Троян-зілля

14

Мама поспішала додому, щоб розповісти чоловікові про Ростю, а ще підготувати кімнату для переїзду Вероніки. Урсула все розуміла і не квапила доньки, не стала чекати, поки та збере речі. Вероніка цінувала таку мамину тактовність. Щойно за Урсулою зачинилися двері, вона знову розплакалася. Упала на білосніжний килим у спальні, згорнулася клубочком і заридала. Спочатку тихо, потім голосніше і врешті завила… Так жалібно і так сумно, що від того виття, здавалося, серце розірветься. Тільки усередині вже нічому було рватися, мабуть, воно собі тихенько вмерло і її сльози були таким собі оплакуванням тої кончини. Добре, що будинок новий і гідро-та звукоізоляція просто чудові: є впевненість, що її муки нікому не шкодитимуть. Дивно, але в отому всьому горі навіть про таке подумалося. Потрібно заслужити щиру нелюбов від Бога, щоб отримати відразу на свою бідну голову стільки лих: утрачена дитина, утрачене кохання, напрочуд реальні сни і вона як передвісник дитячої смерті, її німий проводир…

Бозна-скільки вона так пролежала. Уже й сльози закінчилися, і тіло затекло, і телефон разів сто вигравав знайомою мелодією Шопена… Не хотілося вставати, не хотілося і жити — просто шалено кортіло перестати існувати. Якби то було так легко і Бог узяв та й витер її зі щоденника буття! Бо кому вона потрібна? Батькам? Так, батькам. А вона думала, що в них щасливе сімейне життя. Як уміло вони приховували свої проблеми і від доньки, і від оточення! Їх вважали еталоном доброчесності. Чи потрібна вона Ростиславу? Точно ні. Інакше б він не шукав утіхи й розради на стороні… І навіть не випадковою є ця його Лєна, не перша і, мабуть, не остання у довгому трофейному списку. А що його тримає біля неї? Хай як це гидко звучатиме, але це страх, Вероніка цього певна. Страх з подвійним дном: Ростик боїться втратити статки, фінансовий примарний рай, боїться бути знищеним владною рукою магната Януша Вишневецького. Вероніка добре знала, що розбитого доньчиного серця її тато Ростиславу ніколи не пробачить.

Урешті змусила себе підвестися. Знала: якщо надто довго не братиме слухавки, знову примчить мама. Мабуть, то вона телефонувала… Схопила телефон і отетеріла. То був той самий невідомий номер, що належав білявці Лєні.

— Надокучливе стерво, — прошипіла крізь зуби.

Лють добряче струсонула жінку. Тремкими пальцями кинула номер у чорний список. Відразу це треба було зробити! Та хто знав, що після такої «милої» бесіди на подвір’ї це юне бісове поріддя не зупиниться… Ще були пропущені дзвінки від Ростислава. Певно, та білобриса його вже ощасливила новиною. Ну й нехай. Нехай між собою самі розбираються.

Зібралася доволі швидко. Валіза готова. Сумка, документи… Робила все на автоматі. Сіла на краєчку двоспального ліжка, обвела сумним поглядом кімнату, в якій ще вчора вважала себе найщасливішою у світі жінкою, коханою, єдиною, неповторною, досконалою… Усе здавалося несправжнім. Щоденник її життя перетворився на чернетку, з якої дуже легко вириваються сторінки. Погляд зупинився на дверях чоловікового кабінету. Затерпла від усвідомлення, що за ними можуть бути заховані відповіді на всі її сумніви.

Майже бігцем кинулася в кабінет. Зручна й затишна кімната, наскрізь пропахла чоловіком, якого ще годину тому майже обожнювала Вероніка. Жінка сама запропонувала зробити в цій кімнаті кабінет — зону комфорту для коханого. Ростик радо погодився, а Вероніка не втручалася навіть у дрібницях, коли коханий з радісним вогником в очах тут усе облаштовував.

Третину кімнати забирав величезний письмовий стіл. На ньому акуратно складені течки з паперами, настільний канцелярський набір із червоного дерева, подарований тестем: підкладка для письма з дерев’яним декором, подвійний лоток для документів, ніж для розпечатування листів, бокс із папером для записів, перекидний календар, підставка з двома кульковими ручками та підставка для ручок та олівців, візитниця. Це надавало кабінету солідності й ділової вишуканості. На стінах намальовані зі смаком картини — пейзажі степу та гір. І, звісно, усі в дорогих золочених рамках. І майже всі — це її подарунки Ростику з нагоди чи без нагоди. І майже всі вони куплені нею на виставках чи вернісажах за чималі гроші.

