Троян-зілля

5

Пан Володимир провів її до дверей помешкання, натиснув на ґудзик дзвінка. Коли за дверима почулося клацання замка, він ґречно поцілував їй руку, усміхнувся і сказав: «До завтра. Відсипайтеся. А як щодо Карпат передумаєте, зателефонуйте. У мене, крім неділі, понеділок і вівторок теж вільні». Вона у відповідь тільки й устигла сказати «дякую», бо за мить була в маминих обіймах.

Мама мовчки впустила її, а коли кивнула головою в бік вітальні, Вероніка зрозуміла, що там на неї з нетерпінням чекає тато. Похапцем скинула черевики, пальто, шалик уже на ходу підхопила мама. Тато міряв кроками простору вітальню, міцно тримаючи склянку з віскі. Побачив її, зупинився, трішки постояв, знічений та розгублений. Вероніка тільки тепер побачила, як він змарнів і постарів. Кинулася до нього, пригорнулася, потонула в його обіймах, аж тут почула важке батьківське схлипування. Її сильний, навіть усесильний і всемогутній тато плакав… Ніжно гладив її по голові, плакав і шепотів:

— Бідна моя дівчинка, бідна моя дитина, що я накоїв…

А потім була розмова. Сиділи у вітальні на диванчику, одне до одного притулившись, і говорили. Точніше, більше говорив тато. То була довга батькова сповідь.

— А я ж його, засранця, любив. Любив як сина. Навіть мама твоя не так добре до нього ставилася, попри те що кликав її мамою. Вона єдина, мабуть, відчувала, що з ним щось не так. Інколи й попереджала мене: «Янушу, не довіряй так сліпо зятеві, щось із ним не так». Але як не довіряти? Він батько спадкоємця моєї імперії. Тому що твій син мав стати спадкоємцем усього того, що я всеньке своє життя будував і розвивав. Я ж не для себе старався, ти знаєш. І я справді сліпо довіряв Ростиславу. Він став моєю правою рукою, а потім і очима. Якщо чесно, я до того клятого дня, коли мені Влодко відкрив усю правду, був майже щасливим. Бракувало тільки онука. Зрадів би й онучці. І тут як сніг на голову посеред літа — така новина. Я не повірив. Вважав це підлим наклепом, обмовою. Навіть в Ізраїль Альбертові зателефонував, щоб утвердитися, чи слову його учня можна вірити. Альберт, почувши про причину дзвінка, аж образився, сказав, що Володі він вірить більше, ніж рідному зятеві. Оці слова, либонь, і розвіяли всі мої сумніви, тож вирішив самотужки все перевірити. Урсулі спочатку нічого не розповідав. Для чого ще її нервувати? Сів у машину та гайнув у Київ. До Галинки. Був там, звідки ти щойно повернулася. Так, ми знаємо, до кого ти їздила. Бо коли ти вчора сказала мамі, що їдеш на таксі додому, але увечері так і не з’явилася, ми добряче знервувалися й попсували нерви і поліції, і лікарям, і таксистам. Таксиста відшукали вранці. Він сказав, що завіз тебе на вокзал, і пригадав високого бороданя в чорному плащі з парасолькою та в капелюсі, котрий тебе проводжав. У нас із тобою тільки один знайомий, котрий під той опис підпадає. Я зателефонував Володі. Той здивувався, бо, за його словами, ти їхала додому. А ще сказав, що ти в нього випросила адресу Галі. У той самий час на мамин телефон прийшла есемеска, що ти з’явилася в мережі. Урсула тебе набрала, а ти кажеш, що в Києві. Отоді я зрозумів, до кого і навіщо ти поїхала, і тільки тоді трохи заспокоївся, бо знав: Галя не тільки красива, а й порядна жінка. Коли я подзвонив до них у квартиру й мені відчинив маленький хлопчик, Галин син, у мене серце в п’яти впало, адже подумав, що то син Ростислава. Знаєш, як воно буває: Ростик упав у ноги Галі й Галя простила. Але Ростик не падав їй у ноги, і Галя не простила. Вона мені все розповіла: і про те, що нічого не знала про одруження Ростислава, який свою часту відсутність пояснював відрядженнями, і про Розу Геннадіївну розповіла. Все видавалося дуже правдивим, проте мене точив черв’ячок зневіри. Син Галі хатою ходить, маленька дівчинка в манежику бавиться. Чиї це діти? Хто батько? Я спитав. Галя розсміялася. Дістала свідоцтво про одруження, свідоцтва про народження дітей, свій паспорт і мені показала. До всього ще й весільний альбом дала погортати, де були світлини і з загсу, і з церкви, і з ресторану. І кругом на них усміхнена й закохана Галя в білій фаті й білосніжній сукні, а поруч з нею — Богдан, її чоловік, батько дітей. Уже як я майже виходив із квартири, Галя наче щось згадала. Попросила мене затриматися й винесла те, що розвіяло всі мої сумніви. Це було фото, на ньому твій Ростик, котрий однією рукою ніжно обнімає рудоволосу Галю (вона тоді була рудою, уявляєш?), а другу руку поклав їй на живіт. «Це незадовго до викидня ми сфоткалися в салоні», — чомусь зніяковіло пояснила Галя. Сказати, що ця новина мене вразила, — нічого не сказати. Бо то не було банальне ходіння по курвах. Вибач мені, дочко, за відвертість, але це, як чоловік, я зрозуміти можу: ти часто бувала через невдалі вагітності в депресії, тобі було не до інтиму. До всього Ростик і справді тебе по-справжньому, як мені здавалося, підтримував. Зносив усі твої депресивні стани, умовляв, бавив як дитину, але… Ростик здоровий і фізіологічно активний чоловік, дурне сім’я кудись зливати треба. Тому фінт із курвами я припустити можу. Але Галя не курва. І тому мене ця історія мало не вбила. Проте я змусив себе мовчати, бо бачив, як щиро ти кохаєш цього телепня.

