Казки для грифельної дошки

Провівши хлопців, Аліса і Тарнавський, лякаючи своїм виглядом перехожих, поїхали на автовокзал, де, купивши води і крекерів, сіли на бусик-«спринтер» до Маріуполя.

Їхали спершу мовчки, поруч, на останніх сидіннях, притулившись плечем до плеча. Похмуре небо у вікні, напівприкритому шторкою, знову засівало снігом. До Нового року залишалося буквально кілька днів, і від цього чергового очікування змін, Різдва, народження Нового у Тарнавського знову стягувалися у жаркий морський вузол нутрощі.

Говорити про щось серйозне, окрім «Подай мені крекери» чи «Дай ковтнути води», не наважувалися, та й не було потреби. Вони наче дуже довго впродовж туру грали певні ролі, вдавали когось із себе, ким не були — бо того вимагало оточення, ситуація, друзі. А тепер, нарешті, могли бути собою, і ця зустріч одне з одним, практично оголеними, ошелешувала.

Поки вони їхали, Тарнавський, можливо, вперше за весь цей час поїздки, відчув себе поруч з Алісою легко, вільно.

Думки його раз за разом поверталися до вчорашньої події. І важко було сказати, до якої саме, бо всі вони були міцно зав’язаними одна на одну: те, що ветерани прикрили Макса; те, як він втратив обличчя, зірвавшись в істерику зі сльозами, перед тією безіменною жінкою-адміністратором; врешті, напад хлопців у масках, побиття, сльозогінний газ і чорнило.

Коли вже почало сутеніти і за вікном повисла невизначена сіра мла між днем і ніччю, заповнена засніженими приміськими пейзажами, Тарнавський наважився сказати:

— Я насправді тепер не знаю, хто я. Я точно вже не письменник. Не Макс Тарнавський. Не той, кого я із себе вдавав. Але я не знаю, хто я.

Аліса, нічого не кажучи, лиш поглянувши Максові в очі, мовчки взяла його за руку. Долонька у неї була невеличкою, холодною, вогкою. Давно вже ніхто не тримав його ось так за долоню.

— У мене всю дорогу, поки ми їхали з нашим туром, була одна фантазія, — сказав він. — Розказати тобі?

— Давай, — кивнула Аліса.

— Я фантазував собі, що я, насправді, пішов на фронт разом з призовниками і що мене привалило уламками стіни від мінометного удару, і я зараз лежу серед цих уламків і помираю, а на очах у мене прилад нічного бачення, який я не можу зняти. І все те, що зі мною відбувається, все наше знайомство від самого моменту зустрічі в піцерії, вся поїздка, всі наші пригоди — це все просто мої галюцинації перед смертю. І я постійно бачу скрізь це зелено-чорне світло нічного приладу і відчуваю в грудях осколок шрапнелі, і відчуваю задуху, тому що мене привалило стіною, а сам я в якійсь обстріляній школі десь в Краснокам’янці чи Адвіївці, і все, що я відчуваю в останні секунди життя, воно все виростає у таких химерних персонажів. Рибку... Довгого... Мітю... Дядю Колю... Зрештою, ти не знаєш, хто такий дядя Коля, я ще розкажу...

— А може, це не галюцинації? — спитала обережно Аліса. — Може, це просто паралельні життя?

— Може, і паралельні життя, — задумливо кивнув Тарнавський. — І залежно від того, який я зроблю вибір зараз, таким буде моє подальше життя. Можливо, я прокинуся в окопі. Може, в себе в квартирі. Може, буду Максом Тарнавським далі. А може, буду якимось безсовісним чуваком десь на районі... Знаєш, як у єгиптян? Стоїть Анубіс з терезами в руках і зважує твою душу. Страшний останній суд.

— Так, а за що судять? — спитала вона якось дуже по-дорослому.

— Не знаю, Алісо, — сказав Тарнавський, і відчув, як мимоволі на очі знову навертаються сльози. — В тому-то й річ, що не знаю.

