Там, де вітер

Довбаний проґ-рок!

Після очисних процедур у туалеті, ретельно зафіксованих Алісою на відеокамеру, «Придуркам» стало незрівнянно легше. З напівкоматозного стану хлопці повернулися у достатньо пристойний адекват (що означало, як мінімум, повернення в Сонячну систему і благополучне зависання десь на орбіті Марса, звідки до Землі вже було подати рукою), в якому «Придурки» могли, принаймні, тримати в руках інструменти. Аля вернулася в клуб, де на сцені якраз виступали міми-едітпіафівці, з великою банкою гелю-сорбенту і, вручивши Тарнавському чек та решту — дослівно останні п’ятнадцять гривень, що залишалися у нього в гаманці — пообіцяла чекати на Макса за зарезервованим для «Придурків» столом.

— Я в шоці, — хитала головою Жанет і запивала стрес пивом з пластикового келиха, стоячи біля людного шинкваса й насолоджуючись, напевне, як і сам Тарнавський, потужною хвилею ендорфінів, які розливалися зараз по ногах, руках, животу і всьому тілу, викликаних усвідомленням того, що ситуацію вдалося врегулювати. — Якби не пан Танавський, я б уже давно вас просто поперла. Якщо би прийшов власник клубу і все це побачив би, нас усіх би позвільняли, ти хоч розумієш це?...

— Не треба було готів нам підселяти! — парирувала Аліса, яка стояла поруч, з відеокамерою напоготові. На ній були Максові (а тепер уже повноправно її) магічні окуляри для спостерігання тонкого світу митців. Аліса теж тепер пила, як з переляку, не роздумуючи, весело і злостиво зиркаючи очима то на сцену, то на Жанет, то на Тарнавського.

Що ж до готів, які всю цю кашу (чи, точніше, манагу), заварили, то на них «молоко» подіяло протилежним чином — музиканти в оточенні своїх фанатів весело цмулили пиво, гучно сміялися і їли місцеву фірмову страву — картоплю на шкварках. Можливо, більша маса їх тіл, а може, вже випрацювана толерантність до «Малятка», як ніжно називався рецепт «молока», оберігали їх від ексцесів юності.

Концерт, як то водиться, зривав хронометраж приблизно на годину, і це дало додатковий час «Придуркам», аби остаточно прийти до тями. Спершу виступили «Лє Мізерабль» зі своїми франкомовними шансон-каверами на «Нірвану» і невеличкими мім-імпровізаціями. Потім панки з Рівного відпрацювали свою програму з хітами «Лімп Бізкіт» і «Сліпнот». Замість перерви між блоками були гоббіти зі Збаража, які несподівано запалили публіку веселими кельтськими мелодіями та грою на лютні й волинці. Після гоббітів зіграли понурі та величні «Аетернус Некрозіум», які не дуже-то й впиралися тому, щоб вийти на сцену трохи швидше — схоже, вони виявилися занадто старими і досвідченими для цього, і перспектива поскорше повернутися на зйомну квартиру і там, лежачи на диванчику, позирити тєлік і випити ще по пляшечці пива перед сном, замість того, аби качати понти в прохідному клубі у Чернівцях, їм здалася не такою вже й поганою. Коли на сцену виходили без п’яти хвилин пенсіонери з «Аетернуса», до столика, за яким сиділи Тарнавський, «Придурки» та Аля, і за яким бракувало тільки Рибки (той відсипався в гримерці на лаві), підійшла Жанет і попередила, що наступними будуть «The Mоrons».

Хлопці зблідли і перезирнулися. Все-таки, коли твоя все ще голова витає в пересиченій вуглекислим газом атмосфері Марса, а пальці намагаються перебирати струни гітари десь у невеликому пабчику на Землі, є шанс сплутати акорди.

— Треба будити Рибку, — озвався Довгий, і всі троє, як за командою, повільно піднялися.

— Ні пуху, ні пера, — кинув їм Тарнавський. — Ґуд лак енд ґуд фак!

За столом спорожніло, і тільки пластянки від недопитої мінералки та пива нагадували про присутність хлопців. Макс побачив, що білява поетка-першокурсниця Аля досі дивиться на нього сповненим апетитної надії поглядом. Аліса ще хвилю тому була поруч, фільмуючи крупним планом неголене вже кілька днів обличчя Тарнавського і розгублену, вдавано звабливу усмішку Алі, а тепер зникла. Схоже, потрібно було вділити увагу поезіям Алі.

