Троян-зілля

1

Тато відправив Ростика у відрядження в Білорусь, подалі від гріха, тобто від розлючених жінок — дружини та тещі. Дав йому якесь там завдання. Мама жартома сказала: «Цвяхи розгинати». Насправді щоб донька отямилася і зрозуміла, чого вона від життя хоче. А донька поки цього не знала. То хотілося пробачити коханому геть усе й кинутися в його обійми, нехай лише пообіцяє, що більше ніколи й нізащо її не зрадить… Аж раптом згадувала білявку Лєну, яку талановито таки спровадив тато — так далеко, що більше вона в житті Вероніки не з’являлася. То хотілося придушити цього зрадливого поганця своїми руками. Хотілося зняти з нього живого шкіру і щоб він довго-довго мучився, бо їй дуже все боліло і дуже хотілося, щоб і йому так само пекло.

А потім настав четвер. Вероніка звичним маршрутом поверталася з басейну, і на її очах жінка з візочком на повороті зненацька вирішила скоротити шлях. І пішла через дорогу. Скоротила… І було то в полудень, і був то клятий день, який вона віддала Полудниці для того, щоб та заходила в реальний світ і забирала собі дітей замість тих, котрих подарувала Вероніці…

Вероніка, налякана й заціпеніла, не знала, що робити з цим знанням своєї приреченості. Ледве дошкандибала до батьківського помешкання. У двох словах мусила переповісти матері, чому вона як з хреста знята. Свідок аварії… Бо мама вже була подумала, що Ростик об’явився.

Ростик не об’явився, Ростик чемно виконував професійні обов’язки, покладені на нього тестем у сусідній Білорусі.

Вероніка знову плакала, знову картала себе й боялася хоч комусь у всьому звіритися… Бо щойно наважиться, як її знову зачинять у дурці, знову будуть холодні, хоч і прекрасні краєвиди альпійських гір і жодного шансу вистрибнути із замкнутого кола, тому що ліки зроблять свою чорну справу і перетворять її на спокійне та беземоційне створіння. Насилу опанувала себе й постановила: наступного тижня вона в четвер з хати не вийде. Сидітиме в чотирьох стінах із заштореними вікнами. Бо скидалося на те, що це її поява на вулиці в четверговий полудень прикликала біду.

Якби ж то все було так просто — сховатися в мушлю, наче равлик. Адже й мушля має вхід, і через нього всередину що тільки не потрапить! І у Веронічкину мушлю потрапило те, що й мало потрапити в полудень четверга.

Жінка саме пила чай у кухні, як із блискавичною швидкістю повз її вікно щось пролетіло. Буквально за мить почулося виття сирени й розпачливий лемент. З вікна п’ятого поверху випала дев’ятимісячна дитина. Ніхто не міг пояснити, як маля саме вибралося з дитячого ліжечка з високими бортиками, як опинилося на підвіконні, відчинило самотужки вікно, бо мама присягалася, що воно було зачинене. Звісно, рятувальники жінці не повірили, не повірили й у те, що дитя вона лишила в ліжечку. Мабуть, роззява лишила його на підвіконні при відчиненому вікні, на секунду відвернулася, от халепа і сталася…

Подробиці Вероніці розказала мама, коли повернулася з церкви додому… І знову Вероніка проридала цілу ніч у подушку, і цілу ніч сидів біля її ліжка строгий та мовчазний тато, гладив її по голові та шепотів: «Бідна моя. Бідна моя. Бідна. Шляк би наглий трафив того сраного Ростика». Це додавало їй жалю, але вона не відганяла тата, бо його сили та розважливості їй завжди бракувало.

А вранці зателефонувала щаслива й окрилена Леся, яка врешті повернулася з відпочинку додому. Вероніка в слухавку розридалася. Подруга кинулася її заспокоювати, а коли почула, що та тимчасово живе в батьків, і не тільки через ремонт, то дістала такого прискорення, що за кілька хвилин була у Вероніки під дверима з пляшкою коньяку та кавуном замість закуски.

