Там, де вітер

Задовбаний життям письменник виходить на трасу, щоб хіпанути своєю старою задницею

Сніг і справді посеред ночі припинився. Однак під ранок температура піднялася вище нуля, і все місто потонуло в густому, непроглядному тумані, в якому тільки й можна було розібрати, що згасаючі перед світанком ліхтарі й непевні обриси рекламних щитів та сусідніх висоток. Скрізь було чутно, як голосно скрапує по бляшаних підвіконнях тала вода. Рухатися у такому тумані по вулицях, засипаних снігом, вдавалося, орієнтуючись здебільшого на чорні клапті землі поверх місць, де проходили підземні теплотраси.

У густій молочній імлі Тарнавський повільно брів через по-п’ятничному ожвавлений Поділ, переповнений автівками, що сліпили очі увімкненими протитуманними фарами. Він човгав розкислою сніговою квашею під ногами кудись у бік Набережно-Хрещатицької, куди вів навігатор на мобільному, залишаючи позаду няшні райончики з теплими, за­по­вненими відвідувачами ресторанчиками, провадячи Макса в малолюдні квартали, що вже впритул сусідували з негостинною промзоною, розтягнутою вздовж Набережно-Лугової, з її велетенськими, скраденими туманом обрисами фабричних будівель, з нескінченними рядами СТО і автомийок, з обписаними графіті бетонними парканами, що ледве проглядалися у щільній сірій мряці.

У барі «Нора» о дванадцятій дня, не рахуючи бармена, був лише один відвідувач. Бар щойно відчинився, і самотній відвідувач у темних, надійно пропахлих потом і сигаретним димом глибинах бару сидів за шинквасом з келихом пива — молодий хлопець з довгими, зібраними в пучок дредами, дрібним, трішки наче як скошеним підборіддям і в окулярах. На хлопцеві була зачовгана шкіряна куртка, поверх якої на спину звисав каптур теплої «кенгурушки».

Макс присів біля хлопця, оцінююче окинув молодика поглядом і взявся вивчати меню. Хлопець, у напівтемряві упіймавши на собі погляд Тарнавського, прикрив обличчя долонею, як у шпигунських фільмах, щоб його не випасали іноземні агенти, і з-під долоні обережно позирав на Тарнавського.

— Що в них тут є безалкогольного? — спитав Макс уголос, не то у хлопця, не то сам у себе. Грав негучно якийсь блюз. Позаду нього на голій цегляній стіні, фарбованій начорно, мигав синім і червоним неоновий напис «NORA», кидаючи кольорові рефлекси на майже позбавлене вторинних сексуальних ознак обличчя дредастого.

— Бери морс, мужик, — загиготів хлопець, по-гороб’ячому втягуючи шию в куртку.

Тарнавський глянув на хлопця, а потім знову в меню.

— Капучино з молоком, будь ласка, — він із легкою огидою відклав меню і поглянув запитально на бармена.

— Правильно, — погодився дредастий, хоча його й не питали. — Більше рок-н-ролу.

Бармен у фартусі (такий же молодий, як і Максів сусід) мовчки повернувся до блискучого кавового автомата, і вже за секунду під його руками щось задеренчало, зашипіло парою і забулькотіло.

— Важко після вчорашнього? — спитав Макс у дредастого, розвернувшись упівоберта, раз уже тому так кортіло поспілкуватися.

— Не питай. Їбошили до третьої ночі, а потім до п’ятої ще бухали з пацанами. І дівчатами, ясна річ. Ми ж інтєлігєнтні.

— Граєш у групі?

— Так, увлєкаюсь, — гигикнув дредастий і знову жадібно припав до пива. — Нічого серйозного. Рок-н-рольчик. Хотілося б, конєшно, чогось більш гардкорного. Але в друзяк басист захворів, попросили підмінити.

— Що за група?

— «Придурки». Може, чув таку? «The Morons», — копіюючи акцент диктора «Бі-Бі-Сі», зі стриманим апломбом промовив дредастий і зловісно витріщився на нього.

— Здивований, що їх ще взагалі хтось знає, крім мене, — підняв брови Макс. — Я відучора їх фанат. Заочно.

— Придурок — це, за шкалою інтелекту, трохи краще за імбецила і вдвічі краще за повного ідіота, — пояснив дред, відставивши зловісний погляд і поправивши на носі окуляри, що зблиснули тьмяним світлом підсвічених полиць з алкоголем.

