Там, де вітер

Мистецтво стрибків з крижини на крижину

Пообідати, а точніше, повечеряти Тарнавському і «Придуркам» вдалося щойно після того, коли відіграв останній гурт — «Криваве весілля», і натовп бурсаків-неформалів почав потроху розсмоктуватися. Була без чогось одинадцята, коли у глибині залу звільнилося кілька столів, і всі вони — Довгий, Назік, Хесус і Рибка, Аліса, а також чудом вцілілі після сьогоднішного вечора смертників Алька і Жанет — усі разом (хоч, може, так і не планувалося, але вже так сталося) зібралися за одним столом біля дальньої стіни, прикрашеної головою лося, — в місці, яке відводять для найкращих клієнтів, де завжди затишно, достатньо тихо і достатньо вільно. Втомлений за вечір худорлявий офіціант приніс їм глибокі поливані глиняні миски з гарячим борщем і пампухами, і такі ж великі поливані миски зі знаменитою тутешньою картоплею зі шкварками та паруючими печеними ковбасками. Аліса пила, як сама не своя, і вже досить швидко набралася так, що почала говорити багато і голосно, і заразно, хоч і невпопад, сміятися. Десь такою ж за ступенем сп’яніння була й Жанет, але, на відміну від Аліси, яка, мабуть, напилася через стрес, у Жанет, як підозрював Макс, це вже було професійною звичкою. Йому стало дуже шкода цієї глибоко нещасної жінки, яка ще могла здатися цілком красивою, якби трохи змінила зачіску і макіяж, трохи менше курила сигарет і трохи раніше лягала спати. Дивлячись на Жанет у цьому стані, Макс розумів, що секс із нею тепер недопустимий з іще одного міркування — побачивши її голою, він міг просто розплакатись.

Однак Жанет, здається, була міцною конячкою і просто так її життю було не взяти. Тарнавський пригадав її військову куртку, як міцно Жанет тримала кермо свого бусика і те, як мотиляла головою під час виступу «Блайнд Сканк» — і подумав, що в неї однозначно є надія.

— Пане Танавський, — говорила Жанет трішки неслухняним язиком. — Ви нас усіх тут врятували, реально.

Потім ковтала ще коньяку і додавала:

— Якщо що, у мене вільний диван вдома. Я цілком серйозно. І у ванній гарячий душ.

І миттю пригадувала собі:

— Але є кіт, а ви не любите котів...

Макс на це тільки посміхався, рвучи пальцями просотаний часниковою поливкою пишний пампух і заїдаючи його ще одною ложкою борщу. «Придурків» уже по-справжньому попускало. Навіть Рибка дедалі більше приходив до тями. На пропозицію Аліски випити пива, відмовився жестом істинного абстинента.

— Ні, я тільки водичку сьогодні, як пан Тарнавський, — сказав Жора категорично, так, щоб Тарнавський зумів розчути у цій фразі легку пародію на Жанет, що, звісно, не могло не викликати в нього усмішки у відповідь. Рибці було погано, але він стоїчно сидів разом з усіма за столом, навіть не намагаючись щось покласти до рота.

— Молитва і піст, — повторював Жора скорботно і з гідністю, тоном справжнього аскета.

Близько першої ночі їх трапеза закінчилася, і атмосфера, що повисла в клубі, почала навіть імпонувати Максові — таке собі монотонне занудне безсоння, схоже на справжню прозу, яку творять великі класики. Майстри слова рухаються в своїх текстах настільки великими інтервалами думки, що рядовому, нетренованому читачеві стає важко доплисти від одного сплеску ясності до іншого. І ця пауза між двома берегами — ця безсонна, покрита потрісканими дрібними капілярами і мікроскопічними крововиливами проза нинішнього вечора, починала Тарнавському подобатися. Врешті, стало вже без різниці, будуть вони спати сьогодні чи зразу поїдуть з клубу на вокзал, знайдеться десь хвилина подрімати, чи, може, треба буде протриматися солдатиком аж до завтрашнього концерту. Мабуть, це, Максе, і називають свободою справжні волоцюги, вже не знаю, дгарми чи не дгарми — ніч під зірками, день біля моря, ніч у вагоні, день у дорозі.

У цьому вечорі однозначно була краса. І що менше Тарнавський намагався її контролювати, то непідробнішою вона ставала. У Макса були гроші, щоб їхати у наступне місто. У нього, чорт забирай, завтра буде невеличке заняття онлайн з його першою в житті ученицею. То, може, все, врешті, не так і погано?

