Там, де вітер

Здибаємся на Пер-Лашез[11]

Прокидайся, Максе. Що ти бачиш? Кут кімнати? Опиши мені його.

Освітлений похмурим світлом із вікна кут довбаної кімнати десь під Хмельницьким, країна Україна, розтерзана, засмічена, прекрасна, пишна, населена несповна розуму людьми, дрібними, куцими, а раптом щирими, душевними, пишними, величними. Кут... Який він? Кутовість Арістотеля. Ейдос кута. Пра-кут. Архекут. Кут кутів, дзен-кут. Візьми його кутовість і розмаж по Всесвіту. Вдягни Його Кутовість у найпишніші шати.

Це твій філософський кут, твій дзадзен, давай, Максе, ти ж письменник, описуй, який він. На що він схожий?

І Макс, прокинувшись і розплющивши очі, не відриваючи їх від кута, став думати: «Цей кут — білий і накрохмалений, мов корнети на головах сестер-вінценток на Площі святого Павла у Ватикані з фільмів Соррентіно, котрі ще не дали довічних обітниць. Порожній, як лункі протестантські храми в Амстердамі під час гей-параду, під час фестивалю пива, під час демонстрації жовтих жилетів, під час епідемії чуми і холери».

Добре. Ще.

«Цей кут простий і безнадійний, як доля школяра, який іде зараз по вулиці десь у Хмельницькому, ловлячи ротом сніжинки. Він ходитиме цією вулицею тисячу років, рівно стільки, скільки житиме і скільки стоятиме це місто, і цей їхній базар, на якому він буде торгувати дев’ятсот дев’яносто дев’ять років з тієї тисячі, яку йому вділив Бог».

Добре. Непогано. Ще. Спробуй щось глибше.

«Цей кут — це кут, який бачать пілігрими в нічліжках і помираючі в лазаретах. Кут, що підводить підсумки твого життя. Своїм тихим мовчанням, білизною, непоказністю він символізує совість, до якої, врешті-решт, ти повертаєшся випадково одного ранку обличчям, збираючись встати з ліжка і ставши не на той бік, і ця випадкова, неждана зустріч тебе змушує повністю помінятись. Кут, якому моляться невіруючі, коли хочуть увірувати, але не вміють і поки ще не можуть. Це кут, який знає тебе. Він впізнає тебе. В кожному номері кожного готелю світу. Мовчазний обвинувачувач. Таємний інформатор прокурора. Прокуратора. Годинник без стрілок, який показує один лише час: час наближення твоєї розплати».

Непогано. Тепер можеш вставати і йти вмиватися.

У двері його номера постукали.

Скривившись від різкого денного світла, підсиленого повсюдно присутніми снігами, з ниючим головним болем і зсунутим на потилицю капелюхом, Тарнавський стояв разом з іншими «Придурками» перед входом на Автовокзал №1 у Хмельницькому. Автовокзал був зроблений з розмахом: розмірами і формами нагадуючи невеликий аеропорт. Широкі відкриті простори навколо автовокзалу, вкриті сльотою, заповнені автомобілями і людьми, вселяли в Тарнавського бажання забитися кудись подалі і проспати після вчорашнього загулу ще, принаймні, років з двадцять — поки в Україні не з’явиться нове покоління, котре вже зовсім не матиме гадки, хто він такий. Сніг на якийсь час припинив падати, і здавалося, крізь хмари от-от вигляне сонце, але ж ні — паволока сірої мли й далі затягувала небо, посилюючи відчуття безнадії та нескінченності зими.

Серед усіх «Придурків», які, стоячи невеликою загубленою купкою перед автостанцією, й так викликали жалість своїми розхристаними куртками, замотаними під саме горло шаликами і криво вдітими зимовими шапками, найжалюгідніший вигляд мав саме Тарнавський. З важким перегаром, нудотою і заворушенням у кишківникові Макс відчував, що у будь-яку мить може знепритомніти. Хесус і Назік дивилися на нього зі співчуттям і легкою підлітковою відразою.

— Так шо в нас, які плани? — спитав, нарешті, Рибка, з цікавістю розглядаючи Тарнавського. — Набухатися ще раз, як Вождь? Я за.

Тарнавський мовчав.

Аліса, дівчинка у смішній шубці і аляпуватому береті, з-під якого стирчало її коротке темне каре, глянувши на Макса з докором, сказала:

— Треба рішати. Через годину автобус на Вінницю. Або ми їдемо далі, або вертаємо всі на Київ.

— А що Довгий? — перепитав Тарнавський безсило, прикриваючи, як пірат, ліве око долонею, щоб воно не випало раптом від пронизуючого головного болю. — Де він?

— Уїхав, — озвався Рибка. — Вночі пішов на трасу і махнув на Київ, якщо по дорозі нічого не стряслося.

— Хесус, Назік, ви як? — Аліса подивилася з надією на хлопців.

Назік знизав плечима, ховаючи підборіддя у шаликові й шургаючи ніяково ногою по мокрому снігу. Хесус сказав:

— Та наче як без Довгого якось не це саме...

— Не комільфо, — підказав Назік і додав: — Я б теж на Київ рушив. У мене сесія. А просто бабки рубати...

— Коротше, я манав, — підсумував Хесус. — А ти сама шо?

