Там, де вітер

Напівголий сніданок

Вони затишно розмістилися на диванчиках у закутку довкола столу. Тарнавський, схрестивши руки на грудях і позираючи зі свого місця поруч із Алісою, в ефемерному червонясто-блакитному світлі з неонових трубок над їх головами, нарешті, зміг краще розгледіти обличчя трьох нових хлопців, що приєдналися до компанії. І хоча думки Тарнавського все поверталися то до так і не читаного ще посту Хари на фейсбуку, то до болісних слів Білицької, то (найчастіше) до їх сварки з Яніною, загалом зустріч і знайомство з «Придурками» дали-таки певне ледь відчутне, майже сюрреалістичне полегшення, роблячи на якусь хвилю Максове складне літературне, соціальне та особисте життя іграшковим, мовби запаяним у скляну кулю зі штучним снігом, і це давало час на такий потрібний йому перепочинок.

— Це Довгий, — представила Аліса першого хлопця, з темним кучерявим волоссям, невинним дитячим обличчям і блакитними очима, як у Елайджі Вуда в ролі Фродо Беґґінса. — Він фронтмен, гітара і вокал.

— Привіт, — Довгий, тихо посміхаючись, дивився на нього своїми чистими, ясними очима. Його обличчя було на вигляд доброзичливе і зовсім юне, хоч, слід зазначити, утома і неголеність додавали хлопцеві деякої мужності.

— Назік на клавішах, а Хесус на ударних, — Аліса поглянула на двох інших хлопців.

Один, худенький і зелений від похмілля, ніяк не відреагував, коли його окликнули, бо був зайнятий підтримуванням власної голови і, схоже, боротьбою з нудотою. Другий, здоровань із довгим темним волоссям, розділеним пробором посередині, і з важким, запухлим обличчям, схожий на прищавого розкосого індіанця, ствердно кивнув.

— Круто, — кивнув Тарнавський у відповідь. — Приємно.

— Ісус на ударних — це вселяє надію, — зауважив Рибка Поньо, мудро погладжуючи підборіддя, де в нього росло кілька волосків замість бороди. Жора, як Макс зрозумів, бачив гурт «The Morons», можливо, вдруге в житті — після першого знайомства на живому концерті напередодні.

— Я чув, у вас усе вчора гарно вийшло, — сказав Тарнавський, щоб якось підбадьорити «Придурків», бо компанія ця виглядала після нічного концерту і п’янки навіть більш жалюгідно, ніж він розраховував.

— Ага, кинули на бабки, — буркнув той, який доcі цього мовчав, борючись із нудотою — делікатний та інтелігентний з вигляду Назік.

— Та ніхера не кинули, — спалахнула Аліса, яка, мабуть, і «зменеджерила» вчорашній концерт. — З понеділка заплатять, сказали ж. Коротше...

Вона дістала зі свого рюкзака потріпаний щоденник-календар, з якого, тільки й гляди, намагалися випасти папірці з нагадуваннями та записками.

— Нас уже чекають у Чернівцях. Виїжджаємо сьогодні, зранку поселяємося, потім репетиція й увечері концерт. Ніч у Чернівцях і зранку — виїзд на Кам’янець-Подільський.

— У нас буде тур по жопах України? — поцікавився зі свого кута Жорж, звабливо поворушивши бровами в бік Макса, напевне, нагадуючи тому пророкування про гітарний гриф і анус.

— Можна, я гляну? — спитав Тарнавський, і Аліса простягнула йому розгорнутий щоденник.

— Читай вголос, — порадив Рибка, і Макс, змірявши усміхнену пику дредастого важким поглядом, зачитав:

— «Чернівці, Кам’янець-Подільський, Хмельницький, Вінниця, Умань, Кривий Ріг, Запоріжжя, Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь».

Макс зробив паузу, здивовано піднявши брови.

— Ми це все маємо об’їхати за десять днів?

— В Маріуполі останній концерт перед Новим роком, двадцять дев’ятого. Тридцятого ми в Києві і тридцять першого відтяг з повними кишенями бабок тут, у «Норі», — відповіла впевнено Аліса. Вона огледіла всіх, намагаючись вселити в хлопців ентузіазм. Але ті були надто вбитими, аби якось відреагувати на її слова.

