Там, де вітер

«Блакитний період» Макса Тарнавського

На світанку поїзд уже під’їжджав до Чернівців. Тарнавський прокинувся разом з гучними криками провідниці. Людське дитинча під ковдрою на нижній полиці ще спало, а його мама, сидячи мовчки поруч із насупленим чоловіком біля вже складеної постелі, робила собі макіяж. На столику в них парували дві склянки з чаєм.

— Доброго ранку, — привітався хрипко Макс, із заздрістю кинувши погляд на пляшку мінералки біля вікна.

Продерши очі і знайшовши свої черевики, Тарнавський вийшов у залитий неприємним яскравим світлом коридор, де вже вишикувалася черга з підпухлих зі сну, розкуйовджених дівчат з махровими рушниками та косметичками в руках, штивних і нервових через переповнені сечові міхурі.

Чекаючи на свою чергу і проглядаючи крізь вікно неясні сільські пейзажі в густих синіх тонах, що проносилися повз них на підступах до Чернівців, Макс набрав на телефоні Алісу.

— Доброго ранку, — привітався він, коли та, після третьої спроби, підняла слухавку. Алісине «Доброго ранку» було пересохлим і безжиттєвим, мов дно кам’янистого каньйону десь у Приазов’ї під кінець літа. — Ми під’їжджаємо. Нас хтось буде зустрічати?

— Так, буде Жанет, — так само сипло і безбарвно, скоріш за все, борючись із непідйомними повіками і ледве ворушачи наповненою сухим, розпеченим камінням головою, прогугніла Аліса. — Боже, Тарнавський, ми вчора до другої ночі бухали. Прийшли якісь пацани зі села, принесли ще шмурдяку... Як добре ти зробив, що втік...

— Стріляний пес, — озвався Макс, спостерігаючи, як пейзаж стає все яснішим, в міру того як світало за вікном. Поля й переліски, засипані снігом, в напівсутінках здавалися блідо-блакитними й невагомими. — Зараз я до вас прийду.

Придурки повільно прокидалися. Рибка, до здивування Макса, вже сидів, тихо зіщулившись у кутку, накритий кусючою ковдрою, з пересторогою зиркаючи поверх горнятка з чаєм на немитих, заспаних людей, що постійно гримали дверима, пробираючись до туалету і на перекур у тамбур. Жора скидався на битого дворового пса, що любить побуянити, але зараз, на холоді, в цьому незатишному місці, лиш підтискав до ніг хвоста.

— Вождь! — зраділо озвався Рибка, розплившись в усмішці, коли побачив Тарнавського. — Ти сама елєгантность! Прямо як Юрій Нікулін!

Макс у чорному пальті, що мало відсилати до повоєнних американських сорокових, у капелюсі, який однаковою мірою могли носити і Чарлі Паркер, і Вільям Берроуз, вкусив себе за язика.

— І тобі доброго ранку.

— Падай до нас, — гигикнув Рибка. — Тобі Аліса кохве замовила.

До Чернівців було ще далеченько. Тарнавський жбурнув саквояж під стіл, сів біля Рибки на ще не складену постіль і скинув капелюха. Він роззирнувся навколо.

Хесус ще валявся у відключці на верхній полиці, Довгий якраз повернувся з туалету, а Назік уже, схоже, другий ранок поспіль з похмілля, насипав собі в каву цукор. Аліса десь пропадала в черзі до туалету. Довгий, жбурнувши рушника на верхню полицю, теж сів навпроти, взявши собі одне з горнят із кавою.

— Яка програма на сьогодні? — спитав у нього Макс, ніби це не вони вчора цілий вечір обговорювали все до найменших деталей. Сидіти у пальті було жарко і Тарнавський розстібнув кілька гудзиків. Довгий знизав плечима.

— Та яка програма... Приїдемо, поселимося, а увечері концерт.

Тарнавський задумливо кивнув. Було щось між ним і Довгим непроговорене. Якась пересторога, чи що? Наче Довгий, ще навіть до того, як вони з Максом встигли роззнайомитися, вже викреслив його зі свого списку друзів, і тепер Тарнавський приречений був залишатися непроханим гостем, випадковою людиною в їхній мандрівці. Це відчуття, сподіваймося, помилкове, фонило Максові уже не вперше, і він усе не міг зрозуміти, чим же завинив перед Довгим. Це почуття непроханості Максові не подобалося.

