Троян-зілля

15

Здавалося, що цей дощ падатиме вічно. Хмарки доволі щільно тримали в зачині небо. Він лив і лив, уперто не даючи сонцю випірнути з-за хмар. Навіть ті дощолюби, котрі безмежно люблять таку погоду, гумові чоботи, барвисті дощовики й пістряві парасолі, зараз сиділи під пледами, пили чай з малини і невдоволено буркотіли. Тиждень такої погоди — це явний перебір, навіть якщо ти затято любиш дощ.

Тільки Іван Петрович, завжди підтягнутий сіроокий вусань з п’ятого поверху, якому сусіди наперебій давали хто сорок, хто сімдесят, радів такій погоді. Він під час дощів наче розквітав. Зморшки на обличчі розгладжувалися, красиві чорні вуса задерикувато стриміли вгору, курносий ніс ще більше задерся, і навіть чорний капелюх, який звично тхнув нафталіном, у цю пору пахнув дощем. Баба Аня, сусідка з першого поверху, котра чи не цілодобово несла варту спостерігача біля вікна кухні, тому що з нього видно і подвір’я, і дорогу, називала Івана Петровича суцільною патологією. Інші, нормальні гіпотоніки та гіпертоніки, знемагають від такої капризної погоди, а йому як з гуся вода. Баба Аня випиває вже п’яту на день філіжанку кави, і це при її хронічній гіпертонії, і все одно почувається як муха в окропі, а цей напомадився і десь пошпацирував — усміхнений, із завзятим блиском в очах, у випрасуваному чорному костюмі, накрохмаленій білій сорочці, при чорній у синю смужку краватці, ба навіть не в гумових чоботах, а в чорних лакованих мештах та з незмінною чорною парасолькою. Завжди цей дивак почувається в таку погоду перфектно.

Баба Аня про всяк випадок навіть ухопила старого, ще батькового, армійського бінокля, щоб ліпше видіти. Іван Петрович бадьоро йшов подвір’ям, тримаючи над головою чорну парасолю і… Стара протерла очі. Начепила окуляри для надійності й знову прикипіла до бінокля. Мати Божа Ченстоховська! Того не може бути!

Посеред подвір’я через підтоплення каналізаційними водами просів ґрунт і утворилася чималенька калабаня. Обійти її, щоб не замочити ніг, просто неможливо. І всі намагання комунальників розв’язати цю проблему, закидавши халепу камінням, поки не увінчалися успіхом. Бо калабаня вперто не зникала, натомість спрагло заковтувала все, що в неї кидали. Комунальники поки змирилися з ситуацією й вирішили почекати припинення дощів. А цей типчик навіть не в гумових чоботах, а в мештах суне в ту чортову калабаню і ніц йому не є. Його чорні напуцовані мешти навіть не намокають, коли він ступає на воду. Бо він ходить по воді!

Баба Аня набожно перехрестилася до календарика зі святим Пантелеймоном, що магнітиком був прикріплений до холодильника. І задумалася.

Вона знала, що в під’їзді живуть самі збоченці. Васька з третього, з двокімнатної, — наркоман. Петро з п’ятого, з однокімнатної, — пияк. Свєтка з п’ятого — повія, хоча переконує всіх, що працює в податковій, але ж баба Аня знає ліпше. Вона у вікно все бачить. Ірка з четвертого і Настка з другого просто курви. Одна надія на Івана Петровича. Навіть думала познайомити його зі своєю незаміжньою племінницею Наталочкою — донькою старшої сестри. Дівці тільки сорок. Кров з молоком, добрі батьки, працює бухгалтером у банку, незле заробляє, щонеділі ходить до церкви, двічі на рік — до сповіді. Золота дитина. Але ото, що баба Аня щойно побачила, сплутало їй усі плани. Стара прикипіла до вікна. Іван Петрович умить зупинився, наче відчув, що вона за ним дивиться, розвернувся в її бік, доброзичливо помахав рукою і почимчикував далі.

