Троян-зілля

13

Ранок почався не з кави. Ранок почався з поцілунків чоловіка, якого вона ще не знала, ким для себе вважати — коханим, бойфрендом чи метеликом-одноденкою. Вони довго і пристрасно цілувалися, потім кохалися, відтак знову цілувалися. Вероніка була вдячна Володі за цю шалену близькість, яка розчиняла її до атома і заставляла літати, бубнявіти хмарами, падати додолу дощем, а потім здійматися парою і знову літати. Тому про сон минулої ночі геть не думалося. Той сон наче втік від неї чи просто сховався кудись до кращих для нього часів.

Вероніка глянула краєм ока на годинник мобільного. Той показував одинадцяту ранку. За вікном буяла розкішна карпатська осінь. Сонце ніжно голубило верхівки смерек, котрі наче на пальцях п’ялися до нього, прагнучи отримати найпалкіший поцілунок, жовті голівки хризантем крадькома зазирали у вікно, а запізнілі жоржини геть нагло витріщалися на двох голих людей. За дверима гримала баняками баба Люба. Чути було, як вона то виходила з хати, то заходила. Двері жалібно скрипіли давно не змазаними засувами, дерев’яна підлога ледачо стогнала від старечого човгання, і смачний запах горілих дровець лоскотав ніздрі. Вероніка ховала обличчя в обіймах Володимира. Їй не хотілося з них звільнятися, не хотілося думати про Львів, про повернення додому, про те, що треба буде подавати на розлучення і доведеться-таки зустрітися й поговорити з Ростиславом. Не все життя їм бігати одне від одного. Хоча… Непогана ідея. Фільм скінчився, побігли титри, і відчуття лишилося таке, наче ти був учасником того кіно і заразом відчував: це все несправжнє, це все відбувалося за кимось написаним сценарієм, задумом режисера й участю підібраних на кастингу акторів. Ось як тепер вона дивилася на ті двадцять три роки її наче й щасливого, але до божевілля нещасного ідеального сімейного життя. Фільм скінчився, побігли титри…

У двері тихо постукали.

— Агов, гості дорогенькі, ви там живі? Ходіть їсти, — веселий старечий голос кликав до пізнього сніданку.

— Дякуємо, — відповіла Вероніка. — Уже збираємося.

— О, так-так, перед сходженням на Говерлу треба поїсти, — серйозно заметушився Володя.

— На яку Говерлу? — розгублено перепитала Вероніка.

— Тобто на яку? Ти ж казала, що доведеться дряпатися на Говерлу, — удавано дивувався чоловік.

Вероніка розсміялася. Швидко скочила з ліжка, підбігла до вікна, тицьнула пальцем на вершину гори, що бовваніла вдалині між хмарами, і сказала:

— Я такого не говорила, я сказала «майже». І до всього, ми вже відучора тут. Ось тобі й Говерла.

— От йолоп, — ляснув себе по лобі чоловік. — Географічний кретинізм — це про мене.

І вони обоє розсміялися.

Тим часом надсадно заволав Володин телефон. Вероніка кинула його чоловікові, тому що той лежав недалечко від неї.

— Доброго дня, слухаю. Оресте Михайловичу, ви? Дуже приємно. Так, звісно, завтра о 9.00, як домовлялися. Що? Ні, зараз не вийде. Я не у Львові. Так, далеко. Дуже далеко. У потойбіччі, точніше, у раю. З ким? З коханою жінкою. Не заздріть. У вас є своя. Гаразд, телефоном можна і зараз. Прочитайте, що там написано, і я вам скажу, що і як треба робити.

Володимир уважно слухав густий чоловічий баритон, котрий так гупав у слухавку, що кавалки слів чула і Вероніка. Жінка тим часом зрозуміла, що ця консультація надовго, тож убралася в джинси, теплий гольф, кросівки та вийшла в сіни. Відчинила двері на половину господині. Там приємно пахло паленим ялівцем і, як їй здалося, варениками. «Ніколи не снідала варениками», — тільки й подумала. Господині в хаті не було. Вийшла надвір.

Баба Люба сиділа на звичному місці — на призьбі. Очі заплющила, обличчя підставила сонцю і радо йому всміхалася. Вона точно почула прихід Вероніки — скрип дверей та рипіння долівки спрацювали як сигналізація, — і, не розплющуючи очей, сказала:

— Сідайте біля мене, пані. Послухайте тишу.