У книжковій шафі на всю стіну, за склом, елегантно стояли книжки в дорогих палітурках. Вероніка була впевнена, що більшість із них Ростик так ні разу й не розгорнув, але корінці тих книжок мали сигналізувати відвідувачу про чудовий смак господаря та його інтелект: Сенека, Флобер, багатотомник Шекспіра в оригіналі, Золя, Стендаль, Пруст... Та крім домашньої бібліотеки на полицях шафи було багацько подарунків — милих дрібничок, сувенірів, що їх пара привозила з мандрів… Спогади, приємні, щасливі, дев’ятим валом накотили на жінку і мало не придушили. Господи, яка все-таки вона слабка! Відвернулася від скляної кулі з Ейфелевою вежею: струшуєш — і всередині падає сніг. То вони привезли її з мандрів 2000 року, коли зустрічали в Парижі нове тисячоліття.

Повернулася спиною до шафи, упритул підійшла до письмового столу. Похапцем кинулася перебирати папери, прагнучи знайти… Що? Поки сама не знала. Повисовувала шухляди. Ідеальний порядок. Усе на своїх місцях, ніякого розгардіяшу і тим паче найменшого натяку на присутність чужої жінки. А що ти хотіла? Щоб червоні трусики-стринги лежали закладкою в політичній енциклопедії? Чи, може, щоб пасма-кучерики причаїлися в маленькій шкатулці? Тьху!

Всілася в м’яке шкіряне крісло. Ростик любив комфорт, а в цьому кріслі справді почуваєшся зручно. Шкода, що ноутбука чоловік забрав із собою. Той би розповів їй набагато більше за нишпорення паперами. Чому вона ніколи не перевіряла його пошти, приватних повідомлень у месенджері, не читала есемесок, не вимагала роздруківок вхідних дзвінків? А тому що беззастережно довіряла. Коли по-справжньому любиш, то сліпо віриш. А з’ясувалося, що не можна нікому сліпо вірити — ніколи й нізащо.

Втупилася очима в дубовий комод, що стояв праворуч від столу. На поверхні — світлини в рамках: щасливі пички Вероніки та Ростика, сфотографовані в різні роки. Однаково усміхнені й радісні — і ті, на яких їм по двадцять п’ять, і ті, на яких їм за сорок. Є фото й Ростикових батьків. Певно, фотографувалися в салоні. Молоді такі, строгі, серйозні. Вони сидять у фотелях, а між ними, тримаючи в руках якусь товсту книжку, стоїть десятирічний Ростик. І теж серйозний, надутий, урочистий. Убраний у темно-синій костюм, білу сорочку й краватку. Нині, коли він згадував ті часи, то завжди сумно всміхався. Його батьки жили доволі скромно. І отой костюм, у якому він на фото, був його перший власний. Не «спадок» після двоюрідного брата, як решта одягу, а геть новий, його тато дістав по блату на базі в Києві. І краватку теж там купив, і то теж була його перша власна краватка. Як він пишався тоді собою! Веронічка може йому не вірити, але саме цей костюм, ця строга й урочиста краватка стали тим мотиваційним стимулом, що заохотив хлопця вчитися, і малий Ростик із такого собі середнячка, котрий у щоденнику мав не одну трійку, враз перетворився на круглого відмінника. Вероніка провела пальцем по фотці. Ростик на цій світлині дуже схожий на свого батька. Чоловік не надто часто про нього згадував. Либонь, тому, що той помер раптово, коли хлопець закінчував сьомий клас, і та втрата була такою несподіваною та глибокою, що досі щемко болить. А Вероніка й не наполягала на тих спогадах. Для чого ятрити коханому душу? Захоче — розкаже. Не захотів і не розказав. Не дуже розповідала про покійного чоловіка і Роза Геннадіївна. Лише зітхала важко, коли його згадувала, говорила, що був доброю та чуйною людиною, любили його і діти в школі, і сусіди, і навіть коти у дворі, яких він підгодовував. Тепер котами опікувалася пані Роза, і в цьому теж, мабуть, частково втілювалася її пам’ять про чоловіка.

