не лусне, і навряд чи це буде реальність?»

Повільно підіймаючись сходами, підійшов Рибка. Він важко сів.

— Пішов уже поїзд? — співчутливо спитав Жора.

— Пішов, — кивнув Макс, не дивлячись на Рибку.

— Маєш шо закурити?

Тарнавський промовчав.

— Жаль, — промовив Рибка. — Після такого закурити б. Добре, кстаті, що вони не знайшли у мене заначку трави.

— У тебе була трава?! — спитав Макс, не дивлячись на Рибку і стримуючи гнів у голосі.

— Я завжди кажу, що саме безопасне мєсто для плана ето труси. Так шо можемо поїхати до мене в гуртягу, взяти ще вінчіка і як слід накуритися. Як тобі така ідея, старий?

Макс не стримався і, як був сидячи, з усієї сили зарядив Рибці кулаком у вилицю. Рибка, розмахуючи руками, повалився на сходи.

— «Порхай, как бабочка, жаль, как пчєла», — озвався Жора із задоволенням, лежачи на сходах і тримаючись долонею за обличчя. Макс піднявся і став над Рибкою, що, розпластавшись, дивився кудись на пишну люстру під стелею вокзалу, просто над ялинкою. Повз них проходили люди, з обережною цікавістю кидаючи на дивну пару погляди. Оголошували прибуття чергового поїзда на восьму колію.

— Ти в порядку? Вибач, не витримав. Давай допоможу.

Рибка простяг руку, щоб Макс підняв його. Тарнавський, нахилившись, простягнув хлопцеві долоню, і тієї ж миті Рибка несподівано, з усієї сили зарядив йому ногою по яйцях. Макс відчув, як світ перед очима на кілька секунд почорнів, розцвівши потойбічними червоними маками, наче стара кіноплівка, що горить просто на лампі прожектора, потім червоно-чорні маки стали жовто-зеленими, як вечір після абсенту в Парижі, з особливим дзвоном (по кому подзвін?), і, нарешті, йому повернулася можливість дихати.

— Твою ж мать! — просипів Тарнавський, відчуваючи, як капелюх сповзає з голови на носа.

Рибка, сівши на сходи поруч і обтрусивши руки, сказав повчально:

— Нікогда не довєряй п’яним бас-гітаристам. Дуже опасні люди.

На очі навернулися сльози. Сльози досади. Знову дзвонив телефон. Макс потихеньку піднявся, і, поправивши капелюха та взявши в руки саквояж, почав обережно, поволі спускатися сходами. Рибка лишився сидіти на тому ж місці, де й сидів, зі своєю гітарою і клунком.

Давай, Максе. Дуй додому. До свого ноутбука. До свого улюбленого горнятка з кавою. Може, ти напишеш сьогодні початок великого роману. Про те, як одного разу ти вирушив із підлітками в тур, але копи забрали у тебе всі бабки, а п’яний бас-гітарист зарядив тобі в яйця. Закрути довкола цього філософію. Сторінок так на п’ятсот. Так, щоб, урешті, було ясно, який ти достоєвський, який ти камю, який ти, не знаю, український сартр і київський кобо абе з битими тестикулами. Екзистенційна драма. Макс Тарнавський. «Яєшня самотності». Або ні. «Небо над яйцями». Теж ні, замало комерції. Просто «Опухлість». Точно. Якраз про тебе. І накладом у п’ятсот примірників, у дорогій палітурці, щоб читали лише достойні — такі ж мудаки, як і ти, яких копнули свого часу в яйця, і які після цього різко зацікавилися екзистенціалізмом і медитацією.

Тарнавський зупинився, не дійшовши до кінця сходів. Знову дзвонив телефон, Аліса, і він знову збив виклик. Люди з чемоданами снували повз них, наче вони з Рибкою були привидами. Або наче привидом був він сам.

Макс озирнувся. Рибка Поньо сидів одиноко на сходах, обнявши свою гітару в футлярі, і задумливо дивився поверх голів натовпу кудись на люстру і на ялинку, так, наче бачив там ангелів.

