Троян-зілля

6

Десь поряд плакала дитина. Вероніка кинулася на той плач. Бігла, шпорталася, падала, піднімалася і знову бігла. У суцільній темряві жінка бігла на голос. Той привів її в сутінки, і відтепер дедалі розвиднювалося. Знайоме місце. Знайома ріка.

— Ти хто?

Красива жінка навпроти приємно всміхається. Знайомі іскри-вогники в очах. Очі здаються рідними, але тільки очі. Справжня красуня перед нею: чорне волосся, заплетене в довгу, аж до колін, косу; чорний строгий костюм звабливо обтискає фігуру, білосніжна блузка визирає з-під чорного піджака; срібні сережки у вухах, легкий макіяж, трішки бліде обличчя, але тут так сиро й похмуро, що колір шкіри не може бути іншим. Та офісне вбрання жінки зовсім не в’яжеться з берегом річки, на якому вони перебувають.

Жінка й далі приємно всміхається.

Вероніка перепитує:

— Ти хто?

— Я тут живу. — Жінка театрально обводить рукою довкола, і Вероніка помічає на її пальцях красивий манікюр. — А звати мене… Хм… Нехай цього разу побуду Оксаною. Оксаною Полудницею.

Вероніка здивовано стенає плечима. Що за Полудниця така? Прізвище, мабуть. Оксана Полудниця. Вероніка морщиться. Надто похмуро й сіро довкола.

— Тут так завжди, — наче підслухала думки Оксана Полудниця. — Непривітно, мокро. Бо що більше матері тужать і побиваються за своїми ненародженими дітьми, то вологіше в цьому місці, Вероніко. Але ти звикнеш.

Вероніка хоче наблизитися до жінки, але ноги наче прикипіли до землі.

— Не вдасться, навіть не пробуй. Бо ти ще жива, — хмуриться Оксана.

— Тоді чому я тут? — дивується Вероніка.

— Бо ти одного разу померла, тому й знайшла сюди дорогу, — відповідає Оксана.

— Тобто? — перепитує здивована Вероніка, і раптом її осяває здогад: — А, так! Ти про це. Стій, а звідки ти знаєш?

— Гм, то нескладно, — відповідає Оксана.

— Ну, мабуть, — зітхає Вероніка. — Ти мені снишся, ти плід моєї уяви, і тому ти наче в моїх думках.

— Я у твоїх думках? — Оксана артистично закочує очі. — Цього тільки бракувало!

— Так-так, у думках. Бо ти мені снишся. А сон — це просто витвір уяви. Можливо, хворої, почасти божевільної уяви. Хіба ні? — Вероніка це говорить скоріше самій собі, намагаючись переконатися в нереальності того, що бачить.

— Та невже? Якщо я витвір уяви, то науявляй собі ліпшу місцину. Ну, чого ж ти? До речі, зваж, чи можеш ти робити тут усе, що тобі заманеться? — Голос Оксани звучить зухвало. — Це ж твій сон. То чому ж ти не можеш у власному сні й пів кроку ступити?

— Мамо, матусю, нам тут погано, — гукають від річки дитячі голоси.

Вероніка вкотре намагається зрушити з місця, але нічого не відбувається, вона так і стоїть непорушно.

Полудниця тихо сміється. Сміх досить приємний, ніби знайомий Вероніці з якогось іншого життя.

— Допоможи мені, — звертається Вероніка до жінки, склавши докупи долоні, наче перед іконою. — Там мої діти, розумієш? Вони мене кличуть. Їм там погано. Дозволь мені підійти до них ближче, благаю. Адже ти також жінка!

— Жінка? Я забула, як нею бути. За стільки літ… Але чому ти зараз тут, Вероніко? — раптом запитує Полудниця, міцно схопивши жінку за руку. Рука холодна як лід. Вероніка хоче висмикнути долоню з тих крижаних обіймів, та Оксана тримає міцно.

— Не знаю, — відповідає спантеличено.

— Знаєш, — шепоче жінка.

Ті слова підхоплює, нізвідки вигулькнувши, луна, несе річкою — і плесом лунає напнуте мов струна: «Зна-а-аєш, зна-а-аєш, а-аєш».

— Бо на твоїх зап’ястках відповідь. — Оксана підносить руку Вероніки до своїх уст і торкається губами сліду від порізу…

Прокинулася вся мокра від сліз і відчаю. Ростик побіг на кухню за краплями та водою. Тремкою рукою піднесла до уст склянку й пила, поки чоловік розмовляв по телефону з психіатром. На руці, на зап’ястку, несподівано вздріла слід від губ. Червона помада? Вона збожеволіла? Заходилася витирати. Хай так, хай. Але в клініку вона більше не повернеться і ліків не питиме. Чи може бути гірше, аніж є? Що може бути гірше за відчай матері, яка жодного разу не отримала, зате стільки разів загубила? Хтось залишив її живою, даючи шанс. Тільки на що?

Сни приходили то щоночі, то раз на тиждень. Тільки вона вперто відмовлялася від снодійного. Уже два місяці блукає цими снами. Усе відбувається за звичним сценарієм. Плаче дитина, і Вероніка темрявою іде на той крик.

