Там, де вітер

Там, де вітер

На ранок, аби не стовбичити на станції, чекаючи майже годину на маршрутку в бік Каштанового, Аліса запропонувала прогулятися містом. Вона жила в Маріуполі до шостого класу, поки батьки не переїхали разом з нею у Київ.

— До Виноградного доїдемо маршруткою, — пояснила вона Тарнавському, — А далі пішки підемо берегом. У Каштанове зараз не пускають. Ну, тобто, мене, може, й пустять до бабці, а тебе точно ні.

— Пішки? — перепитав Тарнавський.

— Так, — спокійно, навіть підкреслено легковажно кивнула Аліса, труснувши волоссям. — Вздовж моря там через чагарі люди ходять повз блокпости.

Побачивши, що Тарнавський замовк, мовби у нерішучості, вона штурхнула його рукою.

— Не сци, я вже так ходила. Там висять таблички, що стежки заміновані, але це тільки щоб місцеві не шастали. Насправді там можна пройти пару кілометрів, — сказала Аліса, хоча в цей момент Макс раптом зрозумів, що вже не відчуває страху.

Гуляючи з Алісою містом, Тарнавський помітив, що тут, у Маріуполі, хоч до Нового року і залишалося буквально кілька днів, раптом настала справжня весна. Тут було значно тепліше, ніж у Києві та Кривому Розі, і лагідний вологий вітерець із моря приносив приємне нагадування про південь. В місті лиш де-не-де на газонах і в тіні будинків лежали латки брудного снігу, крізь паволоку хмар проглядало тепле сонце, а на вербових кущах порозпускалися пухнасті «котики». Дивитися на чорну землю і на вкриті вербовими бруньками свіжі пагони після нескінченного снігопаду було радістю. Але тут, в Маріуполі, вже відчувалося, що десь зовсім близько йде війна. Великими червоними літерами на будинку, повз який вони проходили, було написано: «УБЕЖИЩЕ ПОД 6 ДОМОМ».

Маршрутка на Виноградне відправлялася о десятій сорок, і до цього часу ранкова пелена на небі зовсім розсіялася, засвітило яскраво сонце.

— Тут недалеко їхати, — сказала Аліса, коли вони сіли в маршрутку. — Практично в межах міста.

Тарнавський мовчки кивнув. За вікном проминали нічим не примітні, понурі міські багатоповерхівки, час від часу арки продуктових ринків і неприродно яскраві фасади магазинів, нескінченні трамвайні колії, голі, з побіленими стовбурами і витягнутими до неба гілками тополі і чорне павутиння тролейбусних ліній — лиш коли погляд чіплявся за помальовані на блакитний і на жовтий загорожі, знову нагадували Тарнавському, що вони зараз перебувають між світами: світом дійсності і світом, який перевершує дійсність. Що ближче їхали вони до лінії розмежування, то сильнішим ставало це відчуття сходження реальностей, злиття м’яких горизонталей миру і сталевих вертикалей війни. Віддалені одна від одної автобусні зупинки та нечасті бігборди з рекламою нагадували про те, що тут — прерії, тут фронтир, тут інше відчуття простору.

Коли маршрутка виїхала в проміжну зону, що розділяла центр і Лівобережний район Маріуполя, рівнинний простір розчахнувся ще більше, і силуети заводських труб та довгих, майже неперервних фабричних будівель лягали Тарнавському на серце, мов зображення на негатив. Він вже не опирався цьому рівнинно-індустріальному ландшафту. Щось мовби змушувало Макса не відривати погляду від цих земель, прикликаючи, можливо, до каяття, до навернення, до милосердя. Витало щось у повітрі між ним і цими землями, схоже на шепіт, шепіт в очікуванні зустрічі. Колись, можливо, їм не вдалося як слід познайомитися, не вдалося як слід кохати, не вдалося відкрити одне одному душу. Але тепер не було тих, хто припустився помилки. Був лише шлях, який дуже повільно зцілював щось всередині, здіймаючи в повітря іржу буття, що залітала тепер просто в очі, змушуючи їх сльозитися, забивала поступово дихання. Обриси цих приазовських ландшафтів падали на серце, мов на негатив, фіксуючись в бромі й сріблі, чорним і білим, скріплюючи в ньому якесь нове, більш широке розуміння себе. Бромно-срібне судилище пам’яті, суд Осіріса й Анубіса тривали, але відбувався він тепер у Макса вже із зовсім іншими почуттями. Тарнавський сам тепер хотів зазирнути всередину себе.

