Троян-зілля

4

Познайомилися Ростик з Веронікою випадково. У Лесі Юрченко був день народження. Леся, Вероніка, Ксеня та Орися — така ось весела дівчача студентська компанія одногрупниць, дуже різних зовні й разом з тим схожих внутрішньо. Вероніка та Леся — львів’янки, Орися та Ксеня — приїжджі, тому жили в гуртожитку. Зібралися тоді на квартирі в Лесі. Батьки дівчини заради такої оказії навіть навмисно поїхали на дачу. І тут несподівано Ксеня прийшла не сама, а з кавалером. Ксеню вважали найкрасивішою серед дівчат. Чорноброва гуцулка, білолиця, чорноока, густе довге волосся — інколи заплетене в недбалу косу чи зібране в тугий вузол, інколи пишно викладене навколо голови калачем, а часом спокусливими кучерями просто спадало на плечі. Тонкий стан, довгі красиві ноги, уміння звабливо й таємниче всміхатися, вишуканий смак — це все Ксеня. А чому гуцулка? Тому що Ксеня таки справді була гуцулка. Вона ж бо десь із-під Ворохти, і як підтвердження всього цього її прізвище — Гоцул. Ксеня завжди була в центрі чоловічої уваги. По ній щиро зітхав цілий кагал молодиків. І річ тут не стільки в природній звабі юнки, бо гарних дівчат не так і мало. Орися й Леся зовні нічим не гірші. Річ у темпераменті гуцулки — правдивому, нестримному, наче коловерть, що затягує. Поряд із Ксенею Вероніка почувалася тепличною квіткою, що росла не під сонцем, а животіла під променями штучного світла, полита не дощем, а з лійки. У Ксені вирувала енергія краю, який її викохав, — щира, дика, несамовита. Саме це й притягувало до красуні. Здавалося, це, навпаки, мало б відлякувати, мусив би спрацьовувати інстинкт самозбереження, але ні, усе відбувалося навпаки. Як вогонь манить метелика, так і Ксеня вабила до себе чоловіків, легко розбиваючи їхні серця, нікому нічого не обіцяючи, упевнено йдучи далі.

Ростислав був одним з тих метеликів. І Ксеня його навіщось прихопила тоді до Лесі на день народження, хоча напередодні домовлялися, що збереться суто дівчаче товариство. Та хіба гуцулці заперечиш, якщо вона щось вирішила? Видно було, що Ксеня аніскілечки не закохана в хлопця — дівчину просто тішила увага чергового залицяльника.

Подруги хильнули тоді зайвого. Веселі були та трохи зварйовані. А от кавалер Ксенин майже не пив. Зацікавлено дивися на шарварок, що творився довкола. Четверо добряче захмелілих дівок — ще те випробування для тверезого. А про що найчастіше говорять у таких випадках дівчата? Правильно: про хлопців. Вероніка здебільшого мовчала, бо в сердечних справах була малодосвідчена. Ходіння в кіно чи кілька разів на каву із залицяльниками, котрі їй ставали нецікавими майже з першого слова, досвідом не назвеш. Експерткою виступала гуцулка — вона про чоловіків знала майже все і чесно ділилася з дівчатами секретами зваблення на прикладі Ростика. Леся бідкалася про нещасливу долю, бо їй «ні разу не щастило, тому що попадалися самі барани», — так невесело казала. Орися ж нервово позирала на годинник: кавалер, що мав забрати її з вечірки, запізнювався.

Ростик спочатку мовчки спостерігав за дівочими балачками, Ксеніними шпильками, а відтак спочатку несміло, потім дедалі впевненіше став відповідати на кпини гуцулки. Отоді він і вразив Вероніку і дотепністю, і майстерністю говорити-розповідати, і спроможністю перебалакати навіть Ксеню. Мабуть, саме в той момент Вероніка і закохалася в Ростика, одразу, з першої зустрічі — і назавжди.

