Там, де вітер

Узяти її за руку і йти крізь зелену темряву

Він прокинувся від того, що поїзд різко загальмував. Крізь вікно світило ранкове сонце, яке заливало засипану снігом рівнину, прострочену електричними стовпами аж за горизонт. З даху вагона злітали іскристі сніжинки, що виблискували у жовтогарячих променях, ніби маленькі ангелики, котрі сходять на землю з неба.

Хто ти, Максе Тарнавський?

Ти все ще письменник, що їде у вагоні-плацкарті разом з компанією підлітків, які називають себе рок-групою, і вдаєш із себе Гантера Томпсона, що вирушив передноворічним туром із заходу України на сам її схід, чи ти загублена між станціями поїзда міжміського сполучення тінь, спогад про того, хто колись написав кілька вдалих книжок, а тепер, переживаючи кризу жанру, намагаєшся заснути в цьому холодному ранковому вагоні в оточенні твоїх вже ненависних тобі улюбленців — Рибки Поньо, Аліси, Довгого, Хесуса, Назіка, сподіваючись, що їхні сімнадцять зможуть кинути світловий рефлекс на твої нагромадження питань до самого себе і до життя, яке ти живеш, у твої майже сорок, зробити їх якщо не яснішими, то, принаймні, більш виразними, розігнати хоча б на час цього туру зелено-чорну темряву, яка живе у твоїй голові і яка заважає тобі ясно бачити, хто ти.

Цієї миті за межами їхнього невеликого блоку зі столиком, відділеного плацкартними перегородками, можна було розгледіти платформу якоїсь районної станції, на якій юрмився збуджений натовп. Через обмаль сну здалося, що час втратив свій лік, і Макс не надто добре розумів, де саме зараз стоїть їхній потяг. Було лиш одне відчуття — він загублений посеред нескінченної дороги, і це було, в якомусь сенсі, відрадно, бо зараз, із затерплими шиєю і ногами, найменше, ким він себе почував, це, власне, Максом Тарнавським, і це дарувало полегшення.

У вагоні тхнуло людьми. Це був прадавній запах, про який, напевне, не напишуть археологи. Так могла би пахнути печера, обжита кроманьйонцями — затхлим запахом шкіри мамонтів, залишками багаття, запахом нічних копуляцій немитих спітнілих тіл, запахом збродженої пшеничної води, мокрої шерсті, смаженого м’яса диких тварин — словом, так пахла наша видова еволюція. Особливо віяло надійним духом еволюційної боротьби від двох чоловіків, що спали на верхніх полицях у них над головами, на матрацах без постелі, в подертих шкарпетках, повернувшись обличчями до стінки, дивлячись сни про бізонів та оленів. Однак пахло древнім людським духом не тільки від кроманьйонців із Закарпаття. Принюхавшись, він відштовхнув від себе Рибку Поньо, що безпробудно спав у нього на плечі — голова Рибки тхнула немитим волоссям і попелом канабісу, і Макс пригадав собі цю стародавню традицію часів їх студентської молодості на БЖ[10]: деякі правовірні піддані імператора Хайле Селассі, нащадка Соломонового, царя царів Ефіопії, після того, коли розкурювали священну папіросу, посипали її попелом собі голову, як і належало загубленому коліну ізраїлевому.