Вероніка чемно сіла. Обіперлася об стіну хати, стулила повіки й відчула, як ніжне й зовсім не пекуче жовтневе сонце пальчиками-промінчиками пестить шкіру. Було добре — так добре, як від пестощів коханого. Раптом відчула запах його шкіри — і аж кинуло її від того в жар. Та за мить картинка в голові змінилася. Перед очима в агонії помирала Полудниця. До Вероніки вернувся її сон. Вистрибнув зі сховку й затарабанив у шибку душі потворними брудними пальцями. Відчувалася винною в тому, що понівечила ту, котра таки їй допомогла, нехай мала з того користь, нехай сама то все зчинила, але-але-але… Полудниця таки була щира. І чим Вероніка відплатила за це? Та її роздуми раптово обірвав ледь чутний, але такий наполегливий шум, що пробився таки крізь її думки.

— Річка, — вигукнула здивовано.

Розтулила повіки, роззирнулася. Звук чувся десь із-за хати. Туди вона вчора і не зазирала: за пізнім обідом, вечірнім чаєм та любощами не до цього було. Стара, не розплющуючи очей, відповіла:

— Так, потічок. Ходаком називають. Бо він собі тихо землею ходить і зла нікому не робить, — відповіла баба Люба. — І ти нікому зла не зробила. Перестань себе мучити. Мені сестра розповіла, як ти в неї про полудниць розпитувала, — додала наче мимохідь.

— Тобто про полудниць? То вона не одна така? — здивувалася Вероніка.

— Звісно, не одна. — Стара і далі мружилася до сонця, не розплющуючи очей. — Підступні створіння, нічого без власної вигоди не роблять. Нічим не ліпші від людей.

— А легенда про Ліліт? — дивувалася Вероніка.

— Так, знаю, гарна легенда. Моя сестра всіх жаліє, навіть полудниць. А ти сходи до потічка, чуєш, як він тебе кличе. Роззуйся, стань босими ногами у воду. Не переймайся, одягу не замочиш. Потічок неглибокий. Коли трохи у воді постоїш, скинь подумки у воду всі свої сумніви, усі тривоги. Висповідайся.

— Я до церкви ходжу на сповідь, я християнка, — чомусь нервово відповіла Вероніка.

— І ходи собі. Я теж ходжу. То не шкодить. Словесна сповідь — то наша можливість виговоритися. А я тобі, дитинко, про справжню сповідь баю. Бо хіба слова мають більшу силу, ніж Господня воля? Змочи ноги в гірській ріці, де вода не стоїть, а біжить, стань обличчям до сонця, простягни до нього долоні й попроси світла для душі, бо його ніколи забагато не буває: не знаєш, кому й коли доведеться світити, може, навіть серед суцільного мороку. А воду проси забрати всі твої болі, відчай, ненависть, злість, сумніви. Ти відчуєш, як через ноги всі вони з тебе у воду стікають, а течія підхоплює їх та несе-несе-несе. Ото я називаю сповіддю.

І Вероніка пішла. І зробила так, як учила її стара гуцулка. Пані Люба чи баба Люба — сама не знала, як її називати.

Вероніка стояла по кісточки у воді. Стрімка течія прудко обходила її, як живу перепону, вода була холоднюща, але привітна й лагідна. Мабуть, тому і ноги зовсім не мерзли. Повернулася обличчям до сонця, наставила до нього долоні й попросила благодаті для серця, прощення для душі, мудрості для розуму. Воду просила все погане, зрадливе, жалюгідне й лихе з серця забрати й віднести туди, де добрі люди не бувають, звірі не забігають, птахи не залітають. І щойно ці всі думки калейдоскопом майнули перед очима, як нізвідки з’явилася босорка. Над головою затріпотів крилами лилик. Усівся жінці на плече. Вероніка ніжно погладила його по голівці, тоді занурила руки в річку й відчула, як з неї сповзає щось липке, брудне і смердюче, як її тілом, від голови й аж униз, котиться холодною хвилею колюча гидка хвиля, як то все плюхається у воду, аж бризки врізнобіч ідуть, а стрімка течія Ходака підхоплює той бруд і несе туди, де йому і місце, — у нікуди.

Уже сидячи в салоні машини й обдумуючи ті дивні події, ловила себе на думці, що зараз невимовно щаслива: попереду — суцільна невідомість і можливість робити все так, як хоче вона, без оглядин на коханого (бо раніше намагалася вгадати, як для нього буде краще), без оглядин на батьків (бо все боялася їх розчарувати, а виявилося, що їм для втіхи тільки того й треба — бачити доньку безжурною). Тепер Вероніка не боялася нічого.