Тютюновий дим у залі практично розвіявся, а світло рамп над сценою вимкнули. Гучність музики зменшили, щоб не жалілися сусіди, і врешті, в залі клубу «Качка» стало легше перебувати фізично. Близько половини другої ночі, коли лишилося лише дві чи три компанії, офіціанти стали перевертати стільці і виставляти їх на столи догори ніжками, щоб можна було підмести підлогу. Тарнавський подивився на обличчя п’яної Аліси, що сварилася з протверезілими уже Довгим та Назіком, на самозаглибленого і сповненого тужної мудрості Рибку, якого відпустили вже, здається, навіть його колеса і який наважився пожувати окраєць хліба, не боячись зблювати, на сонну Алю, яка з усе тією ж сором’язливою, вдячною усмішкою цілий вечір дивилася то на Жанет, то на Тарнавського, то на «Придурків», і відчув, що немає слів, які можуть пояснити цей світ і це, можливо, на краще. В цьому і полягав Максів власний шанс.

«Придурки» повернулися всією ватагою на квартиру близько другої — в час, коли, власне, луцькі готи були зайняті хаотичним бродінням по квартирі, викурюванням у кватирку останніх косяків і збиранням своїх речей під, до власної честі, не надто гучно ввімкнений блек-метал з чийогось телефона.

— Отакої, — міг лише сказати Тарнавський, поповнюючи свою колекцію рідковживаних фраз.

— Покой нам только снітся, да? — розуміюче, змовницьки вийшов у нього з-за спини Рибка. — У мене є ще кальоса, можу поділитися. Дуже заспокоюють. Я прямо досі спокійний, як удав.

Макс зміряв Рибку поглядом. Жора тримався на ногах усе ще дуже невпевнено.

— Я йду на кухню спати, — сказав він Рибці, втім, ці слова були абсолютно порожнім звуком. Готи збирали свої музичні інструменти, мотаючись то на кухню, так, наче забули там пів оркестру, то у ванну, де одна із пишногрудих готес в дусі вечірнього бенефісу «Придурків», блювала — при чому, як спокійно зауважив Тарнавський, блювала не в унітаз (і Макс її розумів, пахло з унітаза не найкраще), а просто у ванну, в якій Тарнавський планував прийняти принаймні розслабляючий душ. Інша готеса їй асистувала. Ніхто з чоловіків цим явищем не переймався і не цікавився — схоже, це і називалося бути дорослим, мати досвід концертних турів, бути, врешті, чорт забирай, відповідальним і зібраним, готовим у потрібний час бути на автостанції, звідки їхатиме ваш нічний автобус. Тарнавський безсило сів на табуретку біля відчиненого навстіж вікна (там, у чорноті неба сніг, здається, завмер, вичікував, коли знову почати розсипати на землю свою пеленаючу погляд магію) і все не наважувався зайти у фейсбук, щоб на власні очі прочитати те, про що йому розповіла сьогодні Марта.

А, зрештою, якого хріна? Макс подивився у відчинене темне вікно, з якого тягнуло холодом, а потім знову оцінив обстановку в квартирі. Нервозні, напружені тьмяні лампи в старих радянських плафонах жарили на повну. Половина третьої ночі — час, коли Тарнавський уже давно звик спати. Незнайомі люди шугали туди-сюди, ось, знову, ще вирішили випити кави, хоча, здається, хтось уже говорить, що пора викликати таксі. «Придурки», які, як Макс і підозрював, знову включилися в компрометуючі пропозиції луцьких готів і жваво обговорювали пропозицію затягнутися ще по хапочці, оскільки найстарший серед готів — той самий зловісний Саурон, добрий бородань у круглих окулярах і з цап’ячою борідкою — переконував, що найкращий спосіб остаточно попуститися від «молока» — це викурити ще дешечку трави, мовляв, мінус на мінус дає плюс, і, схоже, «Придурки» в це беззаперечно вірили. Але Аліса тепер, здається, надто п’яна, щоб мати можливість якось їх зупиняти, а ти, Максе, надто обтяжений життям, яке тягнеш на собі, замість того, щоб їхати на ньому верхи, як на коневі, огирові, на гарлеєві-девідсоні, на космічному скутері, на, врешті, крижині, що пливе через скреслий Дніпро, широкий і неозорий, і тобі треба конче на другий берег, але крига пішла, і тобі дали якусь палицю з гвіздочком на кінці, аби за її допомогою притримувати сусідню крижину, і ти можеш хіба ось так перестрибувати з крижини на крижину в надії дістатися до іншого берега буття, туди, де світло і чисто і де завжди наливають доброго бренді... чорт, ти ж не п’єш, одним словом, там завжди принаймні знайдеться для такого літератора, як ти, горнятко кави і чисте місце в затінку дерев, освітлених електричним світлом, навіть якщо навколо глупа ніч, тож поки тут, у квартирі панує повний хаос, чому б не наважитися розкрити груди на повну, щоб у них встрягли всі списи, впилися всі пращі долі, які вона тобі підготувала, чому б зараз не наважитися на цей стрибок у безодню — окей, хай не стрибок, принаймі погляд, млосний і нудотний, від якого ти, звісно, зійдеш потом і їдким малярійним проносом, але, принаймні, ти на малесенький крок зможеш відвоювати у цієї чорноти територію власної гідності?