Роздивлялася інші світлини. Наче сто разів бачила, але чомусь, коли спіткала біда, вони стали для неї якимись особливими. Ось іще одна особлива: тато, мама, вона і Ростик, тато якраз після операції. Тепер зрозуміло, чому в Ростислава така натягнуто-винувата посмішка, у тата сердитий і трохи втомлений вигляд, у мами розгублений — і лише Вероніка тут усміхається на всі зуби. Тому що… Вони всі знають правду, приховують її від неї, а вона шкіриться, як дурочка. Блін, раденька, що дурненька? Так, Веронічко? Ні, вже не раденька, але все ще дурненька.

Одна фотка чомусь вивищується над іншими. Хоча наче й одного розміру, і в такій самій сріблястій рамці, що й решта. Ох, та рамка, мабуть, на чомусь стоїть. Вероніка підвелася з крісла, підійшла до комода, узяла світлину в руки. На ній вона щаслива й усміхнена двадцятирічна юнка. Такою вона зустріла Ростика. Широко розкриті карі очі з хитрими іскринками світяться так щиро і так щасливо, що Вероніка наче у відповідь усміхнулася собі тодішній. Зітхнула, хотіла поставити фотку на місце, та погляд зачепився за сріблясту шкатулку. Ось на чому стояла світлина і тому здавалася вищою від решти фотографій.

Відклала знімку. Узяла шкатулку до рук. Ніякої раритетності чи бодай цінності. Знизала плечима. Чому вона раніше її не помічала? Та шкатулка, либонь, уже сто літ тут стоїть. Принаймні має доволі немолодий вигляд. Зрозуміло, чому вона її раніше не зауважувала. Квартиру прибирає пані Ліда, яку найняв чоловік. Витирає порохи, витрушує килими, натирає до блиску підлогу, поки Веронічка в басейні, театрі, на виставці, у лікарні чи просто на закупах у супермаркеті. Ростик свідомо уклав такий графік прибирання, щоб кохана дружина не перетиналася з хатньою робітницею. Аби запобігти незручностям, так би мовити. Лиш раз Вероніка випадково зустріла пані Ліду. Коли мусила повернутися додому по забутий телефон. Як виявилося, пані Ліда — це маленька, худенька жіночка років шістдесяти, однак метка й доволі справна як на свій вік. Познайомилися, наговорили одна одній купу компліментів і на тому їхнє знайомство закінчилося. Вероніка була задоволена її роботою і не мала жодної претензії. Прибирала вона завжди чисто й делікатно. Мабуть, тому цю шкатулку Вероніка раніше й не зауважила, бо за фотками вона геть губилася.

