Троян-зілля - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Дара Корній (ч. 27)

— Ой, красна пані, се таке давнє, шо і жєлувати21 за ним не варт, — зморений життям гуцул, увесь сивий, із жовтим обличчям та вицвілими банькатими очима, перелякано ворушить беззубим ротом, нервово сіпає плечима та все норовить відвести погляд.

— Іване, агов! Це я, Вероніка! Пригадуєш мене? Я студентська подруга сестри твоєї, Ксені, дружина найкращого твого приятеля Ростика. Ну, чого ти до мене «пані» та на ви? Невже не впізнав?

Гуцул шукає очима дружину, але її Володимир запопадливо, поки давні друзі балакатимуть, відіслав у сільський генделик по горілку та закуску. Сунув їй у руку п’ятисотку, і жінка відразу подобрішала. Бо коли біля їхньої зеленої брами зупинився позашляховик і з нього вийшла гарно вбрана парочка, вона поводилася геть вороже. Навіть на поріг хати спочатку пускати не хотіла. Брехала, що ні про яких Гоцулів вона не чула, що такі тут не живуть. Точніше, колись жили, але продали хату їй, тож вона теперечки тут справжня ґаздиня. А вона по паспорту ніяка не Гоцул, і їхали б вони куди подалі. Коли ж Вероніка назвалася як Кузьменко, то жінка, ні слова не сказавши у відповідь, сполохано кинулася до хати. За кілька хвилин із літньої кухні вийшов, спираючись на палицю, чоловік. У ньому Вероніка ледве впізнала Івана. Той поводився якось нервово, навіть не привітався, лише сказав іти за ним.

Правда, повів їх не до великої двоповерхової кам’яниці, котра дивилася на світ великими пластиковими вікнами, красивими гардинами та квітучими орхідеями на підвіконнях. Чоловік повів гостей у похилену літню кухню, де неприємно пахло кислою капустою та сухим тютюном. Скидалося на те, що в літній кухні не просто варять їжу для худоби чи роблять брудну господарську роботу, а живуть. Бо розкладений диван, що стояв у кутку, був не просто застелений веретою, а мав перину і пухові подушки.

— Заходьте, раз приїхали, — забубонів Іван. — Сідайте, де видіте. Ото навіть на стільчиках біля столу.

Володимир підморгнув Вероніці, вийшов з хати, і вона почула, як він розмовляє з дружиною Івана. Він зумисно не пускав її до хати, відволікаючи розмовами.

Вероніка роззирнулася. Убогість вражала. Брудний посуд був складений в таку саму бруду пластикову мийницю, стіл весь у крихтах від достоту не сьогоднішньої їжі, на крихітному віконечку, котре виходило на подвір’я і витріщалося на стіну нової хати, висіла якась замацана дірява шмата, яка хіба приблизно була схожа на занавіску. На засмальцьованій кіптявою стелі притулилася одинока жарівка. Вона ледве жевріла тьмяним жовтим світлом. Була така само брудна, як і все довкола — стіни, долівка. У кутку миготів фоном телевізор, демонструючи рекламу якоїсь кави. Правда, без звуку. Мабуть, звук господарі запопадливо скрутили, а може, його в телевізорі й не було — Вероніка цьому не здивувалася б. Вона стріпнула зі стільця якісь крихти та сіла на нього.

— У хаті живе син із сім’єю, а ми з жінков тут, — наче виправдовувався чоловік, охаючи та всідаючись на диван, просто на бебехи. — А нам багато і не треба. Хіба здоров’я. Ото в тій клятій Італії на заробітках здоров’я й стратив. Спочатку мама слабували, потім дітей треба було піднімати, хату будувати, весілля справляти, щоб не гірше ніж у людей. Ото і заробив болячок. Біда, пані. Чиста біда.

— Іване, ти хіба не пам’ятаєш мене? Яка я тобі пані? — Вероніка дивилася на чоловіка зі співчуттям. Що зробили з тим моторним, язикатим, веселим парубком важка праця та роки!

— Та чого не пам’ятаю?– сумно відповідав чоловік. — Я стратив здоров’я, але не глузд. Та якось не випадає таку файну молодичку кликати просто Вероніков. То вже вибачєйте, пані, язик не повертається.

