Троян-зілля

12

Літній ранок у квартирі Лесі почався з кави й головного болю. Подруги вчора таки трохи перебрали. Чи то вино, котре пили після коньяку, так вплинуло на самопочуття, чи несподівані нічні розмови? Мабуть, усе вкупі давалося взнаки. Давно у Вероніки не було похмілля. Востаннє ще за студентських років. Тільки тоді це вважалося буденною пригодою, а тепер тупою прикрістю. Леся кепкувала з подруги, з її синців під очима, гикавки та набряклих повік, бо саму її похмілля не зачепило.

— Просто в мене організм тренований, — сказала вона, — а ти без практики потерпаєш, як гімнаст-початківець від крепатури після повноцінного тренування.

Леся розчинила у воді якусь шипучу пігулку, змусила то випити, і за пів години Вероніку трохи попустило. Навіть нарешті дотумкала, що її телефон ще вночі щасливо вимкнувся, бо розрядився, тож поставила його на зарядку. На «поговорити» з Лесею не було сил, але подруга добре справлялася за них обох. Щось запитувала й сама відповідала. Телефон, щойно дістав реабілітаційну дозу зарядного, враз ожив, замиготів і заскавулів есемесками, забулькали повідомками месенджер, телеграм та інстаграм. Вероніці телефонували, писали, залишали голосові повідомлення. Жінка подивилася на годинник. Господи, не такий уже й ранок! Одинадцята година — і одинадцять пропущених дзвінків та п’ять повідомлень. Чотири пропущені й одна есемеска від Ростика, по два пропущених і по есемесці від тата й мами, голосове повідомлення й есемеска від психотерапевтки і три пропущені з якогось невідомого номера. Зайшла на вайбер — там теж повідомлення з того ж таки невідомого номера. Вирішила поки не відкривати й себе не мучити. Набратися сил і здоров’я, а тоді вдома на компі відкрити й усе подивиться. Вийшла з нету. Все потім. Говорити ні з ким поки не мала сили, тож мамі, татові й Ростику надіслала есемески.

— Хвилюються, наче про неповнолітню, яка готова вскочити в халепу та наробити дурниць. Вони ж знають, де я.

— А таки готова, — підтакнула Леся. — Тю, та давно пора, Веронічко. З твоїм потенціалом не те що пригод шукати — зорі з небес діставати. Слухай, я оце з моря повернуся, то, може, у якийсь нічний клуб сходимо? Що ти так перелякано дивишся? Та на концерт сходимо. Знаєш, які тепер круті гурти в нічних клубах виступають? Тут тобі і концерт, і танці-шманці, і розважальна програма. Можемо твого занудно-правильного Ростика із собою взяти. Ти заміжня дама, а я твоя красива незаміжня подруга.

Вероніка аж засміялася, уявляючи собі цю картину. Леся аж образилася, бо вона говорила серйозно. Довелося пообіцяти подрузі і нічний клуб, і квитки на концерт того гурту, який вона захоче. Зрештою, ідея була таки непогана. За кілька годин Леся їде за дітьми в село, післязавтра летить з ними на два тижні до Туреччини, а тоді залишається ще тиждень відпустки. То хто сказав, що проводити її треба на кухні в домашніх капцях, закриваючи на зиму огірки-помідори-кабачки? Тю… З тим можна марудитися й вечорами після роботи. А от нічний клуб, кіно чи театр — саме те, що треба кобіті15, якій трішки за сорок і в якої життя насправді тільки починається, бо вона має те, чого бракує двадцятилітнім.

— Целюліт та мімічні зморшки, — зіронізувала Вероніка.

— Досвід, дуриндо, — стукнула Леся Вероніку пальцем по лобі. — Хоча… Твій черепахо-лінивецький спосіб життя досвіду тобі так і не подарував. Тож тримайся поряд, подруго, і ми разом підкоримо світ.

Уже коли виходила з Лесиної квартири, Вероніка кинула погляд у дзеркало шафи-купе, що стояла в передпокої. З нього на неї дивилася втомлена жінка, замучена похміллям.

