Там, де вітер - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Любко Дереш (Історії дяді Колі) #23

Історії дяді Колі

З речей «Придурків» на руках у Тарнавського залишився малий барабан. Наздоганяти цих малолітніх дурників не хотілося, барабан був захований у зручний поролоновий чохол з ручками і був зовсім легким, тож Тарнавський вирішив узяти його із собою як компаньйона по нічному гулянню містом. Малому барабану, як і Тарнавському, теж час уже був помужніти, і Максові захотілося показати своєму новому другові, що таке справді доросле життя.

З барабаном у руках Тарнавський вийшов на дорогу і досить швидко впіймав авто. У старого, бувалого вже в бувальцях водія розбитої ауді, що курив за кермом, він спитав:

— Стрипуха є тут у вас в місті? І щоб труби зразу промочити.

— Тобі куди? «М’ятний осьминог» чи в «Кукли-бар»? — озвався водій.

— А в якому цицьки більші показують?

Водій криво посміхнувся.

— Сідай, — кивнув він.

Тарнавський закинув на заднє сидіння барабан і заліз слідом.

Старий таксист, увімкнувши неголосно радіо, і викинувши у напівпрочинене вікно недопалок, повіз Тарнавського з його малим барабаном кудись через темні, заповнені приземистими багатоквартирними будинками вулички Хмельницького, і житлові масиви тривожно здіймали свої темні прямокутні обриси, освітлені колючим електричним світлом, незатишним, мов життя Тарнавського.

— Коли я дивлюся вночі на багатоповерхівки із запаленими вогнями у вікнах, мені завжди стає дуже одиноко, — промовив Тарнавський, звертаючись до барабана. — Особливо зимою.

— Чому? — здивовано, по-доброму озвався водій, кинувши на нього погляд у дзеркальце.

— Я завжди допізна залишався в школі у початкових класах. Робив уроки, і мене потім забирав тато. Коли він від нас із мамою пішов, мені довелося вчитися повертатися самому. Я добирався додому сам через пів-Києва, восьмилітній пацан. Дивився на ці вікна і думав, що там, за ними, напевне, у всіх усе добре і затишно... не так, як у мене... Але потім, коли я виріс, то зрозумів, що це не так. Ні в кого не затишно за вікном.

— Да, — коротко погодився замість барабана водій і міцніше стиснув кермо. — Це так.

Не встиг Тарнавський як слід насолодитися цією незатишністю, мов екзотичною гіркою настоянкою, чимось на зразок ризького бальзаму, цілющого й різкого водночас, як вони вже зупинилися біля джентльмен-клубу «М’ятний восьминіг».

— Маленьке місто тут у вас, — сказав Тарнавський печально, передаючи водієві гроші. — Я думав, дорога буде довшою.

— Гарно позажигати, — гмикнув водій і поїхав далі, а Тарнавський, стискаючи в руці кейс із барабаном, зайшов у «М’ятний восьминіг».

У клубі вже грала музика. Людей було немало, як на початок тижня — більше, слід сказати, ніж на виступі Тарнавського. Кілька дівчат в обтягуючих шкіряних костюмах і кашкетах танцювали в напівтемряві довкола пілонів у кольорових променях дискобола. Тарнавський, окинувши схвальним поглядом шоу на сцені, попрямував до бару, де заманливо підсвічені блакитним на скляних полицях уже чекали на нього батареї пляшок.

— Два віскі з льодом, — поклавши біля себе на високий табурет барабан, а поверх нього — капелюха, Тарнавський і сам виліз на стілець, після чого шумно припечатав долонею до шинкваса двохсотгривневу купюру. Бармен, губастий високий чоловік, який невловимо нагадував Тарнавському когось зі знайомих, виконав його замовлення швидше, ніж Макс устиг дістати телефон і зайти на фейсбук.

Після першого ж ковтка Тарнавський відчув жадане полегшення, яке він, з незрозуміло яких причин відкладав цілих три роки. Холодне віскі в келиху, подзенькуючи кубиками льоду, обпекло рот і горло, миттю приємно розлившись теплом у шлунку. А другий і третій ковтки, якими він спорожнив келих, допомогли Тарнавському раптом краще зрозуміти Білицьку. Не в тому сенсі, щоб перейняти повністю її погляди — це було неможливо. А в тому біохімічному підході до життя, який вона обрала. Можна ж і справді підключити себе до певної житньо-ферментної системи, за допомогою якої осягнення національно-патріотичного дискурсу в часи війни буде йти значно легше, зрозуміліше. Ось вони, коди етносфери, ДНК нації.

