Там, де вітер

Ето

Крізь вікна кімнати в гуртожитку гімназії проходили товсті косі промені полуденного травневого сонця. Вікна були відкриті навстіж і в кімнату разом з поривами теплого вітру раз за разом долітали травневі аромати. В них були і нотки наближення екзаменів і ЗНО, і відзвуки близького випускного, і шаленої свободи літа, і розмитої тривоги — це був останній рік школи. Далі в житті мало здійснитися щось інше. Велике і значне.

Не маючи слів для того, щоб описати хвилювання, яке справляли на нього ці аромати, Назік називав їх одним словом: «Ето».

Назік лежав у кімнаті на застеленому ліжку, заклавши руки за голову. Він думав про синтезатор «Ямаха» в магазині «Трембіта». Якщо попросити продавця, він може ввімкнути його і дозволити трохи пограти на ньому. В сусідній кімнаті, 203-й, на всю горлянку хрипів Діммі Боргір. В їхній кімнаті було тихо. Але в його голові крутилася пісенька «Мертвого півня». Вона була наче про їхній гуртожиток: «Я підіймаюсь на поверх третій, я відкриваю друге вікно. І перше, що я побачу, то буде воно — «Ето».

— Ти не йдеш на контрольну? — спитав його сусід по кімнаті. Він тримав вже у руках конспект з фізики, пенал і задачник Римкевича.

— Мені Алексейчук автоматом одинадцять поставив, — відповів Назік і, не підіймаючись з ліжка, глянув у вікно. Там, за вікном, щось загадкове жило щебетом птахів, пульсувало колиханням тополь, вкритих листям, яке, залежно від керунку вітру, ставало то зовсім сірим, то раптом тьмяно-зеленим, пекло нестерпним жаром травня. Якась єдина хвиля, від якої колишеться цілий світ, входила і в нього теж.

Сусід вийшов, а Назік ще якийсь час лежав нерухомо, дивлячись у вікно. «Ето».

Щось відбувалося з ним. Щось гарне, чого він ще сам не міг зрозуміти. Ніби після років темноти раптом настало світло, і якась добра сила увійшла в його життя. Фізик, який за першу чверть у дев’ятому класі поставив йому сім балів, зараз поставив одинадцять автоматом за участь у обласній олімпіаді. Він написав на відмінно ще кілька контрольних. Легко, мовби то і не він, а хтось замість нього. Від цього в серці народжувалося щемке відчуття радості і навіть вдячності. Ніби він всього цього не заслуговував, а воно все одно ставалось.

Задзвонив дзінок на урок. Музика в 203-й стихла. Полежавши ще трохи, Назік встав і, накинувши куртку (вона була завелика, як і більшість речей, які йому перепадали; його обличчя, як завжди, здалося йому надто дитячим; але, здається, це все скоро мало закінчитися також), пройшовся прохолодними порожніми коридорами, тінистими і лункими, котрі перетиналися проміжками світла — сліпучих товстих прямокутників, що сліпучими плямами падали на облізлий старий паркет. Навіть в цьому візерунку світлих вікон і темних сходових прольотів можна було впіймати те саме відчуття. Свободу? Ні не свободу. Радість? Ні, не радість? Красу? Ні, не красу. «Ето».

Він вийшов до великого парадного входу, залитого сонцем. Вдихнув на повні легені смачне, солодке повітря. Все подвір’я навколо гімназії затопила зелень, а з нею — якась невагомість. Ніби весь світ був лише декорації, а за ними сяяло щось справді грандіозне.

Назік повільно пішов від гімназії через зарослі яблунями двори на тролейбус. Проходячи передостанній двір, особливо сонячний і відкритий, він побачив Ніну. Вона сиділа на дитячому майданчику на гойдалці, поволі гойдалася і їла морозиво.

— Ти не на контрольній? — здивувався він, підійшовши до неї. В пісочниці поруч лежало забуте зелене відерце.

— Мені теж автоматом поставили, — скло в її окулярах блистіло проти сонця. В її очах стрибали веселі бісики. — Ти в центр?

Зі своєю короткою зачіскою вона була схожою на русявого хлопчика. Коли Ніна усміхалася, на щоках у неї з’являлися ямочки. На Ніні була біла чоловіча сорочка. Але сама вона статурою скидалася на маленького горобця.

— В «Трембіту», — сказав Назік, роздивляючись її. — Ти теж?

— Покатай мене, — попросила вона кокетливо, коли з’їла морозиво, і він трохи погойдав її.

