Троян-зілля

5

А потім… Потім була нескінченна дорога вкупі з одержимістю, котра називається «бажання мати дітей».

Друга вагітність проходила добре, безстресово. Усе на позитиві, аж поки не наснився сон, після якого і стався викидень на п’ятому тижні. Уві сні вона втікала від цілої зграї кажанів. Не втекла…

Третя вагітність — викидень на десятому тижні. То було в лютому. В ніч перед тим Вероніці снилася могила Ксені та одинокий кажан над нею, що літає серед снігів, а потім замертво падає на кучугуру. Вероніка ніколи не була на могилі подруги. А в тому сні вона так реалістично її бачила, як і мертвого кажана на білому простирадлі.

Коли трохи отямилася, то набралася мужності і про сни з кажанами розповіла Лесі. Це було у квітні, якраз напередодні дня народження Ксені. Леся вирішила, що їхня поїздка на могилу до покійної подруги точно не завадить. Ростик саме був у відрядженні, тата Вероніка не хотіла просити, щоб відвіз, бо знала — відмовлятиме. І тоді Леся попросила свого чергового залицяльника відвезти їх. Той погодився. Поїхали, поплакали, випили по сто грамів горіхової наливочки. Жодного кажана чи бодай якогось натяку на його присутність не бачили. Хіба здивувала чомусь геть занедбана Ксенина могила на старому сільському цвинтарі. Якась зараза накидала на неї колючого терня впереміш із колючим дротом. Леся бурчала сердито, що люди в селі зовсім здуріли й по смерті не дають бідній Ксені спокою, вважаючи відьмою. Вероніка не стала розпитувати, що вона має на увазі. Просто згадала історію з похороном. Що тут розпитувати? Сільські забобони — річ страшна. Навіть покійників не жалують. Ще дужче стало шкода Ксені. Бо в тої навіть добру пам’ять вкрали злі язики. Вероніка з Лесею вирішили прибрати могилу. Винесли сміття, повисмикували бур’ян. Похилений дерев’яний хрест, як могли, вирівняли, підперши каменем. Леся дістала із сумки стару студентську знімку усміхненої Ксені, пришпилила її булавкою до хреста: «Нехай тут буде. У мене вдома ще є. Не ображайся на людей, Ксеню. Для нас із Веронікою ти найкраща!» Вероніка дістала зі своєї торби лампадку, запалила її, мовчки помолилися. Лесин кавалер по-діловому прилаштував на вже чисту від сміття могилу металічну вазу, яку вони привезли, налив туди води й поставив у неї двадцять свіжих гвоздик. Ще трошки помовчали, позітхали, подивилися на пломінчик свічки й поїхали додому. Якось і не подумали, що можна було заїхати в гості до батьків Ксені чи до брата, про це згадали вже у Львові. Вероніка майже не пам’ятає дороги до Ксениного села і назад, виснаження важким лантухом тиснуло на плечі. Легше від поїздки не стало.

Напевне, найкращим подарунком, що дістала Вероніка від цієї мандрівки, було те, що її перестав переслідувати розпачливий дитячий плач, і жінка навіть повірила, що він нарешті припинився. Та раділа вона зарано.

Після третьої невдалої вагітності Альберт Аврамович, особистий лікар та друг сім’ї, направив і її, і Ростика на обстеження в перинатальний центр. Зробили навіть генетичне дослідження. Аналізи були просто ідеальні. Довелося пережити ще один «цікавий» аналіз — до близькості та після неї. І знову все гаразд. Вероніці «дозволили» спробувати ще раз самостійно завагітніти, і вона спробувала.

Четверта вагітність — і знову викидень. Знову біла палата і пропозиція від лікаря: штучне запліднення й цілодобовий нагляд у перинатальному центрі. Погодилася. І вже там втратила дитину… Вп’яте.

Шоста й сьома вагітності — схожі як близнючки. Тому що короткотривалі, як спалах блискавки вдень чи вночі… Напевне, як удень, бо вночі та хоч небо освічує, а вдень тільки моргає… Три тижні — двічі поспіль.

І знову купа аналізів, біганина колом. І знову ті самі втішно-невтішні слова ескулапів: «Ви абсолютно здорові». І руками розводили: причини «неприємності» майже відсутні. Але ж чому, чому, чому? І знову плач дитячий, і бажання велике, щоб той плач припинився. І навіть на могилу до Ксені вкотре по порятунок їздила разом з Лесею. Бо ж раз допомогло. Однак, мабуть, тоді це була випадковість. Такий збіг. А відтак без шансів. Просто терпи.