— Реалістичне планування, — підкинув дрівець, шкірячись, Жора.

Бармен, демонструючи нічим не підстраховані чудеса еквілібристики, приніс на одній таці їхні яєчні й тости. Попри повну відсутність грошей, хлопці, сором’язливо уникаючи поглядів у бік Тарнавського, замовили собі ще по пиву. З появою їдла за столом запала мовчанка, було чутно лиш подзенькування виделок і хрумтіння підсмажених хлібців. Макс, окинувши поглядом ще раз усіх «Придурків», теж узявся до ланчу. Тихо співала якась давно забута, чи, може, якась нова хрипкоголоса легенда блюзу. Нарешті, коли з трапезою було закінчено (а це сталося за лічені хвилини), атмосфера в колі трішки розрядилася.

— Так а що ти будеш робити з нами? — спитав тихим, м’яким голосом юний гоббіт Довгий. Запитання було по суті, і решта «Придурків» теж підняли на Макса очі. Тарнавський, не перестаючи жувати грінку з яєчнею, знизав плечима.

— Не знаю. Буду збирати матеріал на нову книжку.

Раптом він відчув, як під столом Аліса боляче копнула його в ногу. Вона заклала волосся за вухо і сказала, звертаючись до хлопців, упевнено й навіть дещо зверхньо:

— Він напише офігенний лонґрід про наш тур для крутого київського пабліку. В старих традиціях, типу Гантера Томпсона. Ґонзо-журналістика, січеш, Довгий?

— Та? — усміхнувся довірливо Довгий, глянувши на Макса. — А для якого саме журналу, якщо не секрет?

Тарнавський знову припинив жувати і знизав плечима.

— Я ще не знаю. У мене є кілька варіантів. Може, «Максім» чи «Плейбой»... Не знаю, може, навіть у «Воґ»...

— «Воґ»? — тепер уже підняв очі й наморщив прищаве чоло Хесус. Він стурбовано поглянув на решту членів команди.

Макс, важко проковтнувши те, що так довго жував, зрозумів: споров дурню.

— Та ну, «Воґ» це відстій, — сказала, кинувши Тарнавському багатозначний погляд, Аліса.

— Ну так, «Воґ» — це у крайньому разі, — виправив сам себе Макс, втираючи рота серветкою. — Не наша аудиторія. Тільки якщо в усіх інших місцях зарубають. Але, я думаю, штук десять видань хоч зараз готові припаркувати нашу історію в себе.

— Ого, реально? — здивувався ще більш радісно Довгий.

— Жиль Дельоз, — кивнувши своїм збитим підборіддям, промовив чарівне стоп-слово, яке знали тільки вони удвох із Жоржем, Рибка Поньо, виразно, з цікавістю дивлячись на нього крізь свої окуляри. Між Алісою і Рибкою Макс відчув себе, мов на важливій співбесіді, де він раз за разом лажав, але мав при тому двох таємних помічників. Можливо, це й справді була співбесіда? На предмет того, чи можна впустити Тарнавського в ексклюзивний клуб «Придурків». Клуб, у якому, як ходять чутки, роздають пігулки безсмертя і вічної літературної молодості.

— Якщо чесно, то я читав твою першу книжку, про школярів, які теракт зробили. Досить круто, — озвався Довгий приязно. Жодних таємних сигналів з боку Аліси чи Жоржа він, схоже, не помічав.

— Дякую, — витиснув Макс і Аліса попереджувально, грізно зиркнула на нього.

Потім «Придурки», вже без участі Макса, довго сперечалися про те, хто повинен буде заїхати на репетиційну базу, запакувати і привезти все обладнання, давши змогу Тарнавському просто мовчки пити каву, курити сигарети і придивлятися до їх юних облич та прислухатися до пожвавілої після сніданку розмови. Потяг відходив о сьомій вечора, і мандрівка в Чернівці мала бути найдовшою в маршруті гурту — всі подальші виступи були в межах кількох годин дороги залізницею чи автобусом, і можна було дозволити собі розкіш ночівлі на зйомних квартирах.

