Там, де вітер

Поїзд проноситься поміж закоханими, що стоять на різних платформах станції Кьока-Cуіґецу, і здіймає в повітря пелюстки відцвітаючої сакури

Штовхнувши важкі, обклеєні афішами металеві двері на беззвучних завісах, Тарнавський вийшов з пабу на свіже повітря під невеликий дашок, де було так само тісно від довговолосих, одягнутих у чорне неформалів, як і всередині. Тут теж курили і гучно розмовляли, цмулили з півлітрових пластянок пиво і зирили здивовано на лапатий сніг, що летів із низького, грізно сірого неба. На вулиці вже смеркалося і вдалині завулку, де розташувався рок-клуб, запалювалися перші ліхтарі.

Макс вийшов під заметіль, відчуваючи, як важкі, лапаті сніжинки падають за комір пальта, і роздивився навколо. У напівтемряві він бачив гірше, але якимось чудом біля старого, наполовину схованого під сніговим заметом автомобіля вдалині вулиці, у невеличкому скверику з розлогими вербами, відгородженому наполовину вкопаними в землю шинами, що чорніли з-під снігових кучугур, Тарнавський побачив маленьку знайому постать.

Макс рушив швидким кроком до неї.

— Слухай, відстань! — гукнула Аліса, засікши ще здаля Тарнавського, і зразу ж розвернулася, щоб іти геть. На її обличчі, беззахисному настільки, що це вразило Макса до самого серця й змусило на секунду задуматися про щось прекрасне і ламке, що народжується в людині, коли їй сімнадцять, Тарнавський встиг побачити лиш відчай і безсилля.

— Зачекай! — гукнув Тарнавський і у два кроки наздогнав Алісу, схопивши за руку і різко, грубо розвернув до себе. І саме в цей момент, момент, коли Аліса повернула до Тарнавського своє обличчя, свій палаючий чорним розпачем погляд, він раптом розгледів таку надію в Алісиних очах, крізь ці пасма невміло вистриженого каре, і крізь цю невідь-звідки застиглу на її фізії замурзаність, що ніби прирікала її рано чи пізно стати жертвою насильства, побачив таке палаюче болем сподівання на те, що він, Тарнавський, той, ким ця школярка, можливо, таємно марила ще з дев’ятого класу, зараз, не питаючи, міцно поцілує в губи, увіп’ється в її рот, а вона запустить у його руки свої пазурі, свої тонкі пальці так міцно, щоб шкіра Макса побіліла, притиснеться до нього так щільно, щоб решта світу в цей момент просто згорнулася в крихітну чорну цятку неймовірної маси (наприклад, десять в сотому ступені мас Сонця на кубічний сантиметр, як у надмасивній чорній дірі) і потім вибухнула абсолютно новим світлом, сяючим, сліпучим білим світлом, від якого всі невдачі, кошмари, всі кажани і сови, всі нічні почвари, якими повниться світобудова, коли тобі сімнадцять і коли ти малюєш нігті чорним і густо-густо підводиш собі очі — вся ця нечисть з криками, демонічним м’явканням і кажанячим виском розлетиться, а ви стоятимете в обіймах, що випромінюють сліпучу білість, — побачив у її погляді таку сміливість бути, що на секунду ти, Максе, стаєш готовий вже це зробити для неї, пірнути в цю водоверть, лиш би її надія виявилася не марною, лиш би не підвести її, але щось у тобі все ж пригальмовує, бо це, чорт, це ж було б уже справді божевіллям — закрутити роман зараз із цим підлітком, із цією першокурсницею з обкусаними нігтями, пиши пропало, життя б понеслося таки вже напевне під відкіс, напевне, то гальмує зараз твоя зрілість, народжена з такого ж, як і в неї, дитячого страху, але, слава Богу, вона ніколи не дізнається, чому все в той момент, врешті, обірвалося, чому ти не поцілував її, хоча, зізнатися, тієї миті достатньо було просто нахилити голову і простягнути свої губи до її привідкритих пересохлих вуст, уже готових до поцілунку, щоб усе склалося і щоб усе твоє життя понеслося зовсім іншими рейками.

І от ти розвертаєш її, і все це пролітає у тебе в голові, а вона розвертається у відповідь, і все це пролітає у неї перед очима, і ви обидвоє стежите за тим, як цей потяг, цей швидкісний експрес, сінкансен в інше життя, зі станції Коґарасі до станції Маморітаї, проноситься поміж вами і ви можете тільки безпорадно спостерігати, як кожен вагон, котрий у цьому разі символізує секунди, які ви втрачаєте, мчить між тобою і нею, здіймаючи вихор, зриваючи пелюстки сакури, змітаючи пушинки снігу, напинаючи весняним поривом вітру її пишне плаття (скажімо) і тріпаючи поли твого піджака (скажімо), і поки цей потяг несеться між різними платформами, на яких ви стоїте, ви можете хіба безнадійно розглядати одне одного крізь його вікна, і ваші очі стають усе більшими через народження розуміння того, що ви втрачаєте зараз дещо неймовірно важливе, можливо, найважливіше у вашому житті, але ж, зрештою, так можна сказати і про кожну секунду, заспокоюєш ти себе, а що думає вона, ти вже не знаєш, але пауза стає надто довгою.

— Що треба? — каже тобі Аліса злим голосом, від якого все починає замерзати навколо, починаючи з твого серця і закінчуючи японським похмурооким солов’єм, що недобре зиркає на вас із покритих цвітом сакур на проміжній станції Кьока-Cуіґецу, де ви, власне, щойно спостерігали за тим, як між вами проносилася ваша можлива любов.

