Троян-зілля

2

Що може знати про вас ваш психотерапевт? Мабуть, навіть більше за вас самих. Бо він, слухаючи ваші розповіді, дивиться на вас вашими очима і разом з тим очима прискіпливого копача у вашій голові. Майже ніколи нічого не радячи, лише правильно ставлячи запитання. Чи допомагали Вероніці психотерапевтичні сеанси? Скоріше, так. Після кожної втрати дитини то була така собі вимушена реабілітація, яка давала можливість випустити внутрішніх демонів на волю. Однак, після того як вона мало себе не вбила й понад півроку провела в клініці для душевнохворих, у ній наче щось зламалося. Вона просто не могла говорити з чужими про свій біль. І лише тричі відвідала психотерапевтку, та й то через наполягання Ростика. Коли Ростик розтанув, як сніг під весняним сонцем, нікому було й наполягти. Мама щось там пробувала натякати, однак тато став на бік доньки й сказав, що та срана психотерапія як мертвому припарка. Бо якби помагала, то Вероніка вже давно була б здорова, адже надто вже багато з тими психологами говорено-переговорено. І мама змирилася.

Проте після події на Стрийській на бік мами став і тато. Ну, а Вероніка ж завжди була чемна дитина, тож наступного дня таки вирішила сходити на сеанс до нового психотерапевта, того самого, що їй нарадила Ангеліна Павлівна, яка досі була в якомусь там закордонному відрядженні. Телефоном у секретарки записалася на прийом і чемно пішла. Яким було її здивування, коли з’ясувалося, що затуркана секретарка забула додати її в розклад відвідувань… Довелося записатися повторно, уже на понеділок. Нині — п’ятниця, субота й неділя вихідні, бо психотерапевти теж люди.

Вийшла з брами приватної клініки та з полегшенням зітхнула. Стояла, задерши голову й підставивши обличчя сонцю. Має близько години вільного часу. Бо рівно за стільки зателефонують і мама, і тато й поцікавляться: як минув сеанс? як новий лікар?

— Пані Вероніко, ви? Доброго дня! — почувся раптом знайомий чоловічий голос.

Обернулася. Неподалік стояв Володимир Олексійович. Підійнявши капелюха, привітався, галантно поцілував руку. Вероніка несподівано для себе аж зашарілася. Знічено почувався і чоловік. Він не був у білому халаті чи за шаховою дошкою, а вона зараз не була його пацієнткою чи донькою пана Януша. Звичайна зустріч знайомих людей у буденних життєвих декораціях. Струнка постать елегантного чоловіка, убраного в довгий чорний плащ, з чорною парасолькою в руці. Усмішку він ховав у чорній бороді, і тільки сірі очі видавали його добрий гумор.

— Доброго дня, Володимире Олексійовичу. Так, це я, — відповіла Вероніка.

А пан Володимир не поспішав випускати її руку зі своєї. Вероніка запитально подивилася на нього.

— Пані Вероніко, мабуть, ми не випадково зустрілися не в лікарні й не в гостях у когось, а просто на вулиці. Я давно хотів серйозно з вами поговорити. Та через різні обставини, здебільшого через прохання вашого батька, все відкладав цю розмову. Вона може здатися дивною, але я надто довго з цим живу. Тож, гадаю, ця випадкова зустріч наче знак. Ви маєте хвильку часу? Чи не випити нам з вами кави?

Вероніка дивилася на чоловіка широко розплющеними очима. Оце здивував!

— Поговорити? Про моє здоров’я? Е-е-е-е, — почала була придумувати, щоб то вигадати, щоб відмовитися.

— Ні-ні, для цього є поліклініка, години прийому і мобільний телефон. Зрештою, сподіваюся, у вас нині все гаразд? — спішно поправився чоловік, відчуваючи, що йому хочуть дати відкоша.

— У мене ніколи не буває все гаразд, — гірко відповіла жінка й похапцем додала: — Але щодо фізіологічного стану — так, усе добре. У мене проблеми скоріше психологічні. Оце навіть до психотерапевта зібралася і… не потрапила. Секретарка щось наплутала. Але то таке… Ви ж трішки в курсі моїх сімейних проблем і як лікар, і як татів приятель. Приїдете завтра до нас у Муроване? Не хочете відігратися?

— Дякую щиро за запрошення. Залюбки приїду, бо й справді хочу реваншу. Ух, як же ви нас із паном Янушем тоді обставили! У вас талант, пані Вероніко. Шкода, що ви шахи закинули. Але як щодо моєї пропозиції?