Поки Назік і Довгий напосідали на Алісу за те, що та погано спланувала дорогу (жодної вагомої причини закінчувати їх тур у Маріуполі, окрім тієї, що в Аліси десь там жила бабка, не було), Макс із деяким завмиранням серця нагадав собі, що сьогодні був день захисту дисертації Яніни. Якраз о цій обідній порі все й мало відбутися. Як вона там? Чи відчувала тремор у ногах перед виходом до кафедри? Чи змогла зосередитися на тезах виступу після їхньої сварки — чи, може, навпаки, провела всю ніч у сльозах, п’ючи пустирник і валеріану, щоб заспокоїтися? Ці думки, підстьобувані занадто великою кількістю сигарет, холодом у погано просохлих за ніч і знову промоклих черевиках і адреналіном від передчуття початку поїздки, не задовольнившись однією лиш Яніною, знову лемінгами понеслися до зачарованого урвища етносфери. «Зрадник! Зрадник! Зрадник!» — плигали вони одна за одною вниз у шумку, кипучу безодню. Страшно було й уявити собі масштаб остракізму, якому Тарнавського могла піддати Жанночка, якщо б захотіла поділитися усім тим, що говорилося між ними вчора, із шанованою громадськістю.

«Забий, чувак, — намагався Макс заспокоювати сам себе. — Вона й так вже забула про все, що ви там говорили».

Але щось усередині підказувало, що, мабуть, ні. Не забула. І можливо, на фейсбуку розгорається зараз новий скандал.

А крім того, був іще той зашкварювальний пост Хари, який, мабуть, зараз набирав усе більше ядучих коментарів, що більше людей робили перепост цього вже, певне, легендарного літсрачу. Вірулентність такого хейту була як у еболи. Було ще кілька Максових знайомих, яким добряче поприлітало в ці останні сатанинські місяці, але Тарнавський, правду кажучи, щоразу давав дрейфу і, замість прикрити кого, лиш із обмиранням спостерігав, як народний глас, справедливий і безпощадний, мов саме життя, катрупив репутацію його знайомих видавців та журналістів, яким трапилося заявити щось відмінне від офіційної націонал-патріотичної доктрини, проголошеної радикальною більшістю тієї інтелігентської меншості, до якої Макс був змушений зараховувати й себе.

І все ж таки його випадок навіть на фоні зашкварів колег по цеху здавався Тарнавському особливим. Це він, Тарнавський, мав бути тим, хто би стояв у перших лавах Майдану там, на Грушевського чи на Інститутській. Мав би відбутися як один із його духовних лідерів. Влаштувати там справжній рок-н-рол з коктейлями Молотова. Поєднати бунт політичний із революцією контркультурною, досягти цілющого сплавлення тіла й духу, яке, власне, й робить людину безсмертною, зітканою із небесного матеріалу — непідвладного часові, овіяного невмирущою славою. Адже він — Макс Тарнавський. Він. Тарнавський. Живе уособлення духу спротиву і переворотів. І тут отаке. Публіка здивовано розводить руками. «Ми не розуміємо», — каже публіка. Адже Макс Тарнавський — наш герой. «Ні дня, ні ночі», «Сюзанна», «Речовини»... Хіба це все — не про те, за що ми стояли на Майдані? Чи він, мов Гребенщиков, не «за», і не «проти» — а про інше?

Усе це виглядало вкрай протухло. На весіллі Кадирова Тарнавський, може, пісень не співав і зі Сурковим на пару поетичних батлів не влаштовував. Але щось він, напевне, зробив не так. Принаймні, в цьому була переконана Жанночка і ще кілька тисяч хейтерів на його сторінці у фейсбуку, і Макс, наскільки міг, опирався тому, аби їхня факельно-патріотична сугестія не оволоділа ним. А що ж саме було не так?

Макс і сам не розумів.

— У нас буде весела мандрівка, старий, — вивів його з трансу Рибка Поньо, штурхнувши гострим ліктем під бік і підхрюкнув зі сміху. — І нам, як двом вєлікім лічностям, предстоїть значно лучче узнати одне одного.