Мама етично залишила подруг самих та пішла до когось там у гості, тата й так вдома не було — звично на роботі…

Вероніці потрібно було виговоритися. Мамі вона не могла того сказати, що розповіла подрузі. Напилися. Леська, п’яна та гостра мов бритва, задзвонила Ростику, обізвала його курвим сином, хтивим козлом, непотребом та іншими лайливими словами, про існування яких Вероніка навіть не здогадувалася. Леся довго не могла повірити в те, що сталося. Тільки не з Веронікою та Ростиком. Її ідеал родинного щастя щойно розбився на друзки. Спочатку Леся навіть намагалася шукати якісь виправдання тому вчинку, вважаючи хтиву Лєнку підсадною куркою, яку підіслали заздрісники, але коли захмеліла Вероніка мовчки увімкнула комп і показала подрузі відео, тій відібрало мову.

— Які можуть бути виправдання для зрадника? Яке може бути покарання для такого злочину? За зраду держави можуть засудити довічно. А за зраду людини на скільки, га? Що чекає на такого засранця? На що він заслуговує? — верещала п’яна Вероніка.

А Леська, з трудом очунявши від побаченого, гучно гикнула й винесла вирок:

— Смерть.

Далі Вероніка зробила те, на що тверезою навряд чи зважилася б: показала подрузі Ростикову шкатулку. Леся уважно роздивлялася знахідку. Крутила в руках цурпалки кісток, складала їх докупи. Пасмо понюхала, скривилася й поклала назад. Хмикнула й прорекла:

— Вітаю, зачарована красуне. Тобі пороблено. Твій сраний Ростик тебе причарував. Це кістки лилика. Я такі вже бачила. Гуцулка Ксеня нам у гуртожитку показувала. Ну, суто з пізнавальною метою, звісно. У її брата денрик був. Вони з Ростиком твоїм, тоді ще не твоїм тобто, припхалися в гуртожиток проставлятися. То Ксеня рідному братові схожі «приворотні вила та грабельки» подарувала. Ніхто спочатку нічого не зрозумів, поки вона не пояснила. Уже потім з’ясувалося, що то для хохми. А якого ми страху натерпілися, коли вона нам утаємниченим голосом давала інструкції щодо цього діла! З’ясувалося, що кістки бідного кажана-лилика гуцули часто застосовують у любовній магії. Хочеш когось до себе прихилити, а пасія, навпаки, втікає від тебе світ за очі, — причаруй. Для цього передусім треба зловити лилика, покласти бідне створіння в горщик, і щоб той був обов’язково з дірявим дном — мати сім чи дев’ять дірок. Дірявий горщик з живим лиликом слід віднести до лісу, до великого мурашника. Найліпше підходить місце, де багато хвої. Поставити горщик на мурашник, обов’язково чимсь важким накрити, щоб лилик випадково не вилетів, і мерщій забратися з того місця. Іти треба швидко, не озираючись. Лилик, звісно, зачне пищати, бо мурашки його там не просто лоскочуть. Через дев’ять днів, обов’язково вранці, до сходу сонця, голим-голісіньким слід вернутися до мурашника, схопити горщик та бігти не озираючись і не зазираючи досередини аж до самого дому. Щойно зійде сонце, можна відкрити горщик і не дивуватися. Бо від бідного лилика мурашки залишать самий скелет, може, трохи шкіри. Ось у тому всьому непотребі слід знайти магічне: дві особливі кістки, одну схожу на грабельки, другу на вила. За гуцульськими віруваннями, кістка-грабельки вміє притягувати. Щойно ти когось забажаєш, як вона притягне його до тебе. А кістка-вила, навпаки, відверне. І найважливіше: ніхто не має знати про ваш ритуал і про те, що ви володар такої особливої магії. Тож кістки слід старанно ховати від чужого ока, щоб чари не зійшли на пси. І щойно Ксеня нам це повіла, як її брат розреготався: «А ці чари зійшли на пси, бо мало того, що не я лилика ловив і кістки не я вибирав, так ви всі вже їх побачили». Отака була тоді комедія з тими кажанячими кістками. Хоч Ксеня нас на повному серйозі переконувала, що її земляки в цю магію крепко вірять і вона таки дієва. Навіть пропонувала спробувати.

— І? — запитала для годиться Вероніка.

— Що і?.. Ніхто не повівся… — Леся помовчала і вже не так упевнено додала: — Мабуть.

— Ні, один таки повівся. Як думаєш, Лесю, для чого вони йому? Я й так його любила більше за життя.

— Любила? — перепитувала Леся. — Чи досі любиш?