На хвилину вони замовкли, і Аліса міцніше стисла його долоню.

— Не можна судити людину за те, ким вона була, — сказала Аліса тихо. — Це нечесно. Кожен старається, як може.

— В тому-то й річ, — озвався він. — Судять не за те, ким ми були. Судять за те, ким ми не були.

Макс не стримався і відчув, як сльоза покотилася по його щоці.

— Не бійся, — сказала Аліса. Вона заглянула Тарнавському в очі і обережно обійняла його. Тарнавський безсило піддався, опустивши голову їй на груди, відчуваючи, як сльози самі течуть, капаючи їй на шерстяну блюзку.

— Не бійся, — повторила вона, пригортаючи його голову до себе міцніше, цілуючи у скроню, доросла жінка, яка тримала на руках дитину. — Я буду з тобою поруч. Завжди.


***

Пізнього вечора вони приїхали в Маріуполь на автостанцію, і Аліса сказала, що тут можна було б зупинитися в недорогому готелі «Турист». Була вже глупа ніч, коли вони зайшли у великий супермаркет — один з небагатьох, які залишилися тут після 2014-го року, коли почалася війна і більшість національних торгових мереж виїхали з міста, віддавши його кільком місцевим фірмам.

О цій порі супермаркет стояв практично порожній — де-не-де лиш ходили люди з помаранчевими кошиками в руках, і тинялися перед виходами охоронці. Довгі стелажі з продуктами під яскравими, сліпуче-білими лампами денного світла здавалися особливо холодними і безжиттєвими цієї ночі. Гуляючи поміж рядів, вони брали із собою те, що Аліса хотіла завезти бабці в Каштанове: рибні консерви, згущене молоко, шмат твердого сиру, лимони, вермішель, олію, чай і таке інше. Гори овочів і фруктів, між яких їм доводилося знову і знову проходити повз, здавалися їм зробленими з пластику: велика зелена, жовта, червона паприка, червоно-жовті яблука, лотки з корольком, ящики бананів. А ще далі — коробки з печивом. Все це яскраве, але позбавлене відчуття реальності свято кольорів здавалося Тарнавському зараз лише ілюзією — метафорою всього його життя, освітленого холодним, рівним електричним світлом.

— Давай щось візьмемо собі на вечерю? — запропонувала Аліса, поглянувши на Тарнавського, як на давнього друга, якого вона знає тисячу років. Виразні темні очі, гострий носик, акуратні, ніби намальовані губки. Тарнавському захотілося поцілувати її, але він стримав себе.

Вони взяли із собою в готель великий шматок пармезану, ще гарячу чіабату в коричневому папері, банку оливок, пляшку вина. Коричневий папір, в який був загорнутий гарячий хліб, особливо вразив Тарнавського — він ніяким чином не асоціювався із цим відчуттям присутності війни, яке супроводжувало Макса, відколи він виїхав з Кривого Рогу.

Аліса зупинилася біля кавового автомата, замовляючи собі капучино і кілька солодких випічок на ранок, а Тарнавський заворожено розглядав чорну грифельну дошку, розмальовану білою крейдою якимось місцевим художником — такі дошки із замислуватими малюнками і написами часто виставляють десь біля власної випічки чи біля відділів з вином. Ця ж дошка була справжнім шедевром — на ній було зображено все: вино і кава, будинок з димарем і сніжинки, різдвяні дзвіночки і ялинки, санки і цукерки.

— Потрясно, — заворожено дивився Тарнавський на цей малюнок. Він теж був про його життя — сьогодні є, завтра зранку зітруть вогкою губкою і намалюють щось нове.


***

Готель «Турист» був не найгіршим місцем для ночівлі. Кілька військових в камуфляжі, які, видно, дислокувалися тут, о цій пізній порі ще стояли на порозі готелю і курили, тихо про щось перемовляючись.

Їх з Алісою номер був на третьому поверсі, в глибині одного з нескінченних коридорів, які й утворювали весь цей готель. Номер був невеликий, із двома ліжками, зате в ньому була ванна, яку можна було наповнити гарячою водою. Вони виклали всі продукти на стіл.

