Там, де вітер

Пропозиція пустити в хід зеленку

Заробивши деякі гроші в Кам’янці-Подільському, Тарнавський, окрилений раптовою надією, написав Алі й попросив її, особливо не заморочуючись, зробити афішу для Хмельницького і наступних міст — Вінниці, Умані, Кривого Рогу і так далі — хоч би й на колінці в редакторі «Paint»: чим примітивніше і смішніше, тим краще, ця стилістика була цілком доречною у випадку Максового відчайдушного тандему з «Придурками». Аля зі самого ранку взялася до справи й уже до полудня понеділка, поки «The Morons» їхали поїздом на Хмельницький, Тарнавському на інстаграм, яким він взагалі майже ніколи не користувався, почали сипатися пропозиції допомоги від її подруг, шанувальниць його творчості, готових посприяти Тарнавському з промоцією його виступів. Більшість дороги між Кам’янцем-Подільським та Хмельницьким Макс був зайнятий організаційною перепискою, узгоджуючи з Алісою те, як варто по-новому спозиціонувати їхній «Блек доґ тур» на фейсбуці. Після успіху в «Дідухові», підкріпленому добрим гонораром, в тому, що рішення поєднати пісні «Придурків» із читаннями Тарнавського було найкращим з можливих, не сумнівався уже ніхто. Звісно, крім Довгого.

Поки решта «Придурків», повністю зайнявши відділення у плацкарті й пороззувавшись від важких черевиків, та весело повикладавши одне на одного ноги, пили чай з купленими в Кам’янці ванільними сухарями та бубликами, Довгий, відвернувшись від усіх, меланхолійно витріщався у вікно, де під затягнутим білими хмарами небом мерехтіли безвідрадні заміські пейзажі — занесені снігом лісочки, болота, порізані білим і чорним (сніг та рілля) поля і густі, чавунно-сірі ріки українського Подністров’я.

— Як ти не шариш? Ми ж реально відіб’ємо всі бабки, — Аліса намагалася розштурхати Довгого, викликати у ньому бодай якийсь ентузіазм, але той пішов у внутрішній екзиль — дух його літав десь над Широм і Ґондором, над Імлистими горами і морем Рун, там, де на сході здіймалася, рубіново сяючи, зоря Борґіль. І лиш ельфи, гноми та гоббіти залишалися в цій мандрівці його єдиними справжніми друзями.

— Та ну вас, — тільки відмахувався Довгий, коли Аліса напосідала на нього знову. В його великих блакитних очах, повних болю і смутку, відображалися важкі, купчасті хмари і голі, чорні ліси — може, їх дороги на Хмельницький, а може, шляху на Мордор.

Прибувши до Хмельницького, «Придурки» одразу ж закинули речі в місцевий недорогий готель (Тарнавський уже міг цілком собі дозволити взяти окремий номер), розташований неподалік від вокзалу, і після швидкого обіду в студентській забігайлівці поруч, за наполяганням Тарнавського, поїхали на місце виступу, провести саундчек. Сьогоднішньою їхньою локацією був рок-клуб «Нірвана-Паб» — непогане напівпідвальне кублище зі сценою, цілком придатне для того, аби зібрати сто чи двісті людей і як слід «погойдати» їх запальною музикою і добротною прозою. В клубі о цій порі було безлюдно і порожньо, тож адміністраторка дозволила гуртові провести двогодинну репетицію. Тарнавський сам прискіпливо слідкував тепер, аби добре звучали всі інструменти і радив Алісі, у якій послідовності хлопцям краще виконувати свої композиції.

— Ніякого бухла, ясно? — строго попередив Макс Рибку посеред репетиції, коли хлопці, виставивши звук на інструментах, прогнали кілька хітів і мова зайшла про те, щоб «прогріти труби». — Давайте спробуємо сьогодні разом посейшенити. Довгий, а що ти скажеш, якщо ми з тобою одну якусь пісню разом заспіваємо?

Тарнавський, розуміючи, що починає трішки піднатискати на «Придурків», тим не менше, вирішив, що для туру буде краще, якщо він візьме справу в свої руки. Адже роль наставника у тому, щоб не боятися капризів учнів і допомагати їм постійно рости над собою.