— Добре, Іване! Якщо тобі так зручніше, то нехай буде пані. Я до тебе в пильній справі. Можливо, мої запитання тебе здивують, але для мене твої відповіді мають велике значення. Я хочу дізнатися про те, як насправді померла твоя сестра Ксеня. Ти, може, мені не повіриш, але від того залежить моє майбутнє. Розумієш?

— Ой, пані, ви будете душко жєлувати, коли почуєте правду. Та й води доста утекло з тих пір, шо йой. — Іван нервово сіпнувся і втупився очима в долоні. — Ксеня, няньо22, мама вже давно на тому світі. Осталися добра пам’ять про них і полупаний я, і мене вже не зріхтувати.

Вероніка сумно зітхнула. Важко буде їй розговорити цього чоловіка.

— А якщо ми тобі за правду заплатимо, — почувся голос Володимира, — то розкажеш?

— Як то? — насторожився гуцул, відразу оживши від почутого.

— Грішми. Гривнями або долярами.

— Тисяча долярів. — У дверях стояла дружина Івана, узявши руки в боки й жадібно свердлячи очима Вероніку.

Вероніка від несподіванки не знала, що і сказати.

— Марічко, туйво, воно якось не випадає. Ми ж обіцєли ціхо сидіти і лишнього не пашталякати.

— Ігій на тебе, Йване, — жалібно заголосила Марічка. — Якщо його жона сюди приєхáла, то, певно, уже шось знає. І так за два місяці він нам винен. Тому, любасику рідний, не комизься і не мнєцкай словами. Скажи людям правду. Твоє лікарство грошей коштує. А я тим часом на стіл на веранді накрию. Там трохи чистіше. До Ганьки Лисючки збігаю по дещо, бо в Роми не все, шо мені треба, купила. А ти не мовчи. Твій Ростик спалився, і тому оті двоє тут.

— Ади, Марусю, може, не треба? Він-бо мій друг! А вона його жона. А не все жонам про їхніх чоловіків тре’ знати, — благав дружину чоловік.

— Хто тобі друг? Ростик? Нихарапутний23 брехач він, а не друг. Ти зиркни на них. — І жінка брудним пальцем тикнула спочатку у Вероніку, тоді у Володимира. — Видиш чи нє? Яка вона Ростику жона? Який у сраці Ростик? Розказуй правду, а то я розкажу і гроші собі заберу, а ти подихай під плотом.

— Пане Іване, — озвався Володимир. — Будь ласка, розкажіть усе, що знаєте. Якщо ми вважатимемо, що ви сказали правду, бо дещо нам про цю історію вже відомо і тому ми тут, — то до обіцяної тисячі доларів ще додамо. Скільки вам платив Ростислав?

— Ото як Йванко з Італії вернув, то два роки в листопаді буде. То Ростик дав нам гроші на Йванкове вилічинє24. Він дуже боявсі, що ви, пані, про все дознаєтисі.

— Гаразд, — рішуче сказав Володимир, дістав із кишені гаманець, простягнув кілька купюр Марічці та строго додав: — Якщо Іван буде чесним і дасть відповідь на всі запитання пані Вероніки, отримаєте стільки ж.

Жінка жадібно перелічила гроші, запхала їх за пазуху, і на своїх тонких ніжках за два кроки опинилася біля чоловіка, щось зашептала йому на вухо, а вголос промовила: — Він вповість. Я не сумніваюсі. Правда, Йванко?

Іван зітхнув, відкашлявся, ухопив зі столу горня з якоюсь прозорою смердючою рідиною, кілька разів жадібно ковтнув та й заговорив. Марічка тим часом квапливо вийшла з хати.

