Троян-зілля

3

Вероніку Вишневецьку називали нащадком славного роду Дмитра Байди-Вишневецького та змалечку привчали до ідеальності. Тому що вона — майбутнє славного роду, спадкоємиця статків та пам’яті. І все найкраще в неї, як і годиться, з пелюшок. Няні, школа, гуртки. Бальні танці й купа кубків; золота медаль і всі на світі виграні предметні олімпіади, крім фізики та хімії — двічі третє місце; дорослий другий розряд із шахів, бо, як казала мама, «треба мати добре тренований мозок», і її особистий тренер Баланчук Василь Михайлович, до всього добрий друг родини, із цим погоджувався. А ще вільне володіння трьома іноземними мовами, нескінченні репетитори, додаткові заняття зі всього на світі й мінімум часу в дитинстві на безглузді забавлянки в доньки-матері, піжмурки, лови вітру й таке інше, цілковита заборона на підліткові ходіння на дискотеки, куріння-нюхання різного нездорового непотребу. Як не дивно, але Вероніка не противилася. Вона була доброю донькою своїх батьків — Януша та Урсули.

Як такою чемною росла — і сама не розуміла. Діти близьких друзів і знайомих тата й мами були геть інші. Розманіжені чи що… А результат? Одні підсіли на наркотики, інші поспивалися, дехто не вилазив з в’язниці чи переховувався від неї по закордонах.

Вероніка чомусь завжди інтуїтивно в усьому довіряла батькам. Тож коли підлітком захопилася генеалогією роду Вишневецьких і раптом з’ясувала, що аж ніяк не може бути спадкоємицею славетного Байди, адже по чоловічій лінії рід того обірвався ще 1740 року, то за відповідями пішла до мами. Батькові в той час було не до того. Він майже не ночував удома. Ходив в оточенні якихось неголених дядьків, називаючи їх кумпелями, хоча Вероніка вважала їх дуже схожими на персонажів серіалу «Бригада». Мама переконувала, що це татова охорона. Так звану охорону, тільки у вигляді особистого водія, мала і мама, а пізніше й Вероніка. Та це було й не дивно: стояли лихі дев’яності, час від часу когось посеред білого дня вбивали, і переважно це були добрі татові знайомі. Сусіди по панельці, у якій вони тоді жили, шепотілися за спиною й розпускали плітки про те, що Вишневецький торгує чи то зброєю, чи то наркотиками. Навіть скаржилися на нього в міліцію. Мамина сестра тітка Мілена обзивала таких «доброзичливців» брехунами та заздрісниками. І Вероніка тітці вірила, бо ні наркотиків, ані зброї ніколи у квартирі не бачила. Та й міліція на ті скарги ніяк не реагувала.

Тож коли Вероніка прийшла з генеалогічним деревом до мами, та уважно вислухала її претензії щодо родоводу Вишневецьких, підтверджені історичними фактами, і замість вигадувати для дитини якісь несусвітні байки, сказала правду:

— Люди люблять легенди, доню! А дорослі дяді та тьоті, котрі вважають себе сильними світу цього, люблять їх навіть більше, ніж діти. Коли ти називаєшся Іваном Голопупенком, сином свинопаса й доярки, то будь хоч помазаником Божим і наймудрішим на землі, тебе ніхто не слухатиме. А щоб потрапити у «вищу лігу», мало мати олію в голові — треба вміти ходити між крапельками. Тому твій тато, коли ми тільки надумали одружитися, і придумав цю легенду з Вишневецькими. Став Янушем з родоводом і гербом. Навіть зумів дістати папери з королівськими печатками і всякими тими аристократичними дурницями, котрі перетворили українця з крихітного галицького села на нащадка родовитих магнатів. Час такий, що в наших архівах за грубі гроші що завгодно можна купити й навіть не підробку. Доню, дорога моя дитино, твій тато любить тебе по-справжньому і небо прихилить, якщо треба буде для твого щастя. Ти це знаєш. А решта немає геть ніякого значення.

Вероніка тоді так не думала. Це потім прийшло до неї розуміння, що правда часто буває гірка. Вона може вбивати, та правда. І кому від цього легше? Але вона була слухняна дитина своїх батьків, тож, почувши мамину відповідь, вирішила не сперечатися. Бо і тато, і мама її справді любили. І тим паче вона старалася не думати, чим тато заробляє на життя. Хлопчина із забитого села, якого нині радо приймають у себе найбагатші та найвпливовіші люди міста, заслуговував на повагу від рідної доньки. І він її отримував. А ще — беззастережну любов.

Мама завжди займалася тільки донькою. Хатніми справами опікувалися покоївка та куховарка, про заміський маєток дбали управитель і садівник, «дівчата Вишневецькі», як лагідно кликав їх тато, мали свого водія (читай охоронця). А от малу Вероніку Урсула не довіряла нікому. Так, у дівчинки були вчителі, нянечки, але на короткий термін. Тому що Вероніка була маминим космосом. І коли Урсула віддала трирічну малу на балет, то наче хотіла в тому космосі відкрити ще одну зірку, тобто розвити ще один талан геніальної донечки. Зрештою, Вероніці балет подобався. У танці вона насправді жила, відчуваючи кожною клітинкою музику, яка вібрувала тілом, заставляючи його рухатися тільки їй знаними манівцями-доріжками-перелазами. Учитель танців убачав у юній талановитій балерині майбутню Уланову чи Павлову. Та тільки не тато. Януш не бачив своєї доньки на підмостках оперних театрів, його єдина радість та втіха мала бути поряд і не показувати майже оголеного тіла знавіснілій юрбі. Тож закінчена на відмінно балетна школа стала для Вероніки ще однією підкореною вершиною.

