Там, де вітер

Північно-ірландський варіант

У самому центрі Хмельницького, навпроти великої дзеркальної будівлі готелю, кілька молодих людей спустилися у один із входів підземного переходу. На головах цих молодих людей спиналися недолугі зимові шапки-квасолинки, які чомусь самими молодими людьми вважалися «модними» і «хіповими». Шапки їхні були хвацько зсунуті на саму маківку так, що по обидва їх боки, викликаючи стискання серця у будь-якої притомної матері, стирчали червоні від холоду вуха. Молоді люди, котрі нагадували біженців з Пітер-Пенової Неверляндії, анексованої дорослими, на чолі з капітаном Гаком, спустившись у людний перехід, почали там швидко облаштовуватися зі своїми музичними інструментами — гітарою та барабаном. Один із цих біженців у дитинство, з довгими, ледь не до середини спини, дредами, дістав губну гармошку і першим почав награвати веселі мотиви в стилі кантрі.

Почувши звуки музики, що вже долинули з переходу, Тарнавський, який докурював біля смітника і допивав несолоджене американо з паперового стаканчика, викинув його і недопалок у смітник і, піднявши комір пальта, теж став спускатися розбитими гранітними сходами вниз.

— Якби моя мама тільки знали, — тихо зітхав він собі під ніс. Підійшовши до «Придурків», що вже почали грати, зняв з голови свого капелюха але, не наважуючись почати «аскання» — лагідне, але настирливе збирання грошей для музикантів — нерішуче завмер, прислухаючись до музики.

Назік грав на акустичній гітарі, Аліса співала, Хесус відбивав ритм. Рибка аранжував на гармоніці. Почала Аліса з «Готелю «Каліфорнія».

— Велкам ту зе готел Келіфорніа, сач е лавлі плейс, сач е лавлі фейс...

— Суперово, — показав їй великого пальця Тарнавський, коли Аліса дійшла до приспіву і, змусивши себе широко всміхнутися, виставив перед собою капелюха. В акустичному форматі «Придурки» звучали цілком непогано, до того ж у Аліси справді був досить гарний голос і слух. Люди проходили біля них, дехто кидав зневажливий погляд на музикантів і особливо на Тарнавського — дорослого, солідного колись чоловіка в недешевому пальті, який, що було очевидно з пом’ятого, зарослого щетиною обличчя і несвіжого подиху, явно переживав зараз не найкращі часи. Тарнавський підходив до таких людей із капелюхом і повторював одну й ту ж фразу: «Допоможіть бідним музикантам і літераторам». Дехто зупинявся, аби послухати музикантів — і не тільки молодь. Не відомо, що більше заворожувало випадкових слухачів — музика «Придурків» чи бажання розібратися, вдивляючись їм у обличчя: що змусило цих підлітків вийти сирого зимового дня в перехід, аби заробляти гроші співом і грою на гітарі А все ж було щось у Алісиному вокалі справжнє, душевне, і щирості цієї було в рази більше, ніж у Довгого, так що Тарнавський навіть подумав, а чи не здобули би «The Morons» значно ширше визнання, якби вокалісткою в них була саме Аліса.

На звуки Алісиного голосу виходили з кіосків подивитися і послухати, попиваючи каву і курячи дешеві сигарети у хвилю перерви, биті життям продавчині з підземних кіосків. У капелюху почали з’являтися перші гроші. Макс зі здивуванням відчув, як у ньому народжується вдячність до кожного, хто раптом без жодного примусу починав діставати з кишень дріб’язок і кидати в його капелюх.

— Маєш добрий голос, — гукнув Тарнавський, коли Аліса закінчила з «Іглз».

— Хочу піти на джазовий вокал після Нового року, — озвалася вона. — Щоб він був, як у кіно, шариш?

— Шарю, — кивнув Тарнавський. — Гарно звучите всі разом. Тут чудова акустика!

Рибка вишкірився в посмішці. Хесус задоволено кивнув.

— Ти теж класно дивишся з капелюхом у руках, Вождь, — озвався він. Тарнавський показав Хесусу пальці, складені колечком — завжди замкнутий Хесус до нього вперше пожартував.

Назік, передавши гітару Рибці, зі своєю наймилішою усмішкою чемної дитини підійшов до однієї, до другої продавчині з кіоску, і ось уже домовився, щоб ті дозволили підключити до чиєїсь розетки Назікові клавіші. Тепер це стало нагадувати справді невеличкий концерт.

Аліса, підбадьорена тим, що долучився Назік, заспівала наступну: «Ай шот зе шеріф» Боба Марлі. Назік, додавши три прості акорди в режимі електрооргана, одразу додав Алісиному голосові драйву. Студенти, що прогулювали пари, зупинялися, похитуючи підборіддями в ритм музиці.

Аліса спробувала ще кілька пісень. Шукаючи свою сильну композицію, вона змінювала стилі виконання, і Тарнавський, ходячи поміж людей з простягнутим капелюхом, міг лише подивуватися, скільки пісень ці діти знають напам’ять. «Придурки» виконали «Май ґерл» «Нірвани», і «Смоук он зе вотер» «Діп паплів», і «Лав гертс» «Назарет», і навіть Іґґі Попа «Ай ванна бі йор доґ». Перехожі не надто охоче жертвували на іноземну музику, слів якої не розуміли, а мелодій не впізнавали, а проте, зовсім згодом у капелюсі Тарнавського назбиралася чималенька сума — гривень сімдесят, а може, й усі сто. Хтось клав гроші в капелюха, а хтось кидав у розкритий чохол гітари під ногами в Аліси. Хоч Макс і був певний, що після цього всього перформенсу він і так потай зателефонує Яніні, аби позичити якихось дві тисячі до кінця року, зараз цей збір коштів його навіть веселив.