— Ростику завжди подобалася моя сестра Ксеня. Воно й не дивно: Ксеня подобалася всім. Було в ній щось таке відьомське чи шо. Се до неї хлопів і притігало. Я вже студентом був, Ксеня до школи ходила. З Ростиком ми не тільки вчилися разом, а й жили в одній кімнаті. Ви ж знаєте. От я його до себе в село на Різдво і привіз. Щойно Ксеню зобачив, то йому аж заціпило. Ми потому з хлопцями довго з нього реготали. Бо наш балакучий Ростик перетворився на німого слудвана25. Він ходив за нею тінню, поки жив у нас. Ми повернулися у Львів на навчання, а Ростик і далі марив Ксенею. А коли сестра стала студенткою та перебралася до Львова, то Ростик проходу не давав, бігав за нею, а вона від нього. Насміхалася з хлопця, дрочила26, а він терпів. Я часто вмовляв його кинути ту затію, бо ніц доброго не вийде, я ж свою сестру знаю. Та Ростик у відповідь сердито сопів та провадив своє. І раптом я дізнаюся, що в нього з’явилася нова пасія. Я навіть втішивсі: нарешті товариш отямився. Ви тоді були на третьому курсі, ми на п’ятому. Ростик, як закінчив інститут, то в аспірантуру вступив, а я вернув додому. Аж тут лихо: заслабнула мама. А лікування грубих грошей потребує. І лікарня на мені, і господарка, і гроші комусь заробляти треба. Тому Ксеня перевелася на заочний. Але грошей на лікування все одно бракувало. Та раптом наш родич далекий пропонує поїхати в Італію на заробітки. Почали ми з сестрою робити документи, саме тоді в мене роман з Марічкою закрутивсі. Ну, пібралися ми, а тим часом і документи справили. Ото мали завтра рушати в дорогу, а увечері як сніг на голову — Ростик об’явився. Упав Ксені в ноги і нумо допоминатисі27, щоб вона нікуди не їхала і стала його жоною. А якщо так конче треба їхати, то він готовий з нею в Італію теж, аби тільки поряд бути. Ксеня йому в обличчя розреготалася. Сказала, що вона його не любить і навряд чи коли полюбить. Що він для неї ніхто і чимсь більшим за ніхто навряд чи стане. Тоді взяла його за руку і повела кудись. Назад повернулася сама. Сказала, щоб я Ростиком не журився. У нього все буде файно. Бо вона його притокмила28, віддала в добрі руки його майбутнього. Ксеня говорила про вас, пані Вероніко. Я жартома спитав Ксеню, хто ж тоді її майбутнє? Вона серйозно відповіла, що її майбутнє від неї хтось ховає і як вона його не силується розгледіти, ніц до пуття не виходить. Ви, мабуть, уже чули історію про босорку Ксеню? Тільки лайдак у нашому селі про неї не знає і не переповідає, додаючи до правди стільки несусвітньої брехні, що істина давно вже спочиває на дні Синевиру.

Чоловік знову хапнув горня, ще раз добряче ковтнув і повів далі вже веселіше. Певно, це були якісь чарівні ковтки, бо вони додавали Івану впевненості: — Ми з Ксенею поїхали таки на заробітки в чужу країну, навіть мови якої не знали. Коби не Ксеня, то я навряд чи надовго там затримався б, позаяк на початку тєжко доводилося ґудзувати29. Тим паче мамин дохтур казав, що операція дає тільки п’ять-десять відсотків шансу на виздоровлення. Але ви знали нашу Ксеню, пані Вероніко, і знали, яка вона затьита30. Вона спочатку своїм босорканським непрóстим знанням маму пробувала лічити, але є такі болячки, від яких тільки хірург і допоможе. До всього Ксеня казала, що добре видить мамину будучину: мама житиме, і в онука на весіллі погуляє, і правнучку встигне побавити. Що про заробітки довго вповідати? Зарібок як зарібок. Працюєш кьижко31, і все на чорно, маєш менше за італійця за ту саму роботу, но і за це дякуєш, тому що вдома стільки не заробиш, хай як старайся.