— Не сумніваюся, — песимістично озвався Тарнавський, запалюючи чергову сигарету, хоча легені уже саднило від диму. Може, йому справді доведеться дізнатися, нарешті, щось про себе, і це щось зробить його трохи дорослішим?

Мовби розписавшись у неминучості того, що сьогодні ввечері він виїжджає з цією ватагою дітлахів кудись у невідоме, Макс раптом відчув, як певний загадковий архітектурний елемент душі привідкрився в ньому, мов міцно стулене вікно в задушливому вагоні — і крізь нього в сперте повітря купе ввірвалося трішки холодної свіжості давно забутої свободи. Може, ну його нахер, всю цю Жанночку? Нахер весь цей патріотизм? Нахер фальшивий престиж і переклади за кордоном? «Синю софу» на Франкфуртській ярмарці і червону доріжку на «Салон дю Лівр» у Парижі? Може, сука, в натурі стати вовкулакою, перевертнем, яничаром, щоб усі від’їбалися, врешті? Може, з цього й народжується справжній рок-н-рол, а не оце все, що ти там надрочував після школи на безкоштовних сайтах з неприкритими декадентськими верлібрами, роззявленими своєю естетичною незавершеністю хіпстерськими новелами, пронизаними подвійно спереду і ззаду контркультурними наративами протороманними формами, вогкими, та що там, конкретно мокрими від підліткової інфантильної романтики та сентименталізму?

Може, час ставати реальним вовчарою, Максе, гризти по-серйозному, щоби боліло? Кусати до кістки? І якщо треба, то відривати й від себе кавалки плоті, до крові зчісувати тавра, шматувати в лахміття вуха, здираючи з шиї обридлий нашийник загального схвалення? І якщо не тепер стати тим, ким ти сам обираєш бути — то коли ти, врешті, зможеш? Тоді, коли почнеш ходити під себе на суднó? «Останній, найглибший, найвідвертіший і найбільш філософський з романів Макса Тарнавського!» Надиктований під крапельницею. «Як я проїбав усе». І назва чудова, звучна, привертає увагу. Тепер такі книги публікують без купюр. Ще й обкладинку цікаву придумають. Розділ перший. «Сенільна деменція, або Як я зрозумів, що пора». Слава прийде до тебе одночасно з уколами медсестри та лікарняною тацею з картопляним пюре. Може, ну його на’, весь цей ваш йобаний мейнстрим, з війною, миром, смертями і народженнями, усім цим клубком взаємних соціальних порук, мрій про краще суспільство та іншого громадянського ідеалізму, в який ти не віриш ані на грам? Точніше, на жоден з двадцяти одного грама тієї субстанції, яка зникає в тілі, коли живий дух полишає його.

От усе це добре, Максе. Тільки навіщо ж для цього їхати кудись у глушину разом із купкою захмелілих від пива тинейджерів? Чому б не вийти сьогодні ж із заявою на фейсбук, відфрендити (точніше, розфрендити нахер) усіх незгодних — і з чистою совістю надалі займатися вільним, нічим не скаламученим літературним спогляданням а-ля Генрі Девід Торо? «Оболонське озеро, або Життя серед багатоповерхівок». Розділ перший. «Позняки мої, Позняки». Трансценденталізм як він є. Чому б ні?

Макс не знав. І поки що знати не міг і не хотів.

Під кінець засідання клубу «Придурків», коли вже добряче перевалило за полудень і доходила третя, коли все пиво було випито, хліб, не лише тостовий, а й звичайний, нарізний, було з’їдено, а план поїздки проговорено до найменших деталей (які все одно не в’язалися Максові в єдину картину і, навіть на його аматорське око, не посвячене в таїни логістики, що нею займалася Аліса, зяяли великими прогалинами і надміру оптимістичними припущеннями), й коли хлопці вже піднялися з-за столу, заставленого порожніми тарілками, келихами і зіжмаканими серветками, і були готові виходити, Аліса ніби пригадала щось.

— Стривай, — сказала вона, спалахнувши рум’янцем, поки Тарнавський теж вибирався зі свого закутка, добряче нагрітого за останні три години і який не хотілося обмінювати знову на сльоту й туман, і полізла в рюкзак. Як слід пошарудівши там, Аліса дістала невеличкий блокнот ручної роботи і кулькову авторучку.