Ксеня враз постерегла, якими очима Вероніка дивиться на Ростислава. Це захмелілу гуцулку тішило, бо, коли почалися танці й Ростислав запросив її, вона відмовила. І не просто відмовила. Зухвала красуня, регочучи, заявила, що готова віддати його в добрі руки. Ба навіть знає в чиї: у добрі руки Вероніки. Бо хлопець уже їй набрид і вона воліє танцювати з тінями, аніж вислуховувати його недолугі жарти. На диво, тверезий Ростислав, замість того щоб трагічно зітхнути й відтак терзатися через те, що його серце от-от розіб’ється, раптом простягнув Вероніці руку й запросив на танець.

Але перед тим була дивна розмова, яку випадково підслухала Вероніка. Вона саме йшла на кухню кликати Ростика й Ксеню до столу, бо ті пішли туди наче на перекур, проте чомусь довго не поверталися.

— Ти всю душу з мене випила, Ксеню! Не роби так більше, чуєш? Не треба! Не муч мене! Якщо ти зі мною, то будь тільки моя, якщо кохаєш іншого, то так і скажи, — зболено бубонів чоловічий баритон.

Чути було, як тенькнула запальничка, хтось із них запалив цигарку, і з кухні потягло куривом.

— Ростиславчику, любий хлопчику! А з чого ти взяв, що ти зі мною, а я з тобою? Я тебе разочок поцілувала, і то жартома. Ну ти й химерник! Хіба до чередільників підеш та попросиш, може, тоді твоя й буду! Я вільна, як ті гори. — Ксеня від випитого голосно гикнула. — Пардон. Ой, ніц, парубче, з того, про що ти мариш, у нас не буде, бо гуцулка Ксеня — то вільна душа, яка ніколи нікому не належала. Повім тобі одну байку, що тато мені колись оповідав. Раз у березні пішов він у ліс у своїх потребах. Глядь, на галявину виходить ведмедиця, а за нею шість кавалерів-ведмедів (час кохання для них у березні, це я для тебе як містянина уточнюю). Так от, підійшла ведмедиця під смереку, стала на задні лапи, ударила по дереву передньою — як могла далі дотягнутися, та й відійшла убік. Підійшов перший ведмідь та й собі вдарив, як перед тим ведмедиця, але не досяг позначки. Потім підходив другий, третій, четвертий, п’ятий — і жоден не дотягнувся до того місця, що ведмедиця позначила. Насамкінець спробував шостий і…

Ксеня замовкла, глибоко затягнулася та видихнула. Вероніка під дверима прикипіла до стіни, не знала, як учинити: зайти чи вернути назад, — але дуже кортіло дослухати історію.

— І?.. — перепитав Ростик.

— Шостий ударив лапою вище від того місця, що позначила ведмедиця. Але ведмедиці той шостий теж не підійшов. Ти, Ростику, файний кумпель, як кажуть у Львові, але для мене навіть не шостий. Розумієш? Тобі потрібна дівка іншої масті: чесна, порядна, дуже правильна дівка тобі потрібна. Бо її рівня ти запросто доскочиш, адже вона не ведмедиця. Може, ласка чи куниця. Знаєш, якби була твереза, то, певне, того всього і не сказала б тобі, а так… Тато каже, що бабка його була босорканя. І що я на неї дуже схожа. Легко живу і тяжко вмиратиму. Тож не закохуйся, хлопче, у босорканю, бо загинеш. Поки не пізно, не закохуйся. А ще не пізно, я то бачу.

Ксеня, яка забагато випила того вечора, залишилася ночувати в Лесі. Точніше, прилягла на канапі в кухні на кілька хвилин — і заснула. Будити її не стали. Кавалер Орисі таки з’явився з двома букетами троянд: один для уродинниці, другий — як вибачення за спізнення — для коханої. І пішла Орися за ним, і пробачивши, і розчулившись. А Вероніку того вечора додому зголосився провести Ростислав. Вероніка погодилася. Проговорили вони аж до ранку, блукаючи нічним Львовом. І здивована дівчина раптом зрозуміла, що Ростиславу вона теж дуже подобається.

