Троян-зілля

11

Осінь тут пахне ладаном. Такий сильний запах, він проникає в кожну клітинку єства. Сухе опале листя не може його перебити. Не в силі його заглушити своєю гіркотою навіть розкішні хризантеми, що рясно квітнуть довкола старої перехнябленої хати. Вероніці цей запах подобається, як і вечірні гори, котрі наступають зі всіх боків. Жовто-багряні листочки де-не-де ще тримаються дерев і надають неповторного чару зарослим пагорбам. Зелена хвоя смерек грається з пензлем осені в рівновагу: вона дразнить художницю, сміється з її розкішної палітри, тому що жодна барва не може залишити на вічнозеленій хвої свій слід. Володя не квапить жінку — нехай набудеться в тому романтичному стані. Він бачить, як ясно-карі очі Вероніки вбирають барвистий світ осінніх Карпат, і тихо радіє, відчуваючи, як те світло, що його він так любить у Вероніці, раптово вибухає затишним теплом, набуваючи ніжної заспокійливої магії. Злість і розгубленість, котрі ще якусь годину тому міцно трималися гидкими зубами за її серце, враз відступили. Перед ним знову стояла його завжди юна та зваблива Веронічка-Нічка — дівчина, залюблена у світ і в людей.

— Агов, є хто живий? — крикнула Вероніка і здивувалася, помітивши жінку, котрої — вона може заприсягтися — ще мить тому не було на призьбі під вікном. Чи вона її просто не помітила через рясне розмаїття хризантем, котрі віночком обступили стару дерев’яну оселю?

Стара жінка і сама була схожа на хризантему. Була вбрана в барвисті шати: вишиту помаранчевим і чорним сорочку, поверх неї — кептар, замість спідниці дві запаски — передню і задню, на голові — чепець, пов’язаний чорною в червоні квіти хусткою, на ногах — вовняні барвисті шкарпетки й постоли.

Жінка курила люльку. Вероніка й Володимир на мить заклякли. Жінка була копією пані Віри та її сестри-знахарки.

— Пані Люба? — першим отямився Володимир. — Слава Йсу.

— Слава навіки Богу, — відказала стара, смачно затягуючись. — Ото ви меткі, як мої гуси. Де вас так довго носить? Ви ж і є ті самі нетутешні, котрі ночівлю напитують? Та не дивуйтесі. У нас новини швидко розходяться. Сестра Віра сусідом своїм вістку мені передала. То я вже для вас і кімнатку підготувала, і вечерю зготовила. А сама вас мушу на ніч самих лишити. Тут така історія. Родичка наша зі Стаїща ювілей святкує. Сто років бабці, то мусимо безперемінно бути. У хаті знайдете все необхідне для ночівлі. Вечеря в печі, тепла вода, щоб з дороги вмитися, там само. Виходок, уже даруйте, у дворі, за хатою. Собаки в мене нема, корови-кози-курей теж. Тільки кицька Нуся. Вона в хаті не ночує. Не любить. Ночує в клуні. Наче все. Уранці буду. Ви ще навіть не прокинитесі, як сніданок чекатиме на столі.

Жінка підвелася.

Володимир запропонував її машиною підкинути куди треба. Вона чемно відмовилася. Сказала, що їх кум скоріше підводою сільськими стежками до потрібного місця доправить. Попрощалася і неквапом рушила стежкою в той бік, звідки вони щойно приїхали. Вероніці від жінки запахло ладаном, а ще тютюном, таким міцним, що аж у носі закрутило, — вона голосно пчихнула й розсміялася.

Темрява в горах настає миттєво. Щойно хмари в небі вечір фарбував золотом, а за мить вони стали сірі, а ще за якихось кілька хвилин усе небо почорніло, і на ньому грайливо замиготіли зірки-свічечки.

