Троян-зілля

11

— То було на сьомий рік по смерті Ксені. Ти переживала ще одну втрату дитини. Я прийшла тебе відвідати, побачила твої порожні очі й уперше за тебе по-справжньому злякалася. Добре, що поряд був Ростик. Він і справді в тебе особливий. Стільки терпіння у кожному русі, стільки тепла! Та зараз не про нього. А про мене. Люди бувають егоїстами. Я також із того тіста зроблена. Ти хворіла, а я дуже хотіла з кимсь набутися. Мені геть смутно і мулько на душі було. Може, то жовтень мокрий нагнав депресії, а може, моя одинокість — хтозна. Чоловіка в мене тоді ще не було, і дітей, відповідно, не було. Мама з татом на той час уже майже перебралися до баби в село і не дуже були охочі розважати мене розмовами. І я нічого іншого не придумала, як узяти квиток на потяг до Ворохти й гайнути на суботу-неділю в гори. Така от розвага. Від Ворохти до Заросляка, Ксениного села, автобуси не ходять, ти ж знаєш. Мабуть, тому, що й доріг там майже нема. Та хай там як, але мені пощастило, бо ноги привели на міський ринок, на якому я познайомилася зі старим гуцулом, паном Василем, котрий був якраз із того села. Приїхав він у Ворохту підводою, у справах: щось там комусь привіз. Він навіть словом якимсь кумедним назвав, що саме, але я не запам’ятала. Ти ж знаєш тих гуцулів: коли швидко балакають, то треба ще перепитувати, що кажуть. Ото сіли ми з ним на воза, запряженого двійкою гнідих коників, та їдемо. А в горах, на диво, погода гарна стоїть. Зі Львова виїжджала, то безбожно лляло, а в Карпатах сонце — краса. Ще не всі дерева пооблітали. Стоять собі такі красиві, у жовтих і багряних пальтечках, і якось на душі аж розвиднюється, коли таку красу бачиш. Гуцул собі під ніс якусь пісню мугикає, коники собі поважно бредуть — благодать. Моя одинокість і сум враз кудись вивітрилися, і схотілося підспівувати старому. Так добре й легко стало на душі! Щойно вдалині показалася перша сільська хата, пан Василь поцікавився, до кого я їду. А як почув, що до Наді Гоцул, бо я подруга її доньки Ксені і їду провідати стареньку, так набожно перехрестився і крізь зуби процідив: «Знав би, до кого, — не підвіз. Босорка вона. Босорка». Я стала допитуватися, чого вони так зле про покійницю. Вона вже на тому світі і зла нікому не робить. Стариган сердито циркав по слову і час від часу набожно хрестився, переводячи очі то на хреста на роздоріжжі, повз який проїжджали, то на церковні бані, які показалися з-за пагорба. Пам’ятаю, подумала тоді, що в гарні часи будували цю церкву, коли в Карпатах бані викладали ще з ґонти, а не з блискучої бляхи, і скріпляли вірою та молитвою. Я ледве вмовила чоловіка розтовкмачити мені, чужинці, що гуцулів так у Ксені нашій лякає. Пригадуєш, як ми до неї на могилу приїжджали і якою ту могилу застали? То пан Василь таки пояснив мені, звідки ноги ростуть. Виявляється, тамтешні мешканці переконані, що тіло Ксені, яку вважають в околиці босоркою, неправильно було поховано. По-перше, вона самогубця, заложна покійниця, а хоронити таких на цвинтарі поміж хрестами — великий гріх; по-друге, вона босорка, тож її тіло слід було ховати згідно з ритуалом. Дід запевняв, що вже рівно сім літ нема від неї ратунку в околиці. І що він на власні очі її неприкаяну душу того року бачив. Так-так, по заходу сонця, якраз на Юрія4.