— Пане Тарнавський, — Аля кокетливо склала пухкі ручки під підборіддям. — Тепер ви можете подивитися на вірші?

Макс, переконавшись, що більше підстав відкладати консультацію немає, з безнадією взяв до рук доволі товстий, і, схоже, геть списаний зошит, і, напружуючи зір у скупому освітленні, погортав його. Зошит в лінійку виявився густо помальований кульковою ручкою — там були кривуваті, наче здивовані, черепи, прохромлені густо затушованим чорним чорнилом мечами, витягнуті, мов із малюнків екстрасенсів родом з дев’яностих, постаті повногрудих дівиць в якихось чи то слов’янських, чи то скандинавських одежинах з довгими полами і тканими поясами, перекошені, оздоблені літерами «R.I.P.» надгрібки.

Аля, нервово поскубуючи фенечку на зап’ястку, позирала то на сцену, де вже почали давати жару ветерани львівського дум-металу, то знову переводила погляд на Тарнавського, намагаючись у напівтемряві розгадати його реакцію, а коли Макс кидав на неї з-під кущистих брів похмурий погляд, то сором’язливо усміхалася у відповідь.

Глибокий горловий ґроулінґ і підвивання, якими супроводжувалися пісні «Аетернус Некрозіум», Тарнавський слухав незворушно байдуже. Він запалив сигарету і, приготувавшись до розбору, відкрив навмання один з віршів:

Печалей сотні зрад сумління

Пірнуть крізь радість, втративши любов...

Наступний вірш був не гіршим, уже, правда, з готичним підтекстом:

Біжать думки нічнії прудко

Сама я вдома, стало жутко...

І далі — про лиликів, що пили кров, про любов, що застигала, укушена каракуртом зради... І що, на Бога, з усім цим йому робити?

Старий, просто поверни Алі спокійно зошит і скажи, щоб вона відтепер ніколи не бралася за ручку. Тільки у крайньому разі. В ЖЕКу. В РАГСі. У банку, не дай Боже, під договором про іпотеку. Ти ж знаєш, що це могила. Ось вона й намальована тут, просто на обкладинці. Поруч із кажанами і каракуртами, що кусають, паралізуючи любов, навіюючи зраду сотень печалей сумління, щоб це не означало. Жутко.

Тарнавський вирішив, що поверхневого огляду поезії буде замало, і наступні сорок чи п’ятдесят хвилин, поки дідусі львівської чорної сцени хрипіли в мікрофон, ретельно проводив анамнез усієї збірки, то повертаючись до початку, то перегортаючи зошит до кінця, то знову розглядаючи хрести, і гроби, і черепи на обкладинці. Аля повинна була зрозуміти, що Тарнавський підійшов до свого завдання максимально серйозно.

— Все безнадійно? — прокричала йому на вухо Аля, коли останній акорд блек-дум-металу закінчив терзати ефір і зал вибухнув оваціями та схвальними криками.

— Дуже багато матеріалу, треба вчитатися уважніше, — відповів Макс, грізно глянувши на неї. Не так швидко. Не можна зараз взяти і сказати їй, що все це — лайно. Бери додатковий тайм-аут.

— А зараз вітайте гурт із Києва — “The Morons”! — почув він зі сцени голос Жанет, що була сьогодні в ролі конферансьє, і в залі пролунали схвальні аплодисменти. Здається, «Придурки» мали фарт — зараз на сцену могли вийти хоч би й «Житомирські тополі», і якщо б звукооператор правильно викрутив ручки в пульті (так, аби додати побільше хряскотіння, скавчання і реверберацій), публіка вдячно сприйняла б і такий авангард.

— Є непогані моменти, — сказав, піднявши очі на Алю, Тарнавський, і дівчина просяяла. — Ще трохи, гаразд?

— Та звісно! — замахала головою Аля і схвильовано почала одночасно пити пиво з пластянки і щось наклацувати на телефоні.