— Добре, Лесюню, що підкорювати світ ми будемо не сьогодні. Бо два підкорення поспіль я не переживу.

Леся розреготалася. Дівчата обнялися й попрощалися, обіцяючи одна одній писати на вайбер щодня, а якщо в Лесі буде нагода, то й телефонувати. А ще Вероніка урочисто пообіцяла подрузі записатися на водійські курси (виявляється, вона вчора навіть клялася, що кров з носа навчиться водити машину і навіть розписку написала).

— Сподіваюся, я її підписала не кров’ю? — перепитала про всяк випадок Вероніка.

— Та ні, але ідея непогана і наступного разу я нею скористаюся, — знову розсміялася Леся й додала: — А ще ти грозилася почати у квартирі ремонт і не забивати собі голову різним дурницями на кшталт неіснуючої реальності зі снів, не перейматися випадковими аваріями, які стаються у світі щохвилинно, і жити далі на повну.

— Ага, так і зроблю, — удавано серйозно відповіла Вероніка. — Тільки душ удома прийму і почну.

Дорогою додому Вероніка поговорила з Ангеліною Павлівною, котра їй телефонувала, щоб перепросити, що у вівторок не зможе її прийняти, бо на місяць їде в несподіване закордонне відрядження. Але якщо є потреба в терміновій консультації і якщо Вероніка не проти, вона готова передати її іншому лікарю. Вероніка була проти. Але для годиться — вона ж вихована пані! — подякувала докторці за дзвінок і турботу, побажала вдалої мандрівки та пообіцяла обов’язково зв’язатися з тим лікарем, якого пропонує пані психотерапевтка. Відразу ж після розмови з Ангеліною Павлівною Вероніці зателефонував тато, допитував, як вона почувається та чи нічого їй не болить. Вероніка пообіцяла телефонувати йому, щойно відчує мінімальний дискомфорт. Тато побідкався, що змушений був Ростика відправити у Прагу, і просив її таки заночувати в них. Вероніка пообіцяла подумати. Урешті зателефонував Ростик, запитав про самопочуття, про настрій, сказав, що кохає і обіцяє привезти з Праги несподіваний подарунок.

Але подарунок на Вероніку вже чекав. Під під’їздом.

Ефектно вбрану в дорогий рожевий костюм красиву блондиночку, яка нервово курила сигарету, струшуючи попіл собі під ноги, Вероніка помітила здаля. Чорний шкіряний клатч і пудрові лаковані босоніжки на шпильках додавали образу елегантності. Вероніка навіть замилувалася юним створінням. Біле довге, аж до пояса, волосся, блакитні очі, рожеві повні губи, тонкий носик. З вигляду дівчині було років двадцять п’ять, не більше. Може, навіть менше, тому що шар косметики робив обличчя старшим. Можливо, то було зроблено навмисно, щоб у такий спосіб додати солідності.

Блондинка стояла під дверима її під’їзду й метушливо та трохи розгублено зазирала досередини, коли хтось виходив із дверей. Їхній під’їзд мав відеодомофон, і вхідні двері замикалися на ключ, та ще й на чатах завжди сидів вахтер, тож абихто всередину потрапити не міг. До всього на кожній сходовій клітці висіла відеокамера, котра цілодобово фіксувала всіх, хто входив у квартири чи виходив з них. І навіть якщо знеструмити будівлю, потрапити в неї невидимкою чи інкогніто неможливо, тому що обладнана автономним енергозабезпеченням: сонячними батареями на даху й накопичувальним акумулятором енергії в підвалі. Тож не дивно, що блондиночка когось чекала у дворі, а не в під’їзді. Бо якщо вахтерові Василю не повідомити, що чекаєте о такій-то годині на гостей, то він навіть твою рідну маму без дозволу не впустить. Навіть те, що блондиночка якось потрапила в їхній внутрішній дворик, який теж охороняли, було дивом. Зазвичай усі непрошені гості чекають на лавці біля вхідних воріт, що ведуть на подвір’я. Цікаво, до кого прийшло це миле створіння?

