Троян-зілля

3

Скромно вмебльована кімната, пастельні штори, кремовий тюль, калачики на підвіконні, чисто й затишно. А ще смачно пахне домашньою випічкою. Вродлива жінка накриває на стіл. Білосніжна хрустка скатертина, чайний порцеляновий сервіз, срібні ложечки — усе це для несподіваної гості. А ще мереживні серветки замість паперових. Аякже, тут так заведено. Господиня захопливо розповідає про двійко своїх дітей — Тарасика та Ярочку. Тарасикові п’ятнадцять, він майбутній художник. От і зараз пропадає на етюдах. Весь у батька. Чоловік хоч і не маляр, але має талант, який чомусь не захотів розвивати. А може, це й добре, бо інакше вони б не зустрілися. Чоловік у неї будівельник. Ремонт у її квартирі робив, тоді й познайомилися, і закохалися. Менша, Ярочка, мабуть буде піаністкою. Має дитина ідеальний слух. Оце зараз у музичній школі. Галина так щасливо і так буденно розповідає про своє життя-буття, що мимохіть починаєш нею милуватися і трішки заздрити. Тридцятип’ятирічна жінка, а на вигляд і тридцяти не даси. І така щаслива й до болю знайома Вероніці.

Після розмови з Володимиром Олексійовичем Вероніка, замість їхати додому, майнула на вокзал. То було імпульсивне рішення. Довго не думала, чи правильно вчиняє, просто купила квиток до Києва на нічний поїзд. У купе постелила, вляглася. Думала, що дорогою не засне, бо дуже багато нового й несподіваного почула сьогодні. Сусіди, слава Богу, попалися неговіркі, і в душу до неї ніхто не пхався. Літня пара внизу відразу вклалася спати, студентка в навушниках-чебурашках на верхній полиці залипла в гаджеті, і Вероніка, зручно вмостившись, під монотонне постукування потяга — ту-дух, ту-дух — швидко заснула.

Ранок почався не з тривоги, а з думок про Володимира Олексійовича. Сама собі не вірила, що може думати ще про когось із чоловіків, окрім Ростика. Що це вчора було? Пан доктор до неї залицявся? Оцей красень лікар, завидний холостяк і перспективний чоловік, за яким упадає вся незаміжня частина лікарні й сумно зітхає заміжня? Ні, то їй здалося й почулося. Ага, почулося… Кого ти дуриш?

«Пане Володимире, чому ви вдруге не одружилися? Ви такий цікавий чоловік, а довкола так багато одиноких красивих жінок». — «Я просто чекав на тебе».

Струсила з себе спомин. Це неправильно і це… Аморально? Що? Спати з двадцятилітніми майже п’ятдесятилітньому діду — оце аморально. Блін, Вероніко, подорослішай нарешті. Гаразд, вона про це подумає потім, а зараз на неї чекає цікава й важка розмова. Господи, вона ж батьків не попередила, де її носить. Усередині все похололо. Яка вона егоїстка! Тато з мамою, мабуть, поставили на вуха всю львівську поліцію, обдзвонили морги-лікарні…

Згадала, що вимкнула телефон. Похапцем увімкнула його й одразу ж почула розпачливу мелодію Штрауса.

Щойно сказала «алло», як озвався безутішний мамин голос. Ледве заспокоїла неньку, сказала, що в неї все гаразд, що їй потрібно було на день поїхати до Києва, щоб докупи зібрати думки, що сьогодні пізно увечері буде вдома. Випереджаючи мамині дорікання та запитання, що вона забула в Києві, просто натиснула «відбій» і поставила мобілку на беззвучний режим. Адреса проживання Галини Лисогуб (так було написано на клаптику паперу більш-менш розбірливим лікарським почерком) була доволі проста. Не дивно, що її так добре запам’ятав Володимир Олексійович: Київ, вулиця Володимирська, 44 (станція «Золоті ворота»), і номер квартири.

Незчулася, як за пів години стояла перед дверима квартири, тиснула на ґудзик дзвінка. Навіть не встигла подумати, що о дев’ятій ранку нормальні люди без попереджень у гості не ходять — їй одразу відчинили, наче під дверима хтось її піджидав.

— Я так і знала, що ти щось забув, Тарасе, — чулося глузування за дверима, поки власниця помешкання їх не розчахнула.