Але то вже була інша історія — історія, яка незрозуміло яким боком вписувалася в наратив еволюції, в спогади про мамонтів і залишки багать та стоянок первісних людей, яких завжди було вдосталь у лісі на Троєщині. У цьому запахові теж була історія важливої частини людства, котра вже кілька тисячоліть поспіль усе втікала геть з Вавилона, залишаючи позаду клинописні бігборди і свіжу пресу на глиняних табличках з кричущими, на півсторінки, зарубами («НІ — ШУМЕРО-АККАДСЬКІЙ ЗМОВІ ХАЛДЕЇВ!», «НОВІ КОРУПЦІЙНІ СХЕМИ У ЦЕНТРАЛЬНОМУ ЗІККУРАТІ!», «ЕПОХАЛЬНИЙ АРХІТЕКТУРНИЙ ПРОЕКТ У ВАВИЛОНІ ПРИЗУПИНЕНО ЧЕРЕЗ РОЗКРАДАННЯ КОШТІВ!», «ЧЕРГОВИЙ МОВНИЙ СКАНДАЛ НА БУДІВНИЦТВІ ВЕЖІ ТИСЯЧОЛІТТЯ!»), утікала із зелено-чорної, пронизаної електричними спалахами, пітьми, залишаючи позаду велетенську, з пів неба, недобудовану колізеєподібну споруду, схожу на будівлю Європарламенту, що мовби зійшла з полотен Брейгеля, залишивши позаду всіх цих гіпстерів з широкими й густими бородами-лопатами, в пишних хутряних штанах, залишаючи позаду механізовані колісниці, гробниці, списи з буків і грабів, мирні угоди, тристоронні контактні групи, втікаючи кудись у пустелю Найробі, а може, у Калахарі, і все ніяк не могла втекти. Вона (ця частина людства, це загублене коліно ізраїлеве) утікала, співаючи псалми під сповільнений біт і приглушений бас, ідучи випаленою землею, над якою громадилися свинцево-сірі хмари, готові от-от пролитися дощем і ознаменувати вигулькнулим з-за них сонцем Боже благословення, знаменувати закінчення чорно-зеленої темряви, знаменувати заснування нового царства Ефіопського, де буде Божий закон. Утікала, розкурюючи люльки, крутячи дредлоки, прикликаючи пустельних левів, дістаючи з левів мед, дістаючи з медів істину, з істини — подих, з подиху — життя, із життя — новий ранок, наповнений ось цими людьми на морозній платформі десь між Чернівцями і Кам’янцем-Подільським, котрих ти бачиш за обтрасканою сірим брудом українських залізниць шибою, з парою, що виривається у них з ротів, з хустками під шию і клунками, з бобровими шапками і картатими торбами, які вони ставлять тобі зараз просто над головою, штовхаючи тебе і не вибачаючись за це, але це не страшно — адже тут усі свої.

І все-таки, хто ти, Максе Тарнавський?

Ти ж тепер уже, може, і не Макс. Ти тепер навіть не письменник — ти просто голос, загублений у дорозі. Загублений між епохами. Частково вавилонянин, частково кроманьйонець, частково, можливо, халдей, і зрідка, може, зовсім трішечки, прадавній українець. Часи змішалися. Змішалися ролі, маски, книжки. Обставини, люди, речі. Ось на горішній полиці лежить, можливо, втомлений автор наскельних малюнків десь у Чатал-Гююку. У сусідньому боксі — давні мінойці п’ють закарпатське вино і, заїдаючи сушеними кальмарами, грають у карти. Всі свої. Кого тут соромитися? Просто будь собою.

Навпроти нього сиділа Аліса й задумливо дивилася у вікно. Тендітна першокурсниця, з погано вистриженим чорним каре, з блідим обличчям, вона здалася йому зараз найзагубленішою істотою у всьому цьому нескінченному поїзді, а може, і у всьому Вавилоні.

Раптом йому (секундна слабкість, панове) сильно захотілося її поцілувати. Просто стало дуже гостро самотньо, і ось нахлинуло: втома, безсоння, дезорієнтація. От просто зараз узяти й почати її цілувати, зняти з неї поспішно одяг, витягнути з джинсів цю заправлену в них сорочку, покласти їй руку на груди, щоб відчути тепло її серця, притиснути її так сильно до себе, щоб це було боляче, щоб цей біль став сильнішим за всю ту інтенсивну зелену темряву, крізь яку вони вже так довго йшли і навіть не знали: вона оточує їх через те, що хтось невидимий вже довго пасе їх крізь прилад нічного бачення. Взяти її за руку й іти крізь зелену темряву. Лягти в ліжко, зачинати з нею дітей, довго, нестямно, так, щоб тільки зелені та чорні спалахи били своїми темними крилами тебе по обличчю. Робити це доти, доки, нарешті, не зійде сонце, і прилад нічного бачення, нарешті, не знімуть із твоїх очей. І що б ти там не побачив, за цим приладом нічного бачення — чи то своїх прифронтових друзів, які врятували тебе під час обстрілу пращами й стрілами, чи, може, стелю власної заупокійної квартири, темно-сіру, як совість безіменного міщанина з міста-мільйонника, загубленого серед драконових зубів одинадцятиповерхівок, серед покреслених на квадрати спальних районів, серед одноманітних міських агломерацій, серед чорної землі, десь скраю обвугленої від війни країни — хай що б ти там побачив, це буде краще, ніж нескінченна втеча від себе.