Ну от як зараз. Довгий, хоч і дивився на нього приязно, явно не був налаштований на розмову. На те, щоб розкриватися, показати свої щирі почуття. Не хотілося Довгому й перетинатися з Максом поглядами. Гм.

— Ну, а у вас якась альбомна програма є, я правильно розумію? — спробував він знову розгадати таємницю дистанції Довгого, зайшовши з іншого боку.

— Ну да, є, — гмикнув Довгий і нарешті глянув Максові в очі своїм прозорим блакитним поглядом, в якому читався затаєний біль. «Ось, чувак, це все, що я тобі можу сказати, вибач, ти зробив мені боляче, і я не збираюся з тобою вести розмови, хоч ти, може, і непогана людина». Приблизно таке говорив цей погляд. Довгий склав руки на грудях, показуючи, що з ним діалог завершено. Тарнавському стало трохи прикро — Довгий йому здався найцікавішим з «Придурків». З ним якраз і можна було спробувати записати якесь інтерв’ю.

Назік, відірвавшись від своєї кави, підняв погляд на Тарнавського. Лише глянув на Довгого, оцінивши стан товариша, все, мабуть, зрозумів без слів, і став доповідати Максові замість того:

— У нас програма на сорок хвилин власних пісень, і ще десь на сорок хвилин різних каверів.

— Ясно, — кивнув Макс. Довгий дивився у вікно навпроти, видивляючись крізь чужі спини, фіранки і запітніле скло уже практично білий день. — Тобто у вас цілий альбом?

— Ну... так, можна сказати й так, — погодився Назік з тією ввічливістю, з якою розумні гімназисти доповідають про стан справ у сучасній музиці своїм допитливим, але безнадійно старомодним викладачам. — Він називається «Блек дог, ред хенд». Тому наш тур ми називаємо «Зе блек дог тур», або «Тур чорного собаки».

Довгий скептично покосився на Назіка, немовби дорікаючи тому в недалекоглядному колабораціонізмі з ворогом, і знову відвернувся, дивлячись кудись у засніжені ліси за вікном. На обличчі в нього застигла ображена гідність.

— Чорний пес? — здивувався Макс. — Чому чорний пес?

Назік, цей маленький Гаррі Поттер, стримано посміхнувся.

— Довгий — фанат Ніла Ґеймана. «Американські боги» і все таке. Він під його враженням написав вірша, «Чорний пес, червона рука». Може, ви чули, у скандинавській міфології є такий пес, що живе в печері, покритій кров’ю? Коли він почне вити, це означатиме, що почався Раґнарьок, загибель богів. Дуже красивий вірш, до речі. Якщо хочете, я вам його можу зачитати.

— Пьос апокаліпсіса, — з нотками страху в голосі сказав Рибка і натягнув ковдру на себе ще вище, аж по самі очі. — П’ятілапий.

Але цієї миті у їхнє напівкупе повернулася з мокрим рушником і зубною щіткою Аліса. Зі сну вона виглядала ще миловиднішою і тендітною — зовсім дитина. Коли з’явилася Аліса, Тарнавський встиг помітити тривожний, сповнений запитань, погляд, яким нагородив її Довгий, але та, здається, повністю проігнорувала присутність Довгого, і навіть не подивилася в його бік.

— Привіт, — кинула вона натомість Максові і сіла біля Назіка. — Це мені кава?

Довгий ще раз глянув на Тарнавського — і знову в цьому погляді не було неприязні, а лише затаєний біль, і в цей момент, коли Довгий відвернув погляд, а на його обличчі знову з’явилася та ж сама легка сардонічна посмішка, Максові раптом усе склалося. Поки Аліса розмішувала свій цукор у каві, вона вже встигла вступити у жваве обговорення деталей їх поселення, а Тарнавський зі здивуванням раптом почав бачити ніби якимось внутрішнім оком ці повислі в повітрі сяючі невидимі лінії, що пов’язували Довгого і Алісу — з’єднували їх міміку, рухи одного відносно іншого, їхні інтонації, сполучені в одну систему, наче два електрони, рознесені на відстань цілого Всесвіту, але скорельовані так, що переміна в одному неминуче веде до зміни стану іншого. Як це називається? За... хеканість? За... хоканість? Здається, цього терміна не було в копенгагенській інтерпретації теорії відносності, але, якщо пам’ять не зраджувала Максові, і Бор, і Гейзенберґ, і Планк, і навіть нічого не петраючі у квантовій фізиці Петрарка з Данте, Війон і Віан, Ґеорґ Шиллер і Генрі Міллер у приватних розмовах, у почерканих чернетках непідтверджених теорій всього, в потаємних листах товаришам, в неопублікованих і спалених записниках, і в одах, написаних на салфетках у паризьких кафе, білим чорнилом на червоному шовку, червоним на білому, чорним по чорному, ієрогліфами, верлібрами, шестистопними ямбами, поглядами на запотілих вікнах душних вагонів на світанку, оспівували це дивне фізичне явище.