Пропозиція вирости ще на кілька творчих сантиметрів, виконавши щось на пару з Тарнавським, явно не викликала в Довгого захвату, і той взагалі залишив слова Макса без відповіді.

— Давай тобі Назік просто підіграє, — озвався Хесус, вочевидь, краще розуміючи стан товариша. З Назіком порозуміння виявилося значно глибшим. Той з півслова ловив, що від нього хоче Тарнавський і удвох вони дуже швидко підібрали мотиви та тональність мелодій для Максових текстів. Дві його готові новели під супровід Назіка поступово перетворювалися у щось на зразок невеликих театральних п’єс. Результатами репетиції Макс був задоволений, і практично до самого концерту всі «Придурки» провисіли в «Нірвані», курячи, постячи в соцмережах свої вчорашні фотки, обговорюючи організаційні питання щодо наступних міст і п’ючи під пильним наглядом Тарнавського безалкогольне пиво.

Видимий спокій перебування в Хмельницькому буквально перед самим початком концерту порушив раптовий дзвінок Яніни. Це було так несподівано, що Макс навіть на хвилину розгубився: а чи відповідати йому взагалі? Людей у «Нірвані» вже зібралося немало, в клубі стало людно і шумно. Не фонтан: зо двадцять-тридцять, більшість — шанувальники Тарнавського, що вже сиділи з наготовленими для автографа книжками, але якусь копійчину заробити можна було й сьогодні. У тісному залі «Нірвани» від присутності публіки швидко робилося задушливо, тож над сценою гучно працювали труби з вентиляцією. Першопочатково концерт у «Нірвана-Пабі» планувався як «виступ під пиво» — гнилий варіант, за якого музиканти грають, а публіка їсть та спілкується між собою, єдине, що міг запропонувати рок-клуб у понеділок, перший день тижня, в місті з населенням в двісті шістдесят тисяч людей. Те, що «Придурки» мали провести сьогодні цілий вечір на сцені самі, без жодних інших гуртів, було практично гарантією порожнього залу і провального продажу квитків, тож ту аудиторію, яка вже зібралася перед концертом, треба сприймати не інакше як чудо — чудо імені Макса Тарнавського та його ангельської служби підтримки. Аліса знімала на камеру, як хлопці проводять озвучку і прилаштовуються до сцени. Тарнавський, скориставшись моментом, вийшов на вулицю ковтнути свіжого повітря. Телефон з викликом Яніни досі настирливо вібрував у кишені пальта.

Надворі на той час уже споночіло, і засніжену вулицю, розташовану неподалік від центру міста, освітлювали яскраві лампи ліхтарів, в променях яких відгорнуті грейдером снігові кучугури іскристо виблискували і здавалися рожевими. Макс відійшов на кільканадцять метрів від клубу, щоб поговорити з Яніною наодинці. Притиснувши плечем до вуха телефон і закурюючи сигарету, Тарнавський чекав, коли підніме слухавку Яніна.

— Алло? — cказав, врешті, він якомога нейтральнішим тоном, коли вона прийняла виклик. Чого було чекати у відповідь, Макс не знав.

— Привіт, — озвалася Яніна. — Як ти там? Живий?

— Та живий, — видихнув дим Макс, здивовано піднявши брови і поправляючи на голові капелюха. Всередині нього якась із кишок почала поволі скручуватися вузлом від недоброго передчуття. — А ти як?

— Слухай, ти хоч заходиш до себе на фейсбук час від часу?

— Час від часу заходжу, — буркнув він у відповідь, несподівано відчувши, як від раптового сплеску тривоги підскочила кудись під горло його калитка з яйцями і як нестерпно запекло у животі. — А що там?

— Та от зайшов би! — почувся розсерджений голос Яніни у слухавці. — Що ти там за фігню наговорив у тому інтерв’ю? Уже знову півфейсбуку тільки тебе обговорює.

— О чорт, — Тарнавський, відчуваючи, як мимоволі опускається його рука із сигаретою, поспішно, злодійкувато, щоб його не почув ніхто із гостей концерту, закрокував вулицею подалі від пабу. — Що там, жесть?