І тут сталася несподіванка. Тільки-но юна красуня побачила Вероніку, то враз перемінилася на лиці. Жінка відразу помітила цю переміну. Замість розгубленості на личку юнки з’явилася рішучість і навіть якась прихована хижість. Вероніка сповільнила крок. Внутрішньо напружилася. Невже ця лялечка прийшла до неї? Порилася в сумці, дістала ключі.

Щойно Вероніка пройшла повз дівчину й уже простягнула була руку з ключами до дверей, як почула за спиною невпевнене:

— Доброго здоров’ячка, шановна пані Вероніко, я до вас.

Вероніка так і завмерла з ключами в руці. Дівчина не просто чекала на неї — вона її знала.

— Маю до вас термінову справу, пані Вероніко. Я вам навіть телефонувала, але ви були поза зоною. Тож я наважилася прийти до вашого помешкання й зачекати на вас тут. Не ображайтеся, будь ласка. І вислухайте мене.

Вероніка повернула голову на звук її слів. Дівчина нервово сіпнула плечима, тоді навіщось поправила рукою і так бездоганну зачіску, а тоді трохи спантеличено додала:

— Мене звати Лєна. Я з Києва. І я коханка вашого чоловіка.

От щó має відчувати жінка, котрій повідомляють таке? Жінка, до якої набралася наглості заявитися чоловікова коханка, просто щоб розповісти про себе. Вероніка від почутого заціпеніла й нервово закліпала очима. Так і стояла із затиснутими в руці ключами, попервах не тямлячи, що далі робити. Урешті зібрала докупи кавалки здорового глузду, опустила руку й озвалася до юнки:

— Ви мене ні з ким не переплутали, шановна?

Хотілося враз почути, що це їй привиділося, що це насправді її уява з похмілля щось вихимерює.

— Я розумію, що це звучить трохи несподівано. І ви можете мене прогнати, і матимете на це повне право, але я благаю вас мене вислухати. Ростя мені про вас багато розповідав. Для нього ви сама досконалість. Він казав, що ви бездоганна, унікальна. І, мабуть, тільки тому я таки зважилася на цю розмову, адже наш Ростя такий м’який і такий нерішучий, що від нього не дочекаєшся. Тож, пані Вероніко, вислухайте мене. Може, сядьмо ото під липою на лавці, щоб людям не заважати. — І блондиночка довгим тонким пальцем з французьким манікюром показала на лавку, що сиротою стояла біля порожнього дитячого майданчика.

Було літо, і була обідня спекотна пора. Майже всі мешканці будинку, котрі мали дітей, виїхали з міста на природу, а хто залишився, той волів спеку перечікувати під кондиціонерами.

— Я нічого не розумію. — Вероніка врешті почала приходити до тями. Вона по-діловому застебнула сумку, досі тримаючи в руці ключі. Ця молода особа либонь її з кимсь плутає. — Який Ростя? Яка коханка? Ви при своєму розумі? Та мій чоловік — найпорядніша людина у Всесвіті. За двадцять три роки спільного життя жодного натяку на зраду. Дівчино… Як вас там? Лєна? Ви мене з кимсь сплутали. Про якого Ростю йдеться? Мого чоловіка звати Ростислав Павлович.

— Нічого я не переплутала. Вислухайте мене. — Білявка вхопила Вероніку за руку й потягнула до себе. Її долоня була крижана. — Ростя — це Ростик, ваш Ростик. Ростислав Павлович Кузьменко. Усе правильно. Я знала, що ви мені не повірите. Може, і добре, що не додзвонилася. Краще тет-а-тет погомоніти. Ми з Ростею зустрічаємося вже два роки. Усі його відрядження — то втечі від вас до мене. Бо ви його геть замучили своїми вагітностями. Відпустіть чоловіка на волю, благаю. Дайте можливість побути щасливим поряд із тою, кого він любить, не змушуйте його терпіти через жалість та через тестя-сатрапа.

Вероніка шарпнулася й висмикнула руку з тремкої долоні Лєни.

