Троян-зілля

Частина перша 1

Віднедавна Вероніка полюбила темряву. Темрява — це велике ніщо. І водночас темрява — це спокій. Темрява — це забуття. Темрява — це сподівання на те, що завтра не настане. Бо, може, Бог над нею нарешті змилостивиться: вона засне й не прокинеться. Заплющила очі, наповнюючи тіло темрявою. Темрява хапала за серце, пірнала в мозок, з’їдала душу. Ще трішки, мить, — і все скінчиться. Та раптом мертвий чар тиші розітнули неприємні звуки: надривно затужила сирена, занявчав заблуда кіт, зареготали п’яні пізні перехожі під вікнами…

Поки жива. Бо хай би куди душа примандрувала по смерті — у рай чи в пекло, — котячих оргій, завивань сирен і безпросвітних п’яниць там точно не буде.

Отже, жива. Жива? Чому? Мій батечку Всевишній, за що ж ти зі мною так, любий? Чому я досі жива? Ж-и-в-а…

Одинока сльоза витекла з-під міцно стулених повік і повільно покотилася обличчям. Жінка важко зітхнула… Так, вона жива, може плакати й мусить дихати. Але навіщо жити? Для кого жити? Цього разу остаточний вирок. Остання, десята, спроба — фатальна. І то її, тільки її фіаско. Навіть не знала, як описати те, що зараз відчувала. Ще вчора купалася в приємних хвилях очікуваної втіхи, а всі застереження гнала від себе кудись на задвірки свідомості. Мов птаху-щастя, держала за хвіст віру в те, що цього разу диво відбудеться. І та віра наповнювала-заполонювала собою все її єство. Учора, то БУЛО вчора. Аж раптом усе урвалося. В одну мить. П’ять місяців позитивних емоцій, кольорових барв, у які диво, що от-от мало статися, розфарбовувало її світ. Довгих прекрасних п’ять місяців. Цього разу дорога була найдовшою. Вона може навіть сказати якою — аж до пів сантиметра. Бо знала і день, і час, коли вони з Ростиком зачали сина, коли лагідний промінчик його душі став частинкою її лона. О так, вона зараз може назвати й час, коли настав край. Математична точність, хай би її…

Коли Вероніку везли в операційну, сліз уже не було, вона їх напередодні виплакала всі до краплі, принаймні на тепер. І ось одна-єдина скупа сльозина скотилася навздогін болю.

Усе відбулося так, як завжди відбувалося. Дико й моторошно. Уранці прокинулася порожня й розбита від усвідомлення правди. Наснився той самий страшний сон. Пророчий. Цього разу мертвого кажана вона знайшла втопленим у їхній ванній. Але хай там як, хай би де вона у снах знаходила тіло мертвого кажана, це означало завжди одне й те саме: її ненароджена дитина вже мертва.

Коханий був на роботі. Схопився вдосвіта й не став її турбувати, бо він у неї дуже уважний, завжди лагідний, терплячий, ніжний. Вона ж того дня проспала довше, аніж завжди. Прокинулася майже об одинадцятій мокра від власних сліз. Ці лихі сни ніколи не зраджували. І цього разу теж не зрадять. Бо вкотре біда звалила на неї свою тяжку ношу. Плакала, голосила, вила — і слухала… Слухала дитячий плач, який щоразу, коли вона втрачала ненароджене маля, зачинав дзвеніти в голові. Знесилена від горя та муки, зателефонувала Володимиру Олексійовичу — лікарю. Чужим і далеким голосом пролопотіла: «Він мертвий. Я вбивця власних дітей, пане Володимире. Приїжджайте». Володимир Олексійович не ставив зайвих запитань, не заспокоював. Таке відбувалося не вперше, Вероніка ще жодного разу не помилилася. Лікар скоромовкою сказав: «Їду. Швидку сам викличу». Приїхав разом зі швидкою. Уже в машині слухав серцебиття дитини, супився. Дерев’яним голосом комусь через мобільний наказав готувати операційну, таким само дерев’яним голосом зателефонував Ростику.