Макса наповнило терпке відчуття, наче він ковтнув міцної горобинової наливки, що зв’язала йому рот терпким смаком і розлилася солодким сп’янінням у шлунку. Раптом стали зрозумілими дивні погляди Довгого, нервозність Аліси, особливі, багатозначні перезиркування Хесуса й Назіка, коли Тарнавський звертався до Аліси. Як було не впізнати цей мотив, що висів між Алісою й Довгим? Звісно, це були «Сure», про яких учора до хрипоти сперечалися Назік і Хесус:

I don’t care if Monday’s blue Tuesday’s grey and Wednesday too Thursday, I don’t care about you It’s Friday, I’m in love

У Чернівцях, затягнутих сирістю, холодом і важкими сніговими хмарами, на вокзалі їх зустріла місцева організаторка — заморена діваха у військовій куртці, з облізлим від дешевої фарби кепським волоссям-блонд, стягнутим у два хвости а-ля «Загін самогубців», обличчям схожа на втомлену життям і мізерною дієтою піранью — з тонкими губами, які легко було розтягувати у хижій посмішці. Тарнавському вона здалася вкрай небезпечною і аутичною персоною — мабуть, саме таку і потрібно ставити на роль арт-директорки в рок-клуб.

— Я Жанет, — представилася коротко вона своїм, мабуть що інстаграмним прізвиськом, а може, просто нефорською кликухою, що прилипла ще із часів поїздки на Шипіт на третьому курсі — тієї самої, напевне, коли Жанет уперше трахалася по п’яні з геть незнайомим панком на ім’я, ну, скажімо, Скальпель, або яким-небудь Монстром, від якого відгонило, напевне, дешевим вином, сигаретами і димом багаття, але це вже, Максе, твоя фантазія, друже.

На щастя, у Жанет був неподалік припаркований великий білий бусик, брудний і холодний всередині, з допомогою якого можна було уникнути зіткнення з шановною громадськістю Чернівців і доїхати практично анонімно на місце їх вписки. Тарнавський розраховував на душ, сніданок і, можливо, кілька годин сну й тиші, поки діти будуть десь у клубі робити саундчек, чи що вони там зазвичай роблять перед концертом. Він допоміг повантажити у багажник бусика їхні інструменти, речі й останнім заліз у салон, аби комфортно, як і належить найстаршому серед усієї ватаги, вмоститися на передньому сидінні біля водія (чи то пак, водійки).

— Макс, — представився Тарнавський, коли бусик, хлюпаючи мокрим снігом, з гуркотінням рушив з місця.

— Жанет, — повторила білявка апатично.

— Це Макс Тарнавський, ви в курсі? — гукнула із заднього місця, задерши голову Аліса (Макс упіймав себе на тому, що неперервно пильнує за Алісиними метушливими рухами у дзеркальце заднього виду). В її голосі чулося самовдоволення. — Можете взяти у нього автограф!

Жанет відірвала погляд від дороги і глянула на Тарнавського круглими очима, не перестаючи викручувати кермо, поки розвертала бусик на вільному просторі вокзальної площі, всьому вкритому густими мокрими борознами коричневого, мов розмоклий у каві тростинний цукор, снігу.

— Тарнавський? Макс Тарнавський? — перепитала білявка, практично навпомацки викручуючи кермо в вихідне положення, і пара усміхнених черепів, відвішених до дзеркальця при лобовому склі, ствердно хитнулися на різкому повороті. — Оу май ґад! Я ж, блін, ваша фанатка! Нє, рілі?!

Макс втомлено кивнув. Звісно, гірше було б, якби його не впізнали — це, принаймні, давало якийсь шанс для майбутнього. Але зустріч із такими ось фанатками Тарнавського ніколи не тішила.

