Троян-зілля

7

Ранок почався як зазвичай. Коханий любив «ранішні прогулянки» — так він називав свою щоденну пробіжку. Дорогою він обов’язково купував для неї червону троянду. І поки Вероніка приймала душ, Ростик забігав у пекарню, розташовану на першому поверсі будинку, та купував свіжих круасанів до сніданку. Тим часом Вероніка заварювала каву за особливим рецептом, який сама й придумала. Не відомо, чи насправді так подобалася коханому її кава, але Ростик завжди випивав дві філіжаночки та нісся на роботу.

Ростик працював у фірмі її батька. Насправді він був правою рукою Януша Вишневецького, власника величезної компанії, яка доволі успішно торгувала побутовою технікою, будучи по суті монополістом у цій царині на Заході України. І мама, і тато Вероніки любили Ростика. Мама називала його сином і всіляко заохочувала зятя називати її мамою, «бо то стара галицька традиція». Зрештою, Ростислав десь на другий рік шлюбу здався. Пан Януш із зятем виховано тримав дистанцію. До фамільярного «тату-сину» так і не дійшло. Як і у стосунках Вероніки з мамою Ростика. Батьки Ростислава, мама Роза Геннадіївна й тато Павло Остапович, звичайні люди, обоє в минулому шкільні вчителі: мама викладала біологію, тато був трудовиком. З Павлом Остаповичем Вероніка не встигла познайомитися: він помер, коли Ростик був підлітком. Мама так заміж удруге і не вийшла, хоча, як розповідав Вероніці Ростик, претенденти на її серце траплялися. Просто мама — однолюбка і щиро та палко кохала свого чоловіка. Вероніка не раз просила свекруху переїхати з Білої Церкви жити ближче до них, до Львова. Та Розу Геннадіївну не переконати. Вона у свої шістдесят вісім не просто усміхнена, упевнена в собі жінка — вона живе повноцінним життям. Тут у неї друзі, вдячні й невдячні учні, а ще обов’язково кілька школяриків, яких вона вчить як репетитор. До всього поряд могила чоловіка, могили батьків і добра пам’ять про них. Жодного разу вона не дорікнула невістці за онуків. Та що там казати — вона прекрасна мама прекрасного сина.

О так! Ростик. Її особливий Ростик. Її справжнє кохання, її опора, надійне плече, яке завжди поруч, особливо тоді, коли найважче. Інший чоловік уже давно кинув би її після стількох років-спроб мати дітей. Скільки історій про таке вона наслухалася й набачилася! Інший, але не Ростик. Бо він її кохає, отаку неідеальну, трохи божевільну, часто надто заглиблену у власні нескінченні вагітності… Він завжди підтримував, а ще нарівні з нею оплакував кожну її поразку. Жодного разу бодай поглядом не звинуватив жінку в тому, що вона не може подарувати йому спадкоємця.

Так, Ростик часто буває у відрядженнях, позаяк тато тільки йому може беззастережно довіряти фінансові справи, а сам уже трохи застарий, щоб кататися світами. До всього в тата Януша проблеми із серцем. Уже десять літ живе зі штучним клапаном. Вероніка пригадує той день, коли тато враз вирішив, що помирає. Добряче він їх усіх налякав, аж заповіт заходився складати. Перелякана мама зателефонувала Вероніці й попросила негайно приїхати, обов’язково разом з Ростиком. І кого її рідний татко першим до себе покликав? Ні, не її, єдину його кровиночку. Покликав Ростика. Десь, мабуть, годину вони між собою про щось гомоніли. Коли Ростик вийшов зі спальні батька, Вероніка чоловіка не впізнала. Вона коханого ще ніколи таким схвильованим і нещасним не бачила, навіть сльози навернулися Ростиславу на очі, руки тремтіли, голос дрижав, обличчя бліде як у мерця. Перелякана Вероніка уже була подумала, що батькові стало гірше. Та це тривало недовго. Ростислав швидко отямився, випив води, кволо всміхнувся дружині та сказав, що любить пана Януша, наче рідного батька, і бачити сильного й вольового лева слабким і кволим для нього ще те випробування. Звідси його хвилювання. О, як Вероніка розуміла коханого! Вона сама не одну ніч провела в сльозах, просячи в Господа здоров’я для татка. Навіть такі сильні, як її Ростик, інколи плачуть, і це робить їх ще мужнішими.

Так, Ростикові відрядження. Вероніка їх ненавидить, тому що вони з коханим — хай не надовго, зазвичай то триває не більше за тиждень — розлучаються, і жінка почувається покинутою. Але разом з тим повернення чоловіка додому вона шалено любить, вірніше, не так: вона хтиво їх любить. Щоразу це вир нових почуттів, подарунки, квіти й шалені ночі кохання, бо так кохаються тільки з тим, хто вміє сам горіти і знає, як запалити й у тобі той вогонь, що випалює, вимучує, ту велику ватру, ту пекучу, але таку солодку й таку невпинно-жагучу безодню, що рятуватися від неї несила, та й не хочеться бути врятованим. Бо те гаряче пекло стає враз раєм, нехай інколи збоченим, бо Ростикові фантазії вкупі з її шаленством плоті-крові спустошують обох, разом з тим даючи початок, бо кінця ніколи не буває.

