Троян-зілля

2

Отямилася в клініці для душевнохворих, захованої в Альпійських горах, куди її, напівживу, з порізаними венами, відвезли батько з Ростиком — подалі від рідного міста й усього, що нагадувало про пережите.

Буяв травень. Три місяці минуло від того страшного зимового дня. Пригадувала все потроху. Досі не могла згадати справжньої причини: чому вона тут? Насправді від лікарів уже знала чому, а згадати, як усе відбувалося, не могла. Пам’ять зачинила двері до того спомину: мабуть, поки зарано туди заходити. Зате всі свої десять невдалих вагітностей пам’ятала чудово. Ліки та психотерапія вкупі з арттерапією не дуже допомагали, хіба що трохи притуплювали біль. Лікарям у цьому не зізнавалася, та вони, певно, про все здогадувалися, тому що вперто її не виписували. Зрештою, не дуже й хотіла повернення додому. Що вона скаже батькам, коханому? Навіть на побачення до них не виходила, жила в шкаралупі, захищаючи власний простір, — усе пізніше, усе потім, усе колись…

Знайшла собі заняття в тому напівреальному альпійському раї: часто гуляла ідеально доглянутими доріжками парку навколо клініки. Назирці, наче тінь, брів санітар. Тут так заведено, бо вона офіційно пацієнт, хоч і сумирний, що йде на поправку. Інші пацієнти пробували заприязнитися, але… Не хотіла ні з ким говорити, їй було затишно наодинці. «Гарна компанія підібралася: двійко нещасних — Я та Я», — сама собі таке казала. Посеред парку стояв невеличкий, зарослий ліліями ставочок. Могла годинами дивитися на те, як квіти розкривали голівки, усміхаючись сонцю, і, так само усміхаючись, закривали їх перед спочинком. Пара білосніжних лебедів плавала плесом. Ідилія для хворої свідомості. Уночі після таких прогулянок нічого не снилося. Пропав і внутрішній галас — дитячий плач, — він також вимкнувся. Сни не приходили. Вона випивала ліки, що їх дбайливо приносила медсестра, і, поклавши голову на зручну ортопедичну подушку, просто вимикалася, щоб уранці прокинутися живою, здоровою фізично — і вигорілою там, де, певно, має жити душа. Хтось тримав ту душу ще при тілі, мабуть, сподіваючись, що не все там вигоріло. Колись подруга Ксеня розповіла притчу про величного дуба, що ріс у старому карпатському лісі.

Був той дуб великий та дужий. Ніхто не відав, скільки йому літ. Тисяча, дві, три… Казали, що Господь, коли творив цей світ, передусім створив ґрунт, а найпершим посадив оцей гуцульський дуб. Але часто так буває: якщо живеш надто довго і бачив надто багато, то здається тобі, що ти — наймудріший в околиці, найдужчий між усіх живих. Тоді така пиха залазить у серце, що навіть той, хто створив тебе, уже мало для тебе важить. Запишався старий дуб своїми літами, своєю мудрістю та міцністю, адже навіть лихі блискавиці, що влучали в його тіло, не завдавали шкоди, — таким дужим він був. Аж якось у тому лісі сталася пожежа… Сухим та гарячим видалося літо. Від маленької іскри здійнялася заграва, і здавалося, що її гарячі язики лижуть небо. Вигоріло все, багато птаства й звірини загинуло. Не встояв і старий дуб перед вогняною стихією. Лише недопалок-штурпак стирчав з-під землі як спогад про колишню велич та славу. Прийшли люди, насадили новий ліс, адже життя завжди сильніше від смерті, коли воно має сенс. Нове життя сенс мало: земля знову народжувала і знову буяла. Захотілося якомусь гуцулу подивитися на те місце, де колись ріс дуб-велет. На місці колишньої діброви тепер буяли маленькі сосни. Чоловік підійшов до місця, де ріс дуб, і обімлів… З решток старого пня спиналася-тягнулася до сонця тоненька стеблина — паросток нового дуба.

— Той, хто має віру в серці та вміє просити, завжди буде почутий! — сказала тоді Ксеня.

«Той, хто має віру в серці та вміє просити, завжди буде почутий!» — повторила вголос. Натиснула рішуче на клямку дверей своїх споминів, штовхнула легко — і вони розчахнулись. Вероніка згадала все.

Після кількох годин, проведених у реанімації, її перевели в ліве крило лікарні, на другий поверх, де розташовані палати для ВІП-персон. Її дбайливий татусь вирішив, що тут їй буде краще. Тут і догляд ліпший, і комфортніше. Зрештою, Вероніки ніхто не запитував. Тому що жінка дивилася бездумним поглядом у власну порожнечу і летіла-падала в неї. «От би навіки в цій порожнечі лишитися», — мріяла вона. Навіщо хтось її знову ввімкнув? Коли медсестра вколола заспокійливе, Володимир Олексійович переконав сполошених і наляканих тата, маму й Ростика, що пацієнтка проспить до ранку і ліпше її не турбувати. Нарешті їй дадуть спокій. Заплющила очі, удаючи, що спить, і слухаючи, як, перешіптуючись та жаліючи, рідні виходять з палати. Чекала, коли нарешті прийде сон. А він уперто не приходив. Отже, це знак. Це той знак, якого вона так чекала. Рішуче скинула ковдру, над силу підвелася з ліжка. Тримаючись за стіну, дошкандибала до ванної кімнати, увімкнула гарячу воду, зачаровано стояла й дивилася, як поступово ванна заповнюється водою, а кімната — парою. Коли ванна наполовину вже була повна, млявим рухом дістала з кишені поцуплений в операційній гострий скальпель, поклала його на край, скинула з себе сорочку, занурилася, дослухаючись, як у голові заливається плачем її ненароджене маля, випірнула, схопила скальпель і рішуче полоснула по зап’ястках. Перед тим спеціально зайшла в нет, погуглила сайти, щоб зробити все правильно і швидко. Проте швидко не вийшло. Просто не пощастило чи навпаки пощастило? Володимир Олексійович випадково забув у її палаті мобільний. Як невчасно він за ним повернувся…