Обличчя Жанет, те саме втомлене обличчя старої акваріумної піраньї, раптом перемінилося — воно наповнилося світлом і якоюсь останньою молодістю, очі розширилися — і Жанет на секунду здалася йому зі своїми двома високими хвостами вершиною перезрілої підліткової сексуальності. Від неї війнуло гострою, віктимною пристрастю, від якої, як показував Максові досвід, якщо в неї зануритися, не можна потім було відмитися ні милом, ні гарячою водою, а тільки продезинфікувати себе всього зсередини спиртом або обкурити цілющим димом забуття.

— Нє, чувак, це реально ти? Я думала... — Жанет затнулася, на її обличчі завмерла блаженна усмішка. — Я думала, це якийсь хіпаблуд з хаєрами пише, а ти...

Макс гмикнув, стенувши плечима.

— Приходь сьогодні в клуб, — сказав він, сам не знаючи, що може сказати ще в цій ситуації. — На виступ «Придурків». Я маю на увазі, «The Morons».

Зрештою, Жанет там, напевне, і так буде. І навіщо тобі її кликати? Тепер вона подумає, що ти хочеш з нею переспати і буде ніяковіти, думаючи, як тобі сказати про те, що в неї є бойфренд, або місячні, або генітальний герпес, або, може, заб’є на все це, бо коли справді хочеться, то завжди ж можна якось викрутитися, і просто прийде, а ти, чувак, будеш байдуже сидіти за барною стійкою, поки «Придурки» волатимуть свою «Каліфорніа дрімінг» і набухуватимешся молоком і трав’яним чаєм, і просто підпишеш їй старий зачитаний примірник «Сюзанни», Жанет, реальній рок-твердині, підпис, дата.

— Та я там і так буду, — весело озвалася Жанет, очима впившись в дорогу і кидаючи час від часу на нього короткі щасливі погляди, так, наче вони їдуть зараз не на зйомну хату, а на їхні несподівані заручини. Схоже, настрій дівчини різко поповз угору. — Оце прикол! Слухай, а можна, я свою подружку приведу? Вона твоя фанатка, дуже хоче з тобою познайомитися.

— Звісно, приводь, — кивнув Макс. — Сьогодні ж фест у вас буде, так? Погуляємо!

— Реально погуляємо, — закивала головою Жанет, крутячи кермо. — Блін, а можна я вам включу свою улюблену пісню? Я завжди мріяла це зробити!

Вона подивилася на Тарнавського, мов на чудотворця.

— От чесно, — говорила Жанет. — Ви просто зробили мій ранок. Ми можемо на «ти», та? Чесно, я завжди собі мріяла, от, блін, якби ми їхали отак в машині з Тарнавським і щоб я вам могла включити ось цю пісню. Ви любите «Nothing But Blood»?.. Тобто, ти. Я їх абажаю.

Із заднього ряду вигулькнула голова Рибки.

— «Nothing But Blood» це афігенно. Я завжди мріяв перерізати собі вени на їх концерті, тому що коли вони починають грати, це, на мою думку, найрозумніше рішення.

Рибка багатозначно глянув на Макса.

— Старий, у тебе сьогодні, я так розумію, зайнятий вечір буде, ублажати шанувальниць? Ти можеш нам позичити стольнік на вінішко?

Жанет, вкрай необережно полишивши ситуацію на дорозі, нахилилася до аудіопрогравача і почала шукати свою улюблену композицію.

— Ось вона! — переможно вигукнула білявка, розплившись у посмішці, і раптом, спричиняючи Максові майже зупинку серця, з динаміків вирвався тваринний гортанний рик на фоні неперервного гітарного блек-метал смешу.

— Ахрєнєть як гарно, — гмикнув Рибка і тихо відповз назад. — Почті як «Бітлз», правда, Довгий?

— Тут зараз афігенний жіночий вокал буде, — Жанет багатозначно глянула на нього. — Це я його хотіла, щоб ви почули. Ну ви все самі зрозумієте... Ой, ти.

Понад гортанним ґроулінґом скандинавського дез-металу піднявся прозорий і чистий дівочий голос, намагаючись наслідувати традиційний оперний вокал, тільки в ельфійському дусі.