— Щось ти, братику, повільний, — звернувся він до барабана поруч, побачивши, що склянка з віскі, яку він поставив для товариша, так і стоїть неторканою. — Жвавішим треба бути.

Із цими словами Тарнавський швидко осушив у три ковтки і порцію малого барабана, після чого захотілося закурити. «Там, де вітер» та всі інші поразки й скандали здалися Тарнавському раптом просто дитячим непорозумінням, яке можна було легко виправити. Із сигаретою між пальцями і теплою, м’якою головою, нарешті Макс відчув, що треба ознайомитися з усіма публікаціями, викликаними його інтерв’ю.

— Ще два, будь ласка, — сказав Тарнавський і знову гучно припечатав купюру до столу. Коли йому та барабану налили віскі вдруге, Макс уже потягував його неспішно, смакуючи, гортаючи при цьому фейсбук далі, далі, збираючись випити свою гірку чашу до дна. Погрози зустріти Тарнавського і підрівняти йому зуби десь у Кривому Розі чи в Запоріжжі перестали здаватися такими тривожними, залякування зеленкою видавалося просто кумедним, та й увесь цей срач загалом викликав тепер радше здивування, обурення, сарказм — але не страх. Він, Макс Тарнавський, має право бути таким, який він є. Має право любити Україну так, як любить її тільки він. Бути щирим настільки, наскільки здатен. Має право творити Батьківщину по-своєму, бачити її такою, якою бачить тільки він, з усіма її бідами і війною, з її людом і нелюдами, турбуватися про них і омріювати свою країну так, як йому підказує серце.

— Так і напишу, — сказав Тарнавський барабану і бармену, переводячи погляд то на одного, то на іншого. Відкривши в телефоні свою сторінку на фейсбуку, він у віконці повідомлення, просто поверх слів «Що у вас на думці, Максиме?» набирати текст. Слова дещо плуталися, але Макс, не намагаючись виправити помилки, писав далі, щоб не перервати потік натхнення. Від віскі та його зусиль на розпашілому лобі у Тарнавського виступив легкий піт. Нарешті він завершив текст і ковтнув ще напою з барабанового келиха. Не перечитуючи своєї публікації, боячись, що може раптом впасти у малодухість, Тарнавський зробив собі селфі з пальцями, складеними символом «мир», просто на фоні пляшок у барі та, додавши фото до розповіді, опублікував допис.

***

Завершивши справу з постом, Тарнавський відчув, як брила спала з його плечей — і він віддався радощам нічного життя.

Це була шалена круговерть. Можливо, одна з найкращих у його житті. Макс уже не сильно тямив, яка музика грала — йому тепер подобалася усяка. Після офіційної частини програми пишногруді дівчата, остаточно скинувши із себе шкіряні комбінезони, зосталися тільки в крихітних трусиках і прозорих бюстгальтерах. Вони бродили ще якийсь час по залу, в усіх сенсах тісно спілкуючись із місцевими завсідниками, а в клубі почалася дискотека. Розкуті хмельничанки, що танцювали навколо Тарнавського в променях ультрафіолету, здавалися йому красивими, як ніколи — особливо ж одна, в до запаморочення короткому білому платті, з якою вони обмінювалися білозубо сяючими усмішками цілий вечір.

— Класно танцюєш! — сказала вона Максові крізь музику, коли вони стали танцювати одне навпроти одного.

— А в тебе офігенний вигляд! — прокричав він їй у відповідь на вухо, пританцьовуючи.

— Двісті баксів, — озвалася дівчина, поправляючи поміж іншим спідницю, котра постійно задиралася надто високо.

— Що? — не зрозумів Тарнавський. — А, двісті баксів! Двісті баксів — це круто! Але ми сьогодні стільки не заробили з «Придурками»!

Дівчина, виграючи стегнами, почала танцювати довкола іншого чоловіка. Тарнавський, відчуваючи, що рятувальну шлюпку, на якій він евакуйовувався з «Титаніка» свого несподіваного музично-літературного туру, відносить зараз течією кудись настільки далеко у відкритий океан, що звідти можна буде не повернутися, раптом зрозумів, що час братися за весла і гребти до берега.