Вероніка мовчала. Дивилася на кістки бідолашного лилика, і їй здавалося, що то не бідного кажана запхали в горщик і віднесли в ліс до мурашок. То запхали туди її душу, і якась чорна небезпечна потвора взялася її роз’їдати. Тільки термін того роз’їдання тут більший — не дев’ять днів, навіть не дев’ять літ.

Знову розплакалася. Леся кинулася жінку втішати:

— Не плач, не треба. Ти вже не зачарована, бо кістки лилика не просто знайшла, а ще й поламала. Але засранець твій Ростик, Боже, який він кончений засранець. По такому точно не варто сльози лити.

Вероніка відсторонила від себе подругу. Перестала схлипувати, витерла очі долонею.

— Лесю, ти в це віриш? Віриш у магію привороту за допомогою якогось там лилика? Боже, Лесю. Ти ж християнка!

— Бляха-муха, Вероніко, — гикнула Леся. — Ти мені такого нарозказувала і про свої сни, і про придурка Ростика зі сранню в шкатулці, що й не в таке повіриш. А ще спогади про Ксеню раз-по-раз виринають. Вона ж бо нам у гуртожитку таке розповідала, що волосся від жаху дибки ставало. Про запікання сліду знаєш? Не знаєш. А це така чорна магія, що ліпше хай мурахи з’їдять, аніж… Ну, коли вже в нас така розмова, розкажу. Отож якщо котрий гуцул дуже когось ненавидить та хоче звести зі світу і Бога в серці не має, то шукає те місце, яким ходив його ворог. І має обов’язково знайти слід від його правої ноги. Із землі, на якій лишився слід, ліпили щось схоже на лице, думаючи при тому про заклятого недруга. Я вже не пригадую, що там з тою земляною маскою робили: чи то спочатку кілки якісь у неї забивали, а потім прокльони шептали, чи навпаки, але добре запам’ятала, що зробити се треба дев’ять разів по дев’ять, відтак за дванадцять тижнів та людина, на котру виливали чорну лють, у муках помирала.

— Фу, Лесю! Навіщо вона це розказувала? Хтось із вас міг би цим скористатися?

— Ну, ти ж наче не віриш, пташко? — сумно посміхнулася Леся. — Та й не все Ксеня нам розповідала. Без правильного заклинання ця магія нічого не варта.

Леся торкнулася волосся, що лежало в шкатулці поряд з кістками.

— А пасмо це чиє? Чортівня повна. Якби він забирав у коханок трофеї, то йому знадобилася б велика гуцульська скриня, а не маленька шкатулка. Нахапався твій Ростик від Ксеньки всякої фігні. А-а-а-а, точно! Він же завжди її слухав, у рот заглядав, майже не дихав. Та, зрештою, не він один…

Вероніка витерла сльози, налила і собі, і Лесі коньяку й видихнула:

— Ти певна, Лесю, що в Ксені та Ростика після нашого з ним одруження нічого не було? Бо я вже ні в чому не впевнена. Хто б міг подумати: Ростик — геніальний актор, бо водночас ідеально грав дві ролі: порядного сім’янина, вірного чоловіка — і небезпечного та щедрого коханця.

— Я впевнена, я цілком упевнена, — спокійно відповіла Леся. — Тому що аніскільки не сумніваюся в Ксені. Зрештою, наша гуцулка вже давно мертва, а всякі там Лєнки й інші кішечки, котрих пестив і доглядав твій муркотик, живі-живісінькі. Спалити цього козла нафіг. Або каструвати. О, ідея! Нумо вип’ємо, подруго, за те, щоб на планеті кастрували всіх зрадників — і настав лад і спокій.

— Ага. А ще хай повії та політики летять під три чорти.

І дівчата розреготалися.

Наче попустило Вероніку після розмови з Лесею. І чого вона так переживає, чому гризе себе? Цей засранець узагалі невідомо чим жив, поки вона намагалася йому сина чи доньку народити. Кістки лилика, бач, збирав і чарував. Маг, блін, недороблений. Так, слова Леськи про те, що чари розвіялися, щойно вона знайшла кістки лилика, добре подіяли, і Вероніка трішки заспокоїлася. Повернеться її некоханий-колись-коханий додому, і вона спитає, навіщо він все це робив. А може, і не спитає. Ще не вирішила. Може, просто мовчки подасть на розлучення.

І все було б добре, і все було б гаразд, якби не ті кляті четверги. Точніше, полудень наступного клятого четверга.