Ішла по порятунок до Бога. А ті, хто вправно заміняє його на землі, давали одну й ту саму пораду: «Смиренність, молитва — і Господь тебе почує, дочко, він любить усіх однаково».

Усіх однаково?

Так, і Лесину сусідку, Віолету-наркоманку, яка народила дитя вже наркозалежним, народила його вдома і, щоб не заважало мамці балдіти, задушила власними руками й викинула в сміттєпровід як непотріб. А дитина на зло всім приписам лікарів, що в наркоманів не може бути здорових дітей, вижила. Її підібрала двірничка. Маля забрали до себе батьки Віолети, а горе-матусю тепер примусово лікують в одному з наркодиспансерів. Спробу вбити маля списали на неадекватність породіллі в стані ломки.

Інколи Вероніці здавалося, що Бог сліпий на обидва ока та глухий на обидва вуха. Бо чим заслуговували на щастя материнства ті, хто абсолютно не вважає то щастям, а навпаки, карою і робить аборти, продає дітей, калічить їх?.. Розуміла, що не має права когось судити, бо вона звичайна людина, вона не Господь. Бо насправді тут річ геть в іншому. Тим нещасним діти давалися як шанс стати ліпшими, але це зовсім не скидалося на справедливість вселенську, і Вероніка в такі миті ненавиділа всіх: себе за безсилля щось змінити, виправити, Ростика, який жодного разу не дорікнув дружині навіть поглядом за цю її страшну ваду бути вічною напівжінкою, Леську, яка, маючи двох спиногризів, зробила вже три аборти, бо «куди ж іще, ще трохи — і вони мене саму з’їдять». А найбільше таки Бога, бо той чув і бачив всіх, крім неї, і всім, крім Вероніки, давав і прощав… Потім, після нападів люті, бігла до церкви, падала на коліна перед образом Матінки Божої і молилася годинами, не підводячись із колін. Не тільки за себе молилася, а за всіх матерів: за тих, що вже мають діток, і за тих, котрі от-от ними стануть. Молилася і за Лесю, і за її синочків. Нехай будуть щасливими. Бо насправді Вероніка дуже любить свою найліпшу подругу Лесю і бажає їй тільки добра.

Ох, Леся, Леся. Її добра й чуйна подруга Леся. Вона про Вероніку знає чи не більше за Ростика. Знає те, чого не розповіси чоловіку, навіть коханому, чого не розкажеш батькам, які просто не зрозуміють, чого навіть собі часом боїшся розказати. Леся — єдина подруга, яка залишалася подругою вже довгих двадцять п’ять років. Згадуючи яку, неможливо не усміхатися. Синьоока русявка Леся. Вона завжди так хотіла заміж — чи не від першого курсу — і все ніяк не могла знайти «того єдиного», тож крутила кавалерами, як циган сонцем, вишукуючи його. І врешті-таки у свої тридцять уперше пішла під вінець. «Хто перебирає, того Бог карає», — нарікала Лесина мама й зітхала, дивлячись на новоспеченого зятька Кольку. А зітхати таки було чого. Той єдиний виявився безпробудним п’яницею.

Ще парубком чоловік Лесі любив хильнути зайвого. Леся терпляче це зносила, бо «у Колі характер золотий і руки золоті». Вероніка у відповідь важко зітхала, допомагаючи подрузі тягнути п’яне щастя додому. «Нехай, може, і справді він зміниться, коли одружиться на Лесі, — думала собі. — Люди ще й не на таке здатні заради коханих». Може, хтось і здатен, та тільки не Коля. Бо після одруження стало ще гірше.

Чого Леся тільки не робила! І просила, і сварила, і лікувала, і підшивала, і до шептух водила, і по клініках возила. Усе дарма. Народження синів-близнюків ситуації не врятувало. Коля й далі час від часу напивався до чортиків. І якось після робочої зміни в якомусь генделику так нализався з друзями, що вже дійти додому не зміг. Була зима, чорна непроглядна ніч, вулиці без ліхтарів. І задубіле мертве тіло Колі вранці знайшли випадкові перехожі. Коли то сталося, синам було п’ять років.

Вероніка жаліла подругу. Жінка добре бачила, як тій матеріально важко справлятися самій із синами. Батьки живуть на пенсію, тому статки в них невеликі, ще їм допомога потрібна. Років десять як переїхали в село до бабиної хати й повертатися до міста не збиралися. До всього допомагали дочці та онукам чим могли. А чим могли? Та харчами з грядки й саду. Тому Вероніка всіляко старалася допомагати подрузі. Грошей Леська категорично не взяла б, а от подарунки у вигляді одягу для дітлахів чи на свята всій родині таки приймала. Або ще так:

— Лесю, я купила собі зимові черевики, а вони мені затісні, то, може, тобі підійдуть?