— Коротше, я тобі раджу ні в який тур з тими малолітками не їхати. Ти і їх підставиш, і себе обісреш ще більше. Потім взагалі не відмиєшся.

— Це не обговорюється. Ми вже все спланували.

— Тарнавський, — голос Яніни звучав стривожено. — Там реальні пацики тобою цікавляться. Колиші атошники. Хочуть прийти на ваш концерт.

— Де саме?

— Я не знаю де, чорт забирай! Де завгодно! — вибухнула знову Яніна. — У Кривому Розі, в Запоріжжі, в Бердянську вашому! Там уже планують, як тебе будуть обливати зеленкою.

— Що, серйозно? — натужно пирхнув сміхом Тарнавський. Швидка хода з телефоном в руці допомогла йому трішки опанувати себе. — Ну тоді, принаймні, я буду мати що розказувати дітям.

— Тарнавський, іди в сраку, — гнівно гиркнула Яніна. — Я тобі що, дзвоню для того, щоб анекдоти травити? Подивися сам, не полінуйся. Усе зрозумієш.

— Добре, Яніно. Я подивлюся. Не хвилюйся, все буде добре, — сказав Макс, стараючись, аби його голос прозвучав якомога буденніше. На секунду він і сам повірив, що це все — дурниці, Янінині емоційні перебільшення. Вона ж у нього — дівчина вибухова. Але його кишки, що завжди були чеснішими за нього, знову, ще тугіше сплелися у гарячий вузол неспокою.

Повисла пауза. Макс не знав, що сказати далі, лиш дихав у слухавку і намагався зрозуміти, куди йому на перехресті повернути далі. Яніна теж мовчала. Вони говорили зараз уперше після сварки, і потрібно було провести нову лінію розмежування, розгорнути колючий дріт, виставити укріплені блокпости, налагодити можливість руху мирного населення через контрольні пункти в’їзду-виїзду на кордоні, чи щось у такому дусі.

— Як там твій захист? — поцікавився обережно він і, роззирнувшись, перейшов дорогу.

— Захистилася, — з ноткою раптового холоду відповіла Яніна. Градус їх розмови, яка, очевидно, змусила обидвох пригадати недавні посиденьки в кафе і ті доленосні рішення, які були прийняті за салатом і рибним супом, знову впав до позначки «мінус десять», і над мішками з піском, колючим дротом та бетонними блоками, виставленими з обидвох сторін, закружляли, посипавшись із важкого сірого неба, дрібні сніжинки.

Максові різко захотілося завершити цю розмову і повернутися з цих бетонних барикад назад у теплий паб до «Придурків». Він розвернувся на вулиці і пішов у протилежному керунку, в бік рок-клубу.

— Ну, вітаю.

— Дякую.

Знову пауза.

— І що, ти так і плануєш з тими дітьми їздити далі? — спитала з безпосередністю львівської мамки Яніна.

— Не знаю. На Новий рік планую бути вже в Києві, — неохоче сказав Тарнавський. З кожним новим словом, котре говорила Яніна, на нього накочувало уже знайоме відчуття браку кисню, від якого він з такою радістю звільнився, коли вирушив у дорогу з «Придурками».

— І що, ми навіть не побачимося на свята?

— Ну, я не знаю. А ти плануєш бути у Києві?

— Я планую бути у Львові, — звинувачувально озвалася Яніна.

Знову пауза. І про що їм говорити далі? Макс зітхнув, потерши чоло, що почало піднивати від тупого болю.

— Ну, добре. Дякую, що зателефонувала. Бувай!

— Бувай, — байдуже відповіла Яніна і перервала дзвінок.

Із гидким відчуттям усередині, Тарнавський повернувся у клуб за свій столик при сцені, який йому поставили спеціально для роздачі автографів після концерту. Жодного бажання тепер виступати у Макса вже не було, дякувати Яніні. Це ж треба! І це ті стосунки, які він колись так хотів зберегти?