Увечері, щойно ліхтарі заблимали холодними вогнями, як з’явився не запилився Іван Петрович. Він знову йшов по воді й вів попід лікоть рудаву кралю. І вона також ішла по воді! Цього стара вже не витримала. Вона кулею вибігла в під’їзд, наче по пошту.

— Дай Боже, пані Анно, — чемно привітався Іван Петрович, пропускаючи перед себе рудоволоску і струшуючи воду з парасолі. — Знайомтеся, моя сестра Орися. На тиждень приїхала.

— Ага, — тільки і знайшлася баба Аня.

— Як ваше здоров’я, пані Анно? Як тиск?

Баба Аня нервово сіпнулася і пролепетала щось про те, що яке там може бути здоров’я, коли безбожно лиє вже тиждень, навіть з хати не вийти, бо та клята калабаня у дворі перетворилася на море.

— Ох, ви не в курсі? Добродії комунальники ще вчора нашу тлусту калабаню замостили старими бетонними плитами. Ідеш, наче поверх води, — краса!

Стара здивовано закліпала очима, відчинила двері під’їзду, ступила кілька кроків у бік калабані та обімліла.

Коли, коли вони це встигли? Хіба що о дванадцятій. Точно. Вона тоді до сестри дзвонила. І майже годину слухала, як та на дочку нарікає. Та чи за годину вони б упоралися? Стара не вірила. Вона рушила в бік калабані, невпевнено ступила перший крок і … Нога стала на тверду поверхню.

За спиною баби Ані усміхалися й підморгували одне одному чорнявий вусань і рудоволоса жінка.

— Пані Анно, бувайте, — гукнув навздогін старій Іван Петрович. — На завтра синоптики обіцяють сонце. Висушить воно нашу калабаню. І ходити буде вже не так цікаво.

Стара навіть не озирнулася, сердита на себе за те, що проспала таку подію. Важко зітхнула, згадуючи, як Іван Петровчи хвацько ходив по воді. Постояла кілька хвилин, повитріщалася на сумне темне небо і посунула до хати.

— Ну і що це було? — запитала рудоволоса сестра. — Навіщо ти так? Міг просто не попадатися. Міг хоч раз узути гумові чоботи.

— Ти себе чуєш, сестро? Чорний костюм, чорна парасоля — і гумові чоботи? Може, мені ще ласти й човен купити? До того ж ти сама винна. Казала, що їдеш лише на три дні, а зникла аж на цілий тиждень, — удавано образився чоловік, коли вони піднімалися сходами. І вже веселіше додав: — Знаєш, а вона пів дня вірила в диво. Я про пані Анну.

— То, може, не треба було вигадувати якісь бетонні плити, нехай би далі вірила, — сумно відповіла сестра.

— Деяким людям це протипоказано. Запобіжники в голові перегоріти можуть. Особливо коли ти навіть у дитинстві не вірив у казки. А коли виріс, то казки в тебе теж перестали вірити.

Іван Петрович легко торкнувся кінчиком парасолі дверей квартири, замок клацнув, і вони відчинилися. Чоловік простягнув руку, запрошуючи жінку досередини. Щойно та ступила перший крок, як у передпокої ввімкнулося світло.

Рудоволоса обернулася до брата і сказала:

— Ти невиправний, Дощівнику.

— Так, моя люба Сонцівно. З поверненням до Львова!

— Матусю, яка гарна історія! — радісно сплеснула в долоні сіроока восьмирічна дівчинка. — А Сонцівна — вона фея, правда? Вона ж володарка сонця, і тому фея.

— Мабуть, — стенула плечима Вероніка, визираючи із-за комп’ютера. — Я можу запитати авторку, якщо тобі так цікаво.

— Мені ду-у-у-уже цікаво, але краще я сама довигадую. Так цікавіше, правда ж?

