Там, де вітер

Веселкові єдинорожки несуться в карамелькову безодню

На вокзалі о шостій тридцять ранку було темно і холодно. Мів дрібний колючий сніг. Макс, піднявши комір свого пальта, як міг намагався втриматися, аби не заснути. Довкола нього бродили, мов привиди, люди з валізами, гриміли коліщатками по платформі в пошуках кращого місця, очікуючи біля сусідньої колії прибуття свого швидкого потяга на Харків.

На табло на пероні салатове драже цифр учергове розсипалося в нову конфігурацію: до прибуття нічного швидкого зі Львова залишалося чотири хвилини. Макс пішов до кіоску, щоб узяти еспресо і, затягуючись сигаретою, спостерігав, як починає сірішати небо над куполом Центрального вокзалу.

«Вже під’їжджаємо», — написала йому у месенджері Яніна.

«Дуже добре, — відписав Макс і відправив їй зображення танцюючої на одній ніжці єдинорожки з веселковою гривкою. — Я на пероні».

Їх із Яніною поєднувало, певне, що чотири вже роки вкрай неясних стосунків. Спершу Яніна поривалася, щоби вони, як велить галицька традиція, поскоріше повінчалися і, за можливості, переїхали мешкати до Львова, поближче до батьків. Далі, десь через півроку, коли Тарнавський охолов від першого приступу гніву, викликаного цим греко-католицьким шаріатом, він запропонував щось схоже, тільки вже на умовах переїзду до Києва. І, за можливості, обмежитися при цьому усними запевненнями. Бачилися вони раз чи двічі на місяць — іноді Яніна приїжджала до Києва, оскільки всі ці роки займалася підготовкою своєї кандидатської дисертації та їздила на консультації до якоїсь поважної жінки, котра була членом якоїсь спеціалізованої ради із захисту наукових робіт. Іноді Макс приїжджав до Львова, зупиняючись, як правило, або в знайомих, або в готелі — чомусь Тарнавському страшенно не хотілося знайомитися з учтивою галицькою ріднею Яніни, бо це моментально поставило б його у статус жениха, а Тарнавський усіма фібрами душі відчував, що він до цього не готовий. Не зараз. Не тепер, коли він зломлений, розшматований безславністю, коли він розчавлений, а не на висоті. Максові хотілося, якщо вже й одружуватися, то щоб перебувати в цей момент у зеніті слави. Але, позаяк слава постійно вислизала у нього з рук, перспектива одруження здавалася чимраз примарнішою.

Там їхнє інтимне життя вимагало своїх жертв. Яніна мешкала окремо від батьків разом з університетською подругою, і їх із Тарнавським сексуальне зближення було іноді можливим, а іноді ні, неначе хтось невидимий постійно в житті Макса підкидав монету. Останні рази монета все частіше випадала так, що тільки посилювала думки про літературне (та й, хто зна, може, реальне) самогубство.

Нарешті важка кавалькада вагонів здалеку заблимотіла жовтим ліхтарем, у промінні якого можна було розгледіти заметіль, що з початком світанку тільки посилилася. Поїзд поволі під’їхав (провідниці вже стояли біля відчинених дверей, напоготові зразу ж опустити східці, як тільки потяг зупиниться), і зустрічаючі миттєво кинулися хто в голову, хто у хвіст поїзда вітати прибулих. Макс із безнадією вдивлявся в номери вагонів, що мелькали перед очима, розуміючи, що зараз фактично він запускає лише нову безглузду серію подій — Яніна буде цілими днями на кафедрі, ночуватиме у своєї тітки Зоряни, і їм, може, вдасться зустрітися кілька разів десь на обідніх перервах, похапцем з’їсти по сендвічу з лососем і салату «Цезар» й розбігтися, лобизнувши акуратно (щоб не розмазати помади Яніни) одне одного в уста, пропахлі цигарками і кавою. Для чого це все?

Врешті, вгледівши номер потрібного вагона, він кинувся бігти разом з усіма. У кінець поїзда. А може, у його голову.

— Слухай, я справді поспішаю, — сказала Яніна, нервуючи ще у таксі. Крізь запотілі вікна автівки можна було бачити притрушені снігом чорні гілки дерев у ботсаду на метро «Університет», і, орієнтуючись за деревами, можна було стверджувати, що через затори їхнє авто тягнеться ледве-ледве.

Вони спробували проскочити ранкові затори на бульварі Шевченка, щоб Яніна встигла прийняти душ і поснідати у Тарнавського перед зустріччю на кафедрі, але через сніг і ожеледь шанс було майже втрачено.