Чорт. Роздратований, наляканий, розхристаний, Макс, закурюючи сигарету, кинув на стілець пальто і капелюха та, всівшись за стіл для автографів, поліз у телефоні на фейсбук.

— О чорт, — мимоволі вирвалося в нього, а рука мов сама у відчаї схопилася за чуприну. Не відриваючись очима від екрана смартфона, Тарнавський пригладив п’ятірнею зворохобленого чуба й став швидко прогортувати коментарі до його інтерв’ю про Майдан.

Журналістка Оленка, хоч вони й домовлялися з Тарнавським строго-престрого про те, що вона спершу надішле Максові інтерв’ю на вичитку, чомусь передала вже готовий текст їхньої розмови одразу на сайт новин, а коли ті опублікували матеріал, першою запостила в себе на сторінці, затегавши при цьому профіль Тарнавського.

У месенджері Тарнавський натрапив на її повідомлення, відправлене ще вранці, яке він чомусь пропустив: «Доброго дня, пане Максиме! Прошу пробачення, що не надіслала текст на вичитку, мене підганяла моя редакторка. Сподіваюся, усе буде добре і вам сподобається!» Так, у кінці повідомлення справді стояло сердечко, наче Оленка взагалі не відстрілювала, не розчехляла того, яким чутливим було для Тарнавського це інтерв’ю і як важливо було його подати правильно. А може, це було пряме замовлення самого сайту? Макс заочно був знайомий з редакторкою цього видання, і слід сказати, у тої було більше причин недолюблювати Макса, ніж захоплюватися ним. Тож цілком імовірно, що інтерв’ю було своєрідною спецоперацією з дискредитації Тарнавського — і, зрештою, ніхто так добре не міг би це зробити, як сам Тарнавський.

Так чи інакше, реальні мотиви тих, хто публікував цю скандальну розмову, явно зводилися до питань трафіку, реклами і бабок, а не до ідеології. І публікація належним чином відпрацьовувала свої завдання. Близько сорока перепостів, восьмиста лайків (як правило, гнівних), кілька сотень коментарів у нього на сторінці. Та ти популярний, чуваче!

— Максе, за пару хвилин починаємо, — підійшла до нього з камерою Аліса, заступивши собою світло від сцени. — Скажи кілька слів перед виступом на запис. Для кінохроніки.

— Угу, — мугикнув Тарнавський, не відриваючи очей від смартфона й продовжуючи скролити пости. Він панічно намагався зрозуміти, наскільки смердючим був цей гівновикид і як далеко полетіли бризки. — Потім. Зараз зайнятий.

Аліса незадоволено пирхнула і залишила Макса самого. Але Тарнавський і справді не міг відірватися від подій, що розгорталися на фейсбуку. Сьогодні це інтерв’ю дійсно виявилося новиною номер один, і по ньому пройшлися всі, кого лиш Тарнавський знав з галузі культури. Ось і Жанночка нарешті зробила камінг-аут, репостнувши його інтерв’ю зі словами про те, що достукатися до розуму «маладого» не вдалося, але є надія, що все змінить час і Макс колись подорослішає. Щасливий Хара, погидувавши перепощувати інтерв’ю, лиш відкоментував, що гівняцтво Тарнавського було всім очевидне ще зі самого початку Майдану, і дуже добре, що війна допомогла зрозуміти, хто є хто насправді. Мартуся та ще декілька сміливих і відданих Максових прихильників намагалися захищати Тарнавського, але їхні слова підтримки не могли жодним чином перекричати шуму від сходження снігової лавини звинувачувальних, викривальних, нищівних реплік у бік опального письменника. Зрадник. Запроданець. Чмо. Підарас. Дати йому автомат у руки і хай іде стріляє. І таке інше.