А що в лікарні? Усе як завжди в лікарні. УЗД підтвердило: дитина мертва. Термінова операція, яку кесаревим розтином не назвеш, пологами й поготів. Засинала-вмирала під кволо-заспокійливі слова чоловіка. Прокинулася в післяопераційній, найнещасніша у світі. Лежала мовчки, навіть не розплющувала очей. Її син помер. Не захотів народжуватися. Чому так? Чому вони не хочуть ставати її дітьми? Закінчені наркоманки, алкоголічки, повії, злидарки — ті, хто найменше заслуговує на щастя материнства, — отримують його просто так, дарма. А вона? Вона найбільше цього прагне — і не може мати. Значить, вона найгірша з-поміж найнедостойніших? Навіть не так. Найгірша з-поміж найзатятіших грішників. Тому що вона вбивця власних дітей. Десять спроб — десять ненароджених малят. Остання її надія народити в сорок чотири провалилася. Більше смертей не буде. Кінець. Офіційно ця десята її вагітність позначена першою смертю дитини, бо немовля таки народилося — хай мертве, хай через кесарів, але… Майже шестимісячне й не викидень.

А дев’ять попередніх її непохованих дітей? Жодного не носила понад чотири місяці. Вероніка пригадує свою одержимість узяти в природи те, що має належати їй за здоровою логікою. Лікарі всі як один запевняли: вона абсолютно здорова, а феномен того, що її організм так противиться вагітності, не могли пояснити. І вплинути на це ані медикаментозно, ані психологічно теж ніяк не могли. Хтось з ескулапів запропонував скористатися послугами сурогатної матері. Вона погодилася. Однак і ця спроба урвалася викиднем…

Скільки разів вона собі повторювала як мантру, що стане матір’ю? Затято, з кожною вагітністю. Вірила, що рано чи пізно вона зможе виносити маля. Дев’ять невдалих спроб. І от нарешті остання, у яку, крім віри й молитви, найкращих лікарів і купи грошей, було вкладено й те мізерне і водночас найпотужніше — надію.

Не раз вона вклякала в церкві перед іконами, просячи Господа простити їй усі гріхи, вільні та невільні, простити гріхи її предків, якщо такі є і якщо то вони заважають їй виносити дитинку. Благала подарувати їй найцінніший дар для жінки — дар материнства. Завжди в серці жила віра, завжди. Вона сповнювала її, заспокоювала й запевняла, що цього разу все буде добре.

Може, тому Вероніка майже з першої хвилини зачаття знала, що вагітна. Майже відчувала присутність майбутнього маляти, розмовляла з крихіткою, розповідала казки, умикала красиву музику, свою улюблену: Вівальді, Шопена, Моцарта, інколи джаз. Робила це так, щоб ніхто з домашніх не запримітив та не подумав, бува, що вона причинна. Хіба що Ростик про це знав і не дивувався. Сам часто розмовляв з ненародженим. І навіть тепер, після десятої втраченої вагітності, він її не покине нізащо, бо вона для нього все. Вероніка просто це знала.

Після першої невдалої вагітності Вероніка повірила в усі найхимерніші забобони: що комп’ютери можуть негативно впливати на стан майбутньої мами та її дитини; що випромінювання негативне і могло спровокувати викидень. Тож звільнилася з університету, де працювала старшим викладачем, пішла з кафедри. Спочатку вона трішки сумувала за творчо-робочим колективом, та з часом звикла. Просто вирішила цілком себе присвятити новій майбутній дитині. Як і її мама колись. Тим паче що фінансовий стан дозволяв. Якщо в тебе багато вільного часу та купа грошей, ти завжди знайдеш собі справу. Двічі-тричі на місяць походи з Ростиком чи мамою в театр, з подругою Лесею — на концерт чи в кіно (Леся театри терпіти не могла), інколи з чоловіком ходили в гості до його ділових партнерів чи близьких родичів на родинні свята. Вероніка стала доброю дружиною, та поряд з таким чоловіком це було нескладно. Раз на тиждень до них приходила уважна й роботяща пані Ліда (Ростик на цьому наполіг категорично). Вона вичищала трикімнатну квартиру до кришталево-чепурного стану. Усе блищало та сяяло чистотою. Сестер-братів у Вероніки й Ростика не було, тож не було ні племінників, ні племінниць, котрі приїжджали б та зчиняли рейвах у хаті.

Тішилася, що вона для Ростика стала не просто дружиною, коханою жінкою, а насамперед другом. З-поміж ділових партнерів і колег Ростик так ні з ким і не потоваришував. Мабуть, тому, що доволі важко уживаються між собою гроші та дружба, приятельські стосунки та фінансові інтереси. Справжні друзі Ростика за життєвим збігом обставин не мешкали поряд, бо їх після навчання в Політесі порозкидало світами. Інколи, проїздом через Львів, вони зупинялися в них на день-два, ностальгуючи за студентською безтурботною юністю.