Завтра, у п’ятницю, в Яніни мав бути захист, і вона вся сиділа в машині, мов кішка, яку вдарило струмом — наїжачена, готова будь-якої миті зірватися на крик. Усі вікна в машині запотіли, і це створювало ще більшу неясність з приводу їх просування.

— Ти не спала цілу ніч? — спитав Тарнавський, стараючись, щоб його голос звучав стурбовано, а не флегматично. Максові здавалося, що розміреність і безвідповідальність його життя, особливо тепер, цього грудня, була насмішкою над тими випробуваннями, через які доводилося проходити із захистом дисертації Яніні. Звісно, Тарнавський теж міг би спробувати зайнятися наукою, але, відверто кажучи, не бачив сенсу. Він досі сподівався, що зможе стати легендою літератури, а не легендою кафедри розвитку туризму, де йому довелося провчитися п’ять років, аби не йти в армію.

Яніна обдарувала Макса трохи диким, нетутешнім поглядом.

— Після захисту вже відісплюся, — вона нахилилася до водія, котрий, точно так само, як Макс, флегматично сидів за кермом (між ними з водієм, здається, моментально встановилися з цього приводу певна солідарність і порозуміння). Складалося враження, що той нічого не робив, аби пришвидшити їх рух через корки. — Вибачте, ви можете трохи швидше їхати? Ми справді дуже поспішаємо.

— Аварія попереду, — байдуже знизав плечима водій.

Яніна, в дублянці з м’яким кожушком на вивороті, з дорогою завивкою на темному волоссі, з ідеальним макіяжем — так, начебто щойно вийшла із салону краси, впала втомлено назад на спинку сидіння і важко видихнула, здуваючи з обличчя один із важких, пристрасних кучерів.

— Зараз, тут проїхати ще кількасот метрів.

Вони замовкли. Макс відчув, що їм із Яніною знову немає про що говорити, хоч вони й не бачилися уже кілька тижнів, не рахуючи зідзвонів по скайпу.

— Ми зможемо сьогодні вийти десь прогулятися? — спитав Тарнавський, наперед знаючи, що зараз цікавитися такими речами у Яніни небезпечно (та вся сиділа стиснутою, як пружина, і потрібно було зовсім небагато, аби вона, врешті, в когось вистрілила).

Яніна смикнулася сказати щось різке, але стрималася. Коли вони в коркові просунулися достатньо, аби вже можна було розгледіти крізь сніг білі обриси будівлі метро «Університет», Яніна заметушилася.

— Зупиніться тут, будь ласка, — сказала вона водієві. — Я поїду далі на метро.

Водій повернув півметра до узбіччя, і Яніна, не дивлячись на Макса, рішуче вийшла із машини, і, переступаючи через сльоту під ногами, пішла сама до багажника.

— Ох, уже ці феміністки, — озвався Макс, розводячи руками, коли піймав на собі запитальний погляд водія у дзеркалі заднього виду.

— Допоможіть їй, може, — порадив водій.

— Думаєте, варто? — все ще сидячи непорушно і дивлячись на водія у дзеркальце, скептично спитав Макс.

Врешті, водій, побачивши, чи, швидше, навіть почувши за звуком, що Яніна зараз відламає йому замок від багажника, тихо виговорившись про чиюсь мать, вискочив із машини у снігопад. Навколо сигналили автомобілі, з привідчинених дверей затягнуло смородом відпрацьованих газів.

«Ну що, Максе, може, тобі також час виходити?»

Та навіть не знаю, відповів він своєму вічному опонентові (критику, читачеві, в’їдливому журналістові, чи хто там ще сидить у нього в Супер-Его після п’яти років відносно вдалої і п’яти років відносно невдалої літературної кар’єри). Тарнавський сховав на секунду обличчя в долоні. Що він тут взагалі робить?

Макс із риком, ніби прориваючись крізь тугу пелену, відірвав долоні від обличчя (ця темрява, хоч і крихітна, і короткочасна, була такою затишною) і, прихопивши поли свого пальта, теж вийшов із таксі. Яніна, завалюючись на високих каблуках, намагалася тягнути свою валізу крізь коричневу снігову мокрінь. По Яніниному обличчю було видно, що підходити до неї вже стає небезпечно.