— Жора! — гукнув Макс, і Рибка нехотячи відірвав свій погляд від херувимів під стелею. — У мене є сигарети. Покуримо?

На Вокзальній площі, охопленій туманами, все так само липко висіло ошмаття білої мряки, що сідало на обличчя водяним порохом із запахом чи то дизельних вихлопів, якими затягувало зі сторони колій, чи то мазуту, яким були промаслені чорні набряклі шпали, що ними міг бути вмощений шлях кудись у бік тропіка Рака, а може, і тропіка Козерога, але, схоже, вже не сьогодні. Тарнавський, задумливо споглядаючи нічний київський пейзаж і ковзаючи очима по безглуздих освітлених зупинках маршруток, де раз за разом проштовхувався у автомобільній тісняві жовтий громадський транспорт, завантажував у себе натовп і від’їжджав у столичну далечінь, на кіоски, автомобільні затори і на людей, симпатичних і відразливих, доглянутих, з укладкою, і вкритих паршею та коростою, видихав дим, стоячи поруч зі зсутуленим Рибкою, чий весь вигляд виражав розкаяння — пониклі плечі, несміливість і якась навіть заламаність, готовність до ще більших випробувань — але ця розкаяність стосувалася геть не Тарнавського, і його це трохи зачіпало. Рибчина розкаяність стосувалася всього акваріуму буття, в якому Макс для Рибки був, здається, лише одним із глядачів за склом, не більш важливим за всю цю велетенську декорацію, наповнену копами, хіпаблудами, вільними музикантами та іншими персонажами. Тарнавського зачіпала така байдужість до його персони, але вже не викликала бажання стукнути Рибку ще раз. Макс раптом із силою, яка притаманна ранковому малоприємному пробудженню, усвідомив, що він добратися до Рибки не зможе, хай би як його збирався гамселити. На дрібному обличчі Жори, схожого як не на некрасиву тітку з базару, то на дурника при церкві, що так і не став чоловіком, гематома під оком здавалася завбільшки з усю Київську область, але він її мовби й не помічав.

— У нас біля гуртожитку єсть женщіна одна, дуже соврє­мєнних взглядів, тьотя Клава, — сказав задумливо Рибка, ніби міркував уголос, дивлячись у ту ж саму екзистенційну млу, що й Тарнавський. — Год під шістдесят буде. Мінєт за двадцятку дєлає. Тобі понравиться. Даже, возможно, наведе на опрєдєльонні творчі размишлєнія про брєнность битія.

— А як же вино і накуритись? — перепитав Тарнавський, зловивши себе на тому, що навіть пропозиція поїхати десь на гуртожитки в пошуках міфічної тьоті Клави зараз уже не видається аж чимось занадто ірреальним. Аромат тютюнового диму, змішуючись із відпрацьованими газами, туманом і привокзальними міазмами, заспокоював.

— Це «олл інклюзів», — розплився в посмішці Рибка, і Тарнавський зрозумів, що хлопець у такий спосіб намагається вибачитися перед ним.

Наступний поїзд на Чернівці мав бути щойно о другій ночі, але Макс не був певен, чи ці вільні шість годин не приведуть до нових можливих ескапад Рибки. Він швидко прогортав на смартфоні сторінку з рейсами на Чернівці. Чомусь Тарнавському раптом стало життєво важливо доставити Рибку до решти «Придурків», щоб їх концерт обов’язково відбувся, і, головне, самому долучитися до них — до Довгого, Назіка, Хесуса і, головне, до Аліси, і якщо Макс зараз випаде з цього ритму, йому, може, й справді буде краще спокійно повернутися додому і зробити вигляд, буцім нічого не трапилося. Хіба ж мало дурниць роблять люди?

— Треба їхати на перехоплення, — мовив, врешті, Тарнавський. — У них наступна зупинка буде у Фастові. Машиною це гривень сімсот-вісімсот буде.