— Скромні діти. Мені нравляться. Даже репетицій нам не понадобилося, так як грають вони все в ля-мінорі, правда, ету музикальну тайну їм ще тільки предстоїть узнати одного дня.

Рибка пирснув сміхом з власного жарту.

— Я їх, правда, трохи опасаюся, коли вони вип’ють, — тоном, що вселяє довіру, додав він.

— У мене з ними зараз зустріч має бути.

— О, — дредастий здивовано підняв брови і все його дрібне, втомлене вчорашнім буханням і їбошенням допізна обличчя перемінилося і засяяло: — Так ти той пісатєль, що Аліса хотіла уламати поїхати з ними?

Дредастий знову малоприємно загиготів, пускаючи слину.

— Макс Тарнавський.

— Рибка Поньо, — протягнув йому худеньку і суху, як у горобчика, руку, дредастий.

— Обалдіти як екстравагантно, — промовив байдуже Макс, випроставши плечі та сівши на табуреті за шинквасом рівніше. Бармен поставив перед ним капучино з пінкою. — Я думав, Рибка Поньо — це вона?

— Була вона, став він, — загиготів дредастий.

— Ось кориця, — бармен підсунув Тарнавському баночку з прянощами і горнятко із запакованими у паперові стіки цукрами.

— Ні, дякую, — скривився Макс. — То ти знаєш Алісу?

— Ще б її не знати, — гигикнув Рибка Поньо і сміливим ковтком майже осушив свій келих. — Так ти, значить, вирішив тряхнути своєю старчєскою жопою і вийти на трасу?

Макс, стримуючи роздратування, виклав перед собою на шинквас пачку цигарок і дістав одну.

— Вона в мене не така ще й старчєска.

— А яка? Ще ого-го? — пирхнув Рибка, беручи і собі одну сигарету. — Нормальні серйозні мужики в твоєму віці або двігаються «чорним», або сидять на «синьці» і рубають бабло в дорогих журналах. Або викидуються з вікна, як Жиль Дельоз. Або переходять з першого і другого до третього.

— Сорян, я все це вже перепробував, — відчуваючи наростаючу втому від співрозмовника, озвався Макс і підкурив сигарету. — Крім останнього.

— У тебе ще є час все обдумати... — поглянув на нього поверх окулярів Рибка. Свою сигарету він підкурювати не спішив і заклав її за вухо. — Так ти абстинент?

— В процесі самовизначення.

— І шо, хочеш хіпанути, щоб уточнити координати? Спробуй поміняти гендер. Кажуть, помагає...

Макс, відчуваючи, як втрачає терпець, розвернувся до Рибки, виклавши лікоть на стійку, і глянув на того згори вниз.

— Хочу написати охуєнний роман про життя сучасних молодих людей, ввійти в історію як геній української і світової літератури і заробити дохуя бабла.

— Нормальна тема, — погодився несподівано Рибка Поньо, знову втягнувши голову в плечі і, можливо, вперше з моменту їх зустрічі не знаючи, що б сказати такого дошкульного. Допив пиво та втер губи від піни. — А от, кстаті, наша королєва. Перша леді української контркультури...

— Привіт, Жора! — з дверей, що, прочинившись, впустили трохи денного світла і свіжого повітря, прокричала Аліса. Вона легко, ніби була тут сто разів, збігла по східцях у бар, на ходу знімаючи з шиї шалика і розставляючи руки для обіймів.

— Привіт, мала, — недбало привітався Рибка, розвернувшись до Аліси на табуреті, поки та обіймала і розціловувала цього чудила.

— Зря ти мені вчора не дала, кстаті, — з докором, сам смакуючи свої слова, додав він. — Для цього були всі благоприємні обстоятєльства.

— Знайшов дурних, — озвалась Аліса зневажливо, всідаючись біля Макса і стягуючи з голови важку шапку з помпоном. Щоки її пашіли свіжим рум’янцем. — Мені американо.

Бариста кивнув і знову повернувся до них спиною. Ще раз зафиркав, глушачи звуки блюзу і гудіння холодильника, кавовий автомат.

— Мала, не стримуйся, випий собі, — зміїно вигнувшись з-за Тарнавського, порадив Жора-Рибка Поньо.

— Ви вже знайомі? — спитала Аліса у Тарнавського і, мовби між іншим, дістаючи сигарети, нахилилася і швидко поцілувала Макса у щоку. — Привіт.