Сільські, з індустріальними вкрапленнями, пейзажі, врешті змінилися пагорбами і стійким відчуттям, що вони в’їхали у село.

— Он, глянь, звідси вже бакай видно, — кивнула Аліса, показуючи Максові на сріблясто-сірий розлив великого штучного ставу, повз який проїжджав автобус. За нею, ще далі, можна було побачити тьмяно поблискуючу металом смужку моря, що майже зливалася з обрієм.

— Красиво, — погодився Тарнавський, відчуваючи, як сільська природа формує зараз в ньому якісь нові структури, нову особистість, стає початком нових метафор.

— Влітку тут узагалі бомба, — погодилася Аліса, теж задумливо розглядаючи знайомі з дитинства краєвиди. — Можемо сюди якось приїхати, коли буде тепло. Сходимо на Зелений острів. Там бакай мілкий, по коліна. Можна пішки перейти. Тільки я не знаю, чи зараз там ще є блокпост...

— Ти дочекаєшся мене? — спитав він у Аліси раптом.

Та подивилася на нього серйозно.

— Я ж сказала. Я буду з тобою завжди, — сказала вона і струснула його руку, щоб підняти Тарнавському настрій. Але він і так був у дуже доброму, рівному стані.

Врешті, вони вийшли в кінці Виноградного, уже практично перед селищем Приморським. Далі, за Сопино, у Бердянське, Каштанове та кілька інших приморських селищ, могли потрапити тільки ті, хто там мешкали.

— Нам виходити, — штурхнула його Аліса, коли спинився автобус.

— Неблизький шлях до себе, — сказав Тарнавський, аби щось сказати, і, тягнучи за собою свій саквояж та поправляючи на голові капелюха, вийшов з маршрутки. В обличчя зразу ж війнуло свіжим вітром з моря, і Макс притримав капелюха, щоб того не зірвало.

Аліса дивилася на Тарнавського примружено, радісно, прикриваючи очі від сонця, що робило її риси обличчя виразними, юними, мов на фотографії. Тарнавський, натомість, відчував певну урочистість того, що відбувалося. Наближення до себе завжди хвилює. Він був щасливим, що вела його туди, куди він мав прийти усе своє життя, саме Аліса. Його ангел. Його провідник. Його Вергілій.

— Ну, як тобі? — спитала вона. Тарнавський роззирнувся навколо. Маршрутка поїхала, залишивши їх на схематично позначеному повороті. Позаду них ще виднівся бакай, попереду була дорога на блокпост, по ліву руку — море. Весь пляж, наскільки Макс міг кинути оком в обидва боки, був вкритий колючим дротом і бетонними пірамідами, що мали б захистити берегову лінію від висадки ворожих військ з моря.

— Нам морем? — спитав він. Такі піраміди, наскільки він пам’ятав із книжок про Другу світову, називалися «зубами дракона».

— До Сопино — полями, — кивнула вона. — А далі морем. Тут кілометрів шість-вісім. За годину будемо.

Вона першою рушила в бік поля, далі від моря. Тарнавський ще якийсь час стояв на місці, роззираючись, принюхуючись до прілого, йодистого запаху Азова. В ньому наростала впевненість, що він повертається додому — до дому, якого в нього раніше не було.

— Це прикол, не звертай уваги, — крикнула йому Аліса, плескаючи рукою по стовпу зі старим оголошенням. Тарнавський, рушивши за нею, підійшов до стовпа і прочитав:

Відчуваючи незрозуміле наростання радості, ніби чуючи внутрішнім вухом оди Баха, Тарнавський йшов слідом за Алісою. Було тепло, і здавалося, що все йде не до Різдва, а до Вербної неділі і до Великодня. До днів великого чуда перемоги над смертю.

Аліса знала стежку, якою ходили місцеві так, щоб не потрапляти на очі військовим на блокпостах.

— Це найбожевільніше, що я робив, — сказав він, коли вони, пригинаючись, перебігали відкриті польові частини стежки до наступних чагарів. Раптом здалеку почулися звуки, схожі на удари грому і Тарнавський спершу не зрозумів, що відбувається, — здавалося, наче на святі запускають салюти, коли ж по наляканому обличчю Аліси він врешті здогадався, що то долинали звуки обстрілів, які велися буквально за кілька кілометрів від них.