Звісно, Ксеня на Вероніку за Ростика не дулася. Нехай гуцулка захмеліла, але говорила правду. Ростик їй уже не подобався. Зрештою, Ксеня ніколи подовгу ні з ким не зустрічалася. Здобула трофей — і пішла далі. Навіть Орисин теперішній кавалер був одним із Ксениних колишніх залицяльників. А Вероніка була дуже вдячна Ксені за Ростика. Подруга «подарувала» їй коханого. З того часу Вероніка трішки віддалилася від дівчат, адже всі її думки й увесь вільний час забирали або навчання, або коханий.

За два роки після знайомства справили весілля. Запросили на нього і Ксеню. Тільки вона не прийшла. Та не тому, що гнівалася на Вероніку й Ростика, — дівчина тоді перебувала за кордоном, бо в її родині сталося лихо: важко захворіла мама, потрібні були великі гроші на операцію. Гроші збирали копійка до копійки всім миром. І таки назбирали. Операцію зробили, але ще потрібні були кошти на тривалу та кропітку реабілітацію. Тож і брат Іванко, і Ксеня лишили все: навчання, роботу, родину, друзів — та поїхали в багату країну Італію на заробітки.

Але Ксеня не забувала про друзів і на далекому Апеннінському півострові. Навіть передала молодятам весільний подарунок — красивий італійський порцеляновий чайний сервіз на дванадцять персон: білосніжні горнята з намальованими маленькими кажанами. У листівці пояснила, що в Китаї кажан віщує фінансовий достаток і благополуччя. А позаяк вона не може передати з Італії живого кажана, то вирішила хоч у такий спосіб принести в молоду сім’ю крилатих вісників щастя.

З Італії Ксеня так і не повернулася. Справно надсилала гроші. Повернули борги тим, у кого позичали на операцію. Мама цілком одужала. Час від часу гуцулка телефонувала на Різдво, Новий рік, день народження. Переказувала вітання батькам Вероніки, Ростиславу. Свого телефонного номера чомусь не залишала, щоразу дзвонила з іншого. Усе списувала на обставини і просила на неї не ображатися. Щойно знатиме все напевне, номер дасть. Вероніка і не думала гніватися через такі дрібниці. Розуміла, що чужина й гіркі заробітки — то нелегко. Принаймні пробувала зрозуміти. Вона любила Ксеню і щоразу дякувала їй за знайомство з Ростиком, за те, що та її зробила щасливою. Ксеня відповідала банально: «Нема за що! Я за вас рада. Будьте щасливі!» Та з часом дзвінки траплялися рідше і рідше. Аж поки зовсім не припинилися.

А ще за рік сталося лихо: Ксеня трагічно загинула. Різні чутки ходили про її смерть. Казали про зґвалтування й нещасне кохання, через яке нібито Ксеня вкоротила собі віку. В останнє Вероніка не вірила. Ксеня — і нещасне кохання? Красуня гуцулка з камінним серцем, яка могла закохати в себе на спір і скелю… Відчувала: тут щось інше. Коли тато Януш дізнався про смерть Ксені, то й він заплакав. Ксеня подобалася всім. Вона не раз гостювала у Вероніки. Мама навіть трішки ревнувала тата до Ксені. Пройти повз таку веремію, і щоб вона не затягнула, нереально, «особливо коли ти не патик, а чоловік», — так сказала мама Вероніки, коли побачила, якими очима Януш дивився на гуцулку, що гостювала в них. То було смішно. Згадала, як тато запопадливо пригощав гуцулку карпатським чаєм, наспівуючи собі під ніс «Гуцулку Ксеню»:

— Гуцулко Ксеню,

Я тобі на трембіті

Лиш одній в цілім світі

Розкажу про любов.

Подруги тоді здивовано перезирнулися. Вероніка ледве стримувала регіт. Її серйозний і завжди такий поважний тато співає? А Ксеня тим часом уголос видала:

— Що ви за дурню співаєте, вуйко? Хіба можна на трембіті розповідати про любов?