— Чого витріщився? — повторила Аліса грубо, агресивно висуваючи вперед підборіддя, і Тарнавський зрозумів, що він, загіпнотизований мерехтінням кадрів, вагонів, секунд, варіантів життів перед очима, випав з дійсності. На них у майже знепритомнілих сутінках з неба кольору памороків сипався липкий, густий сніг, і між Тарнавським та Алісою — кілометри самотності, сотні верст засніженого, замінованого донбаського степу, який, якщо йти через нього по-чесному, назустріч одне одному, аби справді зустрітися, потрібно пройти тільки босим.

Макс спробував зібрати свої думки.

— Давай, назад дуй, — сказав він Алісі строго, показавши на двері клубу. — Камера є? Будемо зараз знімати кіно. Афігенно буде. Курсовий проект будеш мати.

— Ти шо, в натурі придурок? — ледь не викрикнула вона Максові в обличчя, розуміючи, напевне, що, проскочивши цю тонку пограничну лінію ніжності й першого поцілунку, повислого поміж двома перонами залізничної станції, загубленої серед квітучих сакур, усе тепер уже втрачено для неї з Тарнавським, а отже, можна дати волю відчаю й гніву. — Вони, блядь, обдовбалися в хлам! Який, блядь, концерт? Все, що планували, говорили — все в пизду! З ким я взагалі зв’язалася?

«З язика зняла», — подумав Макс, а тим часом, повністю опанувавши себе і зрозумівши, що тут, у сутінковій темряві чернівецького передмістя, поміж покритих льодяною кіркою верб і поруч із засипаним снігом старим авто, він знову бачить все ту ж знайому Алісу, — різкого, нахабного, вуличного підлітка — теж від цього знову став собою, Максом Тарнавським, дорослим (відносно), зібраним (відносно), зрілим (знову ж таки, все це, друзі, відносно).

— Якщо будеш тут далі на снігу соплі пускати, провтикаєш усе, — сказав їй Тарнавський раптом досить грубо, стримуючись від того, щоб не струснути Алісу як слід. — Треба їх проригати. До концерту ще дві години. Навіть три. Я попросив Жанет поставити вас третіми з кінця, перед «Кривавим весіллям». Якщо ти мені допоможеш, я їх розчухаю. До десятої вони будуть як огірочки.

Раптом в Алісиних очах замість темної, мов циганська хустина, пелени нерозділеної романтики спалахнуло щось тверезе й ділове. Макс укотре подивувався їй: тоненька, у дешевій шубці, з шаликом під ніс, з носом, мокрим від сліз (під дашком над входом у «Качку» ввімкнули яскраву жовто-гарячу лампу, і її теплий рефлекс ліг непроханим свідком на Алісину розгубленість і надію на обличчі), вона мала в собі щось таке, що, хотілося вірити, неможливо буде зламати нікому і ніколи (хай навіть це й звучить як щось більше, ніжмоя молитва до тебе, отче).

— Зніми зараз фільм про це все, — повторив Макс уже підбадьорливо, по-батьківськи тепло. — Будь митцем, бляха-муха. Хіба перший раз таке? Треба це фіксувати, це ж історичний момент, натуральна ґонзо-журналістика! Потім, коли будеш така, як я, будеш це все показувати дітям.

— У мене не буде дітей, — буркнула Аліса, ховаючи носа в шалик, але її погляд уже поповз до входу в клуб, біля якого юрмилися нефори. Раптом звідкілясь із підвальних надр клубу почали вириватися сирі, мов вивернута земля, й оглушливі, ніби фронтові канонерки, стрімкі акорди спід-металу. Схоже, починався концерт.

— Ти не знаєш іще життя, — сказав Тарнавський і теж розвернувся вже йти до дверей.

— А ти, бляха, знаєш? — огризнулася Аліса, і Макс побачив, що вона знову готова розплакатися.

— Я тобі маю подарунок, — раптом доброзичливо мовив він. — Сьогодні ж Миколая.

Макс дістав із внутрішньої кишені пальта свої психоделічні окуляри з голографічними зображеннями очей на них.

— Тримай, — простягнув він окуляри Алісі. — Це щоби бачити усіляку нереальну поїбень. Тонкий світ для митців, одним словом. Магічний пристрій.

Аліса скептично взяла до рук окуляри і втупилася в них, стараючись не підіймати погляду на Макса.

— Спасибі, — сказала вона вже теплішим тоном, усе ще, здається, покусуючи край свого в’язаного шалика і длубаючи ногою сніг, натуральна тобі дитина.

— Пішли, треба рятувати наш тур, — штурхнув її Тарнавський і першим, не чекаючи Аліси, із засунутими в кишені пальта руками, рушив назад до входу.

— Зачекай! — почув Макс з-за спини крізь шум концерту. При вході в клуб музика гримотіла так, що, здавалося, з вух от-от могла бризнути кров. Тарнавський озирнувся. Аліса йшла до нього: недоладно переступала через кучугури мокрого снігу, аби скоротити шлях, провалювалася ледь не по коліно і для рівноваги розмахувала в повітрі руками. Такою Макс її й захотів запам’ятати — з легкою, вже зовсім дорослою усмішкою, ніжною і загадковою, дівчам, що переступає через снігові замети, розмахуючи руками — в одній затиснута запальничка із сигаретою, в іншій — Максів подарунок, чарівні окуляри. І над усім цим — чорнильні, а десь іще злегка блакитні від далекої-далекої заграви заходу, хмари, з яких ненастанно сипле сніг.

Тарнавський викинув наполовину недокурену сигарету у переповнений смітник при вході і, видихнувши дим та недбало струсивши з голови сніживо, проштовхуючись крізь рослих акселератів у шкірянках, зайшов у клуб.