Тарнавський дістав із кишені телефон, відчуваючи, як дрижать його руки і як груди йому вже й справді починають покриватися нездоровою пітницею, як починає калатати серце, варто лишень глянути на значок фейсбуку.

Давай. Роби крок.

Макс зайшов до себе на сторінку фейсбуку. Ага, ось ця стаття Хари. Диявольські пички гніву під нею, відстовбурчені вказівні пальці, як у глядачів гладіаторських боїв у давньоримському колізеї. Звісно, ти тут такий не один, але по тобі пройшлися добряче.

Макс почав гортати коменти. Більше ніж півтисячі. Холодні пальці смерті від недостачі слави, від підвищеного рівня зашквареності, від холестеринових бляшок коментарів, що впадали в око, від спазмуюче коротких реплік близьких (до вчорашнього вечора) друзів («н-да», «отакої», «тю», «так і знав»), від гострих електричних розрядів, коли Тарнавський пробігався поглядом по верхах усіх цих висловлювань, мов по дзвінкій поверхні якогось скляного саркофага (зробленого у вигляді смартфона, з підсвіткою всередині, так, аби було краще видно обличчя покійника), не припиняли стискати йому серце.

Ну, подивися в обличчя тому, хто лежить у саркофазі. Впізнаєш?

Так, Макс упізнавав. Йому раптом стало байдуже. Не те, щоб легше — просто перестало так сильно пекти і боліти. Просто якась частина Тарнавського померла і лежить тепер з посірілими запалими щоками в цій труні публічної опінії. І не те, щоб ця публічна опінія помилялася, і не те, щоб він сам мав якесь виправдання для себе. Просто це все стало раптом на кілька градусів менш важливо. Ну ось, тепер він персона нон-ґрата. Але де? У Києві? Де дев’ять мільйонів населення? У світі, який вміщає дев’ять мільярдів?

Звісно, звісно, Тарнавський насамперед мав би стати персоною нон-ґрата у власному серці. Але в серці у нього, натомість, замість бажання негайної екстрадиції винуватця, публічного покаяння чи ще якоїсь форми самобичування, була важка, густа печаль. Ця печаль була не про Україну, звісно, не про добродіїв на фейсбуку, але вона була такою інтенсивною і красивою у своїй безпросвітності, що Макс навіть зачудувався. Ця печаль не звинувачувала його ні в чому. Навпаки, вона давала Максові якийсь зовсім інший шанс. Пов’язаний не з розкаянням, і не з самопокаранням, а шанс на інший вимір самого себе.

Зрозумівши, що світ досі стоїть на своєму місці, а він, Тарнавський, все ще живий, хоч і до біса втомлений та виснажений усіма переживаннями цього дня, Макс із легкою саркастичною посмішкою відклав телефон. Стало трохи легше. Це виявилося не так страшно, як він думав. Це кошмарно. Але не так страшно. Він, можливо, ще поживе. І, ймовірно, сам той факт, що Тарнавський зараз читає усю цю переписку не в себе вдома (де такі міцні гачки для люстр, де стільки колюче-ріжучих інструментів, та, зрештою, які, в біса, колюче-ріжучі, ти ж не старшокласниця — поруч прекрасний цілодобовий алкогольний кіоск), а будучи на невідомо якій загадженій квартирі, в турі з цими милими, недосвідченими, талановитими дітьми, які, що зрозуміло з кашлю і сміху в кімнаті, знову накурилися, саме завдяки цьому тебе, можливо, і не переїхав цей екскаватор долі, а лиш трохи зачепив ковшем, проїхався поруч, так, щоб ти встиг відчути запах мазуту в його колісних валах і вловив обличчям жар двигуна. Може саме через це ти ще досі й живий. І може, все якраз не так і погано — і сьогодні, може, ти здав певний важливий екзамен. Хай не на «відмінно». І не на «добре». Але здав.