— Ну, як то в пісні співають: «Кава мусить бути!» — Вероніка і не пробувала висмикнути руку з долоні пана Володимира. Було в тому щось до щему спокусливе. Відчувалися в тому жесті ніжність і разом з тим сила. Чому вона раніше не помічала? Він стільки разів торкався її під час оглядів. Мабуть, не там і не так.

— Пане Володимире, — сказала несподівано для себе, — а як вам інша пропозиція — пройтися парком? Поряд — Високий замок, там багато лавочок і таких місць, де можна від усіх сховатися. Чи не хочеться вам відчути львівську осінь? Небо синє, сонечко лагідне, а осінь яка фантазерка — он скільки різнобарв’я! І як пахне світ!

— О, то я вам пропоную не Високий замок, а щось інше і не менш красиве. До всього, з такою вродливою жінкою завжди мусить бути хтось поруч — мовчазний та вірний, — несподівано мовив пан Володимир.

Вероніка у відповідь кинула:

— Та де ж його взяти? Пів царства за такого лицаря!

Володимир промовчав. За нього відповіла вона:

— Не переймайтеся, пане Володимире. Я для себе тепер і спокій, і тиша, і надійність.

Вони гуляли осіннім Львовом. Неквапливо піднімалися до парку «Знесіння» вулицею Довбуша. Стояла тепла і гожа золота пора. Листя жовтим килимом стелилося під ноги. Вероніка, убрана в улюблене кашемірове пальто гірчичного кольору та закутана в білу шаль, тримала пана доктора попід руку й уважно слухала його неквапливу розмову.

Пан доктор розповідав трішки про себе. Про те, що він з діда-прадіда львів’янин, що закінчив Львівський медінститут, потім відбув інтернатуру в пана професора, тоді спокусив його щедротами й перспективами Київ і чоловік подався у столицю. Уся рідня лишилася у Львові. Вони тут і досі живуть. Це його менша сестра з чоловіком та вже дорослими дітлахами. Після Києва доля трішки поводила його світом: Штати, Канада, Іспанія, Франція… Вероніка слухала чоловіка краєм вуха, не дуже вникаючи, сприймаючи лише приємне шурхотіння слів. Запам’ятала зі сказаного тільки те, що Володимир Олексійович колись був одружений і вони з дружиною чекали на сина. Але спіткало лихо. Досі картає себе, що не був поряд, коли це сталося. Вони мешкали в Києві. Ірина була на шостому місяці вагітності. Обоє лікарі, обоє непогані фахівці, тобто поки що перспективні фахівці. Володимир летить у Мадрид на конференцію, а повертається за день уже на похорон. Ірина переходила дорогу саме біля клініки на пішохідному переході. Її збив п’яний водій, який мчав на такій блискавичній швидкості, що і жінку вбив, і себе в могилу поклав. Миттєва смерть — і дружини, і дитини. Смерть Іринки й підштовхнула його до мандрів. Та не до простих-звичайних. Довелося попрацювати в найрізноманітніших заморських клініках, удосконалюючись, навчаючись. Душа набулася світами і якихось кілька років тому покликала його знову до Києва. Але метушлива столиця, яка перетворилася з проукраїнської, хоч і радянської зразка дев’яностих, на дуже космополітичну, тепер видавалася лихою мачухою. Чи то, може, без дружини-киянки вона стала такою? У пам’ять про Іринку хотів стати киянином, та передумав. Бо пам’ять має бути в серці, а не в ідолах. І коли улюблений учитель покликав його до Львова, ба більше — попросив замінити його, довго не вагався, примчав.

Стояли на Лисій горі й дивилися на місто. Дивно, вона, корінна львів’янка, яка, здається, про Львів знала досить багато, і поняття зеленого не мала про існування цього особливого місця. Вероніка всілася на камені, що його пан Володимир жартома називав горючим, і враз відчула таку легкість, таку приємну щедротність у собі, що аж дух забило. Хотілося скинути вгору руки, махнути ними й полетіти над містом… Ледве стрималася.

Далеч під Лисою горою манила. Вероніка всміхалася сама собі. Уперше за останній, найважчий, місяць у житті усміхалася. Так, найважчий. Бо коли після невдалої десятої вагітності думаєш, що гірше вже не може бути, ти навіть не усвідомлюєш, що не варто такого озвучувати. Бо може бути набагато гірше.