— Прикиньте, вони навіть мову власну вигадали для цього альбому, круто? — очі Жанет горіли. — Я завжди уявляла собі під цю музику фінальну сцену з вашої книжки, ну, коротше, про цю дівчину-німфоманку. Типу, Сюзанна стоїть на даху будинку, і ти реально так і не знаєш, стрибне вона вниз чи ні...

Голос звучав і справді красиво.

Їх бусик їхав повільно, чавлячи коричневе болото, змішане зі снігом. Голос був наче чистий сніг, а чоловічий беквокал — як усе Максове життя, збовтане в пухнасте кремове макфлурі з грязюки, холоду й відчаю.

Жанет запитально поглянула на Тарнавського, намагаючись зрозуміти, який ефект справила на нього пісня.

— Дуже гарно, — кивнув Макс. — Справді, дуже красиво.

— Гля’, знову пішов сніг, — сказала зачудовано Жанет, схоже, задоволена з його відповіді. — У вас теж у Києві сніг?

— Ще й який, — гмикнув Тарнавський, відводячи погляд на бокове люстерко.

— Нє, блін, абажаю зиму, — Жанет із задоволенням стиснула кермо автівки і стала підспівувати під звуки «Nothing But Blood».

З неба і справді на лобове вікно бусика почали одна за одною осідати і зразу танути нові лапаті сніжинки.

— Тут туалет, тут кухня, тут питна вода в бутилі, — по-діловому пройшлася по квартирі Жанет. Квартира була однокімнатною, невеличкою і до блювотних позивів пропахлою сигаретним димом — вітальня з диваном і громіздким сервантом на всю стіну, де на порожніх поличках розмістилися пара м’яких дитячих іграшок з позаминулої епохи і якась випадкова, страшенно самотня книжка. Килим, пропалена прасувальна дошка, на тумбі масивний телевізор, віку Назіка чи Хесуса. Дешевий євроремонт і зачухані, наче сирітки в приміській електричці, шпалери — відверто кажучи, це був один із найгірших варіантів, які тільки траплялися Максові в часи його турів Україною. Але, зрештою, переночувати можна було. В єдиній (окрім крихітної кухні) кімнаті, з огляду на важкий, бароковий тюль на вікнах, що тільки підкреслював духовну, та й матеріальну, вбогість цього місця, було темно — а ще до того ж із темного сірого неба падав лапатий сніг, тож Жанет увімкнула в кімнаті світло. Від тьмяної, безжиттєвої жовтизни ламп у кімнаті, здається, стало ще тісніше і темнотніше.

— А як нам тут спати? — спитав раптом Тарнавський, мовби прокинувшись від сну і склавши в голові два і два. Макс першим зайшов у вітальню, поки «Придурки» вносили з пропахлого побутовою депресією сходового прогону свої речі, і мав честь першим осмислити це запитання, вносячи свій посильний вклад у добробут групи в турі. На дивані могло поміститися, враховуючи всі молодіжні розклади, максимум троє. Куди подітися ще трьом, Тарнавський не дуже-то й уявляв. «Мабуть, Максе, це старість».

— Ну... — знизала плечима Жанет. — Тут є надувний матрац, розкладається крісло... Тут, в принципі, з вами має бути ще одна група, може, ви чули, «Криваве весілля»? Готи з Луцька. Ну, я не знаю...

— Розберемося якось, — поклав йому на плече руку Рибка, що вигулькнув з темряви коридору, і спитав у Жанет вкрадливо: — А де тут у вас супермаркет найближчий? Нам треба сильно труби промочити. У нас пожежа.

І, звернувшись до Макса, додав, склавши по-діловому долоні пальцями до пальців, мов банкір, який все життя лише те й робить, що підраховує сухі цифри:

— Я думаю, коли пожежа, немає сенсу рятувати фікус. Треба, в першу чергу, потурбуватися про старіків і дітей, як-от про нас із тобою, да?

— Ти в нас ким будеш? — спитав Тарнавський у Рибки, скидаючи з плеча його руку.

— У принципі, — Жанет приставила руку до пояса, так що її стегно раптом вигідно округлилося з протилежного боку, звертаючись до Макса. — Я можу вас взяти до себе. У мене зараз хата пуста, я вам можу на дивані постелити. Тобі, тобто... У мене, правда, кішка...

— Ой, та то нічого, — махнув рукою Рибка, широко заусміхавшись. — Він не боїться кішок. Заодно можна і мене взяти. Я не люблю п’яних готів. Вони такі ж опасні, як і п’яні бас-гітаристи.