Вероніка передумала робити у квартирі ремонт. Вона взагалі не хотіла туди повертатися, тож вирішила купити собі нове житло. Вона каталася містом з рієлторами туди-сюди, дивилася в новобудовах, шукали на вторинному ринку. Усе було не те. Та вона не поспішала. Мала час. Спочатку вибрати, потім зробити ремонт такий, який вона хоче, і почати жити наново. Цього разу не для когось — для себе. І жити не чеканнями, а жити просто зараз. А ще Вероніка записалася на курси водіїв, у басейн замість двох разів на тиждень ходила щоденно і знову зацікавилася шахами. Ні, вона не ходила «на клумбу» грати з пенсіонерами і не телефонувала колишньому тренеру, щоб домовитися про одне-два тренування чи повернутися в гурток, а напросилася з татом у заміський будиночок у Мурованому на шахове релаксування. І мама з радістю поступилася місцем донечці, відчуваючи, як дитині це потрібно. О, як їй це подобалося! Володимир Олексійович чомусь ніяковів, коли зустрічався з нею поглядом. Дивно якось він з нею поводився. То шарівся, як хлопчик, то розповідав про себе дуже особисті речі. Та Володимир Олексійович скоріше Вероніку смішив. Білий халат лікаря робив його трішки іншим — строгим, суворим, авторитетним. А щойно чоловік позбувався цього халата, як враз ставав звичайним утомленим бороданем, занудним інтелектуалом, котрий цитував їй Гессе та щось бурмотів про Рільке. І то було дуже захопливо. Першого ж вечора повернення до шахів вона виграла і в батька, і в пана Володимира. Можливо, чоловіки їй піддавалися, а може, вона і справді непогано грала. І тільки вдома, лежачи у зручному ліжечку, подумала, що жодного разу за цей тривалий суботній день не згадала про Ростика.

А потім знову настав той клятий четвер і той клятий полудень. І Вероніка, котра спускалася Стрийською вниз, до базару, розпрощавшись із рієлтором, мало не розбила собі голову, коли останньої миті відскочила вбік, упіймавши боковим зором наближення небезпеки. На неї з шаленою швидкістю мчала автівка. То було якесь дежавю. Правда, жодної дитини вона поряд не побачила. З полегшенням зітхнула, не зважаючи на головний біль і велику ґулю на лобі, бо, відскакуючи, поцілувалася зі стовпом. Але дарма вона так раділа. Машина, не зачепивши її, втелющилася в добротні залізні ворота. Їх добряче зім’яло, з мотора повалив їдкий дим. Вероніка кинулася до авта. За кермом сиділа непритомна молода жінка. Її голова лежала на подушці безпеки, яка, на щастя, спрацювала. А на задньому сидінні, в автокріслі для немовлят, лежало мертве маля. З його голови стирчала арматура, котра прошила машину, як голка тканину. Вероніка схопилася за серце, автоматично глипнула на годинник. Дванадцята, нуль-нуль. Полудень. Неподалік завила сирена, заверещала жінка-пішохід, котра через цікавість теж зазирнула в салон машини. В очах зарябіло, і Вероніка знепритомніла.

«Клята Полудниця! Вона не кістки кажана, вона якраз дуже реальна і, поки свого не забере, не заспокоїться», — перше, що спало на думку, щойно Вероніка отямилася. Поряд сиділа збентежена мама. Накрапала в горня якісь ліки, змусила випити і дуже-дуже просила доньку завтра ж сходити до психотерапевта. Виявляється, Вероніка на місці аварії за кілька хвилин таки опритомніла, однак раптом стала кричати, що то якась містична потвора вбила дитину, хоча в машини просто відмовили гальма і молода водійка не впоралася з керуванням. І лікарі швидкої, і поліція вважали це нещасним випадком, але Вероніка не заспокоювалася. Верещала щось про своїх мертвих дітей, яких викупила в Полудниці, проклинала чоловіка Ростислава, звинувачуючи його в усіх бідах, кидалася до машини, щоб вимолити в постраждалої пробачення. Лікарі заспокоїли буйного свідка доброю дозою транквілізатора. Вероніці саме вчасно потелефонувала мама, тому, коли жінка відключилася, замість везти в лікарню, на прохання Урсули її доправили додому. Вероніка перелякано слухала мамину розповідь. Вона геть нічого не пам’ятала.