Троян-зілля

4

Інколи очевидне просто лежить на поверхні, тому ти його не бачиш, натомість вишукуєш там, де, здається, йому саме місце, — у потаємних сховищах, заплутаних лабіринтах, у тунелях і навіть на вершинах гір. А воно перед самісіньким твоїм носом, як Капітан Очевидність. І ти сама собі дивуєшся, якою треба бути розтелепою, щоб цього не бачити?

Поверталася додому швидкісним інтерсіті; п’ять годин — це багато, і це добре. Час для роздумів, і час для себе. Дивитися у вікно й усміхатися серпику місяця, котрий намагається не відставати від потяга, — це дуже заспокоює. Хоча думки плутаються, перестрибують одна через одну, приховуючи від тебе найважливіші, по які їхала п’ятсот кілометрів. Чудова жінка Галя. Тепла і затишна, як і її оселя. Смачна, як її тістечка, добра, як весняне сонце. Вероніка хотіла б мати таку сестру. Знала, що та зустріч у них не остання, і дуже цьому раділа. А ще Галя схожа на Ксеню. Хоч і трішки, та все ж таки схожа. Мабуть, саме тому її вподобав Ростик. Покійниця Ксеня і по смерті не давала спокою не тільки односельцям — вона не давала спокою законному чоловікові Вероніки Кузьменко. Чому? А тому, що він її таки по-справжньому кохав. Одружився з Веронікою, присягнув перед Богом, образами й людьми в церкві бути разом у радості й горі, а кохав іншу. Тінь тої іншої він побачив у Галі. Хтозна, може були інші замінниці Ксені, як ото копії фруктів з пап’є-маше: зовні аж надто схожі, але на смак і на запах — мішура.

Гуцулка Ксеня, яка не схотіла та й не змогла його полюбити. Чому? Кохала іншого? А може, справді кохала іншого. Бо що вона про Ксеню знає? Навіть Леся знає більше. Певно, мама Ксені знала всю правду, але нікому її не розповідала. Тепер не спитаєш — померла. Але ж є брат, який вернувся з Італії і тепер живе в рідному селі. Поїхати й розпитати? А нащо? Що тобі те знання дасть? Знатимеш, чи зраджував тобі Ростик із Ксенею? Звісно, зраджував. У кожному сні, мабуть, і з кожною іншою коханкою, уявляючи себе поряд із нею.

Місяць піднімався дедалі вище, то заплутуючись рогами в гіллі дерев, то сердито ховаючись за будинками. А тоді знову зривався з місця та мчав зоряною дорогою, наздоганяючи потяг. Позаду Вероніки сиділи жінка з маленьким сином. Той нудився. Грати на планшеті мама не дозволяє — «посадиш очі», розмальовки набридли, тож малий усоте заставляє маму читати ту саму книжку. Сам читати не вміє, отже, мучить маму. Поряд з ними сива жінка, якій чи то терпець урвався, чи вона просто вирішила підсобити мамі, запропонувала хлопчині розповісти казку. І той погодився.

***

— Кажуть люди, що кажан тільки вночі літає. А був час, літав і вдень. Ось одного разу летів він ясним ранком. Раптом назустріч йому сірий яструб, каже:

— Усі птахи своїх синів у пташине військо посилають. Один ти їх під крилами ховаєш.

— От іще! Та хіба я птах?

Склав крила, спустився в траву і побіг, як мишка.

«Мабуть, це звір», — подумав яструб і полетів геть. Дав кажану спокій.

Біг, біг кажан, аж раптом з-під куща вискочила лисиця і як закричить сердито:

— А ось ти й попався! Сьомий рік тебе шукаю.

— Мене? Навіщо?

— А ти хіба не знаєш? Усі звірі посилають своїх діток у звірине військо, один ти своїх нікуди не відпускаєш.

— Та хіба я звір?

Розправив крила кажан і полетів.

«Мабуть, він таки птах, бо літає», — подумала лисиця й побігла своєю дорогою.