От зараз скажу те, чого ніколи не сказав би і в чому ніколи б не зізнався: якби не свіжа історія з дуриндою Лєнкою, то невідомо, чим би все для всіх нас закінчилося. Ми маємо Лєні подякувати і за відео, і за її цинізм, і за наглість. Твій Ростик не ту кішечку вибрав. Лєна виявилася звичайнісіньким ненаситним стервом. Для чого отримувати час від часу золоті яйця, якщо можна у своєму курнику тримати курочку, котра їх несе.

Знаєш, доню, я тобі завинив правду. Думаєш, я не бачив, як ти живеш? Сліпо закохана в чоловіка, який на тебе не заслуговує, замкнена в чотирьох стінах, зациклена на маніакальному бажанні завагітніти. Чим ти жила всі двадцять три роки вашого сімейного життя? Що бачила, крім лікарень і кабінетів психотерапевтів? Так, Ростик тобі інколи демонстрував палку любов. Він за мої гроші тобі показував світ. Кілька днів у Парижі, три дні у Венеції, тур Америкою, мандрівка Японією… Але то все між вагітностями, наче цим ви заповнювали порожнечу.

Вероніка хотіла заперечити:

— Але, тату, все було не зовсім так. Ти дуже спрощуєш. Ростик насправді жодного разу не образив мене, він по-своєму мене ко…

— Стоп, — зупинив Вероніку батько. — Не переривай мене, дочко, бо передумаю далі розповідати. Твій Ростичок любив не тебе — він любив мої гроші. І розрахував усе правильно. Ми з твоєю мамою станемо геть старими й немічними, ти з післяпологової депресії так і не вийдеш, бо тобі й далі вчуватимуться дитячі голоси, то кому керувати імперією, як не йому? Так, Ростиславу Павловичу Кузьменку керувати. Тому, кого магнат Януш називає сином, а єдина магнатова дочка обожнює та кохає до нестями. Коли я повернувся від Галі, першим ділом знаєш, що зробив? Ні, я не побіг до Ростислава товкти йому пику, хоч руки й свербіли, — я повернувся на роботу й улаштував там внутрішній аудит. Твій чоловік, люба, саме в той час перебував у відрядженні, здається в Польщі. І заслав я його туди на тиждень. Не стану тобі казати, що ця перевірка показала, бо то доволі нудна статистика, скажу тільки, що ще рік такої довіри з мого боку до любого зятька — і на нашій фірмі можна було б поставити хрест. Результати аудиту довели мене до лікарні, де я мало не здох, тому що обвели кругом пальця не якогось зеленого пацана, а завжди обережного й недовірливого Януша Вишневецького. Я встиг відсторонити Ростислава від виконання службових обов’язків на час розслідування, заморозив усі його рахунки, — а накрав він багато, — арештував його активи. А ще я переписав заповіт і викинув з нього Ростислава, скасував генеральну довіреність, виписану на нього, лишив його можливості права підпису і зробив звичайним регіональним менеджером. Я довго думав, що мені далі з ним робити. Та життя внесло корективи. Ти втратила чергову дитину і була така розчавлена, переживала це так важко, що я зрозумів: ця новина тебе остаточно доб’є.