— Цікавіше, — погодилася Вероніка.

— А ніяких фей не існує, — почувся задиркуватий хлопчачий голос. — То все вигадки.

З-під столу вигулькнула кучерява голова, а потім виповз і сам хлопчисько. Був на пів голови нижчий від сестри, поступався їй у віці двома роками, але не язикатістю.

— А от і існують, а от і не вигадка, — заперечила сестра. — Правда, мамо?

— Не існують. Менше мультики дивися. Віриш у всяке. А ще старша! Не існує ніяких фей. Мені тато розповідав. А от відьми — ті насправді існують. Тато може підтвердити.

— І коли це тато таке розказував? Га? Щось я нічого такого не пригадую. Брехун ти, Лесику, брехун.

— Ніякий я не брехун. Сама татка спитай. Коли минулого тижня ми в Мурованому рибалили. Ну, пам’ятаєш, я, тато і дідусь? А ви з мамою та бабусею в хаті вареники ліпили. Ото мені тато тоді про відьом і розказав.

— Не вірю. Ти щойно все вигадав.

— Тату, тату, ходи сюди! — І брат показав сестрі язика. — У нас у сім’ї один брехун уже є, тому я ніколи не брешу. Для рівноваги.

— Я не брехунка. Я казкарка, — заперечила сестра. — А ти найсправжнісінький брехун.

Вероніка занурилася в роботу і, здається, не чула дитячої суперечки. Тим паче по той бік екрана в онлайн-режимі чемно чекала авторка тексту. То для неї Вероніка текст читала, а малі підслухали. Ох, треба нашвидку попрощатися.

— Тату, — кликав батька Лесик. — Оксана мене обзиває брехуном, а сама якихось фей вигадала.

У дверях з’явився веселий і трішки заклопотаний бородань у білому фартуху. Він сплів руки на грудях і скоромовкою заговорив:

— І ніхто з вас не брехун, мої ріднесенькі! Ви обоє кажете правду. Лесику, феї насправді існують, змирися з цим. Оксанко, і відьми існують. Про них я твоєму братові під час риболовлі розповідав.

— Відьми — вони всі злі й потворні, правда, тату? А феї добрі й лагідні. Як Сонцівна. Правда, мамо? — не вгавала Оксана. Вона не звикла так просто здаватися. Вона ж старша, зрештою.

— Правильно, про фей — то до мами. Вона в нас гуманітарій. А от відьми… — Чоловік на мить замислився, стишив голос і прошепотів: — А відьми різні бувають. І дуже-дуже добрі теж. От як наша мама, наприклад.

— Володю, не починай, — строго сказала жінка, встаючи з-за комп’ютера. — Не лякай дітей на ніч.

— Налякаєш! Кого? Того, хто має шість років і передивився всі сезони «Надприродного»55, чи ту, у якої улюблений серіал — «Ґрімм»56, а феї просто так, для прикриття? О, хтось очі ховає від мами? Думаєте, мені бабуся не злила таємну інформацію про те, як ви їх з дідусем шантажуєте? «Не їстиму, поки не подивлюся третьої серії “Ґрімма”, четвертий сезон»?

— Що? — Вероніка закліпала очима. — Лесику, Оксано, це правда? Як вам не соромно?!

— Їм дуже-дуже соромно, кохана! Але про це потім, гаразд? Бо взагалі-то я сюди прийшов, щоб урочисто вам, дороге моє сімейство, повідомити: вечеря готова. І я вас, мої хороші, дуже-дуже люблю. І красуню Оксанку, і сміливця Лесика, і навіть одну достобіса чарівну й добру відьмочку. Гайда вечеряти!

Осінь, 2019 — осінь, 2020

55 «Надприродне» — американський телесеріал з елементами містики, драми, детективу й горору.

56 «Ґрімм» — американський телесеріал у жанрі темного фентезі, почасти заснований на казках братів Ґрімм.