Над містом літала осінь. Парк унизу ця удатна художниця вже вправно і красиво розмалювала. Горіли багрянцем калинові кущі, поряд дозрівала шипшина, горобина губила своє намисто, кидаючи його під ноги перехожим. Прекрасна осінь, улюблена осінь, рідне місто, яке скрипить трамваями, кашляє димами заводів, галасує дитячим сміхом і важко зітхає венами-дорогами, які просто тріскаються від надміру транспорту. А тут спокій… А тут такий небесний спокій! І благодать, і сум, і радість, і її невимовне й шалене бажання врешті зібрати себе докупи й почати спочатку набуватися й наповнюватися світлом.

Лікар уважно спостерігав за Веронікою. Йому подобався її настрій.

— Пане Володимире, це найліпша психотерапія, чесне слово. Дякую вам за Лису гору. Звідки ви знали, що мені тут буде добре? — уже внизу, коли вони спустилися, засипала його Вероніка словами вдячності.

Володимир Олексійович, почувши такі слова, заусміхався, узяв її попід руку, і вони неквапливо рушили вниз. Але пішли не до міста — повернули в бік ще одного парку.

Світ повнився сенсами. На майданчику галасували школярики, яких учителька вивела на прогулянку, під багряним кленом цілувалися закохані, геть не зважаючи на світ, доріжками бігали від інфаркту літні пани й пані, гуляли матусі з візочками. Володимир та Вероніка знайшли лавку, яка дивним чином примостилася над обривом і з якої розгортався фантастичний краєвид на старе місто. Жовте й багряне кленове листя наче рамкою обрамляло це видиво.

— Пані Вероніко, я радий, що вам сподобалася наша прогулянка. Скажіть, а тепер ви готові уважно мене вислухати? — серйозно й обережно почав чоловік.

Вероніка знизала плечима. Так, вона була готова. Хіба зараз щось може зіпсувати їй настрій? Львів і осінь — два її крила. Ох, якби вона тільки знала, що почує!..

— Насправді, пані Вероніко, наше знайомство з вами відбулося не тоді, коли ви стали моєю пацієнткою, а набагато раніше. Але все по порядку. Я вже розповідав трішки і про дружину, і про втраченого сина. То був важкий період у моєму житті. На щастя, я вчасно зрозумів, що через переживання можу втратити себе. Тому завантажувався якнайбільше роботою, щоб притлумити біль. І, знаєте, вдавалося. Навіть дуже добре вдавалося. Якось до мене на прийом прийшла пара. Звичайна собі, яких багато — він і вона. Її звали Галею, вона була на другому місяці вагітності. Знаєте, з отих жінок, котрі мають крім зовнішньої краси ще й внутрішню. Отією внутрішньою красою вона була дуже схожа на вас. Такими б тільки милуватися, але такі особливі жінки чомусь обирають не зовсім хороших чоловіків. Кавалер Галини був, як то тепер модно казати, її цивільним чоловіком. Тобто пара жила без штампу в паспорті, на віру. Та хіба то тепер рідкість? І тоді, у Києві, рідкістю не було. Зрештою, акушер-гінеколог про подробиці не запитує. Його завдання — здоров’я пацієнтки й майбутньої дитини. Наче все йшло гаразд. Однак чоловік Галі дуже-дуже нервувався і просто змушував і мене, і Галину теж хвилюватися. Аналізи, нескінченні — мало не щоденні — огляди, УЗД... Правда, Галин чоловік мав таку роботу, що часто їхав з міста, але відстань не заважала йому діставати мене й Галю. Біда прийшла несподівано, як у вашому випадку: вночі Галі стало зле, почалася кровотеча і вона на п’ятому місяці вагітності втратила дитину. Кровотеча була така сильна, що ми ледве жінку з того світу повернули. А все тому, що, коли їй стало зле, чоловік був у відрядженні, а вона, замість повідомити у швидку чи мені, телефонувала йому. У того мобільний був вимкнений. Поки дотумкала, що слід звернутися у швидку, втратила час. Швидка їхала дуже довго, і Галя, перед тим як знепритомніти, нарешті викликала мене. Молода жінка дуже переживала втрату дитини. Ну, кому я це розказую. Ви ж знаєте, як воно буває. Чоловіки про це можуть тільки здогадуватися.

— Ви теж знаєте, — перервала чоловіка Вероніка. — Ви теж втратили дитину.