Увесь той час ми з Ростиком зідзвонювалися. І про вас, пані Вероніко, розмовляли тожи. Він все вас із Ксенею порівнював і навіть в дечому ви, як він байкував32, були від Ксені ліпші. Кумедне то було порівняння, наче він сам себе хтів від чогось відговорьити. А коли Ростик з вами вирішив пібратисі, то Ксеня втішилася так, наче то вона заміж виходила. Навіть вигадала перевізниками вам весільний подарунок у Львів передати. Чайний сервіз на дванадцять персон. Дивний такий. Зрештою, як і моя сестра. Сервіз, на якому замість квіточок намальовані лилики. Дванаціть лиликів на дванаціти горнятах. Коли я спитав, чому такий дивний дарунок, то відповіла — жартома чи не жартома, хіба її розбереш? — що в Китаї чи то в Японії, уже не пригадаю, кажана вважають провісником щастя, не те що в нас, у гуцулів. І тому нехай Ростику й Вероніці в житті щастить по-китайськи.

— Тільки пощастило нам не по-китайськи, — перервала чоловіка Вероніка. — А таки по-гуцульські. Та ти не зважай, Іване, на мої слова. Кажи далі.

Іван кивнув і повів:

— Ви би бачили, пані Вероніко, як Ксеня ніжно та дбайливо в коробку пакувала той сервіз, слухаючи мої кпини. Я жвиндів33, що ото сміху буде, коли молодьита розкриють коробку, а там самі черепки. Та хіба вона коли кого слухала? Зробила по-своєму — і квит. Я пропонував подарувати молодьитам гроші. Вона сказала, що у Вероніки все є, навіть пташине молоко на вечерю. А ось такого красивого сервізу точно нема. «Будуть вони з Ростиком ранками чи вечорами чай пити і нас із тобою згадувати». Ксеня відчувала якусь материнську відповідальність чи що за щісливий льос34 Ростислава. Вона його ніколи не любила. Жьилувала35 — так. Як жаліють приблудного пса, котрий лиже вам руки і заглядає в очі, бо ви кинули йому кусень хліба, і так той пес до вас прив’язується, що вважає ґаздою, згодом другом і, коли перейти межу, то і власником-заручником вашої душі. Незрозуміло баю? — чоловік сумно подивився Вероніці в очі й додав: — Зараз усе зрозумієте.

Він підвівся з крісла, зачерпнув з відра води, випив, витер долонею рота, запитав, чи гості не хочуть пити. Гості не хотіли. Тоді він повернувся на місце і повів далі: — Маму ми з того світу з Божою поміччю та поміччю файного хірурга таки повернули. Десять відсотків шансу перетворилися після операції на всі сто. Але потрібна була тривала реабілітація і гроші на неї. До всього Марічка саме привела на світ нашого сина. І малий, і породілля теж потребували грошей. Марічка з малим поки жила в нашій хаті, але було зрозуміло, що треба будувати нове житло, бо в нашій рукавичці всім не розміститися. От і далі гарували ми з Ксенею в Італії, передаючи гроші і на лікарства для мами, і на нову хату. Минуло два роки, і якось у суботу, з самого ранку, мене розбудив дзвінок. Телефонував Ростик. Сказав, що він в Італію приїхав у відрядження, і запитав, чи не хочемо ми вздрітисі.

— Стоп, — спинила Вероніка чоловіка. — Це було в лютому двотисячного, напередодні свята закоханих?

— Точно, еге ж. Ми якраз винаймали манюньку квартірку в найтанчому36 районі Рима. А чому ви питаєте, пані Вероніко?

— Тому що Ростик вам брехав. До речі, як виходить, мені він теж не казав усієї правди. Адже в Італії був не у відрядженні. Ця поїздка в Рим була подарунком мені на день усіх закоханих. Колізей, собор Святого Петра, Капітолій, фонтан Треві, замок Святого Ангела — то все ми мали побачити... І раптом я захворіла — чи то добряче отруїлася, чи вірус підхопила. Тепер я щодо цього сумніваюся: чи, бува, коханий мені до вина чогось не підлив? Бо йому нічого, а я труп. Цілий день провалялася в ліжку в готелі. Висока температура і постійно на сон хилить. Ледве його вмовила не сидіти зі мною, не пильнувати мій сон, а таки побачити Рим і за себе, і за мене.