— Мені треба покупатися, — сказала Аліса, глянувши на нього своїм темним, непроникним поглядом.

— Звісно, — кивнув Тарнавський і вийшов з номера, аби пройтися порожнім готелем. Довгі, лиш де-не-де освітлені коридори були лункими і безлюдними. Він знав, що має зробити ще один дзвінок сьогодні — важливий дзвінок. Дістав слухавку і набрав Яніну.

— Алло? — прозвучало сонне Янінине на тамтому боці. — Тарнавський? Що сталося? Ти хоч там живий?

— Живий, живий, — заспокоїв він Яніну.

— Ти хоч знаєш, котра година?

Тарнавський посміхнувся. Яніна була у своєму репертуарі.

— Послухай, — сказав він Яніні. — Я телефоную тобі подякувати.

— Тобто? — насторожилася вона. — Тарнавський, ти випив?

— Я випив позавчора, і відтоді тверезий, як шкельце, — признався Тарнавський. — Знаєш, я от зараз поїхав у Маріуполь...

— Куди? Що ти там робиш? — перебила Яніна. — Ти досі з тими дітьми?

— Я хочу піти в армію, Яніно. Як тільки повернуся з Маріуполя. Може, навіть іще до свят. Піду в воєнкомат.

— Тарнавський, ти щось вживав? — ще більш стривоженим голосом спитала вона Макса.

— Так, — збрехав Тарнавський. — Я зараз на речовинах. Але, будь ласка, сонечко, не перебивай мене, дай мені тобі дещо сказати. Я тебе дуже люблю. Ти прекрасна жінка. Не знаю, чи ще є хтось такий пристрасний, як ти. Так, як ми з тобою кохалися, вже ніхто не зможе повторити. Крім того, з тобою завжди було весело. Я обожнював твоє почуття гумору...

Почувши звучання минулого часу, на протилежному кінці лінії могильно замовкли.

— І ще... Я хотів сказати, Янін, ти реально класно готувала «п’яну вишню», чесно, — сказав Тарнавський, стримавшись від смішку, тому що одночасно зі смішком могли бризнути сльози. — І тобі потрібен добрий чоловік. Який буде заробляти нормально. Більше, ніж твій тато, або хоча би стільки ж. Який буде мати сили жити поруч із жінкою, яка вже захистила свою кандидатську... Ти ж така розумниця... Але річ у тому, Янін, що ти не вмієш кохати, вибач.

Тарнавський зробив паузу, розуміючи, що перерізає зараз остаточно ті лінії, які пов’язували його з Яніною. Вона могла витримати будь-які слова, окрім тих, які Макс говорив зараз.

— Ти не вмієш кохати. Та, головне, я також не вмію кохати. А без цього в нас нічого не вийде. Потрібно, щоби в парі це вмів принаймні хтось один...

У трубці звучала шалено дзвінка тиша.

— Вибач, що все так... — сказав Тарнавський і раптом роз’єднав зв’язок. Гулка тиша погано освітлених коридорів напала знову на Тарнавського, який вже, можливо, після цих слів не зовсім-то й був Тарнавським. Давно вже, власне кажучи, не був. І чи був він колись ним узагалі?

Загадковий хтось посеред готельного коридору дістав з кишені ще раз смартфон і, йдучи до номера по гасячій звуки килимовій доріжці, швидко написав ще одне повідомлення, Мартусі Дмитришин: «Дякую тобі щиро. За все». Затримавшись трохи біля вхідних дверей у номер, цей таємничий хтось у чорному пальті із зарослим щетиною обличчям видалив сторінку Макса Тарнавського назавжди. Потреби в ній не було, адже такої людини вже не існувало.


Казка для грифельної дошки

«Уяви собі, що весь наш світ — намальований на чорній дошці білою крейдою. Ось це ти, маленька Вертлява Білко, ось це я, Вождь Зламане Дерево. Ось тут стоїть вігвам».