— А на чому? У пісні ж про трембіту йдеться. — Тато аж спітнів, почувши зауваження.

— Тю, — кинула Ксеня. — Той, хто складав пісню, точно не гуцул, раз про кохання зібрався розповідати за допомогою трембіти. Є давня гуцульська легенда про те, як в одному карпатському селі кохалися щиро парубок і дівчина. Але так сталося, що батьки красуні мусили перебратися жити на Говерлу, а сім’я хлопця переселилася в Бескиди. Юнак так тужив і побивався за коханою, що змайстрував із громовиці трембіту. І коли він дув у неї, то було чути з Бескидів аж до Говерли — ось так хлопчина розмовляв з коханою. Та сталося лихо: парубок загинув на полюванні. Юнка про це не знала. Довго чекала вона голосу з Бескидів, а коли не дочекалася, то вирушила до коханого, аби сказав їй у вічі, що любить або що має іншу. В Бескидах на дівчину чекала гірка вістка та свіжа могила. Узяла красуня в руки сумну трембіту, яку змайстрував коханий, піднялася з нею на Говерлу — відтоді ніхто юнки більше не бачив. Тож коли в Карпатах помирає чиясь любов, то з Говерли й нині можна почути печальний голос трембіти.

Так, ця жагуча красуня вміла в себе закохувати і вміла змусити чоловіче серце тужити й печалитися. Вероніка на похорон не поїхала: була на четвертому місяці вагітності й постійно зле почувалася, токсикоз не минав, тиск падав і в голові паморочилося. А стояв жовтень, і того року дуже дощило і світ заливало так, що в Карпатах річки повиходили з берегів. Тож Ростик поїхав з Лесею та Орисею, а її всі разом — і рідні, і лікар — вмовили залишитися вдома.

Ростик з колежанками повернулися з похорону пізно ввечері, сумні та пониклі. Тільки Леся змогла бодай щось розповісти. Орися плакала, а Ростик пригнічено мовчав. Вероніка розуміла коханого: Ксеня колись йому подобалася чи навіть він мав до неї якісь почуття, добре знав її батьків, з братом дівчини Іваном разом навчалися в Політесі й навіть дружили. Інколи батьки навідували в гуртожитку сина, інколи Іван брав із собою містянина Ростика подивитися на гуцульські свята.

Розповідь Лесі здавалася моторошною вигадкою. День похорону і в Карпатах видався мокрим. Безперервно періщило. Та коли труну з Ксенею принесли на цвинтар, дощ враз ущух. А коли зачали опускати в могилу, навіть визирнуло сонце й нізвідки над сільським цвинтарем узялася маленька зграя пташенят. Вони спочатку чорними цятками кружляли високо-високо над могилою, а коли домовину опустили в яму, миттю шугонули вниз. І тільки тоді стало зрозуміло, що то були не птахи. То були кажани.

Зловісною і примарною видавалася ця картина. Старі й молоді гуцули набожно хрестилися, шепочучи слова молитви. Одні ховали очі в землю, інші співчутливо озиралися в бік Ксениних батьків і брата з родиною. А ті, зчорнілі від горя та розпачу, готові були вслід за кажанами кинутися в яму. Бідні, нещасні люди. Крім смерті доньки ще й ця напасть. Вони й без того мали великий клопіт з похованням. Місцевий ксьондз спочатку навіть відмовлявся хоронити Ксеню на цвинтарі, бо вірив у чутки, котрі повзли селом, начебто дівчина сама собі вкоротила віку, є самогубцею і не може бути похована серед правдивих християн. Але брат Іван зумів «переконати» священника, що то не так. Злі язики шепталися за спиною, що ксьондз поласився на гарний подарунок для церкви від родини покійниці. Хай там як, але хоронили Ксеню в закритій домовині, наче щось лихе таки приховували від народу. Тож питання: «А чи труна не порожня?» — теж ширяло в натовпі. І коли над розритою могилою Ксені з’явилися кажани, по-тутешньому лилики, це тільки долило оливи у вогонь. А коли надто сердобольна гуцулка тої ж миті заквилила-заголосила: «То пороблено! Бігме, то пороблено. Босорканею пороблено», то схотілося кудись заховатися. Бо недобра хвиля балачок накрила ще мить тому скорботний натовп — тепер він був готовий затоптати свіжу могилу. Та й це ще не кінець. Щойно поховальна процесія рушила з кладовища, як ринула нова хвиля дощу — і затужила-засумувала над Карпатами трембіта. «Може, та сама, про яку татові колись розповідала Ксеня», — подумала Вероніка, перелякано переводячи погляд із сумних очей Лесі на креденс2. Порцелянові білі горнята з крихітними лиликами, подарунок Ксені, здавалися якимись зловісними й зараз чомусь лякали жінку. Всередині щось гидко заворушилося. То не була її дитина. Для дитини ще зарано.