— Ваші сумніви не безпідставні, Вероніко, — невесело додав Іван, затуляючи очі долонями. — І зараз ви дізнаєтеся чому. Думаючи про Ростика, я тішився як мала дитина. Найліпший мій друг, з яким найкращу частину життя, студентську тобто, прожито і пережито, от-от буде тут. Ксеня не поділяла моєї радості. Навіть пропонувала залишити нас, а самій кудись там сходити — чи в кіно, чи в гості до спільних знайомих напроситися. Ледве її відговорьив. Бо Ростик і її друг. І Ксеня, добра душа, таки мене послухала. Навіть більше: накрила багатий стіл, запекла рибу, наробила салатів. Ростислав прийшов. І ми його ледве впізнали. Він дуже змінився. Ксеня навіть жартома казала, що Вероніка зробила з Ростика людину. Важний такий. Елєгансько вбраний. Напомажене волосся, доглянуті нігті. Але, як і колись, він не зводив очей з Ксені. Пожирав її просто, аж встидно було на то дивитися. Жинатий чоловік наче. Звичайно, прийшов у гості по-панськи, не з порожніми руками. Приніс дорогого вина, накупив солодощів, фруктів, фанфаронився багатими родичами, себто вашими батьками, пані Вероніко. А ще вихвалявся, що став правою рукою тестя в бізнесі, що той має його за сина. І так, між іншим, удавано жалівся, що йому важко пристосуватися до львівських багатіїв, що почувається чужаком і навіть нам заздрить, бо ми лишилися собою, а він змушений грати якусь тупу роль. Говорив, що радий нас видіти і щасливий мати таких друзів. Налили, випили, закусили. Раз, другий і… я наче кудись загараздився37, бо моя дурна голова вимкнулася. Отямився я посеред ночі від того, що шлунок скрутився в тугий вузол і так його різало, що, здавалося, ось-ось пірветься. Ледве змусив себе розплющити очі і зрозумів, що таки набрався, бо, замість сидіти за столом, лежу під ним. Навкарачки виповз з-під столу і так само навкарачки поперся до вбиральні. Мене знудило, і тільки тоді в голові трохи прояснилося. Ноги й далі були ватні, не міг на них і стати. Хотілося знову вирубитися. Вирішив так і зробити, але ж не в туалеті біля унітазу. Тож змусив таки себе підвестися і, тримаючись за стіни, рушити в кімнату. Дорогою перечепився через стіл, за яким ми випивали, і, замість налити собі води, хильнув те, що першим попалося під руку. А це було те саме вино, яке приніс Ростик і яке ми так і не допили. Ковтнувши, я закляк з келихом у руці. Бо те, що побачив, у здоровий глузд не влазєло. На лужку38 лежала голісінька й непритомна Ксеня, зверху на ній сидів розпашілий та упрілий Ростислав і… Він… він… він насилував, тобто ґвалтував мою непритомну сестру.

Іван замовк. Вероніка зойкнула й затулила долонею рота, щоб не закричати.

— Мабуть, ся мирза39 щось домішала до вина, бо, замість того щоб накинутися на нього з кулаками, вибити йому всі зуби, повисмикувати все волосся, я вирубавсі. Спамітала40 мене Ксеня. Вона була весела. Запитувала, чи, бува, не пригадую, як і коли Ростик пішов, бо ми втрьох так набралися, що повирубувалися хто де. Дивувалася, що заснула не в себе у лужку, а у м’якому кріслі, і чомусь блюзку мала вбрану навиворіт, а спідницю задом наперед, цікавилася, чи не грали ми в якусь гру на роздягання. Їй так боліла голова, що тільки душ зі зимнов водов до тями і привів. Я вілупився на сестру і тільки заперечливо кивав головою. Виявляється, я проспав аж цілу добу. Знаєте, я навіть подумав, що мені голий Ростик, котрий ґвалтує Ксеню, наснився, — таким нереальним то все видавалося, і я все не рішався розповісти сестрі. Після цієї злощасної п’янки Ростика як вода змила. На мої дзвінки він не відповідав. Ксеня жартувала, що ми, мабуть, його по п’яні чимсь образили. А я собі думав, що і добре, нехай… Усе забудеться, минеться. Не минулося. Десь через три тижні в Ксені почався токсикоз. Її шлунок не міг утримати ані крихти їжі. Її постійно мутило. Сестра не розуміла, шо з нею не так. Сходила до лікаря, той одразу спитав, чи дівчина часом не груба, тобто вагітна. Ксеня покрутила пальцем біля скроні, бо ж від кого? Хіба від Духа Святого. У неї вже два роки нікого не було. Робота, дім, гризоти за мамине здоровлє, і знову робота. Лікар переконав зробити аналізи. Ті підтвердили вагітність. Приблизно 3—4 тижні. Ми хоч і віруючі люди, але в непорочне зачаття мало віримо, Ксеня теж не повірила. Єдине, шо вона не памнітала, це вечір з Ростиком. А то пояснювало і вбрану навиворіт блузку, і обернену задом наперед спідницю…