З того часу кажан, щоб з лисицею не зустрітися, зовсім бігати перестав. Від страху в нього ноги відсохли. Та вдень він теж літати не сміє: яструба побоюється.

Так і живе у вічному страху: звірів зрікся, до птахів не пристав.

— Ось така казочка, хлопче. А тепер візьми папір і олівці й намалюй нам того пройдисвіта кажана.

«Наче про мого чоловіка», — подумала Вероніка. Від своїх відрікся, а до чужих так і не пристав. І раптом її аж підкинуло від того знання, яке лежало на поверхні й по яке вона їздила в Київ.

«На річці, сьогодні на диво спокійній, тихій та погідній, з’явилися маленькі човники. На кормі в кожного висіли маленькі каганці. Човників було десять».

Господи, десять човнів для одинадцяти дітей, тому що останнє її ненароджене маля, ще крихітка, відпливало в човні разом зі старшими, його тримали на руках. Одинадцять дітей, Вероніко. Одинадцять ненароджених дітей. Синів і дочок, котрих не народила не одна жінка, а дві. Чому, Вероніко, думай?! А тому, що батько в них один… Батько в них боягуз лилик, Вероніко.

Господи, як усе очевидно! Вона забрала з острова своїх дітей і сина Галі. Метушливо дістала із сумки мобільний.

— Привіт, Галю! Це Вероніка. Благаю, не вважайте мене божевільною, але я мушу спитати, бо воно дуже-дуже важливе. Скажіть, після викидня вам дитячі голоси та плач не чулися?

Ох, якби вона сказала «ні», то, мабуть, усе так далеко тоді не зайшло б. Але Галя сказала «так». Вчувалися, навіть удень вчувалися. Варить вона борщ, а їй видається, що в спальні немовля плаче. Прибігає — нікого… Чи на роботі пише річний звіт, аж раптом у голові вибухає дитячий крик. Тривало це довго, поки її Тарасик не народився. Син наче заступив дорогу тим голосам. Бо вже вважала, що божеволіє. Подруги пропонували до психотерапевта піти підлікувати нерви. Вчасно в її житті з’явився чоловік Богдан, дуже вчасно. Він і став для Галі отим психотерапевтом, котрий усі її вагання та побоювання вислуховував і нічого іншого не придумав, як на ній одружитися, щоб пильнувати її сон.

Галина хотіла ще щось додати, але зв’язок обірвався. Швидкість, дорога — усе як завжди. Коли на мобільному з’явилися позначки антени, було близько дев’ятої, есемески, що Галя «знову на зв’язку», не було, отже, це не таке й важливе. Завтра Вероніка вдень зателефонує Галі й вони договорять. А зараз їй є про що подумати. Замислилася над цифрами.

— Одинадцять, — шепоче до себе Вероніка. — Чому одинадцять? На острові дванадцять було і має стати дванадцять. Одне дитя Полудниця з острова не відпустила. Сказала, що це її. Виходить, це син Полудниці й Ростика? Що за чортівня така? Виходить, Полудниця колись була живою жінкою, людиною? І чого її так заціпило на тому числі — дванадцять. Уже зібрано четверо. Ні, п’ятеро. Плюс дитя Полудниці. І якщо я не покваплюся, то вона збере всі дванадцять. Але ті теперішні жертви достоту не діти Ростика. Чому ж тоді жниварка їх збирає? І що мало статися за життя з жінкою, щоб перетворити її на вбивцю чужих дітей? Одержимість убивствами — дорога в один кінець, на острів. Без права бути прощеною. І до чого тут Ксеня? Ксеня, яку кохав Ростислав, але яка ніколи його не була і ніколи йому не належала?

Вероніка часто згадувала оту таємну розмову між Ксенею та Ростиком, коли гуцулка відверто з хлопця кепкувала. Потім Ксеня поїхала в Італію і там загинула. Ніхто не знає правди: чи сама собі віку вкоротила, чи хто допоміг? А може, хтось-таки знає?