«Ото йду, значицця, з полонини д’хати. А сонце вже сіло, але ше доста видко, небо чисте. Ади, постать якась по воді волочиці5. Ади — гола баба? Та разом з тим і наче не людина, бо якась напівпрозора. Ото я за каменем заховавсі й дивлюсі. У руках натільного хреста затис, молюсі. А воно, оте поріддя чортове, там, де череда переходить ріку, шось наче вишукує. Нахилилася над ямкою з водою, що залишиласі від коров’ячого копита, набрала звідтам в рот води — та й бігти. Я алармово6 за нею, і молюсі, і хрещусі. Сам не знаю, де в мені і бадьор, і смілість взялисі. Привела вона мене до отого хреста на роздоріжжі, що ми проїздили. Отож потвора підійшла до Божого хреста та й виплюнула на нього воду з рота, а тоді як вистрибне на хрест та нумо на нім бицкатися7. Тогди я й упізнав Ксеню-босорку. Тут де не взялися лилики. Один всівсі їй на голову, інший — на плече, а один, як немовля, до цицьки присмоктався. Від побаченого хтів галайкнути, та мені наче заціпило й мову відібрало — геть мене тая почвара забаламутила. Ні ворухнутисі, ні ґвалтувати8 не годен. А та клята босорка все гойкає та витріщєєсі. Не пригадую, що далі було, тільки очуняв я, коли треті когути піли. Ані босорки, ані лиликів біля мене ни є. Після того трафунку я зробивсі геть дехірний9 — місяць у ліжку провалявсі. Слава Йсу, діти та онуки діздріли10. Значить, маю ще пожити. Ото тебе до нас у гості везу. Слухай, дівко, мо, додому вернесі, га? Недобрі в нас тутечки місця, ой недобрі. Діти в селі хворіють, на здорових людей помір11, маржина гибіє12, молоко в корів пропадає. Бис’ти знала, всьо через босорку».

— Я пробувала старому заперечити. Сказати, що то все забобони. Які там босорки в наш час? А ще мене муляло логічне запитання: діду скоро сто літ, трохи сліпий, трохи кривий — скажи, як він міг у сутінках бодай щось розгледіти? А до всього ще й молодицю догнати, коли ледве на своїх двох світом ходить? Та старий мене навряд чи почув. Бо невпинно товкмачив своє. Казав, що то неупокоєна душа босорки Ксеньки накликає засухи, повені, насилає бурю. І якби непрóстих людей послухали та таки відкрили труну з покійницею перед похороном і насипали в гріб свяченої пшениці, пробили почварі груди терновим чи осоковим кілком, а в п’яти увігнали дев’ять голок, то такого б не було. Ще було не пізно, могли отямитися, бо Господь знак про неугодне діло вже на самому похороні людям подавав: лилики тоді на цвинтарі з’явилися. Світ такого не видів, бо серед білого дня лилики не літають. А тут покружляли-покружляли цвинтарем і в могилу до босоркані кинулися.

Шкода мені стало і Ксені, і її мами, і братовóї13 з дітьми, бо брат тоді ще був на заробітках. Я знову за своє. Так і так, кажу, то все забобони, діду. Бо насправді ніяких відьом не існує. Наукою доведено. А старий мені натомість нумо нові страшилки розказувати. Аж я таки не втрималася й ляпнула, що раз таке лихо, то най би викопали домовину з босоркою і провели вже той страшний ритуал обеззброєння босорки, про який він мені оповідав, і, може, тоді всі заспокояться, нє? І що ти думаєш, Веронічко, мені стариган відказав? Шо гуцули не дурніші від львівської мудрагельки, що пробували таке зробити, розривали могилу і так далі… І що? Не допомогло. Ба навіть навпаки. Адже ті люди, котрі ритуал виконували, дуже постраждали. У Михальця Горіха хата згоріла, добре що вдома нікого не було, якраз до лісу поїхали по дрова. У Йванка Негоди корова здохла, геть молода, дуже молочна. У Славка Басараба маму інсульт розбив. Усіх якесь лихо спіткало. Ой, Веронічко, страхи — наше все. Бо потім уже в хаті Ксениної мами з’ясувалося, що п’яничка Михальцьо гачі14 забув з теплої кухні зняти, а в грубці горіло. Гачі загорілися, впали під грубку, на сміття. Ото все і спалахнуло. А Івана Негоди корова була вагітна відразу двома телятами, ветеринара в селі нема, от і здохла, бо не могла розродитися. Таке інколи трапляється. Славка ж Басараба мама має сто п’ять років. То мусив настати якийсь кінець, ні?

То можеш собі уявити, що переживала мама Ксені в тому дрімучому селі? Доньку поховала, і вже її не воскресиш. А пам’ять про неї яка залишилася? Одні прокльони і небилиці. Я спочатку поблукала цвинтарем. Могилу Ксені здаля запримітила. Добряче познущалися з неї. Хрест відкинуто вбік, на горбку — місиво від людських чобіт… Недопалки свічок впереміж зі штучними квітами. Аж моторошно. А потім… А потім я пішла в гості до мами Наді. І добре, що пішла. Її місцеві не дуже жалували. Плювали вслід, дулі показували, проклинали, називали негарними словами. Жінка на зиму збиралася із села виїжджати до рідної сестри в Турку. І я її розумію. Поговір і знеславлення в селі гірші від смертельної болячки, бо виїдають душу.