— А ти? — Вероніка дивилася на бесідника нажаханими очима.

— Що я? Тогди я й зізнався. Казав, що був упевнений, то мені приснилося. Бо ніколи не міг нічого такого на Ростика й подумати. Він не був святенником, але й покидьком наче не був. Важко нам дався той чєс. Ксеня називала мене хруньом41, дзяворіла42, голосила, але аборт відмовилася робити. Відмовилася вона і шукати Ростика. Сказала, що, коли я бодай комусь про це обмовлюся, прокляне. А вона могла. Я пригадую, як на полонині до неї, тринадцятирічної, пастух Василь часто чіпався. Проходу не давав, то вона його спочатку попереджала, а потім таки заклєла. І він після сего до шпиталю попав. Відтогди її босорков і стали прозивати. Нираз43 я перепитував сестру, чи впевнена вона щодо Ростика? Вона його зневажьила. Казала, що не хоче такого неня для своєї дитини. Вікохає її сама. Ліпше ніякий, чим ґвалтівник, брихач та зрадник. Всяке я передумав про Ростислава. І про йогу жьихну44 любов до Ксені такіж. То вона перетворьила нисогіршого45 хлопа на звіра. Навіть ікось46 почав її переконувати, що Ростислав, може, і не найпаскудніший різновид батька та чоловіка, бо любить її. Ох, як вона скаженіла. «Ти придурок, брате! Як ти собі уявляєш наше з ним життя, навіть якщо припустити, що я на це піду, хоч я не піду ніколи, бо раніше я його просто не любила, лише жаліла, а тепер люто ненавиджу? Гарний чоловік, нічого сказати, — збоченець, ґвалтівник і боягуз. До всього, він пошлюблений. Так, великий грішник. Але перед Господом він сам буде у своїх гріхах каятися і за них розплачуватися. І тільки через любов до Вероніки я його досі не прокляла. Тому що то я його їй підсунула. Розумієш, я… І впевнена: він не спиниться на одній мені. Але цього разу він вибиратиме жертв зговірливіших, бо в нього з’явилися гроші. Пригадуєш, як він цим вихвалявся. Шикував. Гроші тестя — козирний туз. От я досі не вирішила, як бути з Веронікою? Як їй очі відкрити? Вона ж не повірить. Про вагітність розказати, то вона подумає, що ми бідного Ростика обмовляємо. Халепа».

Отак ми й жьили. Ксеня кимось дивом знаходила для себе в Римі роботу. Така груба, тобто дуже вагітна. Її італійці жьилували, і навіть більше платили, аніж інших жінкам. І коли мені здавалося, що вже нічого лихого не станеться, і ми потроху почали чекати пологів, об’явився Ростислав. Бо я не стримався і якось затєлєфонував йому — не для того, щоб повісти правду, а щоб обізвати мудаком. Бо хто він, як не мудак? І про грубу Ксеню я тоже повів.

Був початок жовтня. Родина, за віллою якої ми дозирали47, поїхала на тиждень у Канаду. Ми з сестрою пильнували зимовий сад та котів-собак. Якмай48 виртали з роботи, коли захопили Ростика на порозі нашої квартири. Сидів занюрений. А коли зовидів грубу Ксеню, то став перед нею на коліна і почав молити пробачення. Ага, у нього вже у звичку ввійшло — ставати перед Ксенею на коліна. Повів, що його совість замучила. Я кинувся на нього з кулаками, розбив йому носа, він упав, ударився головою об бруківку. Він не боронився і зносив мужньо копняки та штуси49. Я обзивав його насильником, котрий те і вміє, що ґвалтувати непритомних жінок і плодити байстрят. Ксеня не боронила. Вона стояла і мовчки дивилася, як Ростислав стікає кров’ю. Я вчасно вговтався. Зрозумів: іще трохи — і я його приб’ю. І тутка Ксеня раптом дайкає50 оставити їх на пів години самих. Вона відчинила квартиру й запустила Ростика досередини. Я пішов у крамницю. Здається, за мінералкою.