Та все це минало мимохідь. Тому що… Інколи Вероніці здається, що всі ці двадцять із хвостиком років сімейного життя вона тільки те й робила, що активно працювала над вагітністю: якісь нескінченні тести, аналізи, періодичні перебування в клініках, і місцевих, і закордонних, бажані вагітності, які на перших порах протікали майже ідеально, і… Черговий викидень, потім реабілітаційний відхідняк від пережитого — і знову все по колу.

Вероніка схлипнула, перехрестилася. Якби не була вірянкою, то вже давно кинулася б ходити по різних там провидицях, цілителях чи знахарях. Можна, звісно, то назвати й прокляттям родовим, але… Ні в маминій, ні в татовій родині з дітонародженням ніколи проблем не виникало. У Ростиковій теж. Доля? «Так, доля така», — торочила собі та не припиняла спроб.

Усередині щось бридке й жахливе заворушилося, виставило свою гидку пику. Цього разу вона не противилася цьому, не ховалася за словами молитви, а просто випустила звіра з клітки. Нема сил зараз стримувати його. Цей звір — то її божевілля. Вона не голосила і не вила надривно, як раніше, не кидалася словами жалю чи докору, жбурляючи ними, мов м’ячиками. Вона просто вимкнулася. Умить збайдужіла до всього: людей у білому біля неї, світу всередині, порожнього, гнітючого, який хіба занапастить, але не врятує… Болота, яке смердить і душить. Чи мають право такі порожні, як вона, жити? Згадала слова отця Дем’яна — монаха за покликанням, Божого чоловіка. Він умів достукатися до неї. Казав, що Господь приготував її для чогось іншого, не менш важливого. Мовляв, не всі жінки мають ставати матерями. Є багато таких, котрі добровільно від цього відмовляються — стають нареченими Божими. До всього, якщо для неї так важливо кимсь опікуватися, завжди можна всиновити чи вдочерити дитя, котре потребує любові й тепла не менше за рідне. Скільки на світі сиріт? Це і справа богоугодна, і матір’ю можна стати не народжуючи. Бо та матір, яка зростила, а не та, що народила. Думка отця здалася їй прийнятною, навіть дуже слушною… Летіла додому як на крилах. Однак ця її радість розбилася об скелю неприйняття рідних. Ані батьки, ані коханий чоловік не могли зрозуміти, як чуже дитя, не відомо ким народжене, з препоганим генетичним набором (бо хіба нормальні батьки відмовляються від дітей), може стати для них рідним. Вероніка пригадує, що тоді чи не вперше не послухала рідних і цілий рік микалася сиротинцями, тішачи дітей подарунками. Усе шукала своє дитя. Оте єдине, тільки її. Малі безбатченки горнулися до неї, дехто називав мамою, просив узяти в сім’ю, обіцяв бути добрим сином чи найліпшою донькою. А Вероніка їх просто жаліла. Кожного хотіла зігріти, але материнської любові до тих, від кого відмовилася найрідніша у світі, вона не відчувала… Щось, мабуть, психологічне стояло між нею і тим бідним, зболеним дитям. Крім жалості та співчуття, до цих малих не було жодного сильнішого почуття. Не було ні крихти тої любові, що вона проживала, дослухаючись, як усередині ворушиться її маля… Можливо, дорослість у поглядах сиріт-трирічок лякала її, а чи страх хапав за серце, коли переконувала себе: «Візьми дитя в родину — і ти його полюбиш». Але страх не впоратися з такою відповідальністю просто душив її, збивав з ніг, перетворюючись на паніку, і Вероніка втікала додому, розуміючи, що не готова бути мамою для зрадженого сироти. Готова бути подругою, сестрою, учителькою, але не мамою… Як вона в такі миті себе ненавиділа!.. Навіть на всиновлення не здатна!..

Чому саме зараз це все так яскраво згадалося? Може, тому, що вона і справді нікчема, ні на що не годна? І всі її молитви та обітниці Богові не потрібні? Бо хто слухає нікчем? Навіть Бог любить щасливців. Стала молитися, виганяючи з серця відчай, що був стиснув його холодними лещатами… Але слова молитви не допомагали, відчай міцно тримав її серце, паралізував волю, роз’їдав розум… І Вероніка здалася…