— Сядеш до мене? — спитала вона, і він втиснувся на гойдалці біля Ніни. Вони зустрічалися з Ніною в десятому класі. Але потім щось пішло не так. З нею зустрічався Рижий з 11-А, але, здається, вже не зустрічається. Ніна була ок. Вона була невід’ємною частиною цього Всесвіту, що існував виключно для тих, хто отримав автоматом «відмінно» з фізики. Так і мало бути, що вони зустрілися.

Ніна сором’язливо потупила погляд, коли він сів поруч. Колись, коли вони зустрічалися, Ніна хвилювала його. А тепер була просто... ну, як друг. З нею було спокійно. Він подивився на неї, в її чисті, карі очі, лукаві і насмішкуваті. Не знати як, та вони почали цілуватися. Хоча не говорили одне одному ні слова. Вони цілувалися з язиком, чого не робили навіть тоді, коли зустрічалися. Він відчув язиком, що в Ніни дрібні рівні зуби. Здавалося, часу не існувало.

Поцілунок перервався так само несподівано, як і почався.

— Поїхали в центр? — спитав він, ніби дивлячись на себе зі сторони.

Ніна простягнула йому руку, щоб він допоміг їй підвестися, і вони, сплівши долоні, пішли на тролейбус, не криючись, не побоюючись, що хтось із однокласників їх застукає. Тепер це не було важливим.

Вони сіли разом на «дев’ятку» і говорили всю дорогу, поки крізь залиті сонцем і захляпані ще зимовим брудом вікна тролейбуса минали пейзажі знайомих перехресть, будинків і магазинів. Він наполегливо розповідав їй про музику. Ніна розказувала, як вона ходить на французьку. Їхні історії йшли врізнобій, і Назік розумів це, але це не мало значення. Всю дорогу вони дивилися одне одному в очі.

Старе місто вражало монументальністю. Воно було ніби єдиним застиглим шматком часу, а травмаї, автомобілі, пішоходи — просто масовкою для відволікання уваги. Вони зайшли у прохолоду музичного магазину. В ньому були дуже високі стелі. Назік відчув, що в цьому місці він, можливо, по-справжньому починає відчувати себе самим собою. Кілька хвилин вони роздивлялися різні інструменти — це завжди цікаво, навіть коли ти не музикант. Та його манив куток, де на стоякові було викладено одразу три синтезатори.

Назік залишив Ніну саму роздивлятися саксофони і попросив у продавця дозволу на дві хвилини ввімкнути «Ямаху».

— Хочеш, я зіграю тобі щось? — спитав він у Ніни, коли та підійшла до нього.

— Давай, — сказала вона. У своїй білій чоловічій сорочці, така тендітна, делікатна і самовпевнена водночас, вона здалася йому дуже зворушливою.

Він узяв кілька акордів. Спершу пригадав класику із своїх шкільних академконцертів — Бетховена, Шопена, Ліста. Потім класику дворової академії — «Europe», арпеджіо з «Final countdown». А потім заграв своє.

— Ого, класно, — сказала Ніна. — А звідки це?

— Я це сам написав на цих вихідних, коли їздив додому. У батьків є піаніно.

— Круто, — Ніна сама пальчиком спробувала натиснути кілька клавіш.

Він усміхнувся і взяв ще кілька акордів, намацуючи шлях для мелодії. Продавець почав хмуритися і, вимкнувши синтезатор, прогнав їх.

— Який неввічливий, — обурилася Ніна, покосившись на магазин, коли вони вийшли на вулицю.

Вони зайшли у закавулок між двох будинків. Назік пригорнув її до себе і вони знову цілувалися, почергово притискаючи одне одного до холодної стіни. Тепер він зміг відчути її краще і поклав руку на талію. Коли вони втомилися цілуватися, Ніна схилила голову на його плече. Щокою він відчув її коротке густе волосся.

— Ми ж просто друзі?

— Звісно.

Далі Ніна сіла на свою 21-шу маршрутку, на Сихів, а він повільно пішов назад, на тролейбусну зупинку біля університету, але замість того, щоб сісти на тролейбус і поїхати до гуртожитку, просто сів на лавочці, а в голові у нього звучав «Мертвий півень: «Ти двері відчиниш і я побачу воно — «Ето»». Калюжі після ранкового дощу блистіли, наче розлита ртуть. Усе було відточеним, дзеркально-чистим — тролейбуси, люди, будинки, навіть бруд. Він сидів, не сміючи дихнути зайвий раз, не сміючи подумати зайвої думки, щоб не зруйнувати тієї краси, яка обіймала його. Яка робила з ним щось таке, для чого в нього не було слів.