— Ще віскі, — сказав Тарнавський губастому, з витягнутим обличчям барменові, пришвартувавшись як слід до причалу шинкваса. Раптом Макс упізнав, кого йому нагадує бармен. — Ти схожий на цього, як його... На Хару.

— Не знаю, хто такий Хара, — усміхнувся губастий.

— Як тобі пояснити... — Тарнавський відчув, що язик перестає його слухатися. — Це такий літературний критик.

Бармен задоволено кивнув.

Невідомо було достеменно, котра вже була година, але в якийсь момент клуб помітно спорожнів, дискобол завмер і згас, а дівчата в трусиках і бюстгальтерах перестали рухатися граційно. Опустивши плечі, наче втомлені прибиральниці, вони пішли кудись на задвірки сцени. Тарнавський, теж відчувши, що втомився танцювати, сів біля шинкваса в самому кутику бару почекати, поки перестане йти обертом голова і він зможе викликати собі авто в готель. Підлога клубу після вечірнього шоу була вся вкрита конфеті, кольоровими паперовими серпантинами та порожніми бляшанками від енергетиків. На фоні практично повної відсутності відвідувачів, за винятком кількох випивох за шинквасом, ці залишки свята викликали всередині Тарнавського вже приспане відчуття нудьги та неспокою. Час був рухатися назад у готель, повертатися у в’язницю свого життя.

— Нагулявся? — спитав у нього літній уже, безхитрісної зовнішності невисокий чоловічок, що скромно сидів за шинквасом поруч на сусідньому табуреті. Біля чоловічка стояло горнятко з кавою. Чоловічок був одягнутий просто, в темну робочу форму, на завсідника «Восьминога» він був зовсім не схожим. Низенький, коренастенький, з обличчям цеглиною і жилавими руками, що виглядали з-під закатаних по лікоть рукавів уніформи, він видався Тарнавському навіть симпатичним. Було щось доброзичливе в ньому.

Тарнавський кивнув.

— А ви хто будете?

— Дядя Коля, охраннік етого завєдєнія.

— Макс Тарнавський, маладой пісатєль, — Макс простягнув дяді Колі долоню, і той міцно потиснув її.

— А шо ти пишеш, Макс? — спитав дядя Коля зацікавлено.

— Довго розказувати, дядя Коля, — відповів Тарнавський, відчуваючи, що від надмірної кількості випитого віскі немає сил зараз говорити.

Дядя Коля задумався.

— Я теж тіпа як пісатєль, — сказав, врешті, дядя Коля. — Только я не записую історії, я їх сочіняю і так розказую. Пока тут сіжу ночами напрольот, робить особєнно нечєго, от я і сочіняю.

— Інтересно, дядя Коля.

— Я розказую їх сам собі, шоби лучче представіть, як оно все существує, шоб понять етот мір, понімаєш? Я сіжу целими днями і наблюдаю за разнимі людьмі, а потом пріхожу к разним інтєрєсним заключєніям. Хочеш, могу розказать пару?

Макс уважно подивився на дядю Колю.

— Давайте, дядя Коля.