Підходили, як і куртка, джинси, сукенка, пальто чи босоніжки. То могли бути і черевики чи кросівки якогось там неіснуючого Ростикового племінника, які тому з певних причин не підійшли, тоді Леся залюбки то все приймала. Вероніка купувала ті речі на око, тож подрузі інколи доводилося їх або підгинати, або вшивати. Та Леся майже ніколи не відмовлялася від таких подарунків. Зрештою, якщо хочеш допомогти людині, то привід зробити це так, щоб не образити, завше знайдеться.

Вероніка завжди любила Лесю більше за двох інших близьких подруг. Більше від Орисі, яка забагато скиглила й нарікала на життя, і більше від Ксені, яка здавалася їй трішки зверхньою. А може, Вероніка просто до неї ревнувала Ростика і тим самим старалася тримати з гуцулкою дистанцію. Хай там як, та Леся відповідала Вероніці взаємністю. Бо після навчання дороги дівчат розбіглися. Орися вийшла заміж за далекого родича з Канади і не довго думаючи поїхала з ним за океан. А Ксеня… Так, Ксеня… Ксеня померла. Зате була Леся — жива, невгамовна, кипуча, нестримна, готова і в сніг, і в дощ, і в торнадо примчати на допомогу, тільки поклич. Леся вміла насолоджуватися життям, витискати з нього навіть у найпаскуднішій ситуації всі позитиви. Вероніка пригадує, як одного разу Леська замість вимріяної дублянки, гроші на яку збирала весь рік, тобто від зими до зими, купила собі дешевеньке пальто на синтепоні. А гроші? Гроші вона витратила на дітей, як справжня мама. Зате її хлопаки тепер тричі на тиждень могли відвідувати справжній дорогий басейн зі справжнім тренером цілий навчальний рік. Леся, правда, зізналася Вероніці, що спочатку хотіла купити пацанам ноутбук, але ж Вероніка випередила її, зробивши на Миколая такий щедрий дарунок хлопцям…

— Ну, скажи, колежаночко люба, нафіга мені та дублянка? До лампи Аладдіна вона мені — та й по всьому. Можна ж мати дорогу тачку, спати та їсти із золотих тарелів, але все життя бути вонючкою. Пригадуєш мою сусідку Владу з трикімнатної? Ну, та краля руда з ботоксними щічками? Ну має вона тепер суперову роботу, купу бабла, коханців змінює, як твій Ростик шкарпетки, але як була дешевою «Червоною Москвою», так нею й залишилася, бо ті парфуми навіть у золотому чи платиновому сосуді смердіти не перестануть. А я? Фіг з нею, з дублянкою. Скільки тої зими, як казав мій дідо.

Так, Леся ніколи не була підробкою. Вона справжня, проста, душевна. А дублянку вона таки отримала. Правда, на початку березня. То була ідея Ростика. Вероніка якось проговорилася про мрію Лесі, тож він у крамничці хутряних і шкіряних зимових виробів, власник якої — його діловий партнер, організував «розпродаж старої колекції». Зазвичай Леся такі крамниці обходить стороною: «Бо там ціни захмарні». Але Вероніка просто силою затягнула подругу в той модний бутик, наполягала, кажучи, що надивилася там собі гарну шкіряну куртку, а от зацінити її нема кому, бо мама хвора, Ростик у відрядженні. Леська повірила і… «Позичивши» у Вероніки трохи грошенят, купила-таки свою маленьку мрію.