Незрозуміла, тонка і ледь відчутна ейфорія полегшення, навіть не ейфорія, а певний натяк на неї, надія на радість, проступила у Максовому серці, мов волога крізь мішковину. Готи гамірно покидали квартиру — приїхало таксі, і вони шумно виносили свої інструменти та сумки у коридор. На сходовому прогоні вже розпалювався невеликий скандал — схоже, зі сусідніх дверей на галас вийшла якась літня сусідка і кричала погрозливо, гучніше за готів, що вона зараз викличе поліцію.

Скандалила в сусідній кімнаті Аліса, щось повним претензій голосом доводячи Довгому, на що той відпирався, а Рибка його в тому повністю підтримував. Макс відчував, що в цю хвилину він уже не боїться ані того, що зараз, можливо, приїде на виклик сусідки наряд поліції і зайде до них у цей притон, пропахлий нудотним запахом вивареної в молоці коноплі, і копи зайдуть до них на цю засиджену тарганами кухню, з мийкою, заваленою немитими горнятами від кави, з попільничками, переповненими недопалками, цілою батареєю порожніх пляшок від пива та вина біля смітника, з великою, з блідо-зеленим накипом на стінках, непомитою каструлею, полишеною після варіння суміші «Малятко», і, можливо, копи спитають у Тарнавського, як у найдорослішого серед цієї зграйки молодих творчих обдарувань, що він тут робить і як він докотився до такого життя.

У цей момент Тарнавський відчував, що вже не боїться цього ані на грам. Спокійно розминаючись із останніми готками з виголеними скронями, які збігали під сусідчині крики по сходах на перший поверх, Макс зайшов у вітальню — там, на дивані, який Тарнавський уже облюбував собі в своїх мріях для одинокого і поживного, хоча б семигодинного сну, валялися в розкидку «Придурки», і навіть кріслом уже заволодів Рибка Поньо, який, не знявши з себе навіть куртки і окулярів, тихо хропів, розкривши рота, химерно заламавши на так і не розкладеному в повний свій рекреаційний потенціал фотелі руки і коліна, так, наче в нього була анатомія не людини, а якогось арлекіна, — Тарнавський спокійно дістав із шафи постіль, бо був у цей момент у знанні: кожній хвилині — своє місце, і все, що відбувається, відбувається належним чином. Зараз він ляже, і хоча б години зо дві поспить. А далі буде життя.

Постіль, правда, яку Макс дістав з шафи, була такою страшною, що він одразу запхав її назад у шафу — невипраність білизни досягла тієї межі, коли тканина, після місяців відлежування в ній, ставала нудотно м’якою. Але і це не могло тепер Тарнавського вивести з рівноваги.

Квартира спорожніла. Жарке, нудотно-жовте світло тьмяних ламп викликало головний біль. Скрізь висів запах спирту і вареної коноплі, а також затхлого тютюнового диму — і від цього не допомагало навіть навстіж відчинене вікно на кухні.

Тарнавський окинув поглядом диван. В одному його куті лежав, сперши голову до стіни, Довгий. Весело і наче й не було нічого, він гортав свій смартфон. На протилежному кінці дивана, відвернувшись від Довгого, сиділа, згорбившись над власним телефоном, Аліса. Вона демонстративно не дивилася в сторону Довгого, а Довгий демонстративно зображав тиху медитативну незворушну радість.

— Я пішов на кухню спати, — сказав їм обидвом Макс. — В нас коли поїзд?

Довгий лише подивився на Тарнавського, як на незрозумілого чужинця, зайвого в їхній компанії, і нічого не промовив.

— О шостій, — не відриваючи погляду від телефона, натомість, озвалася Аліса.