Не знаю, про що вони говорили. Про це знає тільки Ростислав, бо Ксеня вже не розкаже, але коли я за сорок хвилин повернувся, то застав сестру саму. Вона лежьила на долівці в калабані власної крові ледве жива. Кривавий слід вів з ванної. Ростислава в кімнаті не було.

Я викликав швидку, кинувся рятувати сестру. Я не знав що робити, кров заливала її ноги, вони були багряні, сестра кьижко дихала й голосила: — Братику, любий, це кінець. Він убив мене. Господоньку Боже, і ти, ніченько, поможіть мені назвати, наслати дев’ятьдесят коней і дев’ятьдесят бесаг51 тусків52 і нужд з удовиць, від пана, що панство утратив, що в карти села програв, від війта, що вітійство утратив, від сиріт — відсилати, насилати на Ростислава, усіх ненароджених дітей його… Не дайте єму ні спати, ні їсти, ні пити, ні спочивати, ні з сусідами, ні з родинов си набувати…

— Я перервав її та благав тої примівки не казати. Бо то був страшний босорканський прокльон, який відмолити й відмовити неможливо, який нечистий випускає, проклятого доганяє й обов’язково повертає назад на того, хто випустив. Та вона не зважала і все проклинала-проклинала і Ростислава, і його сім’ю.

Ксеня вже у швидкій знепритомніла, потім впала в кому. Померла в лікарні за тиждень. Її дитина так і не народилася. Помирала сестра у страшних муках, які її обличчя так спотворили, що навіть на похороні ми труну не відкривали. Неправду кажуть злі язики про її самогубство. Самогубства не було. Можливо, було вбивство. Хоч розтин цього теж не показав. Причина кровотечі на пізньому терміні вагітності — перевтома, фізіологія, стрес… Та потім мене стала бентежити одна деталь. Дві склянки на столі з якоюсь рідиною так і стояли, коли я повернувся з лікарні. Одна порожня, друга повна. Та, що порожня, мала на собі сліди Ксениної помади. Я згодом зрозумів, що потрібно було віддати вміст склянки на експертизу. А я рідину вилив, склянки помив… Тому що… Тому що просто було не до того.

Ксеню я відвіз в Україну. Довго робив папери. Похорон я ледве пам’ятаю. Тільки пригадую отих страшних лиликів, котрі кинулися в могилу до сестри. Такий моторошний знак, який старі люди пояснювали одним: босорки тіло померло, а душа не має спокою, бо нікому своєї босорської сили не передала. Може, сестра ту силу і мала, та не дуже вміла нею користатися. І не було кому навчити. На поминках до мене підійшов Ростислав. На похороні я його не бачив, бо стільки людей прийшло, що край. Та й у тому горі хіба було до когось чужого. Тільки тому, що поряд була мама і малий син на руках, я його не прибив. Він відвів мене вбік, почав щось мямлити, висловлювати співчуття, начебто йому шкода. Запевняв, що ні в чому не винен. Цей пройдисвіт зазирав мені в очі, клявся в порядності й доброчесності і благав нічого тобі не розповідати про Ксенину вагітність і про його причетність до неї. А ще він мені запропонував гроші як допомогу другові, тому що ми стратилися дуже і на перевіз тіла в Україну, і на похорон, і маму треба долікувати, і он малий підростає, і Марічка знову вагітна, і хату треба добудувати. Я й не помітив, як узялася нізвідки Марічка, котра то все добре чула. Вона стояла, уважно слухала і… Ми погодилися. Бо до всього Ростик зобов’язався щомісяця виплачувати по двісті доларів відступних самій Марічці — за мовчання. А ще взяв на себе фінансову опіку над мамою. Ні, він не боявся людського розголосу чи того, що ми підемо в міліцію. Бо хто нам повірить? Де шукати доказів? Він боявся вашого осуду, пані Вероніко.