«Придурки» тим часом вийшли на сцену і почали вдумливо налаштовувати інструменти. Рухалися вони повільно, ніби нікуди не поспішали. Назік довго не міг попасти штекером у гніздо, щоби під’єднати інструмент, так що хтось із попередньої команди вийшов їм допомогти, але це все можна було списати й на банальне тремтіння рук клавішника перед виступом.

Врешті, на сцену вивели, мов старого перебендю, Рибку. Без допомоги стояв Жора, слід сказати, вкрай невпевнено. На шиї у нього висіла, спущена майже до колін, бас-гітара. Рибка геть затуманеним поглядом, ніби крізь запотілі окуляри, окинув публіку поглядом. На обличчі Жори розпливлася задоволена, розуміюча усмішка, так, наче Рибка осягнув щойно дещо важливе (наприклад, що у нього зараз буде виступ на сцені — Макс молився, щоб Рибка зрозумів саме це і спробував зараз зібрати себе докупи).

Довгий від самого початку виглядав найбільш тверезим серед «Придурків» — особливо поруч із блідо-зеленим, мов зачахла кімнатна рослинка, Назіком і повільним, неповоротким Хесусом, який виходив із ситуації обдовбу тим, що насунув собі на обличчя волосся, так що перетворився на такого собі дядечка Воно з родини Адамсів. Було видно, що Довгий хвилюється, однак Максові сподобалося те, як саме він хвилюється — так хвилюються не аматори, а справжні митці: сміливо, рішуче, з викликом. В нього не тремтіли руки, на відміну від Назіка. Довгий, схоже, змирився з фактом, що зараз відбудеться публічна смерть їхньої групи і вирішив зіграти бодай щось.

— Перша наша пісня, раз уже в нас така блекушна тема тут, — почав Довгий все ж трохи тремтячим голосом. — Перша наша пісня буде про чорного собаку. Коли чорний пес завиє, це означатиме, що настає кінець світу, Раґнарьок. Така скандинавська міфологія, хто читав Ґеймана, той знає...

Довгий насилу сковтнув слину пересохлим ротом і ковтнув води з пляшки.

— Але в моєму вірші цей міф викладений метафорично. Перша наша пісня — про веселого хлопчика з бомбою в кишені, в якого параноя і який не дуже розуміє, як йому жити в цьому житті, але йому трапився чарівний пес, що розмовляє... — Довгий, порушивши правило попередніх груп не говорити нічого зайвого зі сцени, підтиснув губи, ніби сподіваючись на те, що аудиторія буде милостивою до них. Він тримався за мікрофон, мов за соломинку, і наляканим поглядом водив очима по залу. Зал чекав. Уже б вартувало дати відмашку для початку, однак пауза починала затягуватися.

— Давай уже, лабай, досить тріпатися! — почулося із залу глумливе.

— Дивна така буде пісенька, — незворушно підвів підсумок своєму мовчанню Довгий. — Але, я думаю, ви все самі зрозумієте.

Тарнавський зловив себе на тому, що занадто переживає за «Придурків» — невиправдано переживає. Не варто аж так затримувати дихання заради якоїсь зграйки накурених підлітків — а все ж не втримався, щоб не замружитися: Максові здалося, що, варто їм буде торкнутися струн і клавіш, як з динаміків полиється потік ні з чим не порівнюваної какофонії та музичної неграмотності, і вже через кілька акордів у «Придурків» полетять порожні пластянки з-під пива.

Хесус чітко відміряв ритм паличками — чотири четверті — і хлопці вступили. І те, що зазвучало, раптом наповнило Макса відчуттям трепету й захвату. Рибка, що коматозно стояв біля динаміка, зігнутий, мов знак питання, під вагою гітари й конопляного «молока», невпевнено похитуючись, першим стартував з бадьорим сонячним тремоло в дусі олдскульного пляж-року, а Назік одразу ж підхопив тему теплими ламповими акордами, імітуючи класичний гаммондівський електроорган, і тільки важкі, складні грайндові рифи, які почав витягувати Довгий на своїй гітарі, веселі й забіяцькі, нагадували, що «Придурки» були не лише родом із шістдесятих, а мали справу з кінцем дві тисячі десятих. І навіть, здається, трішки заглядали у майбутнє.