Володимир з Веронікою сиділи на призьбі, загорнувшись у теплу верету, дивилися мовчки в небо і відсьорбували по черзі теплий запашний карпатський чай із літрового горнятка. У хаті і справді було все необхідне для ночівлі й більш-менш стерпного перебування навіть для того, хто любить комфорт. Хата розділена крихітними сіньми на дві частини. Двері праворуч, і двері ліворуч. Ті, що праворуч, вели в простору світлицю. Зайшли, роззирнулися. Дерев’яний мисник, прикрашений різьбою, першим кидається в очі. Розкішна піч, яка пашить теплом, побудована так, що обігріває відразу дві кімнати, бо тулиться до стіни, котра відділяє іншу кімнату від світлиці-кухні. Між піччю й мисником — невеличкий стіл. Уздовж стін — широкі дерев’яні лави, укриті веретами, на них за потреби можна було спати. Тут, мабуть, і живе господиня. Бо нехитрий її одяг акуратно поскладаний на лавці. Стіна, що навпроти дверей, явно мала сакральне призначення: на ній висіли образи, прикрашені рушниками, за ними ґаздиня ховала пучки зілля й вербову гілку (а може, ще щось — вони не перевіряли). Під образами стояла дерев’яна скриня, щедро інкрустована цікавим орнаментом. На скрині, яка, певно, правила і за стіл, лежала розгорнена Біблія, стояла пляшка з якоюсь прозорою рідиною (Володимир припустив, що то свячена вода), старі чорно-білі фотографії були обперті об стінку. На одній з них мило всміхалися три чорняві дівчинки, по різному вбрані, але схожі між собою як викапані. Вероніка тицьнула пальцем у цю знімку. Володимир, розуміючи, хмикнув. Три сестри, три близнючки.

— Мабуть, третю звати Надія. Раз перші дві Віра та Любов.

Вероніка погодилася. Мабуть. У таких випадках з іменами не варто заморочуватися. Та й імена дуже гарні.

На стінах почеплені в рамках вишиті картини. Мальви, портрет Шевченка, слова з Біблії. На жердці висіло вбрання господині — спідниці, светри; під лавою стояли чоботи. Дивувала відсутність сучасних меблів: крісел там, шафи чи дивана. Дерев’яне ліжко тулилося до печі, певно, на ньому господиня і спала. Дерев’яна підлога була щедро встелена полином.

Вероніка зазирнула в піч. У теплі стояла й чекала на них вечеря. Два керамічних глечики: в одному — грибна юшка, у другому — бануш зі шкварками. На столі під білим рушником знайшли житній хліб, бринзу до бануша, керамічні тарілки та дерев’яні ложки. З металічного начиння тут були хіба що ніж, котрим різали хліб, та коцюба.

У Вероніки аж слинка потекла й у животі загуркало. Тільки тепер жінка згадала, що востаннє їла о дев’ятій ранку, ще у Львові, коли снідала перед тим, як іти до Володимира. А за цей день стільки всього сталося! І ось нарешті вони можуть перепочити. Юшка з білих грибів здавалася невимовною смакотою, бануш танув у роті, й навіть бринза, яку Вероніка не дуже любила, цього разу видавалася пресмачною.

Поївши, Вероніка зазирнула й у кімнату, де мали ночувати. Ця світлиця була завбільшки така сама, як і перша. Тільки з тою різницею, що цивілізація позначилася на ній набагато більше. Кімната мала двоспальне ліжко, а ще сучасну шафу з дзеркальними дверима, вішаками й полицями. На полицях лежали білизна й ковдри, у шухлядах — подушки й наволочки. Долівка теж була вистелена полином, а на стінах замість вишитих картин висіли вишивані доріжки та серветки. Подушки на ліжку теж були вишивані, як і серветки на столі. А ще на столі Вероніка побачила електрочайник, баночку з карпатським сухим зіллям для заварювання чаю, заварник та літрове керамічне горня. У ньому Володя і заварив чаю, котрим вони смакувала на призьбі, кутаючись у верети й рахуючи в небі зорі.

Ніч у горах була наповнена спокоєм і магією. Думки про Ростика, якого ще вчора так любила, навіть обожнювала, здавалися зараз такими несправжніми та примарними, що інколи Вероніка ловила себе на думці, чи не придумала вона собі лиходія Ростислава? Чи не є він насправді звичайним, пересічним чоловічком, нецікавим, бляклим, тінню її батька, який так вишколив зятька, що той за майже місяць відсутності не знайшов іншого способу сконтактуватися з нею, як тільки через Лесю? А чому не через той-таки банальний месенджер чи електронну пошту? А якщо навіть це для нього було заскладно — Вероніка просто ігнорувала б його, — то він міг спокійно десь її підстерегти. Вона не привид невловимий, вона цілком реальна. Що його стримувало? Погроза та застереження тестя? Той, хто вважає себе невинним і воліє отримати прощення, не зважав би на таку перепону.

Отже, її шлюб — це ілюзія. Обійми, ранкова кава з круасанами, мандрівки світом, які зближували й надавали сімейному життю ідилічного наповнення... Булька тріснула, і Ростик здувся.

— А знаєш, Веронічко, — раптом озвався Володимир. — Твій Ростислав іще не найгірший варіант чоловіка-зрадника.