Після почутого Вероніка довго не могла заснути. Їй увижалися довгі морди кажанів. Тільки на ранок трішки задрімала, і намарився їй дивний сон. Наче у кватирку залетів маленький лилик, зробив коло кімнатою, тоді різко кинувся в бік вікна, з розгону втелющився в шибу та впав на підвіконня замертво.

Вранці у Вероніки почалися різкі болі в низу живота. Ростик викликав швидку. Два тижні пролежала в лікарні на збереженні. Старий поважний лікар Альберт Аврамович, який приймав пологи ще в її мами, був налаштований оптимістично. Проте його оптимізм розбився об стіну реальності: Вероніка втратила тоді дитину. Вперше. Лікарі заспокоювали, казали, що, за статистикою, двадцять-тридцять відсотків усіх перших вагітностей закінчується викиднем. Але від цих слів Вероніці не легшало, вона проридала майже місяць, жаліючи своє ненароджене маля, жаліючи себе, жаліючи Ростика. Навіть спомин про смерть подруги Ксені вже не так її мучив. Однак про всяк випадок зібрала Ксенин подарунок, сервіз із кажанами, у коробку та заховала в гардеробній, у куток на верхній антресолі. Чомусь отой дивний сон з мертвим лиликом не давав їй спокою.

Минуло три місяці після викидня. Вероніка тільки-но стала приходити до тями, як раптом почула те, чого не чули інші. Її наче переслідував плач немовляти. Він то замовкав надовго, зникав, то знову неждано з’являвся. Міг розбудити її посеред ночі, міг зазвучати у вухах десь у крамниці. Крім неї ніхто цього плачу не чув. Наважилася розказати про це мамі. Ростику чи батькові не насмілилася. Мама теж народжувала і могла щось про таке знати. Урсула не на жарт перелякалася. У неї та її колежанок схожого досвіду ніколи не було. Тому відразу відвезла доньку до знайомого психотерапевта. Розмови з лікарем дуже допомогли. Ні, Вероніка голоси чути не перестала, вона просто зрозуміла, що про дитячий плач, котрий чує тільки вона, іншим краще нічого не знати, бо її можуть вважати божевільною. А вона такою не була, бо справді чула той плач, і то плакало її ненароджене маля. У цьому вона була стовідсотково переконана. Психіатр легко все пояснив, принаймні заспокоїв Веронікину маму. Це посттравматичний синдром, і це мине. Цьогорічна безсніжна плаксива зима тільки додавала депресивності та похмурості. «Та кохання Ростика і любов батьків, співчуття колежанок, сеанси у найкращого в місті психотерапевта легко допоможуть», — упевнено повторювала мама, і Вероніка їй вірила. Вони з Ростиком навіть у Єгипет з’їздили на два тижні. Чисте море, коралові рифи, старі піраміди, умиротворене небо над головою та усміхнені щасливі люди в п’ятизірковому готелі поставили Вероніку на ноги. Вона навчиться жити з дитячим плачем у голові, і коли в неї народиться маля, той плач щезне назавжди. Достоту щезне. Дуже в це вірила.

2 Креденс (заст.) — буфет для посуду.