— Розрахунок карткою, — гукнув Макс водієві, а той, не озираючись, неначе Макс і справді був парією, якому не тисли руку навіть шофери таксі, лиш кивнув головою і поспішно сів у автомобіль. Навкруги виблискували ввмікнуті фари іномарок, а хтось, у кого здавали нерви так само, як і в Яніни, десь унизу проспекту, в самому кінці затору, настирливо, уже кілька хвилин підряд, тиснув на сигнал.

— Яніно, зачекай! — загукав Макс, наздоганяючи її.

— Твою мать, я ж мала ще помити голову! — огризнулася вона невідомо кому і ще енергійніше побрела крізь сніги до входу в метро.

Поки Тарнавський готував їм сніданок, Яніна, страшно гримаючи у душовій якимись важкими речами (здавалося, вона жбурляє феном об підлогу), намагалася навести красу. Вона вискочила з ванної, загорнута в рушник.

— Чому в тебе такий срач? Ти не міг прибрати до мого приїзду? — прошипіла Яніна.

— Я тобі приготував грінки, — спокійно відповів він.

— Ти можеш хоч зараз не курити? Я приїду вся в диму, — вона піднесла до носа рукав шерстяної сукні, що лежала урочисто розкладеною на дивані, понюхала її і роздратовано жбурнула назад. — Капєц. Я буду вся смердіти. Треба було їхати до цьоці Зоряни.

— Тобі каву з вершками? — спитав Макс, мовчки гасячи сигарету в попільниці на кухонному столі. Безлад був хіба що на ньому — але чи мала право жінка, котра не прожила на цій квартирі й тижня, судити, що є космос і що є хаос в його універсумі? Чи знає вона, з чого ліпить вічна творча вселенська сила найгеніальніші свої шедеври? Тарнавський сперся об одвірок плечем.

— Я можу тобі якось допомогти?

— Не стій у проході, — буркнула Яніна, несучись із майже півлітровою банкою якогось крему, від якого за метр відгонило болгарськими ружами, назад у ванну. З грюкотом затраснула двері за собою, так що, мабуть, у сусідів внизу посипалася штукатурка.

Макс усміхнувся. Раптом йому стало легко, і він ніби відсторонився від усієї цієї ситуації. Наївні та сентиментальні сподівання, що в них із Яніною буде хвилин сорок перед виходом, аби прилягти і подрімати разом у затишних обіймах, зайнявшись перед цим сексом, розсипалися, мов банка з кавою, що впала з найвищої полиці. Ні, Яніна не завжди була такою. Вона успішно відбуде свій захист, видихне, потім знову зателефонує Максові, почне вибачатися і говорити: як ти мене такою терпиш, і пробач, я стаю такою стервою, і я так нервувалася, вибач мені, будь ласка. Вони помиряться і знову заживуть у злагоді — він у Києві, вона у Львові, і раз на два тижні трахатимуться десь на тапчані в її подружки без презервативів (так їм обидвом подобалось більше), стараючись аби нічого при цьому ненароком не втрапило в її вогку розпашілу болгарську ружу (в них обидвох була параноя з приводу можливої Яніниної вагітності, яка б поставила хрест на її кандидатській і на його богемній холостяцькій свободі).

Врешті, Яніна перестала носитися між ванною і кімнатою й лаятися сама до себе. Кава вже вистигла, Макс встиг перечитати всі новини за останні дні. Яніна з темно підмальованими високими вилицями і чорними, як тільки й уміють це робити львівські незаміжні дівчата, тінями довкола очей, присіла біля нього і жадібно вгризлася в намазаний маслом тост.

— Я допоможу тобі з продуктами, — сказав Макс. — Залиши мені список, я все привезу.

Захист мав відбутися завтра, а після захисту, відповідно до старої радянської традиції, здобувач наукового ступеня повинен був влаштувати невеличку діонісію, з крекерами з ікрою, канапе з печінкою тріски, тарталетками з рибним фаршем та іншими академічними принадами. Приготувати всі ці накладанці бралася племінниця цьоці Зоряни, Янінина кузина Оля. З нею Макс мав би поїхати у якийсь мегамаркет і закупити все необхідне: голову білуги на заливне, печінку білого ведмедя, відро омарів, жмут кальмарів, дроздів, перепелів, куропаток, барильце файного коньяку, бочечку наливки і так далі — все необхідне для університетської оргії.

Яніна, жуючи грінку і притримуючи щойно підкручене волосся, намагался комусь відписувати в телефоні. Вона з вдячністю подивилася на Тарнавського.

— У-гугу, — сказала Яніна з повним ротом.

— Та без питань, — посміхнувся він.