«У цьому вігвамі живе Вождь Зламане Дерево? Він смішний. У нього ручки, як палички. І перо в голові».

«Так, Білко. А зразу за цим вігвамом, намальованим білим по чорному, є супермаркети, вулиці, перехрестя. З одного боку світу ростуть дерева і живуть білки. А з іншого боку світу йде війна. А над цим всім падають сніжинки».

«Вождю, а ми будемо їсти чіабату? І пармезан? І оливки?»

«Так, Білко. Ми розстелимо собі перед входом у вігвам, на великій квітучій галявині, шкіру бізона».

«Це колюча готельна ковдра».

«Це те ж саме. Шкіра бізона теж колюча... Ми сядемо перед вігвамом, переломимо хліби і сир».

«Смачно».

«Так, Білко. Це прерії. Знаєш, що таке прерії?»

«Розкажи мені, Вождю».

«Прерії — це те, що є поміж. Між Сходом і Заходом. Між днем і ніччю. Між явою і уявою. Між життям і смертю. Там живуть бізони, велетенські стада бізонів. Іноді над ними світить намальоване білою крейдою сонце, іноді падає намальований білою крейдою сніг. Прерії — це там, де вітер».

«Я можу зайти погрітися у твій вігвам, Вождю?»

«Заходь, Білко. Але залиш свою шкірку біля входу, щоб я тебе міг побачити в людській подобі, як жінку».

«Ось я, залишила свою шубку. Тепер я людина».

«Тепер ти ковдряна людина?»

«Так».

«Дозволь мені побачити ту, хто живе всередині».

«Заходь».

«Я хочу торкнутися твого тіла, ковдряна людино, намальована білими лініями на чорній дошці».

«Торкнися, Вождю, намальований лініями на чорній дошці».

«Чому в тебе мокрі очі, ковдряна людино?»

«Мені страшно. А чому в тебе мокрі очі, Вождю?»

«Мені теж страшно».

Торкатися тебе. Відкривати тебе з-під покриву ковдряної людини, мов землю з-під снігу. Відчувати, якою стає вологою шия, коли ти притуляєшся до мене своїм заплаканим обличчям, наче відкриватися холодним весняним дощам, виходити посеред зливи ранньою, холодною ще весною. Торкатися твоїх гарячих стегон, наче бігти стадом буйволів по африканських рівнинах.

Крихітність твого єства схожа на крихітність космічних світил супроти нескінченності всесвіту, її хочеться берегти у долонях, аби зберігати її світло. Відчувати гарячу вогкість того, як розкриваєшся ти назустріч — дорослішати, відчуваючи бездонність життя, можливість розділити його невичерпність з кимось поруч. Відчувати запах твоєї жіночності, щедрість твоїх соків, торкатися твоїх отверділих, наче коралове кармінне намисто, вершечків грудей, усвідомлювати, як глибоко ти мене можеш впустити всередину себе, як широко ти здатна розкритися мені назустріч, як космічно вкривається твоя шкіра сиротами, коли ми починаємо рухатися в єдиному ритмі — наче ставати жертовним вогнем, горіти язичницькою ватрою, віддзеркалювати в собі зоряне небо, віднаходити в надрах плоті священне тіло, яке перестає бути сковане рамками простору, часу, яке починає жити скрізь, завжди, в кожній історії, в кожному героєві, кожній героїні, жити за допомогою пам’яті, стає суттю пам’яті, завмирання й трепет перед всепроникністю, велетенською ризомою всесвіту, частиною якої раптом стаєш ти і стаю я, частиною якої завжди є всі ми.


***

Коли Аліса заснула, Тарнавський тихо встав з ліжка, одягнув спідню білизну, штани, футболку і сів за стіл, увімкнувши невелику лампу. Він дістав записник і став дописувати, обережно, по слову дістаючи із себе речення, останню новелу. Всього їх вийшло дев’ять, і, поки на вулиці підіймався світанок, Тарнавський дописував останню, яка так і мала називатися: «Аліса».

Загрузка...