Втішало у цій ситуації лише одне — всі ті молоді люди, які справді читали Тарнавського і мали прийти на їх концерти в турі з «Придурками», були років на п’ятнадцять молодшими за обивателів фейсбуку і вже давно з’їхали в інстаграм, телеграм та тік-ток, залишивши «мордокнижку» для заполітизованих пенсіонерів і тих мамонтів, що чудом вижили після Льодовикового періоду. Аудиторії, котра оберталася в інстаграмі — всім тим, кому було «шістнадцять і більше...», схоже на те, було глибоко по барабану, про що там висловлювався Тарнавський у своєму інтерв’ю на тему Майдану. І справді, якщо їм не зайшов «Там, де вітер», перетворившись із планованого успіху на провал десятиліття, то яке цим вкритим пірсингом і татуюваннями молодим людям на гіроскутерах мало бути діло до переливів сенсів, до нюансів позицій і плюралізму думок, які так намагався відстоювати в розмові з Оленкою Макс? І головне, Тарнавський не знав: добре це чи погано — те, що їм було без різниці, — але схилявся до думки, що, насправді, погано.

Ага, а ось і ці коментарі про зеленку...

— Тарнавський, ти йдеш уже, нарешті? — гукнула вже втретє роздратовано Аліса і той був змушений відкласти телефон і розпочинати виступ.

— Вітаю, шановне місто Хмельницький! — Макс вийшов на сцену, тримаючи мікрофон спітнілими від хвилювання руками. Заговорив він підкреслено бадьоро, впевнено, аби заглушити страх всередині й відволіктися від усього того, що набирало обертів на фейсбуку. Здається, це називається «куражитися». — З вами я, Макс Тарнавський і гурт «The Morons». «Morons» означає з англійської «придурки». Як сказав один мудрець, придурки — це трохи краще за ідіотів і удвічі краще за імбецилів! Вітайте цих чудових молодих людей!

Зал зайшовся сміхом і аплодисментами, але Макс піймав на собі дивний, нерозуміючий погляд Аліси. Та й хрін з нею. Він обвів присутніх у залі глядачів збудженим, затравленим поглядом. Здається, жодних підозрілих осіб, від яких можна було б очікувати якихось провокацій, тут не було. Чисто твоя аудиторія, Максе, ти у безпеці. Студенти, школярі. Дівчата на виданні. Хочеш ти цього чи ні — але ось твої віддані читачі, і їм абсолютно байдуже до того, що відбувається зараз у тебе на сторінці. Бери, Максе, і проповідуй їм. Лови неводом рибу душ.

— Ми почнемо з невеличкої новели, яку я написав, мандруючи з цією обдарованою молоддю... Нагадаю, їх звати «The Morons»... — Макс хижо, багатозначно посміхнувся і зал знову реготнув над його недолугим жартом. Аліса, яка до цього фільмувала його виступ, опустила на хвилю камеру, запитально піднявши брови.

— Насправді, я вас дуже люблю, хлопці, — Макс озирнувся до Назіка, Хесуса та Рибки, що стояли позаду з інструментами напоготові. — Просто ми дійсно різні. А протилежності притягуються.

Зал знову вибухнув сміхом. Та що ж із тобою таке, Максе? Припини негайно.

Тарнавський ще трохи повправлявся в гострослів’ї, відчуваючи, як поволі конвертує настирливий неспокій, що охопив його, на злу, неперебірливу дотепність. Цинічний, нищівний стиль ведення літературних подій, який Макс перейняв іще на початках своєї кар’єри від старших колег-літераторів, схоже, і досі не втратив актуальності. Безжально втоптавши в землю кілька дорогих серцю речей юності, на які натрапила Максова думка, поки він імпровізовано жартував з аудиторією, Тарнавський кивнув Назікові, й під акомпанемент ліричних клавішних узявся читати першу новелу вечора, «ЕТО». Ретельно дібрані слова, котрі здавалися Максові такими крихкими і прозорими ще буквально вчора, зараз, при повторному прочитанні, дратували своєю кволістю, прісністю. Несподіваним чином вони дисонували з грубою, нахрапистою манерою тримати себе на сцені, яку Тарнавський заявив на початку концерту. Десь на середині тексту, стоячи перед мікрофоном з розкритим записником у руці і читаючи новелу принишклій, захованій у темряві залу аудиторії, Тарнавський відсторонено зрозумів, що той магічний ефект, який вдалося викликати історією про Назіка і Ніну учора в аудиторії ветеранів, сьогодні майже повністю зійшов нанівець. Текст звучав сухо, безжиттєво, недоречно. Від передчуття невдачі Макса кинуло в піт і він насилу дочитав новелу до кінця.