Поки я хворів, Ростик повернувся у Львів та дізнався про неприємні для нього зміни. Він так сильно прагнув зі мною зустрітися, що мало не штурмом брав лікарню, але моя охорона його не впускала. Мали розпорядження і від мене, і від лікаря, котрий знав, чим спровокований мій інфаркт. Щойно я повернувся додому, то першим ділом зустрівся з Ростиславом. Ти ж цей день пригадуєш? Чула б ти його слізні виправдання, бачила б його плазування! Якби я був жінкою, то стовідсотково повірив би, та ще б сам себе звинуватив у тому, що він накоїв. Ця розмова тільки утвердила мене в переконанні, що я вчинив правильно, коли тобі не розповів ані про Ростикову зраду, ані про його фінансові махінації. Ростик поклявся, що нізащо ніколи тебе не образить і ніяких більше Галь чи Валь у його житті не буде. Треба сказати, що донедавна він і справді був майже чемним. Даруй, дитино, але остання твоя вагітність і лікування в Альпах добряче нас налякали, а єдиним, кого ти слухала і кому вірила, був Ростислав… Тому, коли об’явилася оця білява дуринда і ти вирішила переїхати до нас, я був переконаний, що це тимчасово. Бо той профі-маніпулятор упаде на коліна, придумає сто виправдань, і ти йому простиш. Але разом з тим я радів тій переміні, котра в тобі сталася. Ти наче прокинулася після летаргічного сну. Тож я нічого кращого не придумав, як заслати Ростика у відрядження в Білорусь і завантажити роботою так, щоб він світу білого за нею не бачив. Нового номеру твого мобільного він не знає, приїхати поки не може. Там його мій заступник пильнує, аби чого не втнув і не втік. Тому, дорога моя дитино, я хочу попросити в тебе пробачення. Вибач мені за те, що не вберіг. Що вчасно не розгледів під шкірою ягняти справжнього хижого вовка. Я сам ваш шлюб благословляв, я навіть маму твою переконав, що Ростислав для тебе краща партія, аніж син мого компаньйона Дмитра. А таки трохи краща, як з’ясувалося, бо Олег з наркодиспансерів не вилазить. Хоча… Може, якби ти одружилася з Олегом, у нас уже були б онуки. Ти не задумувалася доню, що то не в тебе можуть бути якісь фізіологічні вади, а у твого Ростислава? Бо Галина йому сина теж не виносила. Зрештою, ти доросла й тобі вирішувати, що далі робити з чоловіком: пробачити чи послати на всі чотири сторони. Я навіть готовий йому заплатити відступного, щоб той бездара на перших порах з голоду не здох. Так, кохання — страшна річ. Воно часто перетворює вільного на раба і, замість дарувати крила, інколи стає кайданами, що міцно нас тримають прикутими до обов’язку. Думай, дитино. І хай би що ти вирішила, я на твоєму боці.

Вероніка це знала. Відчувала, що тато її ніколи не образить, до останнього захищатиме. І разом з тим до Ростислава вона відчувала якусь… жалість. Чи досі вона його кохає? Отого, яким тримала в серці, — так. Але той, інший, яким їй його показали люди, був чужинцем, нікчемою, огидним брехуном, зрадником і ошуканцем. Згадала відео, показане Лєною, і слова Рості: «Дружина — то мій хрест!.. Ніколи я її не любив, тільки жалів». Згадала, зітхнула, поцілувала батька і сказала йому, що дуже його любить і що перепрошувати йому насправді немає за що. Тому що всі найкращі й найбезглуздіші вчинки часто робляться з однієї причини — сліпої любові.