— Тобто не найгірший? — болісно відгукнулася Вероніка. — Що ти можеш про це знати, Хлопчику Вовчику?

— Тільки трохи правди. Коли мені було сім років, помер мій тато. Я дуже добре пам’ятаю похорон. Подробиці нашого родинного життя стер час, але похорону я ніколи не забуду. Мама стоїть, уся в чорному й чорна від сліз і горя. Тата вона дуже любила, а тут має зостатися сама з двома дітьми на руках. І раптом бачу поряд з мамою молоду жінку в траурі, яка тримає за руку перелякане хлоп’я. Років п’ять малому, не більше. Молодиця побивається над покійником, голосить, називає коханим, розрадою всього її життя. Коханка тата разом з байстрюченям приперлася на похорон пошлюбленого чоловіка, який має родину: офіційну дружину, сина, доньку-немовля. Тільки коли трішки підріс, мама відкрила мені всю правду. До цього дня, тобто до похорону, вона нічого не знала про подвійне життя батька, навіть не здогадувалася. Часті відрядження вона списувала на справді часті відрядження. А з’ясувалося, що батьковими відрядженнями була молода коханка, котра не те що не соромилася припхатися з малям на похорон, а й стати в головах чоловіка, голосити разом з матір’ю та наробити їй слави на весь Львів. Найгірше, що мої тітки, татові сестри, і мої бабуся з дідусем, татові батьки, добре знали про існування ще однієї татової сім’ї. І жодним словом не прохопилися про це матері. Та це ще не все. По смерті батька ця плаксива лярва стала вимагати в мами частку батькового спадку. Ми жили в трикімнатній квартирі в центрі. Тато був успішним і досить непоганим лікарем, тож якимсь дивом йому вділили від державного пирога аж три кімнати. То ця Мілі, так вона себе називала, а за паспортом Параскевія (чому Мілі — хтозна), стала вимагати на себе й дитину у власність одну кімнату з нашої квартири. Навіть судилася з мамою. Правда, у неї нічого не вийшло. Бо тоді був СРСР, приватної власності на житло не існувало, а товариш Мілі не мала ніякого офіційного документу, котрий засвідчував би її приналежність до нашої родини. Тоді тестів ДНК ще не проводили, а у свідоцтві про народження її малий був записаний на прізвище та по батькові Міліного батька. Але ти можеш уявити, через яке пекло пройшла моя бідна мама? Через яку ганьбу?

Від почутого у Вероніки аж серце гучніше забилося. Вона пам’ятала маму Володі. Худенька жвава чорнява жіночка, доволі стримано, але завжди зі смаком вбрана. Завжди в чорному: чорній спідничці по кісточки, чорний елегантний капелюшок, чорні чобітки на невисоких підборах і обов’язково мереживні чорні рукавички.

— Мама більше не вийшла заміж. Усіх довкола чоловіків вважала покидьками та пройдисвітами. Але не всі такі, Веронічко. Дехто тебе ладен чекати аж тридцять років — і таки дочекатися.

Вероніка тісніше притулилася до чоловіка, почула розмірений стукіт його великого серця, і їй стало так добре, як колись у дитинстві в затишних обіймах тата, коли той вкладав свою непосиду доньку спати і розказував на ніч гарну казку. Володимир схилився до Вероніки, поцілував її в голову. Вона повернула обличчя назустріч і відповіла йому поцілунком. Далі події розвивалися, як у хорошому голлівудському фільмі про кохання.

Він так палко цілує її, що жінці приємно паморочиться в голові й хочеться розчинитися в тій солодкій круговерті, стати її атомом, вибухнути в ньому надновою. І вона вперше в житті себе не стримує. З Ростиком навіть в інтимних стосунках вона стримувалася, віддаючи ініціативу коханому, а все тому, що він чоловік і знає, як для неї буде ліпше. А хто це сказав? Хай летить під три чорти вдавана цнотливість, коли солодка хвиля жаги та бажання накриває тебе й вибухає коханням.

Отямилася в ліжку, у міцних обіймах чоловіка, який ніжно заходив у воду її тіла, випиваючи її до краплі, дозволяючи їй усе — спопеляти, обвивати тугою, обсипати радістю, помирати й воскресати відразу, щойно зірки за вікном згасатимуть, дозволяючи ранку ступити на їхню територію. Вона так і заснула в його обіймах. А коли годинник мав показати північ, раптом схопилася.

Одягла нічну сорочку, вийняла із сумки зірване напередодні зілля, поклала його до кишені нічнушки. Тоді затисла в правиці пасмо Ксениного волосся та вляглася на ліжко.