— Довбаний проґ-рок! — вигукнув Макс і з захватом подивився на Алю, стримуючи себе від того, щоб, як фанат у моменти перемоги cвоєї улюбленої команди, чи як батько на радощах від народження первістка, не розцілувати на вулиці першого зустрічного — двірника, поліцейського, а хай би й таку повнотілу інженю з берсеркськими нордичними косичками і загальноосвітньою середньошкільною поезією пубертатного періоду.

— Вони круті, — погодилася Аля, закусивши губу і дещо стурбовано перебираючи в пальцях кінчики своїх косичок — і Макс зрозумів, що навіть привстав з-за столу, аби краще бачити сцену. Опанувавши себе, він знову сів на стілець, але пальці, ніби палички, вже самі неслухняно барабанили по краєчку стола, а підборіддя кивало в ритмі м’яких, поглинаючих і бездонно-кислих, лизергінових за своєю онтологічною суттю акордів Назіка.

Але тут несподівано вступив Довгий зі своїм пост-панківським вокалом.

Його речитативна, надривна, з підвиванням, манера співати абсолютно розламувала високу, космічно-галюцинаторну архітектоніку прогресивного року, яку створювали Назік і Рибка, опускаючи рівень виконання «Придурків» до абсолютно аматорської групи, що йде у фарватері чи то британського «нью вейву», чи то «Звуків Му» та іншої російської ексцентрики.

— Гуляв по пляжу хлопець, побачив він собаку! — чи то наспівував, чи то начитував театрально надламаним голосом Довгий, і Макс поступово відчув, як йому хочеться сповзти під стіл, сховатися, накрити голову капюшоном, покривалом, захисним омофором, посипати себе попелом, заплакати. Він подивився на публіку — ні, публіка танцювала, як і раніше, а точніше, єдиною живою масою штовхалася, стрибала, розмахувала руками і головами, і ніхто не зауважив жодної підміни, але Макс раптом чітко зрозумів, у чому суть прокляття «Придурків»: геніальне аранжування за повної бездарності самого лідера. Ця група могла б перетворитися хай не на нових «Єс» чи «Емерсон, Лейк енд Палмер», але здатна була створити щось непередавано нове, потрібне людству, Україні і зокрема самим «Придуркам». Однак існувати цей бенд, схоже, міг лише за наявності конкретного лідера — Довгого. Десь у віддаленій галактиці, чи, може, в паралельному Всесвіті, на планеті, як дві краплі води схожій на нашу, можливо, існував інший гурт, в якому Довгий був усього лиш ритм-гітаристом і, припустімо, аранжувальником — і при цьому прекрасним гітаристом і геніальним аранжувальником! — а вокал був відданий комусь іншому, безмежно більш талановитому, розкутому, наділеному голосом і слухом.

Довгий теж був наділений і голосом, і, слід зазначити, слухом. Себто, технічних перешкод, як уже буквально на другій композиції пересвідчився Макс, для того, аби Довгий розкрився як вокаліст, не було. Але якась чи то внутрішня надщербленість Довгого (можливо, його ранима амбіційність, або непереборна сором’язливість), а може, особлива харизма, яку ти змушений нести впродовж усього життя, наче хрест, принукали його, замість того, аби слухати інших музикантів, чути тільки себе і голоси тих гномиків-ельфиків-вовчиків-братиків-мурзилок-буратін-незнайок, яким був адресований вокал Довгого, безнадійно інфантильний — а зрештою, Максе, йому ж щойно сімнадцять, тому, краще сказати, просто юнацький за своєю суттю.