— Наполовину, — сказав Тарнавський, затягуючись сигаретою. — Я думав, це Рибка Поньо з мультфільмів Міядзакі.

— Це Жора з Воскрєсєнки. Геніальний басист. У нас захворів Андрюха, вчора чуть концерт не зірвався. Якби не я, взагалі весь тур би... провалився крізь землю.

«Провалився крізь землю». Тарнавський, ледь посміхнувшись, гмикнув. На душі почало робитися тепло і якось щемко, наче йому знову стало теж сімнадцять, і він висловлюється різними книжковими виразами типу «провалитися крізь землю» або (скоріше) «хай же йому грець» і, курячи свій перший «Житан», від якого кашель потім гірший, ніж від водорослевих японських папіросів-сан (пливи, пливи, недопалок, повільно вниз по канаві до самого океану), уявляє себе героєм прози Кортасара, виліпленим зі слів, запозичених у журналі «Всесвіт».

— Класно вчора смалили, — сказав Жорж.

— Жора погодився поїхати з нами в тур, — пояснила Аліса, повернувшись до Макса із незапаленою сигаретою, і він підніс їй вогню.

— То це ваш новий басист? — спитав Тарнавський. — Рибка Поньо?

— Прикинь? — усміхнувся Жорж, покосившись на нього. — Ето судьба.

Тарнавський ковтнув гіркого капучино. Офігенно, Максе. Десять днів із компанією малоліток. Втім, Жорж виглядав старшим за Алісу мінімум років на десять.

— Так що все в силі, — провадила далі Аліса. — Зараз прийде решта пацанів. Я їм всім дзвонила, вони ще відсипаються після вчорашнього. Завтра у нас перший концерт у Чернівцях.

— Ти типу їх менеджерка?

— Я їх агентка, — з гордістю в голосі відповіла та.

Двері в «Нору» відчинилися знову, впускаючи ще трохи холоду й сирості з вулиці, і в бар ввалилося кілька хлопців, з вигляду геть зовсім школярі.

— Хеллоу, народ! — зіскочивши з високого табурета, кинулася їм назустріч Аліса. — Дивіться, це Макс Тарнавський! Він їде з нами!

Хлопці — їх було троє, і вони по черзі обійняли Алісу — без особливого ентузіазму, невиспано мружачись, зміряли Тарнавського поглядами.

— Бляха, мені би щось пожерти, я навіть не встиг нічого закинути, — сказав один, високий і тілистий. В голосі його не чулося жодного трепету перед великим Максом Тарнавським. Та й навряд чи він знав достеменно, хто це.

— Хесус, у нас бабок по нулях, — спинив хлопця інший, нижчий і худенький. — В Чернівцях поїсиш. Якщо заплатять.

— Оце організація, да? — перевівши хитрий примружений погляд зі школярів на Тарнавського, сказав неголосно Рибка. — Я вже предвкушаю ці незабутні враження. Тобі ніколи не засовували в анус гриф від бас-гітари? Я думаю, ця поїздка може бути даже інтереснішою в плані нових відчуттів.

Бармен налив Рибці ще пива.

— У мене є бабки, — озвався раптом Тарнавський. — Я ставлю. Тут є якась жрачка?

— Яєшня з сиром, — знизав плечима бариста. — Тости можу зробити.

— Прекрасно. Ти будеш щось? — звернувся Макс до Жори, стараючись присмирити в собі чергову хвилю неприязні до цього персонажа.

— А можна мені червоної риби? — поцікавився той, гигикнувши. Тарнавський зауважив за Жоржем малоприємну звичку пускати нитки слини під час сміху.

Бариста заперечно похитав головою. У цій прокуреній, пропахлій потом темряві із чорними цегляними стінами, що відблискували червоним і синім неоном, могли існувати лише вчорашні черстві сендвічі, прогірклі капкейки і пересмажені яєчні.

— Ну тоді мені те саме, що і всім. Треба усмиряти плотські бажання, — сказав Жорж, злазячи з табурета і стараючись при цьому не розплюскати по-другому колу наповнений келих з пивом. — Може, нам перейти у це затишне бунгало під кипарисами?

Із цими словами Рибка перший рушив у кінець залу, де під неоновим написом «NORA» стояли два диванчики, розраховані на більшу компанію.

— Тоді всім по яєчні і тости, — сказав Тарнавський до бармена і, важко ступивши із високого табурета на землю, послідував за товариством до спільного столу.