Покрутила в руках несподівану знахідку. Звичайна шкатулка-чеканка. Схожі вироби бачила на вернісажі. Продавець хвалився Вероніці, що виготовляє їх самотужки. Розговорилися. От уміє вона влучними запитаннями прихилити людей до себе! Цей пан і розповів, що навчився ремесла чеканки у в’язниці, коли сидів за крадіжку. Тепер оці вироби його й годують. Той чоловік навіть розкрив їй деякі секрети чеканення. По-перше, кожен автор, творець-майстер, якщо він себе поважає і вважає докою у своїй справі, воліє залишати на виробі своє клеймо, такий собі підпис. І чоловік показав Вероніці «свій». Букви «О_Є» на споді шкатулки, на дні, на пелюстці квітки, — ледь помітні, на перший погляд навіть здаються звичайним малюнком. Так само чоловік повідав, що деякі шкатулки роблять із секретом: вони мають подвійне дно. Вероніка покрутила в руках Ростикову. Наче нічого особливого. Уважно продивилася елементи, де міг бути «захований» підпис майстра, і таки його знайшла. Навіть більше за ініціали. У нехитрому геометричному орнаменті, що вкривав шкатулку з усіх боків, з правого боку у квадратик було вписане: «Павло К». А Павлом звати Ростикового тата. Може, то його робота і ця шкатулка — пам’ять про батька? Але чому коханий ніколи їй про це не розповідав? Стенула плечима. Відкрила шкатулку. Усередині — старі чорно-білі фотографії з Ростикового дитинства. Ось Ростик — зайчик під ялинкою у дитячому садочку. Ось він з буквариком тримає за руку високого молодого вусаня, певно, тата, бо вусань дуже схожий на чоловіка із «салонної» світлини, яку Вероніка перед тим роздивлялася. Тільки тут він значно молодший, хоч і років між знімками, схоже, минуло небагато, якихось п’ять-шість. Приклала фотку до тої, що у сріблястій рамці і на якій десятилітній Ростик з батьками. Як же постарів чоловік за кілька років! Мабуть, таки правда: хвороба серце з’їла, від неї він і помер. Вероніка нишпорила далі. Фото з однокласниками різних років; Ростик на велосипеді, на риболовлі з друзями, у парку на гойдалці з мамою; комсомольський квиток, потріпане часом свідоцтво про народження. Розгорнула: рік народження, батьки… Усе виписано ідеальним каліграфічним почерком. Батько — Павло Остапович Кузьменко, мама — Роза Геннадіївна Кузьменко. Згорнула свідоцтво, поклала назад у шкатулку. Усередині лежали ще якісь вирізки зі старих газет, на одній з них мамі Ростика вручають нагороду «Заслужений учитель України», а на іншій Ростика, як відмінника навчання, нагороджують золотою медаллю. Більше нічого цікавого. Нічого цікавого для розвідниці Вероніки — і таке дороге для її чоловіка. Оці дивні та химерні чоловікові скарби її навіть розчулили. Був же ж нормальним добрим хлопцем. Не зрадником. Любив батьків, школу, мав друзів. А ким став? Може, для інших він і залишився тим самим Ростиком — чудовим сином, добрим приятелем, старанним учнем, чуйним чоловіком. Згадала маму Ксені, пані Надю, і розповідь Лесі про допомогу Ростика. От же ж, він пані Наді тишком-нишком допомагав, тому що співчував, тому що добрий і чуйний до чужого болю. Тільки чому не до Вероніки? Уже хотіла закрити шкатулку, як раптом згадала слова старого майстра, колишнього в’язня, про сховок у дні. Розсміялася сама з себе. Бо його тут може і не бути. Вийняла всі папери, легко шарпнула за хвостика, який наче випадково стирчав у кутку червоної устілки — і та зі скрипом піддалася. Тканинка лише щільно затуляла мідне дно, під яким таки був сховок. Вероніка здивовано дивилася на згорток із сірої матерії, захований там. Обережно взяла його до рук, розгорнула й обімліла. Усередині були дві кістки якогось чи птаха, чи дрібного звіра. Одна кістка була схожа на грабельки, друга — на вила. Під ними лежало чиєсь волосся. Довге пасмо, сантиметрів двадцять завдовжки. Чорне, як крило галки. То було людське волосся.

— Ось тобі і трофеї… Задоволена? — сердито спитала саму себе.

Нервово покрутила кістки в руках, сердито зламала спочатку одну, тоді другу, кинула то все на шмату. Спробувала все скласти так, як раніше було. Та зрештою, коли Ростислав до сховку добереться, то відразу по зламаних кістках здогадається, що його викрили. І подумає або на неї, або на пані Ліду. Але зараз Вероніці не було шкода бідної жінки, яка могла дістати за це прочуханки. Нехай… Досить інших жаліти. Але що означають ці кістки? Чиє пасмо ховає її благовірний? І кінець кінцем, хто зробив ту кляту шкатулку з ініціалами Ростиславового батька? Подумала, що жодної схожої речі у квартирі пані Рози не бачила. Висіли в них на стінах дерев’яні та керамічні тарілки, усі розписані петриківкою, одна різьблена гуцульська, але чеканної не було. І жодної картини-чеканки теж, тим паче скриньки.

— Та тобі не однаково? — раптом голосно визвірилася сама на себе. — Ти й так спалюєш усі мости. Хай тепер ця тварюка замість тебе мучиться.

І вона рішуче відкрила шкатулку, всі фото й документи з неї переклала в шухляду комода, узяла чеканку й рішуче вийшла з нею з кабінету.

Ще раз уважно обвела поглядом спальню. Чи чого, бува, не забула? Не хотіла повертатися сюди за чимсь важливим, коли тут перебуватиме Ростик. Зовсім не хотіла його бачити. Наче все зібрала. Пора. Вероніка підійшла до вікна, щоб його зачинити, глипнула автоматично у двір і обімліла. Там стояла та сама злощасна блондинка. Кішечка Лєна. І так само нервово стріпувала із сигарети попіл собі під ноги й витріщалася на вікна її квартири.

Злість і ненависть затопили серце. Вероніка нервово набрала батьків номер:

— Тату, забери мене звідси, будь ласка. Чому ваш чоловічий світ такий жорстокий, тату, скажи?