Рибка загиготів. До кімнати, розглядаючись, зайшла Аліса.

— Які готи, блін? Ми ж домовлялися, що в нас буде квартира тільки для нас. Чим тут взагалі так штиняє? — спитала вона і всі погляди зразу ж прилипли до дівчини. — Можна балкон відкрити, провітрити?

— Вони тільки до третьої ночі, потім у них автобус на Луцьк, — незворушно відповіла Жанет.

— Афігєть, — Аліса роздратовано жбурнула на диван свій рюкзак. — А в нас поїзд о шостій. Нам шо, взагалі не лягати?

— Ну, слухай, — знизала байдуже плечима Жанет. Її обличчя враз стало холодним, і його не могла вже зігріти навіть близькість літературного кумира. — Мені ж треба було десь їх розмістити.

Між нею та Алісою було, мабуть, зо п’ятнадцять років різниці, й Жанет з усіх сил стримувалася, аби не вказати Алісі на її реальне місце в світі крутих регіональних арт-директорів.

— Треба було їх до себе взяти, — злосно огризнулася та.

— Можу хіба одну людину, наприклад, пана Тарнавського, щоб він відпочив, — Жанет знову багатозначно поглянула на Макса.

— У мене алергія, — збрехав чомусь він, знітившись від появи Аліси. — Алергія на котів. Я не взяв із собою ліків.

Жанет ще якийсь час запитально дивилася на Тарнавського, ніби телепатично довантажуючи йому останні мегабайти якогось великоформатного образу у високій роздільній здатності, наприклад, як вона гарцює на Максові, розпластаному на гостьовому диванчику в її прокуреній квартирі, заставленій чорними свічками і обклеєній плакатами бородатих скандинавських сатирів з висолопленими язиками, під звуки «Nothing But Blood», або ще якихось скальдів — співців поганської північної романтики, а її дрібні цицьки з настовбурченими пипками скачуть у такт із цими смішними хвостиками, і десь за цим усім із шафи, зачаївшись, спостерігає немигаючим поглядом її чорна кішка. Максе, може, це якраз і є шлях до твого замуленого джерела творчості? Може, його неможливо розкоркувати інакше, окрім як пустившись берега, аби струмінь животворящої сили, врешті, прочистив усі заіржавілі сім’явивідні канальчики твоєї свідомості?

— Ну, ок, — знизала, врешті, плечами Жанет, зрозумівши, що Тарнавський не збирається здаватися так легко. — Тоді побачимося в клубі. З четвертої ми вже відкриті, можете приходити на саундчек. Ваші ключі на столику.

Жанет кинула прощальний, трохи стурбований погляд на Макса (авжеж, він переросте у розчарування під кінець вечора, коли білявка зрозуміє, що Тарнавський не бухає, не курить траву і не смажить раком шанувальниць) і залишила «Придурків» облаштовувати свій нехитрий побут перед концертом.

Назік і Хесус пішли в супермаркет за їжею. Увечері «Придурків» обіцяли нагодувати за кошт закладу, а також мали заплатити гонорар. Ситуація з гонораром дуже цікавила Макса. Ще в поїзді Тарнавський розказав, сам дивуючись власному нахабству, скільки він грошей потратив на те, аби витягнути Рибку від копчиків. Довгий, розуміючи, до чого той хилить, сказав, попри мовчазний протест Хесуса й Назіка, що вони повернуть Максові гроші, як тільки отримають перший гонорар.

— Ну та, було б непогано, — кивнув Тарнавський, відчуваючи, що його робота по спасінню всього турне «Придурків» повинна бути належно винагородженою. — Хоча б частину. А то в мене, знаєте, немає за що купити сигарети.

Це була правда. У Макса в кишені залишилося дослівно двісті гривень, а кредитний ліміт на банківській картці було небезпечним чином вичерпано. Ніде правди діти, потрібно було б шкільнути хоча би по сто гривень з носа у цієї творчої молоді, щоб мати на елементарні витрати, але щось таке невловиме та суворе промайнуло на обличчі Аліси, коли він розмовляв про гроші з Довгим, що змусило Тарнавського осіктися на півслові, тож ця фінансова тема повисла у повітрі. Позичити у Яніни грошей зараз Макс теж не міг, а в друзів, з якими вже давненько не зустрічався, не хотів. Чорт, він знову став на кілька днів голодранцем, як в університеті.