Восьма й дев’ята вагітності минули як у тумані. Критичний вік майбутньої мами — сороківка, і її було перейдено. Саме тоді в її житті з’явився новий лікар — доволі молодий та дуже перспективний професор Володимир Олексійович. Його попередник, що вів усі її вагітності, Альберт Аврамович, вирішив відійти від справ. «Руки та очі вже не ті», — зітхав сімдесятилітній гуру львівської медицини. І ніякі вмовляння колег, які просили просто асистувати їм бодай підказками, ні благання багатих пацієнтів не допомогли. Альберт Аврамович не просто звільнявся — він переїжджав мешкати до дітей-онуків у Тель-Авів. І, мабуть, зробив то свідомо, щоб не діймали ані колишні, ані майбутні пацієнти. Бо був чуйною людиною і міг, мабуть, не стриматися й дати себе вмовити на ще бодай одну консультацію. Перед самим від’їздом в Ізраїль він зателефонував Вероніці й напросився на каву. Сказав, що хоче попрощатися, адже вона його улюблена пацієнтка. Ще й запитав: чи не буде то нав’язливо, якщо він прийде не сам? Чи не буде Вероніка проти такого товариства? Вероніка не була проти, позаяк любила буркотуна пана Альберта: він дуже був схожий на її батька. І направду шкодувала, що той від’їжджає. Вероніка знала, що для її тата це і несподіванка, і прикрість: він втрачає не тільки лікаря, а й щирого приятеля. Раз на тиждень тато Вероніки і Альберт Аврамович збиралися в заміському будиночку Вишневецьких у Мурованому, сільці над затишним озерцем, для того щоб пограти в шахи. Чоловічі розмови, щаслива мама, яка пильнує за каміном і за тим, щоб на столі були легкі закуски, порожні попільнички та справжні гавайські сигари. І так уже тридцять років… Спочатку тато планував і Ростика підв’язати до цього товариства. Та хай як прикро, але улюблений зять не тільки не вмів грати в шахи, а й не мав до цього жодного таланту. Тоді батько деякий час чіплявся із «шаховою пропозицією» і до Вероніки, пригадавши юнацьке захоплення доньки. І Вероніка спочатку навіть погодилася. Однак її надовго не вистачило. Адже шахи — це був скоріше привід для справжньої чоловічої бесіди, нудної для жіночого вуха, і Вероніка чемно й делікатно, щоб не ранити самолюбство батька, від цього відійшла.

І ось тепер утрата такого і друга, і товариша по хобі… Вероніка знала, що тато важко переживає цю переміну, навіть трішки хвилювалася. Однак усе виявилося не таким уже й страшним. Так, Альберт Аврамович прийшов до Вероніки не просто прощатися, коли напросився на каву, — він привів Володимира Олексійовича й відрекомендував його як найкращого і найперспективнішого колишнього учня, який спочатку навчався у Львівському медінституті, де Альберт Аврамович у той період активно читав лекції та проводив практичні заняття. Потім доля закинула Володимира Олексійовича в Київ, де він навчався в аспірантурі; довелося повчитися перспективному колезі й за кордоном: Відень, Детройт, Берлін — і ось тепер знову Львів. І не тільки тому, що це його батьківщина, тут поховані його батьки, мешкає сестра з родиною… А тому, що саме Альберт Аврамович умовив колегу замінити його професійно. Вероніка скептично дивилася на трішки сором’язливого бороданя, котрий чомусь ніяковів, коли вона його про щось запитувала. Жінка зрозуміла, що тепер усі її акушерсько-гінекологічні клопоти вестиме цей встидливий лікар. За дві години спілкування «за кавою з яблучним пляцком» з нього заледве вдалося витягнути три речення. Зате Альберт Аврамович сипав жартами й анекдотами безупинно. То він Вероніці й розповів, що вже встиг познайомити Влодика (так він по-батьківськи ніжно називав улюбленого учня) з паном Янушем, батьком Вероніки. О, Вероніці то буде цікаво! Бо Влодик просто перфектно грає в шахи, і він здивований, що Вероніка з ним ніколи не перетиналася за шахівницею, хоча мала б. Адже тренер у них один, віку вони майже одного. На що Вероніка цілком слушно відповіла, що Львів трохи завелике місто, щоб у ньому всі любителі шахів мали одне одного добре знати, тим паче що пан Володимир доволі рано, судячи з біографії, виїхав до Києва.

Та хай там як, але ця переміна з лікарем не дуже вплинула на Вероніку. Тому що Володимир і справді виявився дуже хорошим і надійним фахівцем. Якщо чесно, він їй подобався навіть більше за стариганя Альберта, тому що не ліз у душу із заспокійливими настановами й лекціями про те, що з наступною вагітністю обов’язково все складеться, що він у тому переконаний. Володимир Олексійович волів більше слухати пацієнта, аніж балакати. Давав лаконічні та точні поради. Лише одного разу він дивно повівся, коли Вероніка прийшла на прийом з чоловіком. Бородань наче «завис», коли вперше побачив Ростика, навіть зблід на обличчі та чомусь скривився. Це тривало якусь мить, бо вже за кілька секунд він став таким самим профі — стриманим і приязним. Удома Вероніка навіть перепитала Ростика, чи він, бува, не знає Володимира Олексійовича. Чоловік щиро здивувався, коли таке почув. І жінка вирішила, що це їй здалося. Можливо, така переміна в поведінці лікаря була пов’язана з чимсь іншим, тому що інші візити й навіть одне-два застілля, на яких довелося бути в спільному товаристві, видавалися доволі буденними, навіть нудними.