— Давай сюди тепер, — сказала Аліса, стараючись зберегти незворушний вигляд. — Вони там, на лінії, стоять і гатять одне в одного. У Каштанове до бабці вже нічого не прилітає.

За хвилин десять звуки канонади стихли. Ще через півкілометра гримотіння ударів стало чутно знову, тепер гучніше. Аліса вела через порослу високою висохлою травою стежкою в бік моря.

— Ми вже майже обійшли блопост. Тепер треба на берегову лінію.

Тарнавський лиш кивнув. Ішли вони мовчки. Макс думав про різні види смерті: смерть соціальну, смерть літературну, смерть моральну, смерть тіла, а також про різні види безсмертя: літературне безсмертя, безсмертя в пам’яті, безсмертя небесне, що сплавлює душу і тіло.

Мін і справді, хоч про це попереджали написи, наразі не було, але Макс розумів, що навіть якщо він буде дуже уважно придивлятися, своїм ненатренованим поглядом він нізащо не зауважить розтяжки. Єдине, що залишалося — це слухати серцем.

Стежка була ледь помітною, звивалася поміж сухих кущів і високого, майже в два людських зрости, очерету, ховаючи їх від чужого погляду. Врешті, коли вони вийшли знову на берег моря, чомусь на серці стало легко, ніби найнебезпечнішу частину вони залишили позаду. Пляж, хоч і був забарикадований колючим дротом і «зубами дракона», дарував також водночас і відчуття відкритості, свободи. А ще — впізнавання всього цього, впізнавання правильності того, що вони з Алісою йдуть зараз до її бабці удвох. Відчуваючи, що всміхається краєчками вуст, Тарнавський зняв капелюха, і коли черговий порив вітру налетів із моря, Макс запустив його разом з вітрюганом, мов літаючу тарілку.

— Круто! — гукнула Аліса з віддалі, підіймаючи догори великого пальця. Вона йшла попереду. Алісі кортіло проскочити цю відкриту пляжну частину. Тарнавський, натомість, усе роздумував: чи можна було б відрізнити людині рай від не-раю? Може, тільки небеса єдино й існують насправді, а ми вже їх кшалтуємо своїм життям, творимо з них то війну, то мир, то поезію, то історію, то театр?

— Хочеш, розкажу тобі історію одну від дяді Колі? — спитав він раптом в Аліси. — Це один мудрець такий, в стриптиз-клубі охоронцем працює. Я обіцяв розказати...

— Давай, — погодилася Аліса, уважно стежачи за дорогою попереду.

— Ну гаразд, — кивнув Тарнавський. — Дуже коротка, просто згадалася. У дяді Колі дуже специфічна мова, тому я повинен зберегти авторський стиль.

Вітер тріпотів його темним волоссям, розмітаючи по високому письменницькому чолу. Тарнавський спокійно, вільно всміхався.

— Насправді весь цей пейзаж схожий на те, що я описував у «Там, де вітер», — сказав він до Аліси, із задумливою усмішкою роззираючи прибережний пейзаж. — Море, вітер, перельоти диких качок. Тут є колонії сірих качок?

— Не знаю, — знизала плечима Аліса.

— А маяк?

Але Аліса на це вже не встигла відповісти.

— В кущі давай, — скомандувала вона і вони швидко кинулися в кущі.

— Хтось іде?

— Не знаю, — сказала вона, і Макс, побачивши її наляканою, раптом відчув новий, гострий поштовх кохання до неї. — Мені здалося, що там хтось був. Може, заглючило.

Шум у кущах повторився і вони із завмираючим серцем побачили, як із кущів на пляж раптом вийшов індик. Великий, з розпушеним пір’ям, він, не помічаючи їх поглядів, обережно ступав пляжем і час від часу зупинявся щось клюнути або оглядітися.

— Wild turkey, — констатував Тарнавський, усміхаючись. — Ми уже не в Канзасі, дорога моя Еліс Пропеллергед. Ми в преріях. Там, де пасуться бізони. Ще трохи, і ми прийдемо до нашого вігваму, Білко.

— О Боже, — видихнула з полегшенням Аліса, побачивши індика. — Як він узагалі тут вижив? Напевне, його випустили, коли всі тікали з Каштанового.