«The Morons» виконали ще кілька композицій — спершу запальних (в яких Довгий всіляко звивався біля мікрофона, ламаючи і псуючи враження від мелодик, створюваних рештою гурту, перебуваючи у повній протифазі з ними), а потім більш ліричних, повільних, і попервах Тарнавський, забувши на якийсь час про зошит Алі і про саму Алю, скептично вдивлявся в Довгого, ніби намагаючись розгадати секрет його принципової вади (і, можливо, знайти рецепт до її вирішення), а потім зауважив, що вже на дві третіх сповз під стіл і дивився тепер не безпосередньо на «Придурків», а кудись трішки вище, понад їх голови, ніби благаючи невидимі сили-заступників, покровителів і духів-геніїв, що витали над хлопцями, аби ті дали їм, сьогодні, чи завтра, чи бодай колись, можливість отямитися і зіграти щось путнє, а потім, коли Макс зауважив, що сповз під стіл на чотири п’ятих (чи навіть на п’ять сьомих), знову опанував себе, а потім став гортати зошит Алі, незрячим поглядом пробігаючись по одноманітних рядках, написаних вензелькуватим почерком, розуміючи, що вже б краще «Придурки» взяли за основу тексти Алі, аніж так звану поезію Довгого, котра була надто претензійною, надто натужною, надто несмішною, надто абсурдною, надто витіюватою, надто безпорадною, яка вся трималася на чисто випадкових вдалих збігах, уникнути яких не міг би навіть найгірший поет — і Довгий теж.

Ближче до кінця сорокової хвилини виступу «Придурків», коли Макс відчув, що може вже повністю відсторонитися від дійства на сцені і позирати на годинник цілком спокійно, врівноважено, не рахуючи секунд до завершення цих тортур, а просто складаючи собі в голові перспективи цього вечора (як, все-таки, забезпечити собі можливість спати самому на розкладному дивані, як прийняти душ в умовах антисанітарії та перенаселеності зйомної хати, де вони зупинилися, як взагалі заснути під шум, який спричинять не лише готи, але й самі «Придурки», які не інакше як захочуть відсвяткувати свій так званий успіх, свою першу Піррову перемогу в цьому турне), Тарнавський зрозумів, що варто якось використати час практично і, можливо, дійсно поговорити з Алею про сильні (які, безумовно, все ж вдалося виявити після тривалого розслідування) та слабкі (яких було, на жаль, нездоланна більшість) сторони її поезії, одним словом, настрій Макса раптом став діловим, він пригадав, що сьогодні цілий день займався якоюсь маячнею і не працював, що сьогодні фактично нічого не їв, що вже за півтори доби настане новий робочий тиждень — і багато інших малоприємних речей пригадав також. Беззаперечно сильною стороною музики «Придурків» була, схоже, її здатність рішучим чином протверезвлювати, приводити тебе до тями. Вона дослівно заохочувала, як пишуть деякі критики, «задуматися над власним життям» — задуматися насамперед над тим, чи не котишся ти в таку ж прірву, як і ці молоді люди, і чи не дає тобі твій життєвий досвід, якого поки що немає у цих загалом симпатичних юнаків, конкурентних переваг порівняно з ними — наприклад, щоб швидше зрозуміти, що а) грошей тобі на цьому турі ніхто не заплатить; б) змарнований час у цьому турі — це вирвані сторінки з твого життя, коли б ти міг працювати над книжкою; в) стратегічно ідеальним рішенням було б закупити/взяти в борг/випросити/домовитися за бартер/викрасти у готів з Луцька залишки їх трави таємно від Аліси, і в усіх наступних містах, якщо ти все ж поїдеш з ними на свою голову далі, влаштовувати їм «молочну» диверсію, але вже не відкачувати цю школоту, а дозволити «Придуркам» замість концертування провести ці десять днів у відключці — звісно, це надто гуманний варіант, на який «Придурки» не заслуговують, а ти, Максе, імовірно, вже не володієш відповідною душевною щедрістю, тож краще було б тобі просто поїхати завтра вранці — а ще краще, сьогодні увечері — додому. Позичити грошей у Алі. Продати під шумок барабан Хесуса і сперти все на те, що вони були накурені і збагрили його самі. Вскочити, врешті, в товарняк із краденим буковинським лісом і там, лежачи горілиць на мерзлих, смолистих соснових колодах, притискаючи до грудей свій саквояж, в обіймах майже церковного запаху живиці, припадаючи поволі снігом, зігрівати себе думкою, що, принаймні, ти ще здатен на цей крок — здатен відрізнити овець від козлят, дух від плоті, здатен вирвати вчасно своє життя з цього туману повного забуття, з кудлатих лап анігіляції і деменції, зі сморідної пащеки цього есхатологічного примордіального реалму екзистенційного фобосу, яким і є (так, чорт забирай!) цей довбаний тур. Цей довбаний, довбаний Довгий! Навіщо він усе так зіпсував!