Знаєте, то навіть не я домовлявся з Ростиком щодо суми компенсації та щомісячної так би мовити пенсії за моральні збитки — домовлялася Марічка. Я просто пішов до могили сестри, обняв її хреста і заридав. А коли Ростик прощався зі мною, я сказав йому на таке: «Я хочу, щоб ти знав. Перед смертю Ксеня тебе прокляла. Прокляла твоїх дітей, котрі не зможуть від тебе народитися». Ростислав розсміявся мені в обличчя і сказав, що він не забобонний, що його дружина обов’язково народить йому дитину, і тому в нього все буде добре. Мені дуже шкода, пані Вероніко, що я вам про це не розказав раніше. Тепер ви знаєте, хто винен у смерті ваших ненароджених дітей.

Вероніка різко звелася на ноги. Її очі збуджено блищали.

— Дванадцята, — голосно сказала вона.

— Що дванадцята, пані Вероніко? Зараз четверта година. З вами все гаразд?

— Я знайшла дванадцяту дитину і знаю, хто вона — Оксана Полудниця. Заплати їм, Володю. Це вартує тих грошей. — Жінка дивилася на Володимира, котрий мав добряче здивований вигляд після почутого.

Та Володимир і не сперечався. Він мовчки дістав гаманець, відрахував гроші й поклав на стіл.

— Дякую, Йване, за правду. — Вероніка говорила спокійно. — Часто жадібність і ненависть перетворюють людей на заручників обставин. Не встигнеш озирнутися, як стоїш на краю провалля. Вам із дружиною ще не пізно відійти від нього. Подумай над причиною твоєї хвороби, Іване. Може, винна не тільки важка робота в Італії? До побачення. Живіть з Богом.

Вероніка рушила до дверей. Володимир попрощався і теж поспішив за нею. Мовчки йшли до машини. Тим часом з великої хати, із дверей веранди, вистрибнула радісна Марічка: — Гості дорогії, та куди ж це ви? Та не погордуйте, та приголубте чарчину. Та не будьте такі гонорові.

Нездоровий рум’янець на щоках розпашілої жінки, блискучі очі, неприємний запах самогонки, котрий ішов від неї, заставляв гидливо морщитися.

— Пані Марічко, — знайшовся відразу, як стишити запал жінки, Володимир. — Там я чоловікові решту грошей зоставив. Глядіть, щоб не пропив.

Слова подіяли магічно. Жінка за мить з подвір’я здиміла. Володимир відчинив двері машини, допоміг Вероніці зручно розташуватися, сам теж усівся, запустив двигун.

— Як ти? — обережно спитав він.

— Жива і чомусь не здивована, — спокійно відповіла Вероніка. — Так у мені всього тепер багато, що воно вихлюпує назовні, як чарка, налита по вінця. Я зараз дуже не хочу нікого бачити. Навіть батьків. Почнуть розпитувати, і я не втримаюся — набалакаю зайвого. А вони немолоді, і в тата хворе серце. До всього, я сама не зовсім усе осягнула. Як бути, Володю? Що думаєш?

— Я пропоную не вертати сьогодні до Львова й заночувати в Карпатах, — обізвався чоловік. — Тим паче, у горах темніє швидко і вертатися додому в сутінках не дуже приємно. Таке пояснення цілком підійде для твого батька.

І вже веселіше додав:

— Колоритна родина. Особливо пані Марічка.

— Ага, — погодилася Вероніка. — Я пригадую казку, яку мені в дитинстві розповідала мама. Хочеш, і тобі розповім. Казка дуже в тему.

21 Жєлувати (діал.) — шкодувати.

22 Няньо (діал.) — тато.

23 Нихарапутний (діал.) — бридкий.

24 Вилічинє (діал.) — лікування.

25 Слудван (діал.) — недотепа.

26 Дрочити (діал.) — дражнити.

27 Допоминатисі (діал.) — наполегливо просити.

28 Притокмити (діал.) — прилаштувати.

29 Ґудзувати (діал.) — працювати.