Коли Аліса та хлопці уже трішки призвичаїлися до місця, Тарнавський відчув, що потребує певної перерви в асканні. Демони перепою все ще терзали його душу і до того ж він уже встиг добряче змерзнути в ноги. Тримаючи капелюха перед собою, Тарнавський зморено прихилився до стінки переходу, беручи невеличкий тайм-аут. Власне в цей момент Аліса заспівала «Кранберіз» — пісню «Зомбі». Макс якось мимоволі обрав місце для перепочину практично навпроти Аліси. Поміж ними постійно проходили люди, поспішаючи через підземку по власних справах, але все одно виходило так, що їх з Алісою погляди раз у раз перетиналися — юної дівчинки у французькому береті, що співала, і втомленого похміллям чоловіка у чорному пальті з простягнутою рукою з капелюхом.

— «Ин йо хед, ин йо хед, зоомбее, зоомбее, зомбее-е», — тягнула Аліса, наслідуючи Долорес О’Ріордан, зазираючи в очі Тарнавському, так, що йому навіть стало незручно. Несподівано Тарнавський, якось дуже просто і ясно зрозумів, що Аліса насправді співає цю пісню для нього — співає про щось інше, аніж текст пісні. Співає не словами, а почуттями, і глибина цих почуттів змусила його відчути щем. Тарнавському, який знічено й печально відвів погляд, раптом відкрилося, про що її почуття: про те, що Аліса кохає його, і він, Тарнавський, якимось чином у її коханні розчиняється, тане і теж віддається Алісі навіть попри власну волю, навіть при тому, що не робить жодних зусиль до цього, а навпаки, протидіє їх зближенню.

«Чувак, це пісня зовсім не про кохання, — говорив Тарнавський сам собі. — Це пісня, яку написала одна ірландка, яка все життя страждала на психічні розлади і мала проблеми з алкоголем. Написала, коли дізналася, що її браття-ірландці організували теракт у Воррінґтоні, внаслідок якого загинули двоє невинних хлопчиків».

Так, так, усе правильно. Але чи не звучить ця пісня все одно про тебе і для тебе?

«Ця пісня, як на те вже пішло і якщо вже брати наші українські реалії енного року війни, — це ода так званій північно-ірландській моделі врегулювання конфліктів. Північна Ірландія, що розташована на острові Ірландія, але перебуваючи у складі Великобританії, була роздерта конфліктом поміж католиками-націоналістами, які прагнули приєднатися до Республіки Ірландія, та протестантами­-юніоністами, котрі бажали залишатися у складі Сполученого Королівства, — й заради припинення цього конфлікту в Белфасті була укладена так звана Страсноп’ятнична угода, угода Страсної П’ятниці. Але це не має стосунку ані до мене, ані до України, бо ми — не Північна Ірландія, а Росія — не Велико­британія, а Мінськ — не Белфаст. Та й зараз — не Страсний тиждень, а глуха зима, і ми можемо в найкращому разі орієнтуватися на онтологічну модель Різдва, народження чогось нового і святого, а в найгіршому разі — на Новий рік, як на можливість прожити ще один сезон тяжкого українського похмільного сну. Але в жодному разі не Страсний тиждень і не Великдень».

Але все ж таки. Хіба це не про тебе?

Аліса досі дивилася на Макса, аж раптом погляд її перебіг на когось іншого, поруч, і вона від здивування припинила співати.

— Довгий? — здивувалася Аліса. — Ти що тут робиш?

— Тебе прийшов послухати, — озвався хтось, хто вже деякий час стояв поруч із Тарнавським, нічим не видаючи себе. Макс придивився до довгов’язого підлітка поруч, замотаного шаликом по самі вуха — це й справді був Довгий, з накинутим на голову клобуком куртки і сумкою за спиною.

Назік припинив грати також, пригасив струни на гітарі Рибка.

— Ти не поїхав, чувак?

Довгий захитав заперечно головою.

— Ніхто не брав. Я повернувся на вокзал, там перекантувався до ранку, а потім мене погнали менти і я пішов поаскати. А тут ви. Як успіхи? — це останнє запитання стосувалося Тарнавського. Дивився він на Макса злегка іронічно, по-панібратськи, але без злоби й болю.

— Гривень двісті-триста, думаю, буде.

— Пропоную їхати електричкою на Вінницю. По ідеї, нам на шістьох на дорогу вистачить. А там у клубі, може, щось заплатять. Як вам така ідея?

«Придурки» з недовірою дивилися на Довгого. Довгий посміхався, хитро зиркаючи на них своїми гоббітівськими блакитними очима, так, наче хтось із його по-справжньому близьких друзів — Піппін, Меррі, а може, Ґендальф, Леґолас чи мудрий гном Ґімлі — відкрили йому певну таємницю, що змусила Довгого повернутися назад у братство гітар і клавіш.

— Я за, — тихо, смиренно сказав Тарнавський, переклав гроші з капелюха в розкритий футляр гітари і, крадькома глянувши на Алісу, надягнув його собі знову на голову.