Публіка, попри все, зовсім не помічала того дисонансу, який буквально вбив Тарнавського. Коли «The Morons» (трохи краще за імбецила, і вдвічі краще за кретина, не забуваймо, Максе) зарядили останній акорд (прекрасний до сліз, він звучав як фонограма до якогось сповненого чистоти, природної довершеності, ліричності та відблисків космосу божественно-неземного тріпу студента Кембриджа, що в перервах між вивченням класиків англійської поезії періоду короля Ґеорґа і штудіюванням робіт із марксизму, закинувся маркою «кислого» у своїй невеличкій кімнатці з краєвидом на звивисту річку Кем, на шпилі вікторіанських церков і Грантчестерські заливні луки й раптом прозрів усю світобудову, розклавши світ на атоми, на монади, зрозумівши до самого дна пронизливе Блейкове «в піщинці Всесвіт», перетворивши це осяяння в струнку структуру божественного буття, в якому раптом здобув і прощення, і любов, і мрію, і волю, і, головне, себе), Довгий, задоволено мотнувши востаннє своїми кучерями, переможно підняв над головою руку з мікрофоном — і зал вибухнув аплодисментами. Втім, вухо Макса, навчене до відловлювання півтонів і прихованих мелізмів цього одного з найзаманливіших звуків у Всесвіті (звісно, щоб оцінити його акустичну довершеність, потрібно бути в правильному місці — місце слухання аплодисментів вирішує все), розрізнило достатньо легковажну байдужість, прохідну радість від завзятої шумилки-кричалки-верещалки, котра підігріла кров натовпу іще на півградуса в передчутті більш важкого, тепер уже дійсно забійного музла.

І справді, аплодисменти (чи те, що було їх тубільним замінником — підбадьорливі крики, свист, улюлюкання) швидко спливли, а на сцену вже заскакували чергові блекери із широкої дороги, «Блайнд Сканк», які хвацько — зі значно більшим професіоналізмом, слід відмітити, ніж «Придурки» — розібралися зі шнурками і з півоборота почали загравати з публікою. «Придурки» ж, безмежно щасливі та сяючі, зійшли з інструментами зі сцени і зникли за чорними дверима у гримерці.

У Тарнавського акурат закінчувалася консультація з Алею — Макс натхненно, прицмокуючи, радив молодій літераторці ознайомитися з цілою низкою древніх китайських, середньовічних персидських та сучасних латиноамериканських поетів, книги яких (Тарнавський був впевнений в цьому) Аля ніколи відкриє. Тим паче що зараз вона вже сиділа принишклою, як школярка, і навіть не записувала цей потік імен, мов би все більше упевнюючись у неминучості фатального вироку, який от-от виголосить її письменницьким спробам світило української літератури. Через хвилю до них за стіл впала розпашіла, із сяючими очима, Аліса.

— Ну блін, казала, щоб Рибка не захоплювався басами своїми, — кинула вона і потяглася до півпорожнього кухлика з пивом, яке залишила тут перед початком виступу. По Алісі було видно, що вона задоволена. — Треба щось поїсти, нарешті. Як враження?

Вона стрільнула поглядом на Тарнавського, жвава і метка, як юна гарпія, що тільки напилася свіжої крові.

— Ну... — Макс розвів руками. — Потім скажу детальніше.

— Ну, нормально? — насупила брови Аліса. — Нормально ж зіграли?

Макс запалив ще одну сигарету і, закинувши голову до стелі, як слід затягнувся. Чорт, сказати б зараз, що ця група без Довгого може стати новою зіркою. А потім забрати свій саквояж із квартири і звалити. І поставити на цьому крапку.

Видихнувши дим, Тарнавський випростався в стільці і подивився на двох дівчат, що сиділи навпроти нього. Напружена, трішки розгублена Аля, яка, здається, ще секунду і почне здогадуватися про істинний сенс туманних філологічних натяків, які то тут, то там порозкидав довкола неї Макс, розплачеться і, вирвавши у нього з рук зошита, піде зі схлипуваннями додому, де, можливо, першим ділом викине Максів портрет у вензелястій рамочці (за умови, що такий є) і його книжки (які Макс уже встиг на свою голову підписати Алі), а потім проридає, уткнувшись лицем у подушку, до самого ранку. Ну що ж, так їй і треба, дурепі з косичками. Хай виходить заміж і народжує дітей, і поскорше зав’язує зі своїм цим блек-металом, від нього тільки тупіють.