Хто ти, Максе Тарнавський?

Ти слово, Максе, що їде із заходу на схід, аби прочитати себе.

— Невсипуща ти, — сказав Тарнавський до Аліси, протираючи обличчя від решток сонного марення.

— Ага, — кивнула вона неуважно, нервово посмикуючи рукою зі смартфоном і вдивляючись кудись за вікно.

— Щось сталося? — поцікавився Макс, витягуючи ноги, що затекли після тривалого сидіння у незручній позі.

— Нічого, — все так само уникаючи його погляду, озвалась Аліса.

Якийсь час Тарнавський мовчав, отупіло проводжаючи поглядом останнього з нащадків Ноя, котрі все ще покидали в його уяві один за одним, розтягнувшись довгою вервицею аж до горизонту, Вавилон, так що на мить тепла рука сну знову лагідно торкнулася його потилиці і стало незрозуміло, чи оті люди з клунками, що заходять зараз у вагон, — це ті, що втікають із Вавилона, чи, навпаки, ті, що в нього повертаються, не знайшовши таки собі кращої долі. Макс протер обличчя і знову поглянув на Алісу. Її вигляд викликав у нього, як у здорового дорослого чоловіка, батьківську жалість.

— Це ти напряглася через Рибку вчора? — спитав Макс, не сильно добираючи слова, бо вже зрозумів, що з цими дітлахами що простіше, то зрозуміліше. — І через те, що всі обдовбалися?

Вона зміряла його затравленим поглядом вовченяти, і Макс відчув, що її краще зараз не ворохобити. Аліса знову подивилася кудись у вікно, де все ще кружляли в сонячних променях ангелики, зіткані з морозяних іскор, і, ніби перемігши саму себе, озвалася:

— Мені треба до бабки поїхати.

— До якої-такої бабки?

— Ну, бабки моєї, мамкиної мами. Вона в Каштановому живе. Це біля Маріуполя.

— Ясно, — Макс питати далі не наважувався, бо далі починалася, як йому здавалося, зона особливої, підвищеної відповідальності — територія особистого спілкування з Алісою, входити на яку Максові геть не хотілося. На хвилю між ними повисла незручна пауза.

— Слухай, то щось сталося, все-таки? — поцікавився, врешті, Тарнавський, зваживши ще раз як слід всю культурологічну ситуацію у вагоні, у власній голові, у власному житті, і вирішивши перестати бути боягузом.

— Повний пидзець з предками, — сухо, надламано сказала Аліска.

— У тебе?

Аліса, ковтаючи сльозу, що раптом набігла на очі, тихо кивнула і втерла щоку, ховаючи від Макса погляд кудись за засніжений горизонт за вікном, за лінії електропередач, туди, де вільно паслися бізони.

— Батьки розводяться, — сказала вона якомога побутовішим тоном, і підборіддя її на мить зрадницьки задрижало. — У мами якийсь мужик з’явився кончєний, а батя бухає постійно і десь пропав. Хочу бабу побачити. Вона квартиру здає в Маріуполі, може, я би туди переїхала.

— Ясно. А де, кажеш, живе твоя бабця? — перепитав він.

— В Каштановому. Зразу за Сопиним.

Аліса втупилася у вікно. Говорити далі вона, здається, не бажала.