— Так. Втратив, — погодився Володимир і повів далі: — Якось я пізно повертався додому. Сів у метро, людей у вагоні мало. А мені їхати від кінцевої до кінцевої. І тут мені на очі трапився журнал. «Форбс». Хтось його чи забув, чи умисно залишив. Знічев’я став я гортати глянець. Красиві такі фотографії успішних і багатих людей. І не тільки із закордоння, а й з України. Гортаю і враз бачу, як дивляться на мене чарівні карі очі русявки, позаду неї стоїть сивочолий бородань з усміхненою старшою пані, а внизу підпис: «Родина Вишневецьких-Кузьменків. Зліва направо: Януш, Вероніка, Урсула, Ростислав». І все б нічого, дорога моя пані Вероніко, якби я не впізнав у Ростиславі Кузьменку цивільного чоловіка моєї пацієнтки Галини.

Володимир вмовк. Може, він чекав на реакцію Вероніки. Але жінка у відповідь могла тільки зітхнути. Заховала обличчя в долонях, прошепотіла:

— Чому ви мені про це раніше не розповіли, пане Володимире? Навіщо ви так?

Володимир обняв жінку, ніжно пригорнув до себе, погладив по голові й тихо додав:

— Тому що це не кінець історії, Вероніко. Але ви мусите знати все, і коли ви її дослухаєте, то, може, мені пробачите.

Вона відсторонилася від нього, уважно подивилася в очі й попросила:

— Тільки правду, гаразд? Будь ласка.

— Тільки правду, — кивнув у відповідь Володимир Олексійович.

Чоловік перевів погляд на місто й заговорив:

— Я взяв журнал із собою. Як доказ. Наступного дня зателефонував Галині, набрехав щось про повторні аналізи й попросив прийти на прийом. Жінка прийшла. І прийшла сама, тому що Ростик був у звичному для нього відрядженні. Я нічого їй не пояснював. Просто мовчки простягнув розгорнений на потрібній сторінці журнал. Такі жінки мають знати правду, бо вони заслуговують на щастя. Це я подумав і про вас, пані Вероніко, щойно ви стали моєю пацієнткою. Але все по черзі. Пані Галина розридалася, побачивши фото, тоді сказала, що це можна пояснити, і Ростичок коханий обов’язково їй усе пояснить, і що такі, як я, не мають права пхати носа не у свої справи. Вона пішла і більше до мене як пацієнтка не зверталася. Однак і я надовго не затримався в Києві. Щойно випала нагода змінити місце перебування, я нею скористався. Доля покидала мене світом, та я вернувся-таки додому, у Львів. І перша моя реакція на вашого чоловіка була очевидна: вивести негідника на чисту воду. Та я згадав Галинині сльози й ті гіркі слова, котрі вона кинула мені в обличчя, зрозумів, що жіноча реакція може бути несподіваною, і нічого іншого не придумав, як розповісти правду вашому татові. Це він мене попросив у жодному разі вам нічого не казати.

— А скільки разів ви бачили мого чоловіка? У Києві тобто, до того, як він… — Вероніка затнулася.

— Багато разів. Може, десять.

— І він вас у Львові не впізнав? — дивувалася Вероніка.

— Я б сам себе не впізнав. Борода та окуляри роблять з тебе геть іншу людину. Не вірите? — Пан Володимир вийняв із внутрішньої кишені паспорт, розгорнув його на сторінці зі вклеєною у двадцять п’ять років фотографією та простягнув її Вероніці.

Вероніка теж усміхнулася, побачивши фото: дуже серйозний, клаповухий, коротко стрижений чорнявий молодик. Різниця була разюча.

— Ось таким приблизно я був тоді, коли вів пацієнтку Галину. — Чоловік заховав паспорт назад у піджак і повів далі: — Тому Ростислав Павлович мене точно не впізнав. Ваш тато мав з ним серйозну розмову. Адресу Галини я знав, і пан Януш навіть їздив до неї в Київ. Про подробиці я не питав, а він не розказував. Тільки, мабуть, щось-таки там пішло не так, бо після цього він потрапив у лікарню з серцевим нападом і мало не помер. А коли одужав, то переписав заповіт: викинув з нього Ростислава Кузьменка. Він сам мені про це обмовився. Я просив його розказати вам усю правду про Ростика, але пан Януш відмовився, мовляв, ви надто цього чоловіка любите і не повірите навіть батькові. Крім Галини, у нього інших серйозних доказів не було. До всього бідолашну Галю він жаліє і не хоче в це вплутувати. Тож коли сталася ця історія з панянкою, яка прийшла до вас із вимогою залишити її коханого Ростислава, то я е-е-е-е…

— Не Ростислава, а Ростю, — зіронізувала Вероніка. — Вона назвала його Ростею. Вибачте, кажіть далі.