І Аліса, яка завмерла в прихованому очікуванні, в чиїх очах спалахнув вогник надії, але ще такий непевний, що достатньо необережного подиху, аби цей вогник загас і Аліса бовкнулась назад у чорну, водянисту темряву, заповнену спогадами про гуртожитки, придурків-батьків, дебілів-прєподів, збоченців-фроттажистів у метро, що труться об тебе, закочуючи очі, миршавих ексгібіціоністів у парку біля інституту, що стежать за твоєю пробіжкою на фіз-рі, чекаючи, коли можна буде розчахнути свій вбогий дерматиновий плащик і показати тобі найголовніше, що сталося з ними у житті; і десь над цим усім, мов крізь товщу води, мерехтітиме і розпливатиметься, мовби від колихання поверхні, твоє обличчя, Максе, і лунатимуть твої слова: «Ви — просто купка нікчем, яким треба зайнятися справою, закінчити університет і задуматися врешті над тим, куди котитеся ви, все ваше покоління і вся ця довбана розхитана блакитна планета, що ось-ось гепнеться, мов клоун на роликах у цирку, розмахуючи відчайдушно руками в повітрі й до останнього сподіваючись втримати рівновагу, от».

І траснути дверима. І поїхати додому.

Замкнути двері за собою в свою квартиру.

Зварити чаю. Вдягнути теплі шкарпети.

Сісти на кухні за свій стіл, увімкнути ноутбук.

І щойно будучи на самоті, коли ніхто не бачитиме, коли ти будеш впевнений, що ти — у повній безпеці, розтягнути губи в задоволеному вишкірі. Так я їм дав. Здорово я їх зробив. Мочи малька. Трави пуголовка.

Звісно, натхнення після цього так і полиється з тебе. Я вже бачу цю голову, встромлену в ноутбук. Коронери (чи хто там у нас — патрульні якісь, напевне) знайдуть твоє задубіле тіло, на обличчі в тебе відпечатається пів клавіатури, але — о диво — на екрані слідчі не знайдуть жодного речення, котре б кинуло світло на секрет цієї смерті (підказуємо, смерті від прокрастинації, смерті від завмерлого рядка), все, що вони знайдуть, лиш нескінченні «ооооооооооооооо» і «пппппппппппппп» і так далі — літери, які ти, вочевидь, набрав уже своїм носом, як напишуть, напевне, у рапорті, post mortem, — і за це, братику, братчику, брателло, братуньо, братюга, братяня, бразер, бро, бряка, бруся, бребзя і так далі — за це, між дорогий, мій шановний, мій улюблений, коханий, прекрасний, надзвичайний письменнику, літераторе, вельмишановний авторе, креаторе, деміурже, творче, ніхто не дасть і ламаного гроша. На надгробку в тебе викарбують одне слово: «СПИСАВСЯ».

То чи варто так сильно зловтішатися над Алею, Аліскою, Довгим та іже з ними? Ти впевнений, що ви — по різні боки барикад? Що твоя справа — чавити їх, а не підносити їм кулі, патрони, пляшки із запальною сумішшю, гарячий чай, бутерброди, врешті-решт, просто плескати їх час від часу по плечу і казати: «Ще трохи, бро (чи сістер), ще трохи, і ця грьобана війна закінчиться і, не сумнівайся, ми переможемо, хоч перемога, можливо, буде у кожного своя, але ти, безсумнівно, відчуєш, що це вона, ти впізнаєш її по весні, що раптом розквітне в тобі всередині, по пуп’янках сакури, а чи просто по квітові нашої старої вишні, що раптом набрякне і вибухне за одну лишень ніч біло-рожевим цвітом, затоплюючи і ніч, і цілий занурений у темряву космос, з його розливистим Молочним шляхом і незліченними розсипами зір над головою, затоплюючи тихим білим світлом, впізнаєш цю перемогу по теплому торканню променів сонця до твого обличчя, з якого буде стікати тала вода (а може, це будуть просто твої прохолодні сльози радості), по теплому диханню паруючої землі, по різких контурах галасливих птахів, що ширятимуть самозабутньо в блакитному небі, у будь-якому разі ти точно впізнаєш це відчуття, навіть якщо навколо тут, на грішній землі, й далі відбуватиметься весь цей треш»?