— Що ви таке мелете? — У Вероніці закипала злість. — Послухайте, дівчино, я не збираюся тут з вами говорити про свого чоловіка. Ви або божевільна, або вас хтось намовив. Мій Ростик — чесна й порядна людина. І навіть якщо припустити, що ви не брешете і справді мова йде про Ростислава Павловича, то чому я про вас нічого не знаю? Чому він мені про вас нічого не розповідав, якщо у вас таке кохання? Де логіка, дівчино?

Блондинка роздратовано відкрила сумочку, витягнула з неї фотографію й сердито пхнула її просто в очі ошелешеній Вероніці. Зі світлини на жінку дивився її Ростик в обіймах юної напівоголеної Лєни, чиї перса ледве прикривав куций топік, а вони звабливо випиналися з нього яблучками. Те, що правило за спідницю, важко нею назвати: тканина заледве прикривала причинне місце. Про таких дівчат кажуть: ноги ростуть від вух.

Вероніка відчула, як повертається ранкова нудота й головний біль. До всього додався шум у вухах. Жінка старалася вхопитися за рештки здорового глузду, щоб не завити від розпачу.

— Заберіть, — сердито рявкнула в обличчя блондинці. — То може бути і фотошоп, а якщо ні, то спільне фото не перетворює стриптизерок на чиїхось коханок.

— Правильно, доцю, — раптом почувся за спиною голос мами.

Грізна та свавільна пані Урсула, узявши руки в боки, стояла як грецька статуя — монолітна і могутня. Мама була на голову вища від Вероніки, мала схильність до повноти, але її ріст сповна це компенсував. Вона й у свої майже сімдесят була схожа на розкішну гоголівську Солоху, з повною пазухою добра та здоровим рум’янцем на обличчі. Це додавало жінці шарму й певної екзотичності. До всього пані Урсула мала бездоганний смак і вміла носити на собі дороге шмаття так, що навіть у молодих не виникало сумніву: це жінка «на мільйон», а не просто додаток до свого чоловіка-бізнесмена.

— Що витріщилася, шалава фарбована? — Вероніці треба взяти в матінки кілька уроків ось такої балачки. — Чого ти сюди припхалася, курвисько? Ану забрала свої фоточки, сіла на мітлу та полетіла. Якщо за п’ять секунд не заберешся, викликаю поліцію. Чула? То наше місто, дорогенька, і тебе в цюпу на п’ятнадцять діб таки посадять, і то мінімум. До нариків чи до спідників. Ото вже постараюся, слово честі. Ну, суко фарбована. Пішла геть!

Чого-чого, а такого прийому красуня Лєна таки не чекала. Може, пані Вероніка і була добра та довірлива, проте її мама… Теща коханого Рості... З очей білявки покотилися сльози, вона зашморгала носом, важко задихала, похапцем сунула фотку в сумку й кинулася стрімголов до воріт. Біля виходу розвернулася й крикнула:

— Пані Вероніко, я хотіла по-доброму. А ви, ви… Ви не така й свята, якою він вас описав. Тому Бог і не посилає вам дітей. А я йому народжу, народжу, обов’язково подарую сина, і тоді він вас кине, навіть із жалості з вами не буде. Я вам на вайбер скинула відео. Спочатку пожаліла, що скинула, а тепер — ні. Чорт з вами і вашою мамою. Я свого Ростю вам не віддам.

Білявка щезла за високими воротами, котрі її випустили, але назад навряд чи колись впустять. Мама Урсула про це подбає, Вероніка була певна, як була певна й у тому, що на горіхи дістане охоронець, який цю білу заразу сюди впустив, дістане і Ростислав — навіть якщо з’ясується, що не винен, то з профілактичною метою дістане, як щеплення на майбутнє. За кілька хвилин дістане догану і Вероніка, бо заговорила з брехливою зухвалкою. Жінки ще якусь мить дивилися на затраснуті ворота, кожна приходила до тями по-своєму.

— Мамо, і що це було, скажи? Що я щойно почула? — врешті видушила Вероніка.

Мама зітхнула, аж раптом сказала несподіване:

— Правду, дочко. Ти вперше почула про свого чоловіка правду. Настав час зняти з очей рожеві окуляри. Пішли до хати, поговоримо. До речі, тобі дуже пасують яскраві кольори.

15 Кобіта (діал.) — жінка.