Вивчила кожен камінчик, кожну билинку. Рослини в цій місцині ледве живі, їх мало, усе більше каміння. Здається, що вони ховаються між ним, наче чогось чи когось бояться. Але вперто не помирають. Щось усередині них таки пульсує життям. Вони наче тіні від того, що колись тут розкошувало й буяло. Фантоми. Тут весь світ складається з фантомів. Вероніка йде до води, але сліди її босих ніг на піску не залишаються довго, а поволі тануть, стираються, тремтливо розходяться звуками. Пахне тут тільки сирістю, усе навколо вогке. І хоч Вероніка вже давно не плаче, але води в тій річці не меншає. Мабуть, ту ріку живлять не тільки її сльози та сльози її малят, а й відчай інших жінок, які колись втрачали дітей і душі яких загубилися на отаких клаптиках суші посеред солених річок. Вероніка впевнена: якщо пройти вздовж берега, то таких острівців тут можна багато надибати. Тільки інші острівці їй не цікаві. Там чужі діти і чужий біль. А в неї свій острів болю. Якось вона встромила палець у воду й попробувала її на смак. Ліпше б того не робила. Голову, тіло, душу затопив відчай. Його так багато було від маленької краплі з тої річки, що, здавалося, вистачило б на мільярди людей, які колись втрачали найдорожче і тепер оплакують його. Що це за місцина? Край відчаю, загублена земля? Та чи має це якесь значення? Тут час тече геть інакше, аніж у реальному житті. Він тут наче згорнутий у довгий сувій, що його міцно тримає чиясь важка й сильна рука.

Роззирнулася, розправила плечі. Нахилилася, торкнулася рукою води. Від того доторку річкою пробігла хвиля, наче то не доторк живої плоті був, а маленький землетрус. Різко забрала руку, зачепивши рукавом нічної сорочки краєчок сухої билинки, що росла поряд. Випросталася. Обхопила лівою рукою зап’ясток, який до того боляче стискала Полудниця, наче те позначення на руці було маяком, котрий світиться, щойно його торкнешся. І це сигнал: вона тут і кличе товаришку на розмову.

— Оксано, агов! Виходь, маю до тебе справу, — заговорила голосно до річки, розважливо, наче відчувала, що та річка зі сліз — то правдива домівка для тої дивної жінки з такими бентежними очима.

Клоччя туману раптом забігали поверхнею води дуже швидко і спритно. Плесом ішла Оксана, убрана в довгий білий балахон. Ця жінка вміла ходити по воді. Вероніка не здивувалася.

— Здоровенькі були! О, як цікаво! Ти вперше сама мене покликала. — Оксана нині мала розпущене волосся, воно здавалося ще довшим і майже сягало землі. Біла сорочка підкреслювала блідість її обличчя і чорноту стріл-брів та довгих вій. — Нарешті зрозуміла, Вероніко, чому ти тут? І що річ навіть не у твоїй смерті? Чи знову скажеш, що це просто сон?

Цього разу Полудниця зовсім не всміхалася. Вона уважно і трішки втомлено спостерігала за жінкою.

Вероніка не зводила з тої очей. Але поки що мовчала, обмірковуючи всі слова, що надумала сказати Оксані.

— Сни дуже легко впіймати у клітку. Ти могла випити одну з тих своїх синіх пілюль, що їх прописав лікар, забутися аж до ранку й не приходити сюди. Натомість ти всі пілюлі змиваєш у воду, щоб чоловік думав, що ти лікуєшся. Але чому, Вероніко? Чому ти найближчому і найдорожчому не звіришся в сокровенному? Тому що вони, — Полудниця тицьнула пальцем у бік острова, — тобі дорожчі за нього, чи не так?

Кавалки густого туману сьогодні добре ховали від очей Вероніки той острів, але було чути, як діти звично схлипували, тихо просячись на волю.

— Дай відповідь, Вероніко, на просте запитання: «Чому насправді ти тут?» — і ми поговоримо. Обіцяю.

— Я тут, тому що вони тут. — Вона казала правду. Вона без них звідси не піде. Вони хочуть додому, і вона зробить усе можливе, щоб їх забрати.

І Вероніка заговорила. Говорила палко, жестикулюючи. Казала, що то неправильно — тримати тут невинні душі, пропонувала свою взамін. Розповідала, як усі ті роки вона майже вірила в те, що божевільна, адже безупинно чула дитячий плач, а він, той дитячий плач, справді був, проте вона не вміла, не знала, не сміла сюди потрапити, але тепер не піде звідси нікуди. Коли вмовкла, то враз зрозуміла, що стоїть у цілковитій тиші: діти перестали плакати, а Оксана її уважно слухала.

Полудниця дивилася на Вероніку навіть трішки жалісливо. Вона виконувала свою роботу — ту, яку мусила. І тільки на мить змінилася зовні: стала доволі знайомою та зухвалою юнкою зі студентських років, з чорними глибокими очима.

— Ксеню, ти? Ксе-не-чко? — запитала майже по складах, але за якийсь момент чари розвіялися і перед очима стояла та сама жорстока, холодна, чужа Полудниця. Вероніка помилилася. Та почвара, яка тримала тут її дітей, не могла бути людиною, нехай давно мертвою.

Полудниця нічого не відповіла, не встигла. Час стиснувся в маленьку крапку, і жінка прокинулася вранці в обіймах коханого, захищена його любов’ю та опікою. Поворушилася, несподівано в рукаві нічної сорочки щось зашелестіло. Розгорнула складку. Маленька суха билинка з берега річки сліз. Серце тривожно загупало. Сунула билинку під подушку — нехай поки там полежить, а потім вона перекладе її в інше, безпечніше місце, де її ніколи не побачать чужі очі.