Папа Юра

Представ собі, шо єсть у мене друг, Юра, який служить у лічній охрані самого прєзідєнта. І он такой, шо знає всяке карате-кунг-фу, всі прійомчики, може убіть чєловєка пачкой сігарєт ілі там зробити так, шоби хтось поперхнувся во врємя обєда і умер, і ніхто б даже не поняв, шо то Юра замєшан, но на самом ділі очєнь благородний чоловік. Спецслужба, одним словом. І он нужен презідєнту для виполнєнія особо важних заданій в целях безопасності страни. Ну і от представ собі, шо презідєнт викликає Юру до себе і каже: «Юра, протів нашої страни зараз замишляється особо опасна провокація, і ти должен пойті в тил врага і там пребувати, поки всьо нє предотвратиш.» А в Юри синішка восьми год, жена любима, але страна зове, поняв? І треба замести сліди, шоби ніяк не вичислили врагі, шо Юра работає в спецподраздєлєнії, і Юра устраює все так, шоби його сім’ї показалося, шо він збухався і ушов куда-то к другой бабє і другой семьє. Там макіяж наносить соотвєтствующий каждий дєнь, запах ізо рта імітірує, особі лінзи на глаза надіває, не подкопаєшся. І вот жена уже думає, шо Юра збухався і кинув їх з сином, а Юра тим временєм снімає макіяж, робить другой і йде в тил врага, а перед тим приходить до мене в «М’ятний осьміног» і каже: «Коля, — каже, — Ти у мене одін-єдінствєнний друг, якому я полностью довєряю. Ти можеш позаботитися о том, шоби мой син виріс тут без отца нормальною людиною, не шалопаєм, і шоби з женою нічого не стряслося? Я буду тобі время от времені совєтовать, шо робити, а ти будеш моїми руками тут, хорошо?» І я Юрі отказати не можу, потому шо он мені когда-то жизнь спас, і я соглашаюся, і устанавліваю наружне наблюдєніє за сином і за женой. Презідєнт башляє Юрі бабки, а він мені передає, шоби я всьо організував як слєдуєт. Жена Юри в магазін, за нею — охраннік тихо йде, прикриває, син зі школи ввечері через полгорода сам повертається — там тоже охраннік за нім на расстоянії. Проблєми с дєньгами — трохи передаємо разними путями, так, шоб жена не здогадалася ні о чьом, потому шо враг може вичислити і тогда сорветься вся Юрина операція. І так Юра заботився о ніх, но оні уже про нього стали забувати. І тут мені Юра каже: «Ти зроби так, шоби мой син пісатєлєм стал». І я кажу: ладно, Юра, але для етого мені нужно сказать, шо ти умер. І Юра такий подумав і каже: «Ладно. Я ше і так лєт на двадцять тут в тилу должен буду оставаться, пускай думає, шо я умєр». І тоді я устраюю так, шо малєнькій син узнає, шо його тато умєр. І я йому кнігі начінаю разні подкидувати, устраюю разні встречі с пісатєлями как би случайні, він з ними знакомиться і так сам начинає писати. А потім він стає ізвєсним пісатєлєм, йому вручають Нобелівську премію, і в тот момент как раз заканчується спецоперація в Юри, і він с другой страни на вертольоті прилітає прямо в Стокгольм, я Юру грімірую, парік, уси клею, і тут сину якийсь мужик виходить вручати цю Нобелівську прємію, син благодарить, а мужик його потім в сторону кличе, каже, господін пісатєль, можна вас на мінутку? І цей ізвєстний пісатєль відходить з цим мужиком с Нобелєвского комітєта куда-то в кулуари, і тут етот мужик снімає накладні уси, парік, макіяж і каже, Валєра, каже, узнаєш мене? Це я, каже, твій папа, синок. Поняв?

Макс п’яним поглядом подивився на дядю Колю.

— Мій тато не помирав.

— Та то не важно, — махнув рукою дядя Коля. — А от єсть ше одна історія. Хочеш?

— Ну, давайте.

Убійца

От представ, шо є такий ізвєстний пісатєль по імені Валєра. І тут у нього в жизні начинає случатися Богзна-шо. Його виганяють з роботи, отказуються печатати його книжки, від нього його дєвушка уходить, і Валєра у всьому обвіняє одного конкретно чєловєка — одного ізвєстного літєратурного крітіка. І він в гнєвє вирішує його убить. І от він купує в магазіні пістолєт, патрони, і йде в под’єзд, де живе той крітік. І от крітік возвращається з женою і восьмілєтнім сином своїм с празніка, і тут пісатєль його убиває с пістолєта на глазах у жени і сина і скривається с мєста прєступлєнія. І поки Валєра їде в таксі, он сам в ужасі от поніманія того, шо він надєлав. І він думає: «Господі, хоть би то всьо оказалось неправдою». І їде на таксі в «М’ятний осьміног» набухатися. І тут він садиться за барну стойку, заказує собі віскі, до нього подходить бармен, наливає йому. Валєра такий — глядь! — а то не бармен, а той самий крітік літєратурний переодєлся, котрого он застрелив как будто. Живий, все нормально, сміється з Валєри. І оказується, шо всі ті нєпріятності, які сталися в житті Валєри, Валєрин папа попросіл організовать, поки він був в тилу врага. І ето я подстроїв так, шоби Валєрі продали фальшивий пістолєт і холості патрони, і актьорську кров для крітіка покупав, шоб все було, як по-настоящому. Потому шо він був увєрєним, шо його син потом напише геніальний роман після того, шо он пережив і йому за ето вручать Нобєлєвскую премію. І послє етого Валєру сразу поновили на работі і опублікували його кнігу, но дєвушка не вернулася, потому шо оказалося, шо она була із актьорской групи, которую я специально нанімав для Валєри, разом з разними там волонтьорами і прочою масовкою, і Валєра її отвєрг по моральним соображеніям. Поняв?