— Так от, коли з’явилася Лєна, я зрозумів, як помилявся, що не розповів вам одразу всієї правди. Адже… Адже не буде Галі, то буде Лєна, не стане Лєни, з’явиться якась інша.

— Тому що люди не змінюються, так? — перервала Володимира Вероніка.

— Не змінюються, — погодився Володимир Олексійович.

— Пане Володимире, ви знаєте адресу Галини? — рішуче спитала Вероніка.

— Так, я добре її пам’ятаю. А навіщо вам? — здивувався чоловік.

— Хочу зустрітися та поговорити з сестрою по нещастю, — зболено відповіла жінка. — Дайте адресу, будь ласка. Мені здається, що ви зараз не просто розказали всю правду — ви мені відкрили щось набагато більше.

Володимир кивнув, розуміючи. Дістав із кишені невеличкий блокнот, нашкрябав у ньому кілька слів і простягнув Вероніці.

— Ось адреса. Номера телефону, чесно, не знаю. Адресу просто добре пам’ятаю. Коли рятував Галю від кровотечі, бігаючи по її квартирі, по під’їзду й полохаючи сусідів, то добряче врізалася в пам’ять.

Вероніка подякувала, заховала цидулку в гаманець.

Задеренчав мобільний, Вероніка знехочу взяла слухавку. Звісно, то мама. І, звісно, про сеанс психотерапії. І, звісно, про те, що все буде добре. Вероніка ледве стримувалася, щоб не зірватися на крик.

«Усе буде добре? Усе буде добре? Тільки не з нею і тільки не в цьому житті», — молоточком стукала в голові думка. Мамі сказала, що не може говорити, збрехала, що в дорозі, що викликала таксі й уже їде. А довго, бо вечір і всюди корки. І не треба хвилюватися: вона скоро буде вдома.

Похапцем вимкнула мобільний — не хотіла ні з ким говорити, — кинула його в сумку, затулила обличчя долонями та прошепотіла сама до себе:

— Я погана людина, пане Володимире! Я вбивця.

Потім вона саму себе запитає, навіщо розповіла йому про свої сни. Розповіла повільно, в подробицях. Розповіла і про сумніви, і про Ксеню, яка познайомила її з Ростиком, і про шкатулку з кістками лилика, і про пасмо волосся з цієї шкатулки, і про те, як вона щоразу стає свідком аварій, у яких гинуть діти, а ще про всі-всі свої сумніви… Володимир Олексійович не переривав, уважно слухав. І вперше їй хтось вірив. Навіть незчулася, як обидві її руки опинилися в його долонях. Це додало впевненості, і вона сповідалася далі, плакала і знову сповідалася.

Коли договорила, уже насунули сутінки. У парку засвітилися ліхтарі. Вони сиділи ще декілька хвилин мовчки.

— Мені час. І вам час. Дякую, що вислухали. Дякую, що не послали до психотерапевта, і дякую, що поділилися своїм теплом, — тихо сказала Вероніка.

Володимир у відповідь притулив її руки до своїх уст і палко поцілував. Борода ніжно залоскотала пальці. І на диво, їй це сподобалося. Десь усередині раптом запульсувало щось таке несподіване й жадібне, що їй аж млосно стало. Стріпнула з себе той чар, зірвалася на ноги й пішла хідником парку, чуючи за спиною зітхання Володимира Олексійовича та його кроки. Він її наздоганяв.

Пан Володимир запропонував провести її додому, але вона відмовилася. Зиркнула багатозначно на свою обручку й мимоволі скривилася. Він усе правильно зрозумів, тому просто викликав таксі. Коли прощалися, Вероніка, сама не знаючи чому, запитала:

— Пане Володимире, чому ви вдруге не одружилися? Ви такий цікавий чоловік, а довкола так багато одиноких красивих жінок.

Володимир Олексійович різко нахилився до її вуха й зашепотів:

— Я просто чекав на тебе.

Вероніка відсахнулася — не так від чоловіка, як від почутого. Різко відчинила двері автівки, усілася на переднє сидіння й останнє, що почула, коли водій рушив:

— І чекатиму скільки треба.