Ні мамі Урсулі, ані тим паче Вероніці й на думку не спадало заперечити батькові. «Ваш тато ніколи не помиляється, а коли помиляється, то дивись пункт перший», — так жартувала тітка Мілена, спостерігаючи за ладом у сім’ї Вишневецьких. Сама вона була вічно заклопотана пошуками ідеального чоловіка. П’ять разів ішла під вінець, улаштовуючи грандіозне весілля, та щоразу палко переконувала всіх, мабуть-таки насамперед себе, що нарешті знайшла того єдиного. Усе закінчувалося гучним розлучення, істериками, биттям посуду, розбитим серцем та «полум’ям безнадії» (вислів тата), котре завжди гасила мама Урсула. Щоразу тітка клялася «усіма святими угодниками», що більше ніколи заміж не вийде, бо всі чоловіки — придурки, але минав час і невгамовна Мілена знову ставала на ті самі граблі. Дітей тітка Мілена принципово не хотіла. Казала, що їй вистачає любові до улюбленої племіннички та хрещенички Веронічки. Останній, чи, як любить казати мама, «крайній» чоловік тітки — американець. Із ним вона живе, як не дивно, уже довгих десять років. Мама Урсула переконана, що це, на щастя, таки назавжди, бо вперше Мілена теж любить, а не лише дозволяє себе пристрасно обожнювати.

Вероніка після закінчення школи успішно вступила на факультет іноземних мов Львівського університету. Так бажав тато. А вона й не противилася. Бо не дуже замислювалася у свої сімнадцять, чого їй хочеться. Звісно, батько для годиться спитав, чи вона не проти. Їй було байдуже, тож була не проти.

Так, Вероніка була ідеальна донька, чемна і така, якою можна пишатися. І вона переконана, що, якби татко заборонив зустрічатися і згодом одружуватися з Ростиком, вона б послухала. Тільки батечко її дуже любив і знав, що розбивати серце єдиної ідеальної донечки — то великий гріх. І благословив її шлюб із Ростиславом Кузьменком, звичайним парубком з Київщини, без гербів, родового дерева, без князів-графів-королів серед рідні, без великих статків. Зате з великою душею та палкою любов’ю в серці.

Вероніка пригадує той день, коли знайомила тата з нареченим — Ростиком. Тато без церемоній сказав майбутньому зятеві:

— Нічого, юначе. Ти не безнадійний. Ми зробимо з тебе людину, а якщо пручатимешся — змусимо. Тебе вибрала моя донька, отже, вибрав і я. Запам’ятай, синку, нікуди ти з нашої субмарини не дінешся. Тільки спробуй. Я за тобою стежу, тож і сам пан Бог тебе уважно пильнує.

Говорив тато жартома, але ж Вероніка добре знала: коли він щось говорить наче несерйозно, то треба бути обережним з висновками, адже за несерйозністю завжди ховалися надзвичайно важливі речі. Здається, Ростислав то відразу втямив. Зрештою, він і не збирався нікуди з сімейної субмарини. Навіщо? Коли кохання справжнє і взаємне, коли в стосунках ідилія, то хіба, ідучи від щастя, щастя знайдеш? Воно, казав Ростик, може бути тільки одним. І тим щастям для нього завжди була Веронічка.

Ростислав і Вероніка вже двадцять три роки разом. Чоловік і досі кличе її «моя солодка Чічка-Веронічка». Терплячий, ніжний, вірний, відданий… «Таких не буває, — твердить колежанка Леся, — твій Ростик унікальний. Озирнися довкола, Вероніко. Чи ти знайдеш поміж знайомими щось схоже на ті взаємини, котрі ви маєте? Довкола зрадники і зрадниці. Милуюся вами. Залишайтеся такими завжди, як надія світу та ідеал у стосунках». Вероніка у відповідь усміхалася. Тому що насправді не все було похмуро в цьому житті. Вона мала поряд гарний приклад для наслідування. Точніше, була причетною до цього. Взаємини її батьків, які ніколи не сварилися, не сперечалися, а просто ніжно любили та поважали одне одного. Можливо, і були в подружжя певні непорозуміння чи навіть прикрощі, однак Вероніка не те що про них не знала, а й не здогадувалася.

Ростислав не просто став її законним чоловіком. Він і насправді став частиною родини Вишневецьких. Вероніка це відчувала. Та хіба могло бути інакше? Він права рука татка в усіх бізнесових справах. І тато про це всім говорить і пишається зятем. Так, заслужити похвалу від самого Януша Вишневецького — то те саме, що виграти олімпіаду.

Можливо, те, що в неї немає дітей, це і є платня за таке щасливе сімейне буття. Тато любить повторювати, що все має свою ціну. Невже її ціна ось така? Та чи могла вона бути щасливою з кимсь іншим? Вона впевнена: точно ні.

Інколи Вероніці стає не по собі, коли розуміє, що вони з Ростиславом могли просто не зустрітися, якби не випадок…