Роздосадуваний, Тарнавський передав мікрофон Довгому, зійшовши зі сцени й повернувся до свого столика та телефона. Впавши на стілець, він втомлено, сердито тер обличчя, рятуючись від раптової втоми, що охопила його після виступу, і спостерігав краєм ока за тим, як починають свій виступ «Придурки». Можливо, варто написати ще одну, більш комічну, жорстку новелу, яка працюватиме безвідказно? Тоді буде трохи простіше. Виїжджати на одному «умнякові» та ліриці навряд чи вийде впродовж усього туру. Страшенно хотілося набухатись.

Поки Довгий підвивав свою улюблену «Гуляв по пляжу хлопець, побачив він собаку...», Тарнавський знову поліз у фейсбук. Нові пости, які Максові трапилися у стрічці, сподобалися йому ще менше, ніж публікації Жанночки та інших людей з укрліту. До обговорення інтерв’ю почали підключатися громадські активісти, емоційні військові волонтери і волонтерки, які брали участь у подіях на Майдані і далі, на Сході України. Вони добре знали, що таке війна. Були й відгуки людей з Криму, які вимушено жили тепер — хто у Києві, хто в Дніпрі і — не могли пробачити Максові того, що він наговорив у інтерв’ю, з особистих причин. Тарнавський кілька разів перечитав пост одного з донецьких активістів-патріотів, котрий брав участь у боях біля Савур-Могили. Це він закликав зривати концерти «пісатєля та його молокососів» і пропонував облити Тарнавського зеленкою. За ним у коментарях почали з’являтися персонажі, репліки котрих пропонували однією зеленкою не обмежуватися — і тут, нарешті, й Макс почав розуміти, чому це йому раптом вирішила зателефонувати схвильована Яніна. Хтось казав, що «зарваному віршомазу» (очевидно, не знаючи, що Тарнавський писав лише прозу) потрібно начистити морду. Інший радив вивезти в ліс і «провести урок літератури». Все це були люди (хотілося вірити, що не боти), котрих так чи інакше торкнулася війна. І вони, на відміну від читачів Тарнавського, його інтерв’ю сприйняли всерйоз. Хоча, звісно, існувала значно більша імовірність, що всі хейтери лише проглянули статтю по діагоналі, вихопивши з контексту окремі провокативні фрази.

Деякі коментатори були напрочуд конкретними щодо часу, місця і способу дій, до яких вони закликали.

«Хай приїжджає у Кривий Ріг! — писали одні. — Ми підготуємося до зустрічі з шановним письменником!»

«Запоріжжя ласкаво просить, — глумилися інші, реагуючи на викладений кимось у коментах графік концертів «Придурків» і Тарнавського. — Місто козацької слави за себе постоїть!»

Мовчали Вінниця, Умань, Маріуполь.

Збентежений, відчуваючи, як остаточно втрачає контроль над ситуацією (і конкретно цього концерту, і власного життя), Тарнавський вдруге вийшов на сцену і прочитав свій інший текст — із ще гіршим результатом, ніж першого разу. Здається, в залі повисло розчарування. «Нам сказали, що буде новий, крутий Макс Тарнавський, — ніби говорили обличчя багатьох присутніх у залі. — Але, схоже, він гне далі тієї ж самої». Правдою було це чи тільки самонавіюванням, Тарнавський уже не розумів. Його навігаційні прилади, розбурхані магнітними аномаліями скандалу на фейсбуку, витворяли казна-що.

Тарнавський майже поспіхом, з глибоким почуттям поразки, передав слово Довгому, і той знову виконав майже один в один учорашню програму каверів, чергуючи українську рок-класику на зразок «Воплів Відоплясова» і «Братів Гадюкіних», з гітами «Діп перпл» і «Дорз». Публіка аплодувала, підходила брати автографи, але Тарнавський вже не вірив їх усмішкам і словам подяки. Всі вони видавалися йому фальшивими, незаслуженими. Схвильований, перебуваючи думками далеко за межами «Нірвана-Пабу», підписуючи книжки шанувальникам, почував себе гидко, як ніколи.