— Ти ненормальний, — сказав Рибка без осуду. Навпаки, навіть із деякою повагою. — Лучче вже тогда вийти на трасу.

— Не встигнемо. Зачекай тут, зараз я домовлюся про все.

Через десять хвилин машина, що мала відвезти їх у Фастів, вся мовби запотіла від дрібок вологи, які висіли в променях фар, уже підкотила під головний вхід Центрального вокзалу. Під шум автомобільних клаксонів і далеке відлуння голосів, що оголошували прибуття нових поїздів, вони з Рибкою закинули свої речі в багажник і, розмістившись у темному прокуреному салоні, поступово вирулили із забитого автомобілями району вокзалу на оранжево-жовтий, наче солона карамель, сяючий ліхтарями проспект Перемоги, яким рушили на виїзд із Києва.

— Вимкніть, будь ласка, музику, — попросив Макс у водія, сидячи на передньому сидінні. Жирні жовті плями вуличного світла бігали темним салоном, мов живі. Тарнавський набрав Алісу.

— Алло? Привіт. Ми підсядемо із Жорою до вас у Фастові.

— Серйозно? — голос Аліси в слухавці стрибнув від радості одразу на кілька децибелів. Тарнавський відчув, як від цього голосу, від того, що хтось із таким запалом чекає на них із Рибкою, і, конкретно, на нього, Макса обдало приємним жаром, наче від ковтка такого ж іржавого, як світло цих ліхтарів, з димним торфовим присмаком, віскі.

— Так. Не засинайте там, ми ще повеселимося, — сказав Тарнавський. Вимкнувши телефон, він похмуро став стежити за тим, як рідшають магазинні вогні в міру того, як авто виїжджало на околиці Києва. Врешті, їх охопила темрява київських лісів.

— Можна вже включити музику? — спитав несміливо водій, молодий простакуватий хлопчина звідкись із передмістя.

— Не треба, — озвався Макс, не дивлячись на водія, а лише свердлячи поглядом дорогу, встелену пронизаною променями фар молочною завісою. За містом, поміж лісів, мряка зробилася густішою. — Ми встигаємо?

— Дорога туманна, — знизав плечима водій. — Але повинні поспіть воврем’я.

Якусь хвилю їхали мовчки.

— Ти благородна людина, — нахилившись вперед із темряви заднього сидіння, озвався раптом Рибка. Макс зі здивуванням зрозумів, що вже трохи вивчив Жору, і після такої щедрої похвали слід було сподіватися на якесь прохання — стрельнути сигаретку та покурити у вікно, наприклад.

— І ти благородна людина, — кивнув у відповідь Макс, чітко виставивши стриманою інтонацією свої кордони.

— Слухай, Вождь, а можна я на губній гармошці поіграю? Якийсь блюзок. Просто така тиша, шо чути, як під Бояркою вовки сексом займаються. Мені лічно це не дуже нравиться. Шо скажеш?

Макс заплющив очі, повернувшись на хвилю назад у свою улюблену ватяну темряву, і, насунувши на обличчя капелюха, буркнув:

— Ну, пограй.

Рибка дістав із кишені гармоніку і видав кілька бадьорих трелей для проби.

— Здорово получається у вас. Де так наловчилися? — спитав водій, не приховуючи радісного здивування.

— Музика дороги, — відповів Рибка. — Рок-н-рол — живий!

Макс, не підіймаючи капелюха, втомлено показав два пальці, складені латинською літерою «V».

— Піс, брате.

Рибка заграв. Грав він, слід сказати, дійсно досить непогано.

Машина з рівним гудінням неслася крізь туманне шосе. Тарнавський все повертався думками до того, що ж він зараз робить — але повертався дивно, мляво, наче під анестезією: Макс ніби і сам не вірив, що то він годину тому виклав свої триста кровних баксів за Рибку у черговій частині, а тепер на останні сімсот п’ятдесят гривень вони женуть удвох кудись у Фастів — лише для того, аби пересісти на потяг із кількома підлітками, з якими він навіть як слід не знайомий.