Трохи віддихавшись і переконавшись, що, окрім індика, на пляжі нікого немає, Аліса сказала:

— Ми в Каштановому фактично. Пішли тепер через село. Тут усе порожньо.

Закинуті сади біля сільських садиб здавались примарами. Пробираючись попри стежки при хатах, вони рухалися далі на схід села, де, власне, був будинок баби Люби. Хоча де-не-де в цій частині Каштанового, що не зазнала сильного обстрілу, і траплялися будинки з пробитим дахом чи вибитими вікнами, більшість будівель були ще цілком цілими. Село, схоже, раніше було заможним і люди тут будувалися добре, з розрахунком на ґрунтовне господарство.

— Зараз хтось тут ще, крім бабці, є? — поцікавився Тарнавський.

Аліса знизала плечима.

— Може, кілька людей ще живуть. Таких, як вона. Які не хочуть виїжджати.

Знову почулося гримотіння мінометних ударів. На цей раз воно було зовсім близько, але ці звуки, до щораз більшого здивування самого Тарнавського, не викликали жодного страху чи дискомфорту. Задніми дворами, перелазячи через повалені паркани, вони, врешті, вийшли на невелике, заросле травою подвір’я баби Люби із залишками снігу попід парканом.

— Зараз я постукаю у вікно, щоб її не злякати, — сказала Аліса. — Надіюсь, баба нікуди не пішла...

За подвір’ям, за голими деревами, було видно, як височіє біла споруда. Тарнавський зауважив, що поява цієї споруди тут його зовсім не дивує. Навпаки, це було ще одне підтвердження того, що він мислить ситуацію правильно.

— Все-таки, це вражає, коли натрапляєш на те, про що сам колись приблизно писав, — сказав Макс Алісі, киваючи у бік споруди.

— Ти про що? — здивувалася вона, але недоговорила. Гучне високе дзявкотіння рознеслося на всі навколишні сади, порушуючи тишу закинутого села, в якому досі було чутно лише цвірінькання розімлілих на теплі горобців та покаркування ворон. Макс відірвав погляд від білої вежі маяка й огледів хату, біля якої вони зупинилися. Будинок баби Люби, невеликий, одноповерховий, з геть зарослим травою подвір’ям, справляв враження здичавілого, якби не маленький песик, що виліз раптом з-під порога і кинувся їм назустріч, люто гавкаючи. Макс помітив миску біля буди, в якій були залишки якоїсь каші, і зразу стало зрозуміло, що в будинку хтось живе.

— Жуліку, це я, — присіла Аліса радісно до песика, скидаючи зі спини рюкзак і ставлячи його на землю біля себе. Песик гавкнув кілька разів невпевнено і, ще раз принюхавшись, чи то дійсно згадав Алісу, чи, може, вирішив, що просто так треба, і став лащитися до неї, з усіх сил мотаючи на різні боки своїм куцим хвостом. — Ой ти ж мій маленький... Жуліку...

— Кто там? — почулося з хати.

— Ба, це я! — гукнула Аліса, і на порозі з’явилася стара, зігнута жінка, що опиралася на паличку. Без страху вона подивилася спершу на Тарнавського, а потім під сходи, на чорнявенького Жуліка й на дівчину.

— Кто ето? Аліса, ти?

— Та це я, баб! — Аліса облишила Жуліка і, підскочивши до старої, міцно обійняла її.

— Зачем же ти опять прієхала, дєтка? — прошамкала баба Люба. — Я же казала по тєлєфону, тут сєйчас опасно, дєточка...

— Ба... — хотіла щось сказати Аліса, але не змогла і, обійнявши її та сховавши обличчя в неї на грудях, замовкла, затрясшись у риданнях.

Баба гладила її по голові.

— Ну заходітє. А єто с тобой?

— Та, ба.

— Женіх?

— Нє, ба, друг.

— Друг? — недовірливо перепитала баба. — Ну заходітє.

У сінях у баби Люби було темно і холодно, але в кімнаті від увімкненого та розжареного калорифера йшло приємне тепло. Тарнавський сів на диван поруч з калорифером, роздивляючись зацікавлено хату, принюхуючись, торкаючись невибагливих радянських ще меблів долонею.

— Ба, ми тобі гостинців принесли, — викладала Аліса на стіл продукти.

