Там, де вітер

Каліфорнія дрімінг он сач а вінтерс дей

Було щойно кілька хвилин по дев’ятій вечора, коли потяг, наче монолітна скеля, приведена в рух словами пророка, повільно зрушив з місця, залишаючи позаду освітлений ліхтарями потворний дзеркальний фасад нового фастівського вокзалу з його залитими льодяною мокрінню перонами, лишаючи темні, по-нічному таємничі приліски, розганяючись щодалі швидше і швидше, минав одноповерхові сільські будинки, ще швидше — проносився повз далекі вогні заміської транспортної розв’язки, де можна було побачити червоні й жовті світлячки машин, що з віддалі, здавалося, ледве рухалися по об’їзних трасах, і, покидаючи Київську область як останню знайому топологію часу і простору, яка належала до іншого, впорядкованого ще лінійно і ще таки евклідового світу, — летів крізь грудневу передсвяткову пітьму. Сидячи поруч із Рибкою, четвертим на обтягнутій дерматином лавці, призначеній для трьох, тримаючи за мельхіорову ручку підстаканника важку й гарячу, наповнену брунатним паруючим чаєм склянку, Тарнавський проводжав поглядом ці залишки знайомого світу, а разом з ним — і знайомого себе, який, схоже, так і залишився сидіти на сходах київського вокзалу, чи, ще гірше, у своїй квартирі на Позняках. «Придурки» весело шуміли, то пережартовуючись, то сперечаючись про те, чи дійсно група «Cure», легенда ранньої готики початку 80-х, як і, зрештою, «Depeche Mode» — це реінкарнація гард-року.

— Це другий рок! — наполягав, широко розкриваючи свої великі сірі очі, Назік, в якого, схоже, чи не єдиного в гурті була академічна музична освіта. Як встиг уже зрозуміти Тарнавський, Назік навчався на першому курсі в музичній академії.

— Та немає такого поняття, як другий рок! — заперечував Хесус, не на жарт гніваючись. — Є один рок — «Роллінг Стоунз» там... «Назарет». «Вайтснейк». А все, що після «Вайтснейк» — це все галіма електронна попсня!

На столі в «Придурків» були розкладені бутерброди, турботливо приготовані чиєюсь мамою — Макс підозрював, що це могла бути тільки мама все того ж інтелігентного Назіка, яка невідь-яким чудом відпустила сина в цю мандрівку. Розкрита пачка крекерів, чіпси, шоколадка на столі «Придурків» — все свідчило про небувалий розгул святкування. У зморшкуватого літнього чоловічка з метровою картатою квадратною сумкою, який на весь вагон прикрикував: «Холодне пиво! Кому холодне пиво!» — так, наче на вулиці стояла серпнева задуха — «Придурки» прикупили ще одну півторалітрову пляшку пива на додачу до тієї, яку майже допили. Аліса щось жваво коментувала, раз у раз потрясаючи повітря іменами якихось чергових великих невизнаних:

— Та ти гониш, Назік! — ледь не кричала вона. — Ти хоч читав Бориса Віана? Почитай Бориса Віана! Макс, ти ж читав? Ну, скажи йому! Скажи, хай почитає Бориса Віана!

Тарнавський лише кривив губи в посмішці і кивав, гріючи руки до склянки з чаєм. У Макса було відчуття, наче він цілий день провів на морозі, йдучи крізь непроглядний, затягнутий туманом ліс, і тільки зараз, нарешті, вийшов до людей і вогню, до затишного тепла, і потрібно було хоча б із годинку ось так посидіти мовчки, лише усміхаючись, чекати, поки відійдуть від заніміння щоки, вилиці, поки повернуться до життя мімічні м’язи вуст, а з ними оживуть і набудуть звичного строю думки. Так само флегматично сидів біля нього Рибка — Жора мовчки, п’яно, але не без задоволення вмостився між Максом та Алісою, і лиш час від часу потягував з пляшки залишки пива.

— Що це у тебе? — зразу ж запитала Аліса в Рибки, як тільки вони з Тарнавським зайшли у вагон, де горіло яскраве світло. Купе Макса було кількома вагонами далі, однак у нього не залишалося жодних сил брести вузькими, тьмяно освітленими коридорами, аби кинути свої речі, тому він вирішив наразі перепочити тут, поруч із дітьми.

— Не питай, мала, — скорботно, але з ноткою повчальності в голосі озвався Рибка, обережно торкаючись до підпухлої вилиці, на якій наливався нудотно-жовтий синяк. — Інакше Вождю прийдеться скидати труси, щоб показати, так сказать, обратну сторону медалі. Но Вождь очень благородна лічность. Він мене спас.

Рибка поклав Максові на плече руку і притиснув до себе.

— Я щітаю, що тепер це мій луччий друг.

«Придурки», всі вже трішки захмелілі, із цікавістю глипали на Тарнавського, а Макс почував себе десь навіть трішки героєм. Попри весь фарс (а Рибка, здається, був утіленням фарсу як жанру), Макс відчув, як між ним з Рибкою з’явилося щось довірливе, приязне, спільне, і коли Жора запропонував піти в тамбур покурити, Макс зрозумів: мова не лише про те, що у Макса є сигарети, а в Рибки — немає. Тарнавський гмикнув, пригадуючи, як насправді складно дружити — чи то коли тобі тринадцять, чи коли тридцять — і пішов у задимлений, запльований тамбур («Не курити! Штраф!» — попереджали офіційні червоні написи на сірих стінах), де вже диміло кілька пузатих п’яних мужиків, щоб розділити цей ритуал разом із Рибкою.