Поверталися в готель після концерту пізно, йшли пішки — до готелю від «Нірвани...» було двадцять хвилин неспішного кроку. Після накуреного залу рок-клубу хотілося ковтнути трохи чистого нічного повітря, провітрити голову. Всі були втомлені, незадоволені, роздратовані, ніби старе розстроєне піаніно. Відчуття того, що вечір був невдалим, з’явилося і у Тарнавського, і у хлопців з Алісою — але, схоже, з різних причин. Йшли мовчки, деталей виступу не обговорювали — провальність вечора, попри зібрану непогану суму грошей з квитків, була самоочевидним фактом. Через холодок, який Тарнавський раптом почав відчувати з боку хлопців, у Макса почала закрадатися незрозуміла підозра, що причину невдачі «Придурки» намагаються пов’язати саме з ним.

— Гей, ви чого? — спитав він, коли вони крокували по вулиці, забігши поперед усіх і йдучи обличчям до гурту. — Чого такі нераді? Ми ж бабла зрубали сьогодні нормально. Завтра виступимо краще.

Аліса мовчала. Хесус також. Довгий відвертав погляд. Навіть Рибка ніс свою бас-гітару якось по-особливому фатально, занурившись у себе. Складалося враження, що ці п’ятеро встигли вже обговорити щось, а якщо не обговорити, то обмінятися телепатичними сигналами, як один живий організм.

— Я щось пропустив? — спитав, врешті, Макс, дивлячись на них зніяковіло.

— Довгий хоче їхати додому, — озвався Назік, похнюплено опустивши голову.

— В сенсі?! — щиро здивувався Тарнавський, на секунду забувши про свої біди на фейсбуку. — Довгий, ти чого?

Довгий, який ішов окремо від усіх, мов прокажений, нічого не сказав, лише дивився собі під ноги — вулиця була мокрою від ожеледі, і з неба знову летіли дрібні сніжинки, зовсім такі самі, як ті, що падали під час телефонної розмови перед концертом на розмежувальну лінію, затягнуту колючим дротом, між ним та Яніною.

— Ей, я не зрозумів, народ, ви чого? Зупиніться, — він розвів руки в боки, щоб спинити їх, і «Придурки», мов за командою, стали на хвилину посеред темної вулиці. Вулиця була на віддалі від ожвавленого центру, малолюдна, погано освітлена, — аж ніяк не найкраще місце для розмови. — Що відбувається, народ?

— Довгий їде додому, — сказала Аліса, зітхаючи. — Бо він придумав собі, що ти забрав у нього наш тур.

— Не забрав, — поправив Хесус баритоном. — Просто Макс почав сильно напрягати. І це опускання мені якось не дуже... Я, в принципі, згоден з Довгим.

— Яке опускання? — розгублено сказав Тарнавський. — Ви про що? Стоп-стоп-стоп. Я щось зовсім нічого не розумію.

— Ти хоч себе сьогодні чув? — спитала його з докором Аліса.

— А що?

— Борщо! — буркнула вона і, взявши в руки один із барабанів, пішла далі. Тарнавський здивовано подивився їй у спину, безпорадно розвівши руки.

— What the fuck, Аліса?!

— Художніка каждий обідити може, — м’яко сказав йому Рибка. — Делікатнєє надо бить. Це ж іще діти. Навіщо ж їх так опускать при всіх.

— О бля, образилися, чи що? — викрикнув їм у спину Тарнавський.

— Я думаю, ето чісто сітуатівно, — озвався Рибка задумливо. — Нє екзистенциально. Но послєдствія могут буть нєхороші.

Рибка взяв у руки свій бас і поволі пішов услід за рештою.

— Ну і хер з вами, — буркнув Тарнавський, розвертаючись до «Придурків» спиною і рушаючи у протилежний бік вулиці, кудись назад до «Нірвани», поближче до центру. — Де тут бар? Де тут, скажіть мені, будь ласка, бар, в якому можна набухатися?