Її трохи недолугі шуба і берет робили Алісу, на додачу до самої ситуації, геть зовсім безпорадною, занедбаною з вигляду дитиною.

— Все ясно з вами, — сказала вона понуро, ніби вже була готова до цієї відповіді. — Я тоді буду тулити на Маріуполь, до бабки.

Мовивши це, Аліса багатозначно, із запитанням в очах, поглянула на Тарнавського.

— Так шо, Вождь? Ми остаємося з тобою вдвойом? — теж зацікавлено глянув на Макса Рибка. — Може, з тобою на заощаджені гроші набухаємся в честь окончанія турне? Покажеш мені місцевих простітуток. Я так поняв, ти проникся колорітом?

Тарнавський важко мовчав, ніяк не реагуючи на підколки, переводив погляд з Назіка й Хесуса на Алісу і Рибку. Схоже, інших варіантів продовження концерту справді не було.

— Заждіть, у мене ж ваші бабки зі вчорашнього виступу, — пригадав собі Макс. — Давайте порахуємося.

Тарнавський дістав із кишені пальта портмоне, щоб роздати кожному з музикантів його частину. Але гаманець, не рахуючи люб’язно залишеної кимось у ньому двадцятки, був порожнім. Жодного кешу з концерту в ньому не було.

— О, ні, — Тарнавський різко поставив на обледенілу землю свій саквояж і почав гарячково обмацувати всі кишені в пальті, піджаку, джинсах, а потім — перебирати речі в саквояжі. — Твою ж дивізію!

Аліса з відчаєм, Рибка — з тихим захватом — дивилися на нього.

— Тобі не кажеться, шо це найбільш увлєкатєльне зреліще за всю нашу дорогу? — спитав Рибка в Аліси, широко усміхаючись. — По-моєму, він прирождьонний перформер. Як Маріна Абрамовіч, тільки з яйцями.

— Відмахайся, Жора, — відсунула його Аліса. — Може, ти їх десь переклав?

Макс безсило сів просто на східці перед входом в будівлю автовокзалу. Стояти більше не вистачало ні сил, ні мужності. Він закрив обличчя руками. Можна було відчути, як погляди цих дітей — які, врешті, виявилися не такими поганими, як Тарнавський собі уявляв на початку мандрівки — торкаються його, віднаходячи все більше доказів того, що він, Тарнавський, справді пустушка. Не просто як письменник, а як людина. І все, що про нього написали на фейсбуку — правда. Навіть з елементарними повсякденними завданнями не впорався. Ватяна бездонна темрява, в яку Максові було так затишно пірнати щоразу, коли на долю випадали якісь випробування, нарешті підійшла до Тарнавського впритул і її можна було погладити руками.

— Я зателефоную зараз своїй подрузі Яніні, — озвався Макс, відіймаючи руки від обличчя. — Вона перешле нам якісь гроші і ви зможете виїхати додому.

— Та ми й так зможемо, автостопом, — відказав Хесус. — Мені особисто на гроші пофіг. Я не через гроші їхав. Мені можна нічого не віддавати.

— Я теж не через гроші їхав, — кивнув Назік і поклав Тарнавському руку на плече. — Не розстроюйся, Вождь.

Аліса докурила і кинула злосно недопалок в урну при вході.

— Ніяких, нахер, позичань. Ти, бля, письменник. Тобі треба творити, а не позичати. Вставай, — вона спробувала підняти Тарнавського за рукав, і Макс підвівся. — Наша акустична гітара з нами?

— У мене, — показав чохол Хесус, наморщивши чоло.

— Зможеш підіграти на томах?

— Думаю, та. А шо треба?

— Поїхали в центр. Будемо шкаляти гроші. Поки не нашкаляємо, нікуди не поїдемо.

Хесус поглянув нерішуче на Назіка. Той знизав плечима, все ще шаркаючи носаком по льодянистому снігу.

— Якщо до вечора не нааскаємо, я піду на трасу, — попередив Назік.

— Ну і я тоді теж.

— Тарнавський, ти з нами? — спитала Аліса у Макса, суворо зиркаючи з-під берета.

— А що я маю робити?

— Аскати. У тебе он, і капелюх є, — на хвилю Алісине обличчя освітила лукава посмішка.

— Слухай, простіше попросити у Яніни. За п’ять хвилин у мене будуть гроші на картці, і ми роз’їдемося.

— Ну, тоді йди до своєї Яніни, як вона тобі так потрібна, — фиркнула Аліса розлючено і першою рушила геть від Тарнавського. — Назік, Рибка, валимо звідси!

— Жизнь — боль, — гигикнув Рибка і рушив слідом за Алісою. — Здибаємся на Пер-Лашез, Вождь! Бон вояж!

Хесус і Назік рушили слідом за Алісою.

— Тьху, блін, — сказав Тарнавський стиха сам собі, все ще тримаючись за голову і за око. Рука тягнулася до телефона, набрати номер Яніни. Давай, Максе, вирішуй, вже, нарешті, на якій ти стороні.

— Алісо, Хесусе, зачекайте... Назік, бляха-муха!

Рибка Поньо, глузливо озираючись на Тарнавського, який досі сидів безпорадно на сходах перед автовокзалом, ішов неспішно за іншими і чекати на письменника не збирався, тож Макс, аби наздогнати компанію, вхопив до рук саквояж, і, притримуючи капелюха, побіг слідом за ними.