Ростик поїхав на роботу. Вона помила посуд, зібрала сумку, щоб поїхати в басейн, і враз зупинилася на пів кроці… Згадала нічне видіння. Сон. Чому Оксана Полудниця на мить раптом перетворилася на Ксеню Гоцул, її подругу Ксеню? Мабуть, треба буде до церкви сходити та дати на службу за упокій Ксениної душі, помолитися за неї. І нагода така є. Вони з мамою на вечірню зібралися. Церква й молитва завжди добре допомагають, коли тривожно й непевно. Може, і цього разу вони позбавлять її сумнівів. Нехай ці порожні сни відступлять. Бо так не хочеться знову пити снодійне.

Та не допомогли ні дзвони церковні, ані молитви. Уночі сон повернувся. Такий реальний і такий важкий…

Туман з ріки кудись подівся. Діти не плакали, стояли одне біля одного, дивилися сумно в їх бік. Вероніка дітей порахувала: дванадцятеро. Порахувала ще раз: не помилилася, дванадцятеро.

— Двоє з них не твої діти, — холодно констатувала Оксана.

Була вбрана в білу сорочку, нижчу від колін, підперезана крайкою. Коса віночком обрамляла голову.

— Не мої? — здивовано перепитала. — Але чому тоді…

Затнулася. Почвара дивилася на неї уважно. Вероніка сьогодні вперше бачила ноги тої жінки: Оксана була боса, а ступні чорні, мов зогнилі, порепані й потріскані.

— Не твої, але й не чужі. Та не про них ідеться, еге ж? Ти маєш право просити в мене про власних, і тому ти тут.

— І ти… ти направду їх відпустиш? — Вероніка не вірила своїм вухам. Вона не знала, що так просто все буде. Її малята стануть вільними, і вона нарешті зможе жити далі, не слухаючи уявного дитячого плачу.

— Відпущу, — прісним голосом відповіла Оксана. — І тебе, і твій сон відпущу. За однієї умови. Усе на світі має ціну, то й ти мусиш дещо для мене зробити.

— Я нічого не розумію. Що я можу для тебе зробити? Це ж сон. Хто ти така, жінко, і навіщо мучиш малих дітей? — Вероніка сердилася й нервувалася.

— Усі відповіді на поверхні, Чічко-Веронічко. Здається, він тебе так називає, коли каже, що любить? Усі відповіді не тут, а у світі живих, Вероніко. Я підневільне створіння. Лише виконую своє призначення. Я не суддя, я — Полудниця, я — виконавиця вищої волі. І цей вирок винесений не мною. Це діяння набагато могутнішої сили. — Оксана сумно дивилася на Вероніку.

— Нічого не розумію. Говори ясніше. Тобто поневолення невинних ненароджених дітей — це вище благо? — Вероніка не стрималася, Вероніка кричала.

— Стули пельку, дурна жінко! — гаркнула Полудниця. — До чого тут вище благо? Ти мене уважно слухаєш чи ні? Усі причини твоїх нещасть слід шукати у світі живих.

— Чому? — розгублено перепитала Вероніка. — Тобто це хтось зі знайомих, так? Вороги батька? У бізнесі вороги?

— Знайомих? — єхидно перепитала Оксана. — О ні, дорогенька. На таке паскудство здатні тільки найрідніші люди. Знаю то з власного досвіду.

— Найрідніші? — Вероніка готова була почуте найстрашніше, але не це.

Оксана спокійно провадила далі:

— Серед живих шукай відповіді, Вероніко. Кажуть, що все таємне рано чи пізно стає явним. Мабуть, настав час явити того, хто довго приховував від тебе справжнє, мерзенне й низьке.

Що вона таке каже, ця страшна, чорнорота та чорнонога потвора? Її найрідніші не здатні на підлість. Це брехня. Тільки не вони.

Запала мовчанка. Першою заговорила Оксана.

— Зрозумій нарешті, небого: віднайдення правди потрібне не твоїм дітям. Воно потрібне тобі. А діткам твоїм потрібні воля та спокій. Ну то що, Вероніко, ти готова укласти зі мною угоду? Воля для твоїх малих за маленьку послугу для мене.

— Так, — розгублено відповіла Вероніка. — Чого ти хочеш взамін?

— Небагато. По-перше, цей острів не може пустувати. У всьому мусить бути рівновага. І щойно твої діти покинуть його, їхнє місце займуть інші. Такі самі невпокоєні душі. А де їх узяти? Ні, я не змушуватиму тебе вбивати чи, крий Боже, приносити в жертву дітей. Я все зроблю сама. Заберу тих, кого мені дозволено буде забрати. Мені для цього потрібен провідник у ваш світ. Ми обрали тебе. До всього ти сама напросилася, бо сама до нас прийшла. Ти маєш дозволити мені через двері твого серця заходити в реальний світ — та й по всьому.

— І тоді вони будуть вільні? — Вероніка зболено дивилася на дітей на острові.