При згадці про Маріуполь, де ще недавно тривали військові дії, Макс відчув, як у ньому змією скручується в кільця колишній страх, який повис загрозою над усім його шумеро-аккадським, крито-мінойским, неандертальсько-кроманьйонським благоуханням, але Тарнавський пригадав, як учора вже один раз переміг цей страх, і тепер, схоже, тимчасово окуповані території його совісті можна було поволі, кілометр за кілометром, почати повертати до метрополії, включаючи їх у веселий балаган з халдеїв, асирійців, давніх сколотів і кіммерійців (хоча до них, Максе, ми ще по-серйозному не дійшли, ми зупинилися, нагадаю, всього лиш на бронзі, дев’яте століття до нашої ери).

І, крім того, ти вже написав своє перше оповідання, Максе, тобі є чим пишатися.

Несподівано, при згадці про оповідання і про можливість пишатися ним, увесь тягар того, аби бути Максом Тарнавським, знову навалився на нього, і Максу по-справжньому сильно захотілося випити.

Пишатися тим, що написав оповідання? Пишатися тим, що ти — Макс Тарнавський?

Уся ця довбана країна тільки те й робить, що пишається. Пишається тим, пишається цим. «Зрада», «перемога» і «пишаймося». Ось від чого він утікав. Не від Жанночки. А від того, щоб не стати таким, як Жанночка. Не стати заручником довбаної етносфери.

Ця чортова країна, де кожний гетьман завжди виявлявся зрадником — ось що таке етносфера. Перше правило етносфери — Україна може існувати лише в уяві. Омріяна в міфах, оповита фіалками і матіолами, заколисана ангелами Україна спала на потиканих туманами шовкових травах луків Полісся, на зелених шумах лісів, на розораних нивах степів. Це якщо вдаватися в релігійну поетику етносфери, але етносфера вперто воліла не помічати, що та ж сама заколисана ангелами древня Лада страждала мігренями і безсонням в межах електрифікованих міст, в неї були проблеми із зубами в ділянці видобутку важких металів і її всю обсипало червоною пилюкою в зонах промислових агломерацій, де з усічених конусів плавильних печей валили руді дими. І ще, щоб уже не зриватися на всеперемагаючу риторику «зелених», з їх одвічним треном і комосом, літаніями і плачами за вирубаними лісами, сміттєзвалищами, побитим ерозією чорноземом, пиловими бурями і заболочуванням озер, осушуванням боліт і винищенням рідкісних птахів і так далі, ти ж, Максе, не «зелений» і не сортуєш навіть пластик і скло, ти просто звичайний собі міщанин, але навіть ти відчуваєш, що це все якось в біса неправильно, і місця для охайних вишиванок, для закоханої в жовте колосся мавки, що купається в схвильованому вітром житньому морі, і для космічного лелеки, що на древі життя, котре неодмінно росте десь тут, у районних садових господарствах під Кам’янцем-Подільським, знесе первозданне яйце-райце, з якого вилупиться новий перший українець у білій полотняній льолі, розписаній корівками, зірками і серпиками півмісяця, і дасть українські імена всьому сущому, одним словом, для цієї всієї національно-патріотичної блажі місця стає дедалі менше, тож про що ми, на Бога, говоримо? Про яку, власне, Україну? Котру з них? Ось вони, розставлені перед тобою, мов ембріони на таблицях Ліннея (звісно, всі ми знаємо, що це був один із наукових фейків, але ж який до біса красивий!), перехід від ікринки до жабки, від зиготи до дитинчати, від земноводного — до людини. Ось, і спробуй доведи, що це все — фейк, і всі ці окремо взяті стадії України — це зовсім не єдиний історичний процес, а багато-багато різних Україн, практично нічим не пов’язаних між собою, окрім твого болю, Тарнавський, окрім твого болю, який тебе змушує на це все дивитися і намагатися, як довбаний Менделєєв, зрозуміти, в якій клітинці має бути який елемент. Україній-1991, Україній-1998, Україній-2004, врешті, Україній-2014 — найбільш радіоактивний і нестабільний ізотоп, з якого і досі фігачить гамма-промінням. Котра з цих Україн твоя, Максе?

— Маріуполь, — повторив Тарнавський. — Наш останній концерт. Кажуть, там хороша трава.

Аліса на цей жарт нічого не відповіла. На її обличчі промайнула тінь болю і вона відвела очі, знову втупившись печальним поглядом у вікно.