Пригадуєш, чому Ксеня поїхала в Італію? І от химерний виверт долі: мама, яку вважали майже покійницею, бо лікарі давали тільки п’ять чи десять відсотків на одужання, таки вилікувалася, а абсолютно здорова і сильна духом Ксеня мертва. Мамі тоді було сімдесят літ. Сиділа сумна-невесела, згорблена та й бідкалася: «Чому мені не дали тоді вмерти? Ксеня була б жива, не поїхала би в ту кляту Італію, і по мені залишилася б добра пам’ять». Не знаю, чи то я просто в таку неспокійну пору до пані Наді приїхала, чи жінка давно ні з ким по душам не говорила, тільки пробалакали ми з нею до ранку. Жінка живе сама. Невістка від неї відмовилася, до себе в хату не пускає. Син досі на заробітках і наче в усьому підтримує тепер свою жінку і дурну сільську легенду про Ксеню-босорку. Мама Надя каже, що Ксеня померла під час пологів. Уявляєш? Каже таке і ховає очі. Мені здається, що не все вона мені розповіла. Ой, не все… А ще вона про тебе питала. Точніше, про твоє родинне життя. Чи щаслива ти з Ростиком? Я казала, що так. Пані Надя ж Ростика добре знає, ще з часів, коли той навчався разом із братом Ксениним. Я не стала жінку розчаровувати твоїми викиднями. Бачила, що вона потребувала добрих новин, принаймні від тих, хто любив її доньку. Знаєш, а вона сказала, що була переконана: Ростик одружиться з Ксенею. Розповідала, як він красиво за гуцулочкою нашою упадав. Тільки Ксеня його до себе не підпускала. Пані Надя каже, що навіть сварила її через це. Бо хіба міг такий правильний хлопець не подобатися? А Ксеня твердо мамі заявила: «Він не моя доля, мамо. Я ж то бачу. Навіщо хлопцеві морочити голову?» Знаєш, Веронічко, а твій Ростик — молодець. Він тобі про це не розповідав, але…

Леся затнулася, а Вероніка мовчки чекала на продовження розповіді. Дещо вона вперше чула.

— Ну… Якщо коротко, то Ростик багато допомагає пані Наді. Точніше, тоді допомагав. З братом Ксениним через пані Надю полаявся. Там якась геть темна історія з тим братом. Відмовитися від сестри через сільський поговір. Як це можливо? Пані Надя любила твого Ростика, наче сина. Ех… Чому не всі чоловіки такі, як твій Ростик, скажи мені, Веронічко?

— Усі різні, Лесю, — відповіла Вероніка. — І тому цікаво жити. Я знала про Ростика та Ксеню. Точніше, усі знали. Як знали й те, що вона мені його умовно подарувала. Ха, чому умовно? Таки подарувала… І я до кінця днів їй за нього дякуватиму. І радію, що він ось так просто вирішив допомогти нещасній жінці. Він і справді дуже-дуже хороший.

Дівчата вмовкли. Кожна думала про своє. За вікном літали лилики, зорі блимали на зміну погоди, і сум за тією, якої вже давно нема, розливався кімнатою і зазирав в очі темряві.

— Слухай, Лесю, — раптом озвалася Вероніка. — А ти пані Надю часом не питала про босорку. Ну тобто чи хоч є крихта правди в тих сільських пльотках.