— На, це тобі, — мовила вона, стараючись не дивитися на Тарнавського. — Нині ж Миколая.

Макс геть забув, що сьогодні, справді, було вісімнадцяте грудня. Оторопіло, не відомо від чого більше — чи від несподіваного подарунка, чи від усвідомлення, що він зовсім випав із часу — Тарнавський узяв до рук блокнот і став його розглядати.

— Це одна моя подружка робить, із переробленого паперу, — знічено, все ще не знаходячи в собі сил поглянути на Макса, пояснила Аліса, накидаючи на плечі шубу. Коли ж вона вдягнула ще й беретку, краса паризької кокетки знову спалахнула на Алісиному дитячому личку — крихітний гострий носик, тонкі, мов підведені пензликом брови, м’яка, несподівано доросла за своєю глибиною усмішка.

Тарнавський погортав чистий блокнот. Папір був грубим, ворсистим, із помітними, впресованими в нього скалками.

— Дякую, — сказав, нарешті, він, водячи по розкритому записникові долонею і намагаючись краще відчути його фактуру. Аліса з цікавістю, тепер уже сміливіше, подивилася на Макса. На її обличчі спалахнула обережна усмішка.

— Ти повинен записувати в ньому під час нашої поїздки всяку нерозбірливу загадкову муть, — сказала Аліса.

— Навіщо?

— Так радив Керуак. Такий рецепт творчості. Підпиши його, щоб тобі повернули, якщо ти загубиш.

Тарнавський посміхнувся і, схилившись над столом, де ще стояли всипані крихтами й закидані зіжмаканими серветками тарілки з-під яєчні (бармен тут був явно неквапливим хлопцем), написав: «Макс Тарнавський, безпонтовий лузер. Повернути за винагороду».

— Ну всьо, покеда, — махнула рукою Аліса і знову, як і решту «Придурків», поцілувала його в щоку. — На вокзалі біля входу о шостій.

— Залізно, — озвався Тарнавський і посміхнувся, спостерігаючи, як по одному, підіймаючись східцями з підвального приміщення бару, виходять на холод і туман, що вже робився сірим від ранніх сутінків, члени гурту «The Morons». Можливо, Максове свято Миколая виявиться, все ж, не найгіршим. Тарнавський повільно, задумливо сховав блокнота й авторучку у внутрішню кишеню пальта і, подякувавши бармену, що сидів без діла десь за шинквасом, теж, слідом за Рибкою Поньо (той поглядом, наче пастуший пес, пильнував, аби Макс часом не відірвався від стада), вийшов із «Нори».

Перед від’їздом Тарнавський вирішив придбати собі ще кілька корисних речей — як-от пару теплих шкарпет.

— І ще ось це, будь ласка, — попрохав Макс у продавчині в переході на Контрактовій, роздивляючись себе у дзеркалі з теплим фетровим капелюхом на голові. Тарнавський одягнув під капелюха, діставши з-за пазухи, свої чарівні гіппівські окуляри і зробив на смартфон селфі. Як на божевільного письменника, розчавленого безнадією, він дивився цілком нічого: трішки екстравагантний, нотка ретро, нотка класичного джазового віскі-стилю п’ятдесятих. Алісі сподобається. Макс скинув їй фото у месенджер і вона майже одразу відповіла лаконічним: «Норм. Піде». На цю мандрівку Тарнавському потрібна була певна машкара, аби виглядати серед «Придурків» своїм.

А ти впевнений, Максе, що взагалі зможеш повернутися з цієї поїздки? Без цілі, без орієнтиру, без очікуваного результату?

Відповідей у нього на ці, як і на багато інших запитань, не було — лише тривожний вогонь у паху і грудях, який міг означати все, що завгодно: кохання, успіх, провал, катастрофу, натхнення, свободу, безнадію. Вогонь цей означав напевне лиш одне: попереду Макса чекало життя, а деталі вже не мали значення. Із цими думками Тарнавський у незвично медитативній тиші, що раптом вигулькнула, мовби у відповідь на його покірність долі, поїхав до себе на Позняки збирати саквояж.