— Значить, треба отпразнувать, — сказала баба Люба бадьоро і, поки ставила чайник, Аліса нарізала кілька шматків хліба, щоб зробити бутерброди. Бабця виставила на стіл пляшку горілки і невеличкі чарки. Тарнавський спершу думав відмовитися, але, коли Аліса теж сіла за стіл поруч з ним і глянула на нього веселим, щасливим поглядом, погодився. Тарнавський розлив горілку по чарках і вони випили. Стало тепло, навіть весело. Аліса почала розповідати, що мама розлучається з татом, а вона хоче переїхати в Маріуполь на бабчину квартиру.

— То всьо суєтноє, — махнула рукою бабця. — Ти молодая, переїжджай. Живи, скільки надо.

Тарнавський налив їм ще по чарці і вони знову випили.

— А як же ви познайомилися? — стала розпитувати баба Люба Алісу, і та розповідала, все накладаючи Тарнавському в тарілку то бутерброд, то сардин із консерви.

— Шото не похоже, щоб ви були просто друзья, — сказала їм баба, похитуючи головою в хустині й лукаво дивлячись з-під своїх кущистих брів. Аліса заусміхалася.

— Та, баб, ти все бачиш, — озвалася Аліса і поцілувала Тарнавського, а Тарнавський обійняв її і пригорнув до себе. — Це жених.

Баба Люба з інтересом практичної людини роздивлялася Тарнавського. Вони сиділи в тиші, серед якої звучало лиш цокання годинника, та час від часу бухкання ударів десь трохи далі за селом. Тарнавському тут, у товаристві бабці Люби, в її кімнатці з кількома іконами і гучним старим годинником, стало так затишно, що ці гупання здалися петардами на Новий рік.

— Скоро ж і справді Новий рік, — згадав раптом Тарнавський. Баба широко усміхнулася беззубим ротом.

— Ну давай тоді ще по одной і всьо, — запропонувала стара, і вони випили втретє.

Приємне тепло розтеклося по цілому тілу Тарнавського, і поки Аліса розпитувала бабцю, як вона тут живе, Макс, відкинувшись на спинку старого дивана, все дивився у вікно, і в світлі сонця виднівся край сліпуче-білої вежі маяка.

— Я піду пройдуся, — сказав Макс, раптом відчуваючи потребу встати з-за столу. — Хочу подивитися на маяк.

— Який маяк, Тарнавський, ти куди? — здивовано, усміхаючись спитала Аліса.

Макс, відчуваючи, що не може зараз пояснити тих почуттів і розумінь, які переповнювали його, лиш махнув рукою, щасливо усміхаючись, п’яний не від горілки, бо випили вони зовсім трішки, а від усвідомлення того, що він практично досяг мети, став собою.

— Ну, гаразд, — сказала Максові строго Аліса. — Тільки ж дивися мені. Нікуди далеко не відходь.

— Там осторожно, — теж застерегла бабця, але так лагідно, немовби вони всі в цей момент були не на війні. — Сегодня мені сосєд розказував, що тут заблукали еті... Прішельци... С тамтой сторони...

Бабця невизначено кивнула.

— К нєму в дом заходілі, спрашивалі, куда оні попалі. С автоматамі, страшниє. Ви, голубчики, вже нікуди сьогодні не уходіть, опасно. Переночуйте у мене, а с утра пойдьотє назад. Хорошо?

— Добре, — кивнув Тарнавський, знаючи, що все буде так, як і повинно бути.

— Максе, — Аліса стривожено глянула на нього. — Туди і назад, добре? Щоб я не переживала.

— Я тільки одним оком... — сказав він, не закінчивши думки. Він помацав себе по кишенях пальта і з нагрудної дістав записник, який подарувала йому Аліса.

— Кинь собі в сумку, — сказав він. — Там усі мої новели нові, майже готові. Поки їздив з вами, встиг накатати. Дев’ять.

Тримаючи в руках його записник, Аліса виглядала стурбованою.

— Просто на всяк випадок. Це найцінніше, що в мене є, — пожартував він, усміхнувшись Алісі. — Після тебе, Білко. Ти ж знаєш, який я буваю, коли вип’ю. Краще хай він побуде у тебе.

Аліса взяла з Максових рук блокнот і сховала собі в рюкзак.