Володимир наспівував собі під ніс якусь пісеньку. Вероніці досі смачно пахли вареники з чорницями й медом і карпатський чай. Вона згадувала, як баба Люба відмовилася брати гроші за ночівлю, натомість подарувала молодятам — так вона їх називала — цілу торбу пахучого карпатського чаю, мішечок сухих білих грибів і барильце з сушеними чорницями. Вероніка обіцяла бабі Любі, що влітку, коли гори будуть у літньому розвої, вони обов’язково до неї приїдуть, і приїдуть надовше. Стара у відповідь тільки хитро мружилася, згідно кивала та всміхалася. Вони вже від’їхали від хати й звернули на польову дорогу, а баба Люба все ще стояла, зіпершись рукою на похилені ворота свого обійстя, які скрипіли й тужили не гірше за підлогу та двері її старої хати. І коли бабуся стала маленькою цяткою, Вероніка врешті відвела від заднього вікна очі.

Десь на середині дороги до Ворохти Володимир різко загальмував. Ляснув себе рукою по чолу:

— Уявляєш, серденько, я тупак. Я, здається, забув у баби Люби телефон. Ану набери мене.

Вероніка набрала, пішли виклики, але ані рингтону, ані вібрації чути не було.

— Не біда, — заспокоювала Вероніка. — Ми недалеко від’їхали. Вернімося.

— А хіба то не погана прикмета — вертатися? — жартома запитав чоловік.

— А ми перед тим, як сідати в машину, глянемо в дзеркало, попросимо бабу Любу обернути на подвір’ї мітлу стояком донизу — і всі недобрі чари розвіються. Чесне слово, то дієвий, перевірений спосіб.

Так, жартуючи та згадуючи всі народні забобони, вони за десять хвилин майже домчали до хати баби Люби. На останньому повороті завібрував телефон Вероніки. Телефонував тато. Говорив сумно і навіть сухо, добираючи кожне слово:

— Привіт, доню! У тебе все гаразд? Ага-ага. Я радий. Тут такі новини. Кх-кх, сумні новини. Тобто біда. Ростислав помер. Потонув у болоті. Пішов на полювання — запросили його тамтешні бізнесмени. Ну, ти ж розумієш, що їхнє полювання — то трохи про інше. Звісно, випили добряче, і щойно Ростислав поряд був, а за мить наче крізь землю провалився. Стали шукати, гукати. Таки знайшли. Тобто не його знайшли, а рушницю Ростикову та мобільний із шапкою. На болоті. Там такі глухі та небезпечні болота, що потонути — раз плюнути. Тіло дістати неможливо. Розумієш? Усі паперові справи я беру на себе. Тримайся, рідна. І вертай додому. Разом ми й це переживемо.

Тато не став її втішати. Бо в теперішній ситуації не знав, чи то доречно. І Вероніка була йому за це вдячна.

Раптом стало холодно. Тіло вкрилося сиротами, захотілося загорнутися в теплий плед і заховатися в м’якому кріслі біля каміна чи просто опинитися з коханим біля теплої гуцульської печі. Згадала слова Полудниці, що стосувалися Ростислава: «Він тепер не твій клопіт. “Кухня” відповідальності працює по-іншому. І зараз там порядкують мої сестри».

Сестри Полудниці — хто вони? Баба Люба говорила, що Полудниця не одна така. Важко зітхнула, весь добрий настрій миттю випарувався. Володя відразу це відчув, запитально подивився на жінку.

— Ростик помер. Загинув випадково, потонув у білоруському болоті, — лаконічно відповіла.

Тим часом машина зупинилася біля напіврозвалених воріт знайомого обійстя. Та хати на місці не було. Ні хати, ні хризантем, ні жоржин, ні баби Люби.

Вероніка вже не знала, на що гостріше реагувати — на смерть Ростика чи на відсутність хати, котра за пів години просто щезла.

— Може, ми місце переплутали? — невпевнено промовив Володимир.

Вероніка заперечливо мотнула головою, показуючи рукою на уламок стіни з призьбою та на потічок, що шумів за тим місцем, де була колись бабина хата.

— Чортівня якась, — розвів руками чоловік.

— Слава Йсу, добрі люди! — почувся за спиною чоловічий голос. — Заблукалисьте чи, може, кого шукаєте?

Старий згорблений чоловік, у теплій вовняній шапці, у куфайці, валянках із калошами, зацікавлено дивився на мандрівників. В одній руці тримав на повідку козу, у другій — полотняну торбу.

— Слава навіки Богу, — відповіли хором.