Аліса як менеджер тим часом виділила Назіку і Хесусу, що їх делегували в найближчий продуктовий, кілька сотень гривень з їхнього поїздкового фонду на харчі, і Макс ледве стримав себе, щоб не докласти до цих грошей і свою перед­останню сотню. «Старий, ти вже і так нормально виклався перед ними, давай, хай тепер ці школярі дістають свої кишенькові грошенята».

Розмістившись на крихітній кухні, більшу частину якої займав старий і абсолютно порожній холодильник, з горнятком кави (розчинна кава на дні картонної банки — єдине, що було з продуктів у цій замурзаній квартирі, і, схоже, залишилася ця кава від попередніх мешканців) і цигаркою біля прочиненої кватирки, Тарнавський гортав новини в телефоні, сподіваючись вкроїти належну йому частку ранкового затишку, на який заслуговує кожен, хто дожив хоча б до тридцяти п’яти, а тим часом у квартирі відбувався броунівський рух, що супроводжувався закликаннями. «Де малий барабан?» — «Ось барабан». «А де сумка з дисками і футболками?» — «Ось сумка з дисками і футболками». «А де ви клавішні поклали?» — «Та от же, Назік!» Макс поволі починав розуміти, що поспати перед концертом, після нелегкої вже для його віку ночі у поїзді навряд чи вийде, тож користався хвилиною відносного спокою.

Хвилина ця, однак, протривала недовго. Не встиг Тарнавський догортати до кінця стрічку новин на телефоні, як у двері подзвонили і в квартиру ввалилася компанія гучних баритонистих чуваків з розчервонілими щоками, присипаних снігом, від яких несло сигаретами, алкоголем і свіжим холодом з вулиці, і кількох дівчат — усі були в чорних косухах у кліпсах, з довгим волоссям і з власними музичними інструментами. Це були готи з «Кривавого весілля».

«О чорт», — сказав Тарнавський сам до себе, на секунду визирнувши з кухні в коридор.

— Хеллоу, еврібаді, — тим часом уже зустрічав гостей Рибка. — Мужики, в когось є щось бухнути?

Готи, високі дядьки з клиновидними борідками, почали заглядати то на кухню, то у ванну, діловито приміряючись до чайника і кидаючи Максові доволі дружелюбне «О, привіт, старий», так, наче б упізнавали в ньому старого приятеля, якого не бачили, ну, скажімо, від учорашнього концерту.

У готів у руках були якісь пакети з продуктами, які одразу опинилися на столі поруч із Максовою попільничкою і смартфоном, а також дешеве вино, за інструментами для розкорковування якого хтось із гостей миттю почав наводити шмон по шухлядах. Тарнавський, оторопіло спостерігаючи це нашестя, киваючи у відповідь на кожне «Привіт, старий» і ще сподіваючись спокійно докурити цигарку, навіть не знав, чи безпечно тепер було залишати у квартирі свої речі. Просто в коридорі, охоплені обплітаючим чаром Рибки, який першим угледів вино, готи почали розкорковувати таки знайденим коркотягом пляшку, і одразу ж стоячи почали розпиття.

— Скажи йому не бухати, Довгий! — линув з кімнати високий, дзвінкий від нервів голос Аліси, що зривався на фальцет.

— Мала, нам потрібна пластічность тєлодвіженій, — говорив, стоячи в коридорі і зігнутий у знак запитання під вагою пляшки, яку тримав у руках, перш ніж ковтнути з неї, Рибка. — Концерт — це ж практіческі балєт. Ми по чуть-чуть.

— Чуть-чуть — хують! Тебе вже не зупинити потім! Довгий, скажи йому! — кричала знову Аліса.

— Та блін, сама скажи, я вже казав йому, — чувся підвищений, знервований голос Довгого. Макс, відчуваючи, що ситуація вимагає від нього деякої активної участі, докурив сигарету і встав. Бліда, невиспана з поїзда Аліса, закушуючи губу, стрімко вийшла йому назустріч з вітальні і спробувала розминутися з Тарнавським, уникаючи погляду в очі, мов із чужою людиною.