Тарнавський криво посміхнувся і випростався на стільці, з якого було вже знову почав сповзати, намагаючись кудись утекти, стекти, розлитися і розчинитися.

— Якщо чесно — офігенно зіграли, — сказав він. — Офігенно. Навіть не сподівався такого. Я аж не міг всидіти. Аля не дасть збрехати.

Аля, почувши своє ім’я, жваво закивала головою.

— Ну, тоді добре, — видихнула Аліса задоволено. — Жанет нам обіцяла після концерту видати бабки, в них нині повна каса. Я тобі зможу віддати твої гроші, що ти вчора на Рибку потратив.

— Та перестань, — махнув Макс рукою. — Просто поділимо на всіх порівну. Я ж теж заслужив сьогодні, хіба ні?

Аліса закивала головою, широко розкривши очі.

— Блін, якби не ти...

Макс зупинив її.

— Не дякуй, потім потащимося. Ми можемо, нарешті, сьогодні поїсти щось?

Аліса жваво закивала.

— Зараз покличу «Придурків», треба, нарешті, набухатися. Дай «п’ять»! — вигукнула вона і простягнула Тарнавському долоню.

Макс ударив по її долоні своєю.

— Команда! — бадьоро зазначила Аліса і знову надягла Максові окуляри. — Нереальна поїбень!

— Давай, клич «Придурків» і замовляй ковбаски, — несподівано батьківським, по-доброму дорослим тембром голосу сказав Тарнавський і, коли Аліса зникла у натовпі, впіймав на собі погляд Алі. Дівчина сиділа, неймовірно терпляча, неймовірно уважна, склавши руки на столі, наче слухняна учениця.

Макс посміхнувся й сів так само — стримано, склавши руки перед собою на парті, мов учень у першому класі.

— Ну що ж, Аль... Це круто, — врешті сказав він, з любов’ю поплескуючи по зошиту, розмальованому черепами. — Треба мати яйця, щоб усе це прожити... Написати... пропустити крізь себе. Ну, може, не яйця... Ти мене розумієш...

Аля трішки стурбовано кивнула, не знаючи, на що сподіватися.

— Є сильні місця, і є місця, над якими треба працювати, — вів Тарнавський далі. — Я от що пропоную. У нас зараз буде ще майже десять днів тур, і я буду їздити з цими симпатичними дітьми, пильнувати, щоб із ними нічого не сталося. Зі мною завжди буде мій друг-смартфон. Давай ти щодня мені будеш надсилати новий вірш, і ми його будемо разом розбирати — що вдалося, а що ні. Гаразд? Такий собі перед­новорічний марафон.

Очі в Алі розширилися від здивування.

— Щодня по віршу?

— Так. У тебе утвориться невеличкий цикл. І ти трохи краще зрозумієш, куди рухатися далі. Зрозумієш, як працює поетика і вся ця кухня загалом.

— Вау, — видихнула Аля. — Ви серйозно?! Я не могла навіть мріяти про таке! Сам Тарнавський буде мене вчити писати вірші?! Я буду Вашою ідеальною ученицею!

Аля розчервонілася, а вся її повнотіла постать раптом заграла якоюсь дивовижною вітальністю, юністю, свіжістю і, головне, надією. Надією на щось таке у своєму житті, про що вона раніше навіть не сміла помислити. Можливо, якраз це й називають весною.

— Давай, Аль. Завтра чекаю від тебе першого вірша. А на разі пробач, мушу трохи приділити часу друзям.

Аля розсипалася в подяках, але Макс уже погано чув її — і не лише тому, що на сцену, врешті, вийшли їхні співмешканці — гурт «Криваве весілля», в якому вокаліст був загримований під убитого нареченого, а вокалістка — під мертву молоду у вельоні. А тому, що в голові страшенно голосно щебетали перші березневі птахи, і їх було неймовірно багато, а блакитне небо, яке височіло над ними, стало таким пронизливо-лазурним, що воно сліпило Макса, а спів радісно ширяючих птахів зробився оглушливим.