— Так. Будуть. Твої будуть. Обіцяю. Тільки не смій знову вагітніти, бо… — Оксана вмовкла, наче обдумувала слова, що їх зараз мала сказати. — Люба моя, уважно роздивися довкола себе. Смерть твоїх дітей — не твоя провина. Більше сказати не можу, і так забагато патякаю. Отже, яке твоє рішення?

Вероніка не відводила очей від острова. На ньому її діти, ненароджені діти, замкнені тут чиєюсь злою волею, закляті тою волею. І зараз вона має реальний шанс їх визволити.

— Добре, я майже згодна, але що означає «забрати тих, кого дозволено забрати» і «заходити через двері серця»? — Вероніка мусила про це спитати.

— Цікавій Варварі носа відірвали, — роздратовано відповідала Оксана. — Не все тобі можна знати, жінко. Повторюю ще раз для неуважних. На цьому острові дванадцять душ, і їх тут має завжди залишатися дванадцять. Інколи, ненадовго, кількість може змінюватися. До приходу твоїх дітей тут перебували неупокоєні душі інших. Коли душа твого маляти приходила, я відпускала на волю бранця. Якщо я зараз відпущу десять, то мушу десять нових набрати. Часу в мене три місяці, бо це місце довше пустувати не може. До всього мені потрібен для входин у твій світ лише один день у тижні — скажімо, четвер — і година часу в той день — скажімо, полудень. А ще скоротімо термін: два місяці. Така тимчасова жертва з твого боку в обмін на волю для твоїх малих.

Полудниця вклала у свій голос якнайбільше розважливості, хоча якісь ледь помітні нотки тривоги в ньому таки вчувалися. Але Вероніка не дуже на них зважала, бо раптом на ріці, сьогодні на диво спокійній, тихій та погідній, з’явилися маленькі човники. На кормі в кожного висіли маленькі каганці. Човників було десять.

— Стоп. Десять? — ураз сполошилася Вероніка.

— Так, як і твоїх дітей. Усе чесно, — майже урочисто відповіла Оксана.

— Ні, віддавай дванадцять, і тоді я згодна. — Вероніка торгувалася.

— Що? Вони ж не твої, — дивувалася Полудниця.

— Але вони також бранці, хіба ні? І ти ж не скажеш, чому ті діти поряд з моїми, так? — запитувала жінка.

— Ех, яка ти! Ні, не буде тобі дванадцять. Одинадцять, бо дванадцяте маля належить мені. Що, здивована? Полудницями просто так не стають. Я теж матір, яка втрачала. Одинадцять, Вероніко, тільки одинадцять, — сумно промовила Оксана. — А чому ті двоє поряд із твоїми, довідаєшся, якщо пошукаєш правду у світі живих. То як, одинадцять чи жодного?

Вероніка кивнула, погоджуючись.

— Е ні, Вероніко, не так. Ти маєш промовити вголос: «Запрошую тебе, Полуднице, у мій світ». Договір є договір.

Вероніка зітхнула. До чого вона докотилася! Її божевілля прибирало готичних рис. Та нехай, байдуже. Бо якщо в такий спосіб вона повернеться до нормального життя, то можна трішки побути божевільною. Десь вона читала, що майже всі хвороби з’являються в людині з вини самої людини, а отже, лікувати їх можна самотужки.

— Запрошую тебе, Полуднице, у мій світ, заходь! — урочисто промовила Вероніка.

І щойно Вероніка це сказала, як до острівця стали підпливати човники. Діти весело сідали на них. Найменшим помагав найстарший хлопчина, той, що належить Полудниці. Сьогодні Вероніка добре змогла розгледіти своїх дітей. Вона бачила в їхніх рисах татові губи, мамині зморшки в кутиках вуст, Ростикові вуха, свої цибаті ноги. У кожному було щось від неї та її чоловіка. Вона любила їх усіх і кожного окремо, і зараз готова була заради їхнього порятунку впустити в реальний світ що завгодно і кого завгодно. Хай кажуть, що материнська любов сліпа, — байдуже, але вона справжня, найсправжнісінька, і ніяке там кохання до мужчини, навіть найпалкіше, не зможе заступити її. Останнє її дитя дбайливо тримала на руках найстарша донечка. Один човник забирав одразу двох пасажирів. Полудниця дозволила. Коли всі дітки посідали, вервечка з човнів повільно рушила вниз за течією. Діти щасливо махали руками і чи не вперше за всі ті роки щиро всміхалися.

— Дякуємо, мамо! — лепетали радісно малята.

— І нарешті, Вероніко, останнє. Щира порада від мене — тобі. Бо не чужі ми тепер, чи не так? Ти мусиш добре переосмислити власне життя. Неспроста це все відбувається з тобою. Є причини, і є наслідки. Ми зараз згадаємо останні двадцять прожитих тобою років, щоб зрозуміти, для чого і для кого ти жила. Адже те, що ти щойно вчинила, — це наслідки. Візьми мене за руку.

Оксана простягнула праву руку долонею вгору, і Вероніка трішки боязко в неї вклала свою. Рука Полудниці крижана, і той холод голочками штрикає в самісіньке серце.