— Старий, у тебе не буде вогню? — запитав Макса якийсь екстравагантний здоров’як у круглих чорних окулярах, із цап’ячою борідкою, у чорному атласному циліндрі. В руці він тримав не сигарету, як вирішив було обурений вже всім цим натовпом Тарнавський, а маленький бонґ, та не встиг Макс огризнутися, мовляв, зараз їх, ще до всякого концерту, тут можуть закласти сусіди — і всіх пов’яжуть у ментуру, і вже тепер нікому буде їх діставати, як чиїсь прислужливі руки вже подавали велетневі кремінь і кресало, і здоров’як у циліндрі та шкірянці першим затягувався димом, стримуючи кашель, та передавав бонґ кудись далі.

— Домашня суміш! — запевняв гот низьким лунким баритоном усіх присутніх крізь погано стримуваний кашель. — Вирощено з любов’ю!

Макс зазирнув у вітальню. Повнотілі готеси з глибокими декольте, які вони охоче демонстрували, скинувши свої шкірянки, вже хазяйнували у кімнаті, в їх руках магічним чином з’явилися пластикові горнятка, і не встиг Макс сказати, що вітальня — це спальний простір, де вони всі будуть відпочивати, а не бухати, як тут же на журнальному столику виникло кілька банок з кабачковою ікрою, лобіо та квасолею в томатному соусі, а за ними — нарізний батон, пачка майонезу і пляшка мінералки, і все це негайно пішло в хід, але тим справа не обмежилася, тому що в цей момент якраз повернулися з супермаркету Назік та Хесус, і майже очуміли від видовища, їх зразу ж стали плескати дружньо по спині, протягувати бонг і вино, десь лунав голос Довгого, Назік, не бухай, поняв? Хесус, те саме, поняли? Вже он Аліса псіхує, який Макс чомусь чув понад гамором, мовби тепер був налаштований, як рація, на певну частоту «Придурків» і ловив їхні сигнали в будь-якій точці квартири; хтось вмикав уже якийсь дезняк на мобільному телефоні, а рівень галчання ставав щораз гучнішим, тож тут не здивувався б, якби сусіди почали викликати поліцію, або принаймні дзвонити у двері вже зараз, адже було лише пів на десяту, але, мовби всього цього було мало, хтось дістав акустичну гітару, хтось дістав бумбокс і з вітальні враз полинули душероздираючі гітарні трелі, гучні гроулінги та високі жіночі голоси, а також схвальні вигуки, і Макс вже був би й радий повернутися на кухню, але тепер уже не ясно було, а чи знайде він собі вільне місце. Спритні чувіхи готів тепер варили там своїм бойфрендам каву і курили, хтось інший перекладав продукти з пакетів у холодильник, — і на фоні всього цього нереального двіжу, який за лічені хвилини заполонив усю квартиру, на місці, де щойно, буквально хвилину тому, сидів сам Макс, тепер, намагаючись відгородитися від цієї навали реальності, була Аліса, яка, здається, ледь не плакала і тремтячою рукою тримаючи папіросу, затягувалася і нервово видихала у вікно, з якого замітало снігом.

— Все нормально? — спитав Тарнавський, ставши поруч і закуривши вже п’яту, певне, за ранок сигарету.

Аліса вимучено, натягнуто посміхнулася.

— Та, просто мігрені, — сказала і пішла від нього геть, кудись у коридор.

Розуміючи, що в нього є два варіанти — або, забувши все, влитися зараз у це шумне, розбурхане море чорних худі з перевернутими пентаграмами, гострих борідок і довгих хаєрів, яке поступово виходило з берегів, або звалювати звідси, Тарнавський тихцем зайшов у кімнату, схопив своє портмоне із залишками грошей і документами, і тихо ретирувався назад.

— Я знайду вас у клубі, — сказав він Алісі, яка, як виявилось, сиділа на крихітному ослінчику біля дверей, обхопивши коліна руками, серед десятка пар взуття, де переважали військові берці, та покиданих просто в коридорі на купу курток, що їх вже не могла вмістити шафа для верхнього одягу. Аліса вже не ховала сліз, лиш втерла їх і, кинувши на Тарнавського темний, непроникний погляд, кивнула. А Макс, докоряючи собі за те, що не спроможний зараз підійти до неї, обійняти і розпитати, в чому річ, тихцем прослизнув у прочинені двері геть, на свіже повітря, на волю. Останнє, що він встиг почути, був розв’язний, мокрий від жаги до життя голос Рибки: «Братці, якщо пішла така жара, давайте зваримо манагу[9]?»