Монахиня

А ше була така історія про пісатєля Валєру. Однажди він захотів жениться, і я сразу про це сообщив його папі Юрі. І папа Юра каже: «Ти організуй самих лучших дєвушек для мого Валєри, шоб він міг з них собі якусь вибрать». І от Юра з ними встрєчається по очєрєді, развлєкається з каждою, но пока шо не жениться. А папа спрашує мене, коли у Валєри уже дєті будуть, потому шо папа Юра хотів сильно внуків. «Ти, — каже, — організуй все так, шоби у Валєри проснулося чувство ответствєнності». І я кажу: «Юра, не беспокойся, я все організую». І по новостях в телевізорі Валєри вдруг начинають трансліроватися новості про те, шо в центрі Києва на Майдан упал самольот і оказалось много жертв. І всі прибігали тушити самольот, а Валєра в ето врємя развлєкался с очередною красавіцею. І тут він узнав, шо на Майдані случілась така аварія і не поїхав тоже тушить пожар, а остався вночі с красавіцою. І тут вдруг красавиця сама дивиться новості і каже: «Валєра, ти поц. Мене тебе твой папа найняв, шоби я тобі голову вскружила, і я вже хотєла за тебе заміж іти, але тут, на Майдані, таке проісходить, а ти зі мною развлєкаєшся. Уходи...» І Валєра, в шоці от услишаного, починає підозрювать, шо аварію тоже разиграл його папа, і шо всі на самом дєлє живі, і їм тайно вручили по ордєну, але він уже нікому не довіряє. І Валєра закривається у себе в квартірі і четверо суток не виходить звідти. Всі в шоці. І тоді одна дєвушка до нього так стукає у двері і каже: «Валєра, я була настояща. Я тобі намєкала, шо всі ці дєвушки твої — це актьорки, но ти мене не понімав. А я тебе по-настоящому любила». І Валєра каже їй с другої сторони двєрі: «Уходи, ти мені не нужна, ти такая же актріса, як і оні». І ця дєвушка пішла геть і стала монахинею в монастирі, потому шо она полюбила только Валєру і больше нікого не хотєла відєть. І коли Валєра це узнав, він поняв, шо був не прав і шо та дєвушка була настоящою, але вернуть її він больше не мог. Поняв?

Любов

А ше така єсть історія про Валєру, ізвєстного пісатєля. Він, когда узнав, шо це все папа спеціально для нього організував, шоби воспітать в ньому мужчіну, сильно обідився на папу і вирішив папі на зло покончіть з собою. Він поняв, шо папа Юра с усіх сторін усьо обставив так, шо не прорвешся, только так нужно двігатися, як папа запланіровав, і тоді Валєра решив нікому не сказати і піти на мост і пригнути звідти. Він приходить, а там бачить, якраз дєвушка молода стоїть на мосту, уже перелізла за перила, готова сама спригнути. І він такий їй — раз! — кинувся помогти, достав її. Успокоїв, повів на піццу і вдруг неожиданно понімає: а вдруг це опять папа Юра подослав її? Тут вєздє його агєнти, і вона, навєрноє, тоже з актьорскої групи. І вона предлагає йому сняти кіно про Валєру, і Валєра соглашається, і поки она снімає про нього кіно, він понімає, шо починає в неї влюблятися, і она тоже в нього влюбляється і питається соблазнити Валєру. І тоді він їй каже: «Ти, Катька, хороша дєвушка, і я би женився на тобі, але я знаю, шо ти на папу мого работаєш і мені це непріятно, ізвіні, я з тобою бути не смогу, потому шо це все не іскрєннє получається». І она тоді йому сознається, каже: «Ти знаєш, да, мене твій папа попросив це все сиграть перед тобою, але тепер я не знаю, як буть, потому шо я влюбилася в тебе по-настоящому». І тогда Валєра решив, шо він должен знайти свого папу і узнати до конца, може він довіряти цій девочці, чи нє. І тогда он тоже вдягає маскіровку, парік, бороду накладну, макіяж дєлає, і їде в сосєднюю страну в тил врага і там находить свого папу. І от він каже: «...папа, або ти зараз мені чесно признаєшся, чи мене Катька любить, або я тобі більше не син». І тоді папа каже: «я тобі цього сам лічно вже доказати не можу, потому шо ти мені больше не довіряєш, хотя я всьо дєлав только для твого блага. Поговори сам с Катькою. І єслі ти сможеш їй повірити сам, лічно, тогда у вас всьо получиться, а нє — тогда тобі хіба опять с моста пригати, потому шо больше смисла жити в тебе немає, лібо же йти в спецслужби, как я».