Може, час познайомитися з тим, що люди називають «босорка», та з тою, котра кличе себе Полудницею. Перевірила, чи є у вагоні інтернет, а тоді залізла в гугл, адже серед її оточення фахівців у цій царині немає.

Життя тим і цікаве, що час від часу тішить нас несподіванками. Навіть коли тобі аж надто важко, придивись пильніше, не будь зосередженою на собі занудою — і обов’язково знайдеш те, що подарує тобі рівновагу.

Львів зустрів Вероніку дощем. Уже на Підзамчі, передостанній зупинці, вона постерегла, що місяць із неба кудись утік і не женеться за потягом, натомість вагоном жебонять краплі води. Спочатку несміливими краплями цяпотіло по шибі, а коли нарешті домчали до кінцевої, лило як з відра. Щойно стала пробиратися до виходу, зрозуміла: вона таки несповна розуму. Треба було викликати таксі ще з потяга, а тепер доведеться тинятися вокзалом, поки по неї приїде машина. Таксистів, які шастають перонами й хапають приїжджих за рукави, Вероніка недолюблювала, і не тому, що вони аж надто завищують ціни, а тому, що поводяться зухвало й безцеремонно. Отак зачепляться словами за потенційного пасажира і ну запопадливо заглядати в очі та безглуздо торгуватися за гривню.

Але тільки-но каблучки її чорних черевичків мали торкнутися перону, як знайома рука міцно підхопила її та допомогла вийти з вагона. Вероніка завмерла: на неї дивилися усміхнені очі лікаря. Жінка тільки стенула плечима й розвела руками, наче запитуючи: «Як?» Володимир Олексійович розсміявся:

— Сорока на хвості принесла прикру новину. У Львові почався дощ, а моя улюблена пацієнтка може випадково змокнути, тому що не має парасольки. Тому я тут. Доброго вечора, пані Вероніко! З приїздом!

Володимир Олексійович простягнув руку. Вероніка всміхнулася. Несподівано для себе всміхнулася. Пан лікар краєм ока дивився на жінку й милувався тим прекрасним світлом, яким вона промінилася. Він нікому не дозволить її скривдити. Недарма доля водила його світами і таки привела назад до тої, котра обіцяла колись стати його дружинною і тої обіцянки не дотримала. Та й навряд чи вона про це пам’ятає.

Вони вийшли з будівлі вокзалу, під дашком пан Володимир розкрив парасольку, чорну, велику, якраз на двох, і повів жінку до лискучої чорної машини. Коли відчинив дверцята, пропонуючи сідати, Вероніка запитально подивилася на нього.

— Так, це моя машина. У мене двадцять років водійського стажу. Не панікуйте, я вмію на ній їздити. Ви мене просто завжди бачили або в білому халаті, або пішоходом. Так, я люблю ходити пішки. До ваc, у Муроване, мене завжди доправляє пан Януш, а назад — таксі. До речі, через незаплановану термінову операцію я пропустив гостину у вашого тата, то він трішки засмучений. Доведеться відпрацювати на городі.

— Ага, відпрацюєте. Кіньми. Я знаю, що ви чудовий водій. Медсестрички вас нахвалювали. І тому маю до вас велике прохання. Володимире Олексійовичу, відвезете мене в Карпати?

— Легко. Хоч зараз.

— Краще завтра.

— Можна й завтра. Невже доведеться дряпатися на Говерлу? — пожартував чоловік.

— Майже.

Володимир зацікавлено дивився на Вероніку, не розуміючи, жартує вона чи справді доведеться на ту гору лізти. Зрештою, чи не все одно, бо з нею хоч на край світу.

— Чому ви не запитуєте, звідки я дізнався про ваш приїзд?

— А я здогадуюся, — усміхнулася Вероніка. — От я і домчала в п’ятому вагоні й «на п’ятірку».

— Так. Це Галя. Вона передавала вам вітання. — Пан Володимир усміхався в бороду і вже для впевненості перепитав: — А щодо Карпат ви не жартували?

— Щодо Говерли, між іншим, теж, — підморгнула чоловікові Вероніка.