— Тато, ти пам’ятаєш Ксеню, ту мою студентську подругу, яка в Італії загинула? — раптом запитала вона.

— Так, пам’ятаю, а чому ти її згадала?

— Скажи, а тобі Галя не схожа на неї?

— Дуже. Ксеня Гоцул. Красива і трохи сумна гуцулка. Най з миром спочиває.

Батько побожно перехрестився на образи, тоді важко зітхнув, проковтнувши розчулення і ще якісь недоказані слова. «Певно, зайві слова», — подумала Вероніка. А її батько ніколи не бовкає зайвого. Тоді Януш побажав донечці міцного сну без поганих сновидінь, і донька пішла спати.

Батькові побажання збулися. Бо поганих сновидінь не бачила. Навпаки, снилося щось добре, бо Вероніка цієї ночі літала. Так легко і так високо! Літала в чистому безхмарному небі — сама, — і так їй там було добре й безжурно, що не хотіла і прокидатися. Внизу виднілися густі ліси, чисті озера-ріки, зелені лани, пшеничні поля, мурашки-люди поспішали у своїх справах. Раптом від обрію посунула чорна буркотлива хмара, вона стрімко наближалася. Вероніка зрозуміла, що має втікати, бо якщо хмара її наздожене, то обов’язково проковтне. Дівчина летить-тікає, а хмара вже близько. Буркотлива лиховісниця, яка тільки те й робить, що ковтає літунів. Вона полює на крилатих, бо літати в її небі мають право тільки мрійники та особливі. А Вероніка — зайда, не особлива і чужа в тому небі. Про це злодійка хмара їй кричить і таки наздоганяє та ковтає Вероніку. Крила враз стають мокрими, годі ними змахнути. Вероніка падає долу, вниз, на зелену траву. Аж раптом чиїсь дужі руки підхоплюють і рятують її. Ті руки теж крилаті, бо вони не просто тримають, а огортають собою і несуть у далечінь так швидко й так прудко, що чорній хмарі, хай би як вона скаженіла й бурчала, їх не наздогнати. Чиїсь уста шепочуть їй на вухо: «Не бійся. Ти теж так зможеш. Часто зневірені стають найкращими учнями». Вероніка обертається, хоче подивитися в очі своєму рятівникові, подякувати йому… Мить і… Вона прокидається, тому що її висмикує зі сну телефонний дзвінок.

Вранці її розбудила Леся. Знічено та розгублено перепрошувала й затиналася на кожному слові. Виявляється, їй учора ввечері (навіть не так — уночі) задзвонив Ростик. Леся його номер кинула в чорний список, то він зателефонував з чужого мобільного. Плакав у трубку, клявся у вічному коханні до Вероніки, переконував, що його оббрехали й підло підставили, а оте сране відео — то взагалі монтаж, бо та Лєнка — то не просто дівчина легкої поведінки, то найсправжнісінька агентка, підіслана конкурентами пана Януша, і мета в неї одна: обезголовити фірму, позбавившись гуру торгівлі Ростислава Кузьменка. Ось таку несусвітню фігню плів Ростик. І говорив то так переконливо, що бідна Леся йому майже повірила і таки дала новий номер Веронікіного телефону. Вероніка про це мусить знати, бо на ранок подругу совість замучила. І Леся щиро розкаюється й посипає голову попелом. Чому вона така довірлива та співчутлива? Навіть покидьків і зрадників жаліє. Сама ж те кляте відео бачила, як і кістки кажана, і чорне пасмо… А от наплів цей блазень їй малу купу слів красивих — і вона розтанула, наче морозиво. Та як тут не розтанеш, коли чолов’яга меле, що пропадає без свого сонця, своєї Веронічки? І що та йому щоночі сниться, а вдень на вулиці в кожній жінці він її бачить? Оце колеги вмовили в неділю з ними на рибалку сходити, то хіба він рибу ловив? Горе горілкою заливав і тужив-плакав за своєю Чічкою-Веронічкою.

— Господи, Лесю, коли ти нарешті подорослішаєш і перестанеш любити вухами? — тільки й спромоглася спросоння сказати Вероніка.