— Думала, але не стала, — зітхнула Леся. — Та пані Надя сама дещо розповіла. Бабця Ксениного батька і справді була місцевою непрóстою. Ну, відьмою чи що. Лікувала травами, шептала, зупиняла кров словами, робила привороти і всяке таке. За гуцульською традицією, правдива босорка не годна померти, якщо не передасть свого знання та свого таланту чи безталання — хтозна, як його оцінювати, — рідній дочці. Звали прабабусю Ксенину Катериною. Красива, кажуть, була. Ксеня на неї дуже схожа. Учнів Катря не мала, дочки не було — не було кому талант передати. Сталося так, що мертвою знайшла її влітку на городі п’ятирічна Ксеня. Мабуть, кончина старої раптовою була. А позаяк смерть доволі швидко настала і при тому була присутня кровна правнучка, то місцеві вирішили, що прабаба Катерина передала свої вміння і таланти саме Ксені, тому й легко відійшла. Пані Надя казала, що довго вважала сільську балаканину простим наговором на її доню, аж поки дівчинка не стала вгадувати події, що мали статися. І вгадувати стовідсотково точно. Невідомо, як воно було, — застала чи не застала мала Ксеня стару Катерину живою, чи передала та свої знання й дар правнучці, чи ні, але те, що босорка померла швидко, якраз і схиляє людей вірити, що таки передала. Я спитала пані Надю, що буває, коли босорка помирає наглою смертю, несподівано тобто — аварія там чи звір лихий в лісі роздер, — і не встигає дар передати? Пані Надя сказала, що, за давніми віруваннями, тоді душа босорки не має по смерті спокою і знаходить собі між світами притулок. Стає напвіпривидом-напівдухом і опиняється в місці поряд з такими, як сама. А що Ксеня померла наглою смертю, вкоротивши собі віку, то, за сільськими поговірками, її босорканський дар так і лишився неприлаштований. Знаєш, про що я ще запитала бідну жінку і мені досі від того соромно? Запитала, чому гріб з тілом Ксені хоронили закритим, навіть для прощання не відкривали, і який стосунок до того всього мають кажани. Пані Надя розридалася, упала мені на груди й плакала навзрид, заливаючи мене слізьми. А коли добряче виплакалася і я вже не раз пожаліла, що спитала, та сподівалася, що вона не відповідатиме, жінка промовила: «Я відкрила тільки один раз, щоб попрощатися, хоча син не дозволяв це робити. Ох, що вона із собою зробила, бідна моя дитина! Обличчя було спотворене. Не від того, про що ти подумала. Його спотворив біль, його спотворили страшні муки, у яких помирала моя донечка. І, так, вона була вагітна. Хто з нею таке сотворив, за що? Хто батько дитини — теж не знаю, і син не знає й навіть не здогадується. Злі язики кажуть, що вона себе отруїла. Себе і малятка. То неправда. Ми не відкривали гріб тільки через те, що дивитися на спотворене личко ще вчора такої красуні було несила. От як воно бува. Я безупинно молюся за порятунок її душі. А коли помру, то хто помолиться, Лесю, може, ти? Будь ласка, дитино. Інколи згадуй у своїй молитві мою бідну Ксеню». Пані Надя взяла з мене слово, що я нікому про це не розповім. Я присяглася. Сьогодні я цю клятву порушила. Сама не знаю, чому розповідаю тобі. Мабуть, тому, що нести самотужки таку ношу вже несила, а може, тому, що пані Надя вже рік як померла, а я оце недавно про се довідалася. Випадково зовсім. Зустріла на вокзалі нашого одногрупника, а він родом з Турки. Ото він і розказав. Додав, що брат Ксені нарешті із заробітків назавжди повернувся. І не через смерть матері, а тому, що добряче здоров’я підірвав, а що заробив, то, певно, піде на лікарів. А в Італії не лікується, бо там дуже медицина дорога. До всього, дітей вивчив, одружив, і вони вже на власному хлібі, якось собі раду дають. От я й подумала, що смерть пані Наді наче звільняє мене від тої клятви. Тепер ми з тобою, Веронічко, то нестимемо разом. Бо я знаю всі твої секрети, а ти знаєш мої.

Запала несподівана тиша. Чути було, як на кухні повільно й монотонно з недбало закрученого крана скрапує вода, цокає годинник у дитячій…

— Лесю, а тобі не здається, що ненароджена дитина Ксені має якийсь стосунок до моїх снів? — несподівано спитала Вероніка. — Хоча, мабуть, то вже я собі придумую. Не зважай. І, до речі, до чого тут кажани? Га?

Проте Леся не відповіла. До цокання годинника й крапання води додалося ще й посопування. Леся відключилася. Вино після коньяку зробило свою відпружливу справу. Та на Вероніку чомусь це не дуже діяло. Приголомшена щойно почутим, вона раптом згадала про сервіз із маленькими кажанами, що їм на весілля презентувала Ксеня. Так і заснула, не вирішивши, що з тим сервізом робити.

4 Ідеться про святого Георгія (Юрія) Переможця, якого вшановують 6 травня.

5 Волочиці (діал.) — вештається.

6 Алармово — хутко, як за тривогою. Від «аларм» (заст.) — бойова тривога.

7 Бицкатися (діал.) — брикатися, битися ногами, наче копитна тварина.

8 Ґвалтувати (діал.) — кричати, бити на сполох.

9 Дехірний (діал.) — хворий.

10 Діздріли (діал.) — виходили.

11 Помір (діал.) — моровиця.

12 Маржина гибіє (діал.) — худоба гине.

13 Братовá — дружина брата.

14 Гачі (діал.) — штани.