Тато ж любив нахвалювати Володимира Олексійовича. Розказував, який той цікавий співрозмовник, щирий і добрий чоловік і навіть краще грає в шахи, аніж Альберт Аврамович.

— Запам’ятай, доню! Коли хтось іде з твого життя — це не вирок, не тримай людину й не проси лишитися, нехай іде. Бо доля може тобі подарувати когось кращого.

— Тату, ти зараз про шахи, еге ж? — кепкувала Вероніка.

— А про що ж іще, дитино? — щиро дивувався чоловік і розхвалював далі Володимира Олексійовича.

Вероніка сумнівалася в правдивості татових слів. Як міг мовчазний і лаконічний у всьому пан доктор бути цікавим співрозмовником? Хіба що татові подобається безупинно балакати — тоді, мабуть, так. Але батько з мамою мали право на власне життя, власний простір, і Вероніка була їм щиро вдячна за те, що вони їй, заміжній, нічого свого не нав’язували.

Восьму вагітність Вероніки уже вів Володимир Олексійович. Він добре знав історію її попередніх спроб виносити й народити. І теж стверджував, що фізично вона здорова й ніяких причин нервуватися щодо вагітності нема. Йому про дитячий плач у голові Вероніка не розповідала. Та, мабуть, цією інформацією з ним поділився Альберт Аврамович, тому що Володимир Олексійович, хай як дивно, але занадто прискіпливо випитував Вероніку про це. Чим дуже здивував жінку. Вероніка розуміла всю драматичність цієї ситуації. Навіть її мама про це воліє не згадувати й не всю правду знає. Тому постаралася запевнити Володимира Олексійовича в тому, що з голосами в голові давно покінчено і тепер усе гаразд. Хоча це була неправда. Просто жінка до них звикла, як ото звикають люди, котрі живуть біля вокзалу, до стукоту залізничних коліс.

Восьма й дев’ята вагітності звично були обірвані викиднями. Після дев’ятої коханий уперше попросив її припинити себе мучити. Тому що кожна невдала вагітність її вбиває. І він не може дивитися, як вона щоразу збирає себе докупи, щоб знову воскреснути й узятися за старе. Та вона його не чула. Вона нікого не чула. Вона слухала своє зболене серце.

Десята вагітність дарувала надію на те, що цього разу точно все буде добре. Та сталося те, що сталося. З маленьким додатком: вона мало не вкоротила собі віку. Навіть умерла на кілька хвилин. Як то в лікарів це називається — стан клінічної смерті, здається? До чортиків налякала рідних. І тато й Ростик, порадившись із психіатром, вирішили, що реабілітацію вбитої горем жінки краще провести десь далеко від дому. Саме тому вона довго не знала про те, що її глибоко віруючі батьки таки поховали свого ненародженого внука на цвинтарі. Хоч і церква, і віра християнська були категорично проти: дитя вона не виносила, воно не народилося і, звісно ж, було нехрещене.

Потім їй Леся розкаже, як батьки після доньчиного психозу також мало з глузду не з’їхали. Бо організували для мертвого внука найсправжнісінький похорон з усіма традиційними складовими: ксьондз, відспівування в церкві, поминальний обід, дев’ятини, сороковини... Гроші правлять світом, а позаяк церква — то частина того світу, інституція, вхожа в державу, попри офіційні «невходини», то й відповідними послугами торгує. Веронікині батьки ті послуги банально купили. Багато хто зі знайомих злісно обурювався: «Так не можна, це не по-Божому, Господь покарає грішників», дехто щиро співчував такому лиху в родині, а більшість байдуже махала рукою, мовляв, в Америці попи псів відспівують, у Росії котів — і нічого. Що ж тому світу дивуватися? На могилі, де покоїлися останки ненародженого маляти, нині стояв дерев’яний хрест, щедро обтиканий квітами. До нього прибита мідна табличка з написом: «Син Вероніки та Ростислава Кузьменків». І лише одна дата: і народження, і смерті. Вероніка на тій могилі ще не була. І не піде. Бо її дитини там нема. Вона знала, де тепер її маля, як і решта її дітей, і вона зробить усе можливе для того, щоб якось їм допомогти… Почувалася згорілим гуцульським дубом, вигорілим ущент, але поки не мертвим.