— А, прошу пана. Ми шукаємо хату пані Люби, у неї ще сестра є, близнючка, — почав був Володимир, і Вероніка похапцем додала:

— Дві сестри-близнючки.

— Ага, — підтакнув Володимир. — Цієї ночі ми в пані Люби ночували, і я забув у неї в хаті мобільний. То ми, либонь, не там звернули, бо тут ніякої хати нема.

— Жартуєте? — сердито закректав старий. — Кепкуєте собі з діда? Заблукали вони.

— Та, бігме, не жартуємо, — перехрестився Володимир.

Старий враз на обличчі перемінився. Замість злості з’явився переляк:

— Не жартуєте, кажете? А коли я вам повім, що на тому самому місці, де зараз бухня54 стоїть, і справді колись жили три сестри. Були в них і батько, і мама. Жили не тужили, людей поважали, старанно працювали. Та сталося так, як воно в житті буває, біда підкралася нізвідки. Мама занедужала й померла. Недарма кажуть у нас, що дитя без тата півсирота, а дитя без мами — сиротина повна. Батько погорював для годиться і одружився вдруге. В оселі з’явилася мачуха й одразу зненавиділа прийомних дочок і постановила їх зі світу звести. І таки звела. Кажуть, що була вона відьма зла і тому далося їй то легко. Тільки недовго вона раділа своєму щастю. Вже вагітна була, от-от мала народжувати, тож під час пологів і померла. Дитина не народилася. Бідний чоловік через такі втрати геть збожеволів. Кажуть, пішов світ за очі й додому не вернувся. Се місце в нас називають проклятим. І якби моя коза Маруся не дременула сюди від мене, то сам би нізащо не прийшов.

— А скажіть, чоловіче добрий, скільки вам було літ, коли та історія сталася, — і Володимир показав пальцем у бік хати.

— Ніскільки. Я ще й не народився. Мені зараз дев’яносто. А цю історію мені розказував мій прадід. Йому тоді було, як мені тепер. А я мав десять літ. Рахуйте.

Раптом десь у горах гучно залунала трембіта. Вероніка від несподіванки аж підскочила.

А старий навпаки втішився, усміхнувся беззубим ротом:

— О, з Говерли чутно. Йой, як то файно, файно. Хуріство яке!

— А що тут файного? — не вгавала Вероніка, згадуючи історію Ксені про трембіту та Говерлу. — Хіба не гуцульська легенда розповідає про те, що коли у Карпатах помирає чиясь любов, то з Говерли чути печальний голос трембіти.

— То півправди, паннусю, — погодився старий. — Гуцульська трембіта звучить гучно не тільки тоді, коли хтось помирає, але й тоді, коли нове життя народжується. Син чи дочка. Або народжується щось світле та велике. То може бути навіть кохання.

Старий розсміявся, розпрощався з Веронікою й Володимиром і пошкандибав, тягнучи за собою козу, яка вперто пручалася.

— Прошу пана, — раптом згадала щось Вероніка, — а скажіть, як звали третю сестру, з отих близнючок. Віра, Любов та…

— Пісня, її звали Пісня, — хрипко відповів старий і заспівав:

Ей-бо, ми мали люту мачуху;

Она нас спалить на дрібний попелець,

Она нас посіє в загородойці,

Та з нас ся вродить трояке зілля:

Перше зілейко — біждеревочок,

Друге зілейко — крутая м’ята,

Третє зілейко — зелений барвінок.

Тим часом у салоні машини голосно завібрував мобільний. Здивований Володимир відчинив двері й обімлів. Телефон лежав у торбинці з карпатським чаєм, що його подарувала їм пані Люба. Чоловік схопив його і здивовано побачив есемеску про пропущений дзвінок від Вероніки.

— Господи, Веронічко, що за чортівня тут коїться?

Вероніка його не чула, вона зачаровано дивилася, як старигань тягне за мотузку вперту козу і чи то їй, чи самому собі наспівує:

Та з нас ся вродить трояке зілля:

Перше зілейко — біждеревочок,

Друге зілейко — крутая м’ята,

Третє зілейко — зелений барвінок.

Давня гуцульська легенда, яку розповідала гуцулка Ксеня, коли вони в університетському гуртожитку готувалися до сесії, враз ожила.

— Віра, Любов та Пісня, — шепочуть губи. — Виходить, твоя легенда, Ксеню, зовсім і не легенда. Певно, кожна легенда, щоб народитися, мала спочатку побути життям.

54 Бухня (діал.) — напіврозвалена халупа.