І тогда Валєра поняв, шо так і не узнає до конца, чи була Катька актьоркою. Но она єму всьо равно сильно понравилася і він з нею поженився, і нарожав папє кучу внуків. Поняв?

Ангар

А ще така, послєдняя, історія про Валєру. От став Валєра уже жити с тою своєю Катькою, но єго не оставляло питання, а как же я так устроїв усе, шо йому показалося, будто на Майдан упав самольот. І він почав вести тайно расследованіє, слідив за мною і тут поняв, шо єсть за городом огромний ангар на тєріторії одної агрофірми, і в том ангарі снімали всьо проісходящєє. І там і уламки самольота були, і дим дєлали вентилятором, короче, всьо як по-настоящому. Только Валєра уже всьо поняв, шо це було подколкою з самольотом, а актьори чомусь далі оставалися там, в ангарі і дєлали вид, шо Валєра ше будто нічого не знає. І тогда он спросив у одного актьора. Слухай, каже, я ж уже просік, шо то всьо вам дядя Коля башляє гроші мого папи Юри. Харош прикалуватися, їдь домой, там жена тебе чекає. А актьор йому каже, шо, оказується, поки була інсценізація падєнія самольота, спеціально для Валєри, случілась настояща аварія, і всі ті, хто були на сйомочному майданчику, погібли по-настоящому, а інші актьори іх знали, і спасали іх тоже по-настоящому. І актьори настолько сдружилися во врємя етого, шо оні стали приходити в ангар даже тоді, когда уже фінансірованіє закінчилося і дядя Юра дав отбой. І оні кажде утро самі наносили собі грим, начинали іграть, самі слова придумувать і трансліровать це все по телебаченню, даже не зная, шо Валєра уже не дивиться, а просто потому, шо ім понравилося, шо тут дружний колєктів і всє друг друга уважають, а дєньгі на поддєржаніє проекта стали собірать через вольонтьорів. І Валєрі так понравилися ці дружні актьори, шо він став приходити в ангар каждий день і помагать їм по декораціях, писав для них сценарій, хотя хто смотрєл це все, уже було неясно. І тоді він каже Катьці: слушай, каже, я уже не понімаю, де я настоящій: чи коли я приходжу до тебе, чи коли я іду до тих рєбят. І тоді Катька каже: «Мені дядя Коля по секрету сказав, шо тих вольонтьорів, котрі собірають дєньгі для актьорів, тоже твій папа Юра фінансірує, потому шо він знав, шо ти туди пойдеш і будеш спрашувати». І тоді Валєра вопше потерявся: «Так а гдє мені тепер жить? Я когда туда приходжу, мені кажеться, шо ти ненастояща, а когда до тебе — шо оні». А Катька каже: «напиши про ето книжку, ти ж пісатєль». Так Валєра написав свою саму луччу книжку, но її не іздали, потому шо там було слішком много правди.

Можливо, історій було більше, але запам’ятати Тарнавський зумів тільки ці. Він не пам’ятав, як знайшов готель, але добре пам’ятав, як ішов вулицею і гучно барабанив у військовому ритмі на малому барабані, своєму другові і компаньйонові, накинутому на шию через заплічну тасьму, уявляючи себе знаменитим барабанщиком, з американської війни за Незалежність, що повертається після останнього переможного бою додому. І барабанив він так гучно здебільшого з однієї причини: що було б, якби виявилося, що все його прекрасне, різнобарвне життя вмістилося б у п’ять невеликих оповідань по абзацу кожне?

Дивним чином уникнувши зустрічі з поліцією і розбудженими шумом, розгніваними мешканцями Хмельницького, він добрався до готелю. Завалившись до себе в номер, Тарнавський зняв пальто, лиш чудом зумів стягнути черевики і впав без задніх ніг на нерозстелене ліжко, де й заснув.