— Зараз буду, — сказав він і вийшов на вулицю, одразу закуривши. Свіже повітря холоднішало під вечір, і Тарнавський повище підняв комір пальта. Волосся на голові рвучко тріпав вітер. Вдалині знову загримотіли відголоси обстрілів.

Зарослою дорогою Тарнавський рушив на пляж, курячи і вбираючи в себе різкі, свіжі пориви вітру, які долітали з моря. Вийшовши на пляж, де вітер став тільки міцнішим, Тарнавський рушив до маяка. Вітер був сильним, веселим, грайливим. Коли Тарнавський вже практично дійшов до маяка, пориви зробилися такими різкими, що довелося навіть зупинитися. Від сили вітру поли його пальта розліталися. Тарнавський поглянув на маяк — високий, білий, надійний. Саме тут все й відбувалося. Тут жив його герой роману «Там, де вітер».

З прибережних хащів тихо вийшов чорний собака.

Щоб піднятися на маяк і оселитися на ньому, потрібно було пройти попри охоронця маяка, блек дога, що охороняв Тарнавського в різних подобах і личинах упродовж усієї дороги сюди, в Каштанове.

— Ну, привіт, — сказав йому Тарнавський лагідно, співчутливо.

— Прівєт, мой свєт, — сказав собака чомусь грубим, прокуреним чоловічим голосом — і повітря оглушилося кількома гучними пострілами.

— Та ти чьо, Лєший, какова хуя? То ж цивільний.

— А хуй іх разбєрьот. Щас сдаст, падла, потом хуй вибєрємся отсюда.

Тарнавський дивився перед собою і не міг зрозуміти, звідки ці голоси. Все, що він бачив — чорний пес, який дивився на нього, смиренно і строго, просто перед входом на маяк, оберігаючи підступи до нього. Тарнавський раптом перевів погляд на пальто. На грудях, там, де серце, розпливалася мокра пляма. Макс приклав руку до місця укусу і зі здивуванням побачив, що рука стала червоною.

— Блек дог, ред хенд, — сказав він вголос, пригадуючи назву туру «Придурків», і раптом відчув, як сильно скучив за ними.

Біля маяка, десь ніби по інший бік реальності, почулося ще кілька вистрілів, і Максові здалося, ніби чорний пес вкусив його ще кілька разів, але вкусив обережно, з пошаною, просто тому, що повинен був. Тарнавський відчув, як ноги, м’які від випитої горілки, самі собою підгинаються, і він осідає на землю, поволі, гідно, нікуди не поспішаючи і не боячись тепер нічого в світі, готовий пролежати біля маяка на прохолодному піску, перемішаному з мушлями, до самих сутінків, милуючись стрімкими білими обрисами будівлі, милуючись ясним, глибоким небом, яке ставатиме поволі фіолетово-­золотим, наче фрески в Софії Київській, вдивляючись у зорі, що будуть тут розсипатися незліченним небесним піском.

Десь зовсім близько чутно було звуки перестрілки, і, здається, навіть краєм ока Тарнавський, вдивляючись у небо, бачив людей у камуфляжі, що стріляли кудись услід собаці, який його вкусив. Макс раптом зрозумів, що та повість, яку він так намагався написати в Києві, нарешті повністю склалася. В ній повинні були бути такі чудові, веселі придурки: Рибка Поньо, Довгий, Хесус і Назік, але насамперед вона мала бути про Алісу. Ось що мало бути в цій повісті — кілька непов’язаних між собою людей перетинаються, аби стати свідками чуда. І ця весна тут, в Маріуполі, Аліса, ця Вербна неділя перед Новим роком — хіба ж не чудо? Безсмертя Великодня, зростання духу і плоті — хіба не чудо?

— Максе, — здається, чув він голос Аліси, і її обличчя, червоне від сліз, схилялося над ним. — Максе, ти живий?!

Він спробував погладити Алісу по щоці, але чомусь уже не міг підняти руку, тому просто усміхнувся.

— Це ти насправді вкусила мене, — сказав він Алісі з вдячністю і великою любов’ю і не зміг договорити слова, тому що неба в очах ставало все більше. Саме так і мала б закінчуватися ця його остання повість. Головного героя випадково вкусив би здичавілий собака, і всі б гадали, що в нього — сказ, але насправді герой був би незаразним. То просто була любов. Від самого початку то була тільки любов.