— Гуд. Надобраніч, — кивнув Тарнавський і залишив їх розбиратися у своїх стосунках на самоті. Він узяв у коридорі своє пальто, зачинив на кухні вікно і, поклавши одяг на підлогу, вимкнув світло, ліг і загорнувся у пальто, як у солдатську шинель. Зі свого саквояжа навпомацки Макс дістав чистий светр і, склавши його вдвоє, підклав під голову замість подушки. Від підлоги тягнуло холодом, але це було краще, ніж намагатися зараз втиснутися до «Придурків» на диван. Ціла кухня належала тепер йому одному. Нарешті в цій поїздці Тарнавський відвоював собі свій перший простір і зміг його, хай хоч як, обжити, зробити своїм.

Голова, вклавшись на светр, озвалася вдячністю, а все тіло, врешті, набувши горизонтального положення, наповнилося дивним, простим задоволенням. Відчуваючи, як вже провалюється в сон, Макс раптом зрозумів, що хтось, не вмикаючи світла, зайшов у кухню і поклав на підлогу свою верхню одежу поруч.

— Можна біля тебе? — почув він тихий голос Аліси.

Тарнавський промугикав щось нерозбірливе. Аліса беззвучно, як це вміють робити люди крихітної статури, присіла і лягла біля нього. Макс відчув тепло біля спини та вовтузіння — Аліса також, відвернувшись від нього спиною, вкривалася полою шуби.

Спершу, здається, вона лежала, повернувшись до Макса спиною, а потім, через кілька нескінченно довгих секунд, впродовж яких його свідомість розтягувалася на нескінченно довгі нитки сновидінь, наче плавлений сир на піці, між цією холодною крихітною кухонькою, загубленою десь у чорноті зимового всесвіту, і піщаною, залитою сонцем дорогою серед азовських дюн уздовж моря, по якій він, здається, ішов разом з Яніною, а може, і не з Яніною, насолоджуючись гарячим хмарним літнім днем, він відчув, а може, скоріше здогадався, що Аліса уткнулася в його спину обличчям, здригаючись від хвиль тремтіння, викликаних тим, що вони лежать поруч, несвідомих, геть, певне, й не бажаних, але явних і сильних, які, втім, легко було сприйняти за холод, і він ніби бачив зі сторони, як вона підтягує до грудей коліна, як ближче притискається чолом до його спини, як намагається і не може заснути від перезбудження, хоч і випила стільки алкоголю, і як усе щільніше втискається носом у шерстяну тканину твого пальта, не наважуючись покласти тобі руку на плече, сміючи лише втягувати носом твій запах — запах, яким пахне, напевне, твоя квартира, запах тютюну, запах іншого, дорослого життя, в якому десь витають нотки чоловічих парфумів, що роблять усю ситуацію дуже зрілою, справжньою для неї, запах впевненості, якої ти, може, і сам не помічаєш у собі, запах дорослої безстрашності перед тисячею і однією тривогою життя, на яку ти маєш відповіді, коли тобі без пари літ сорок, і які обсідають тебе чорним гайворонням, коли тобі ще немає сімнадцяти, і цей запах впевненості, спокою, дорослого самовладання, одночасно такий близький (в нього можна дослівно уткнутися носом) і водночас такий далекий, готовий обірватися у будь-яку секунду і який, скоріш за все, не зможе тривати довше, ніж відведені вам для сну дві години, ця близькість, укупі з принциповою неможливістю бути ще ближче, чи довше, викликають у неї беззвучний спазм ридання, і гарячі струмки сліз починають їй бігти по щоках, коли вона тиснеться до тебе носом, щось велике і жарке перевертається в її душі, ніби за цим болем лежання поруч криється дещо значно більше, і ти вже не знаєш, чи це в тебе починаються місячні, чи, може, це просто ти перепила сьогодні, перемерзла, перебоялась, чи, може, це щось про любов, ти не знаєш, чи це сниться тобі, друже, чи то паморочна напівсвідома ява, чи це Яніна поруч, чи Довгий, чи Аліса, чи Макс, море рівно шумить, сонце жарке і затягнуте світлими літніми хмарами, тепло гріє тобі в спину, і хвилі монотонно викочуються на берег зовсім поруч, за холодним частоколом очерету й верб, і такий гарячий сипкий пісок, немов заніміла нога у незручному положенні, і це гучне шелестіння холодильника, схоже на шум прибою, і чиїсь теплі, такі щирі слози у пітьмі, і це відчуття — чи щемкої зустрічі після мільйонів років розлуки, чи, навпаки, розлуки, сама лиш думка про яку є нестерпною, — і все це триває вічність — вічно набігає на берег, вічно і нерухомо є.