Вона майже померла, була напівпритомна, коли він її витягував з гарячої води, щось кричав, когось звав, і вона, із закинутою головою, через пелену сутінок, що обступали її, дивилася, як цівочкою з рук додолу скрапує червона рідина, лишаючи по собі багряну стежку. І тоді відразу ж, тієї самої миті, вона таки померла. Нехай на кілька хвилин, але пішла за межу. «Ох, Володимире Олексійовичу, навіщо ви мене врятували?» — запитують когось невидимого губи. Навіщо? Вона не заслуговує на те, щоб жити… Для чого? Вона мусить це з’ясувати, бо для чогось Бог таки зберіг їй життя — мабуть, мав на неї свої плани.

Повернулася додому восени. Діагноз: здорова. Коханий поводився з нею, мов з крихкою коштовністю, не знав де й поставити, покласти, не міг намилуватися. Жодного слова докору, жодного натяку на дивну поведінку, коли вона, перебуваючи в клініці, нікого з рідних навіть близько до себе не підпускала. Так, час — найкращий лікар: нехай не зцілив, але дозволив їй жити далі й дихати.

— Ти найважливіше, що в мене є. Чічко1-Веронічко, солодка моя, кохана дівчинко, не роби так більше. Бо й мені без тебе не жити, — просто сказав Ростик, благально зазираючи в очі.

У серці пташиними крилятами затріпотіла надія. Може, Бог уберіг її для нього? Може, то і є її найсправжнісіньке призначення? Того дня вони кохалися, як ніколи досі: нестримно, жагуче, наповнюючи одне одного, спустошуючи одне одного. То було як уперше, і то було як востаннє. І того вечора вона заснула без заспокійливих крапель, уперше за останніх пів року. І їй навіть наснився сон. Краще б вона випила краплі.

Вероніка стояла на березі ріки, широкої та стрімкої. Вода в ній така чиста, що можна розгледіти кожен камінчик, що лежить на дні. Туман поверх води котиться рваним клоччям. Підвела очі. Небо затягнуте хмарами, сіре та сумне, відчуття — неначе от-от проллється дощ. Але дощ не падав. Тут усе чогось очікувало. Відчувала це. Ані вітерцю, ані шелестіння очерету, ані плюскоту води.

Роззирнулася. Дивний кам’янистий краєвид, який губиться за сірою завісою туману. Перевела погляд на річку. Туман ховав від неї протилежний берег. Та раптом німу тишу розірвало дитяче схлипування. Чи то від цього звуку, чи такий збіг, але туман враз розступився — і перед нею розгорнулася дивна картина. Посеред широкої ріки, протилежний берег якої все ще губився в тумані, лежав невеличкий острів. Аж зойкнула від несподіванки, щойно зрозуміла, що ж постало перед очима. На цьому клаптику суші, оточеному водою, були діти.

— Мамо, матусю! — заголосили дітлахи, побачивши її. — Ми хочемо додому! Забери нас звідси, мамусю!

У серце наче хто встромив скалку. Схопилася за горло: там застряг крик. Вдивлялася пильно в дитячі постаті й навіть не запитувала здорового глузду, чи таке може бути, чи таке з нормальними людьми трапляється, чи тільки з душевно неврівноваженими, адже була переконана: то її ненароджені діти. Вони були різного віку. Порахувала. Дванадцять. Отже, двійко дітей не її. Але материнське серце обдурити неможливо. Десять із них були такого віку, якими були б її, якби народилися. Найстарша на руках тримала маля в сповитку. Вероніка схлипнула. То її перша ненароджена донечка, і вона тримає її синочка, десятого. Донька сумно дивиться на неї та щось нерозбірливо шепоче. Поряд хлопчисько майже дониного віку, але Вероніка точно знає: то не її син. Він сумно дивиться на жінку й мовчить. Решта малят тягнуть до неї рученята, одні схлипують, інші плачуть, треті благають про допомогу. Тим часом сірий туман, наче жартома, то затуляє собою дітей, то знову відступає від острова.

Вона хоче підступитися ближче. Вона перейде, перепливе, визволить їх із пастки. Обніме, приголубить, обцілує, вибере своїми губами з їх ніжних личок кожну сльозинку. Кинулася вперед і… обімліла, бо не змогла відірвати ніг від землі, наче вросла в ґрунт.

Раптом щось торкається її плеча. Вероніка різко озирається.

— Здорова будь, Веронічко! Знайшла-таки сюди дорогу. А навіщо ти її шукала? І навіщо було собі смерті шукати? Хто про твоїх діток подбає, коли тебе не стане? Ти їхня мама, і тільки ти можеш їх урятувати. Можливо, не тільки їх.

1 Чічка (діал.) — квітка.