Веселощі «Придурків» притихли, і розмова перейшла на обговорення завтрашнього виступу в Чернівцях. У суботу в якомусь модному арт-клубі мав відбутися концерт одразу кількох гуртів, що з’їжджалися з різних кутків Західної України. Колективи відрізнялися за жанрами, досвідом і популярністю, але, схоже, жоден з них не піднявся вище невидимої лінії того первісного живильного середовища, котре забезпечує всіх початківців фанатами, вечерею з пивом у пабі та, головне, можливістю прогорланити зі сцени свої забавні кричалки перед натовпом симпатичних дівчат.

Вкотре обговоривши деталі суботнього концерту, «Придурки», допивши пиво, почали наспівувати пісень. Довгий дістав електрогітару і, підключивши її до маленької, завбільшки з будильник, колонки, під Хесусове постукування по пляшці з-під пива і підмугикування Аліси дуже навіть переконливо виконав кілька каверів на відомі хіти шістдесятих. Коли ж Рибка дістав свою губну гармоніку (а Тарнавському довелося знову визнати, що Жора, коли хоче, то може і вміє), звуки їх музикування швидко долетіли й до решти пасажирів у плацкарті. Погляди похмурих лисих товстунців із сусіднього пасажирського відділення, в чиїх очах застигли гори цукрових буряків та капусти, якою вони, видно, торгували всю осінь, раптом затягнуло теплою вологою. Вони розвернулися до «Придурків» спершу впівоберта, на хвилю відволікаючись від своєї п’янки з вареними яйцями і смаженою куркою, а потім і взагалі почали знайомитися. Хтось уже збігав за коньяком і пепсі-колою, а хтось — за своїми кентами в сусідній вагон, і, поки Довгий співав відомий хіт шістдесятих «Каліфорнія дрімінг», довкола гурту з «Придурками» уже утворилося досить щільне кільце із шанувальників — шанувальників, насамперед, алкоголю, котрий пом’якшував культурний імпеданс між продавцями капусти і першокурсниками з Глієра та Карпенка-Карого. Не розуміючи слів, але вже зробивши кілька ковтків коньяку з пепсі, публіка, похитуючи в такт головами, знімала Довгого на смартфон, переводячи камеру з нього на Рибку, який щемко підігравав на губній гармоніці.

— Каліфорніа дрімінг он сач а вінтерс дей, — хором підспівували «Придурки» Довгому. Голос у того був тихий, але м’який, упевнений, який ліпився добре сам, мов розігрітий пластилін, але й ліпив із почуттів своїх слухачів щось власне.

— Стопд ін ту а черч, ай пасд елонг зе вей, ай гет даун он май ніз енд ай претенд ту прей, — без натиску, чітко виводив Довгий, і всі разом йому відповідали: — Каліфорніа дрігмінг он сач а вінтерс дей!

Товстенькі продавці капусти з короткими грубими пальчиками на своїх круглих долонях, молоді бритоголові пацики з гострими і холодними, наче леза, поглядами, які час від часу оцінююче підіймали їх то на Тарнавського, то на Рибку, то на Алісу (в цей момент Макс відчував, як холодний метал ніби торкається і його серця), геть зовсім розбиті кепським агробізнесом, незадовільною соціальною політикою і депресивністю своїх промислових районів чолов’яги, в чиїх очах спалахував нездоровий спиртовий вогник, коли вони бачили пляшку коньяку, — всі вони, хоч і не розуміли ані слова в цій пісні, відчували, що пісня — про щось добре, справжнє, і, здається, їм навіть наверталися на очі сльози. Від такого неочікуваного згущення прекрасного в повітрі Тарнавському й самому защипало очі. Ех, як було би чарівно зараз, коли закінчиться ця пісня, вчворити якогось вірша, який би підкинув їхнє п’яне і щасливе товариство ще вище, де вже парують ангели й херувими, а потім аж туди, де проглядаються лаштунки світу і видимою та предметною стає присутність Бога, але, власне кажучи, нічого такого в Макса заготовлено не було, а всі вірші, які він колись знав напам’ять, були або надто пафосними, або надто глумливими. Це так розстроїло Тарнавського, що він раптом, скориставшись нагодою, коли Довгий зупинився, піднявся і, коротко попрощавшись з усіма та зіславшись на втому, пішов до себе.

Там, у тихому і чистому коридорі вагона-купе, встеленому акуратною хідниковою доріжкою, було безлюдно. Порожня довга галерея із зачиненими в купе дверима і темними вікнами, завішаними шторками, нагадувала щось із робіт Едварда Гоппера. Порівняно з плацкартом, де кипіло (чи, краще сказати, накипало) життя, тут було якось безжиттєво. В Максовому купе, душному і темному, вже всі спали — двоє дорослих масивних тіл і одне дрібне, добре вкрите ковдрою, схоже розмірами на маленьку скоцюрблену мавпочку — схоже, дитина років семи-восьми, на нижній полиці. Тихо розстеливши собі постіль, Тарнавський обережно, щоб не потривожити сусідів, виліз на свою полицю. Спробував щось почитати перед сном, але враження за день усе ще застилали очі, а серце, схоже, так і залишилося там, у плацкарті біля туалету, де, певне, ще досі, якщо всіх не розігнала провідниця, Довгий наспівував щось із «Мамас енд Папас» чи «Іґлз». З відчуттям глибокої поразки, яку йому завдала ситуація, коли він не спромігся із себе вичавити бодай якийсь експромт, він заснув.