Щось із вчорашнього сну — чи то прогулянка вздовж моря під теплим літнім сонцем, чи відчуття близькості Аліси, що притулилася до його спини — раптом знову схопило Тарнавського міцно за серце.

— Вибач, кгм, — сказав Макс, скашлянувши, і Аліса здивовано поглянула на нього. — Хочеш, я поїду з тобою в це Каштанове?

— Це на лінії зіткнення, — сказала Аліса. — Там стріляють недалеко.

— Тим більше, — підняв брови Тарнавський, сам трішки дивуючись від власної сміливості. Після вчорашньої перемоги над страхом ця нова свобода йому подобалася. — Тобі ще немає вісімнадцяти. Куди тобі самій? У яке Каштанове? Тобі потрібен досвідчений індіанець, такий, як я. Принаймні, зі мною не так образливо буде обісратися, якщо поруч прилетить щось. Обісремося удвох за компанію. Може, я про це навіть якесь оповідання напишу. Я, власне, почав нову, безмежно чесну збірку...

Аліса з деякою недовірою поглянула на Макса, намагаючись зрозуміти, чи не жартує він. Тарнавський весело усміхався, але був серйозним.

— Відіграємо в місцевому будинку культури, чи де там у нас виступ, і махнемо до старенької, — продовжив думку він. — Завеземо їй грибів маринованих, торта, олів’є до свят. Що скажеш?

— А потім тридцятого разом на Київ? — все ще недовірливо, але вже із затаєною радістю спитала Аліса.

— Тридцятого нічним на Київ, і тридцять першого в «Норі» всі разом святкуємо Новий рік з повними кишенями бабок, — ствердно кивнув Тарнавський. — Як тобі мій план?

Аліса вдячно, з поглядом, повним якоїсь нової, доброї ніжності подивилася на Макса.

— Якщо чесно, — сказала раптом вона, набравши у груди побільше повітря. — Я перед нашим туром прийшла на Міст закоханих. Хотіла стрибнути звідти, так хєрово було. Вже навіть перелізла була через поручні. А потім подумала — та мені ж сам Макс Тарнавський відписав. Треба йти на зустріч. І полізла назад.

Вона тепло, без жодного суму, всміхнулася Максові. У її усмішці не було кокетства, жіночого лукавства, була... якась світла ностальгія. Ніби цей момент був одним із найкращих у її житті.

Тарнавський несподівано відчув, як у нього від здивування витягнулося обличчя і полізли догори брови.

— То ти перед зустріччю зі мною стояла там, на мості? — спитав він, не приховуючи здивування. Трапилося це всього недавно — цієї середи. А здавалося, пройшло ціле життя. — Я вже, чесно сказати, збирався йти, тебе стільки часу не було.

— Так. Ще подумала — якщо ти не дочекаєшся мене, піду назад і стопудово скочу.

Поїзд різко смикнувся, але продовжив свій хід. Від поштовху прокинувся і оглянув усіх затуманеним поглядом Рибка. Аліса з вдячністю подивилася на Тарнавського, ніби беззвучно просячи Макса зберегти її таємницю.

— Чьо? Вже приїхали? — спитав Жора спросоння і, коли йому відповіддю було мовчання, спитав: — У нас ніяких наркотіков не осталося? Дуже треба.

Тарнавський з Алісою мовчки обмінялися поглядами. Розмовляти душевно вже не було змоги, атмосфера перемінилася. Шаркання по вагону людей, що прокидалися, гримання дверима в тамбур і туалет, запахи раннього середньовіччя з новою силою нахлинули під ніс разом із непоказними фіраночками на замизканому вікні, за яким усе так само миготів засніжений чорно-білий провінційний пейзаж. Поїзд тремтів і здригався на рейках, витрушуючи з подорожніх залишки сну, мрій і романтики.

— Це чудесно, — сказав Макс, відкрито, без остраху дивлячись Алісі в очі, аби якось підвести підсумок їхній розмові. — Дивовижно, що все склалося так, як склалося.

Хоча хотів сказати значно, значно більше.