Найближчі гроші Тарнавському могли прийти лише всередині січня від видавця — гроші за півріччя з продажів книжок. Весь бюджет, який він, навіть враховуючи надзвичайні обставини, збирався витратити в цій поїздці, уже було розтрачено з лишком — і це при тому, що вони не від’їхали і на сто кілометрів від Києва. Не маючи навіть приблизного шансу заробити перед святами додаткові гроші, Тарнавський віддав останні заощадження на це таксі до Фастова. В кишені залишалося дослівно двісті гривень, навіть менше. Макс ненавидів такі ситуації, і з підліткових ще часів старався бути ощадливим у витратах. Зараз же він, мов легковажний студент, опинився на повних нулях.

Дивно, та це не турбувало Тарнавського. Можливо, досі ще діяв адреналін у крові після поліції і обміну стусанами з Рибкою. А може, так проявлявся седативний ефект журливої гармоніки Жоржа. Насправді ж Макс почував себе достоту, наче із серця йому витекла застаріла отрута, і від цього стало спершу гірко-гірко, а тепер, коли отруту змили води бурхливих емоцій, робилося потроху солодко-солодко.

Не зчувшись, Тарнавський задрімав, а коли прокинувся, авто вже під’їжджало на вокзал у Фастові.

— Наша остановка, Вождь! — енергійно поторсав його за плече Рибка.

— Я не сплю, — озвався Макс, підіймаючи капелюха й розуміючи, що останні хвилини провів у бездонній темряві позачасся. Прийшовши до тями і протерши обличчя, глянув на час на телефоні: — Ми вже пропустили поїзд?

— Пока шо нє, але, якщо зараз рішимо зайти в мєсний рок-клуб до панків, то можемо, — по-діловому запропонував Рибка.

Водій припаркувався на фактично порожній, освітленій бурим вокзальним світлом автостоянці. Розрахувавшись, вони вийшли з прокуреного авто на вогке повітря — солодше і чистіше, як здалося Максові, ніж у Києві, у кілька мільйонів разів. Фастів пахнув талою водою і болотом, а під ногами чвакала льодяна кваша.

— Здоровенькі були! — махнув рукою Рибка водієві, коли той, місячи напіврозталу сльоту, розвертався на площадці. Водій помигав габаритами і посигналив їм на прощання. Повільно дві постаті — одна в капелюсі зі саквояжем, інша з футляром, в якому можна було сховати й кулемет, побрели на платформу, де в очікуванні пасажирського з Києва скупчувалися літні жіночки з великими квадратними клунками. Десь у сирій привокзальній напівтемряві, на далеких залізничних полотнах, розминалися довгі вантажні поїзди.

Здалеку показався пасажирський потяг зі сліпучим прожектором на чолі. Люди похапалися за торби, пожвавилися, коли громихаючі, пропахлі мазутом і сечею вагони, сповільнюючись, стали пробігати біля них. Розрізнивши серед номерів вагонів, що, мов у лотерейному барабані, замерехтіли перед ними, свій, Тарнавський з Рибкою рушили в кінець поїзда, де був плацкартний вагон «Придурків».

— Остановка три мінути! — прокричала грудаста провідниця, відкидаючи сходи і протираючи швидко ручки для спуску. З поїзда зійшло для швидкого перекуру кількоро людей, а разом з ними зістрибнули й «Придурки».

— Макс! — верескнула Аліса і, поки Тарнавський зорієнтувався, що відбувається, кинулася на нього з обіймами. Вона смачно чмокнула його в щоку. Від Аліси війнуло сигаретами, пивом і гострим дівчачим потом. Він коротко обійняв її. «Придурки» — Назік, Хесус і особливо Довгий — запхавши руки в кишені й розкурюючи свої вогники на кінчиках сигарет, з деякою ревністю позирали на Тарнавського. З тіні вийшов Рибка, тягнучи свою бас-гітару.

— Ну шо, от ми і зустрілися! — сказав Жора, розкриваючи руки для обіймів. — Похоже, це судьба!