Обімліли обидві. Вероніка спантеличено промимрила:

— Ксеня… — перед нею стояла копія її студентської подруги Ксені. Вірніше, трішки доросліша копія, тридцятилітня, але схожість була просто вражаюча: чорне лискуче волосся, чорні великі очі на пів обличчя, звабливі уста і сяйво — оте сяйво, про яке вчора їй торочив пан лікар. Тепер вона також його бачила. Воно теплом розливалося довкола жінки.

— Я не Ксеня. Хоч ви не перша, хто мене так називає. Ви, мабуть, квартири сплутали. Я Галина, — відповіла, тепло всміхаючись, жінка.

Тепер Вероніка бачила, що то була не Ксеня. Бо, коли та всміхнулася, схожість зовсім зникла.

— А я не Тарас, — не знайшла, що ще відповісти Вероніка. — Я Вероніка, дружина Ростислава Кузьменка.

— Он воно як. Я знала, що ви колись прийдете по відповіді. Тільки чому так пізно, пані Вероніко? — спитала Галина, запрошуючи незвану гостю увійти.

— Краще пізно, ніж ніколи, — з болем у голосі відказала жінка. — Декому для прозріння треба надто багато часу.

— Він знову зрадив, але цього разу ви про все довідалися, так? — чи то питала, чи стверджувала Галина.

— Так, — погодилася Вероніка та простягла жінці пачку львівської кави й коробку цукерок, які встигла купити перед від’їздом.

Сидять за столом, чаюють.

— А ми з вами заочно знайомі. До мене ваш тато приїздив. Тільки тоді я вже була заміжня і дуже щаслива. Ростик залишився далеко в минулому, і мені не хотілося про нього навіть згадувати — таке гидке було усвідомлення приреченості після того, як я йому тицьнула під ніс журнал із тим фото, на якому були і ви, і ваш тато, і ваша мама. Той бовдур просто розреготався мені в обличчя, навіть не виправдовувався, хоч я ладна була повірити в найбезглуздішу брехню. А знаєте, що найстрашніше було в тому спільному з ним житті? Що інколи посеред ночі, коли ми кохалися, він називав мене — не Веронікою, ні, я вже потім це аналізувала і змогла б, мабуть, прийняти — він називав мене Ксенею. Уявляєте, якоюсь Ксенею. А коли я запитувала, що це за Ксеня, цей бовдур брехав і говорив, що то дівчина з пісні про гуцулку Ксеню і що я йому з тою піснею асоціююся. І я, дуринда, йому вірила, бо кохала, сліпо кохала, тому й вірила в найбезглуздішу і найпотворнішу брехню. Так, Ростик умів брехати вишукано і вправно. Він як несподівано з’явився у моєму житті, так несподівано і зник. І слава Богу, що назавжди. Хоча я таки чекала, що повернеться. Усе сподівалася, що він от-от з’явиться, упаде навколішки, благатиме простити його — і я прощу, адже кохаю… Ех, свята простота! Чому ми, жінки, закохуємося в покидьків, скажіть мені, пані Вероніко? У покидьків, які так вправно носять маски доброчесності й порядності? Ох, Ростикова мамця, колишня вчителька. Ох, Ростиків татко, колишній учитель. Легенди, такі романтичні легенди. А насправді? Суцільна брехня. Тому що його мама — така само збоченка, як і її син.

— Що? — Вероніка дрібно закліпала від здивування. — Ви про кого? Про Розу Геннадіївну? Я знаю її. Вона хороша людина, прекрасна мама, порядна дружина, чудова вчителька. Хіба мати винувата, що дитина дурнувата?

— Ох, пані Вероніко, як же так? Ви геть нічого не знаєте про свого чоловіка і про його сім’ю. Не запитую, з ким ви його в ліжку застукали, але розумію: спіймали на гарячому, бо ми з вами в чутки та плітки не віримо. Ми з такого тіста, що віримо тільки в доконані факти. І тому, коли Ростик у повітрі розчинився, я вирішила поїхати в гості до його мами. Так, він мене чесно познайомив зі своєю мамцею. Тоді Роза Геннадіївна і справді працювала вчителькою. Вона мені відразу сподобалася — така лагідна, ніжна, добра. Відразу стала називати мене донечкою. І пироги для мене й майбутнього внучка пекла (чомусь і Роза Геннадіївна, і Ростислав були переконані, що народиться хлопчик). А завагітніла я доволі швидко. Ми прожили з Ростиславом якихось кілька тижнів, як я залетіла. Про аборт навіть не йшлося. Бо гріхом його вважали і я, і Ростислав. Уявляєте, цей покидьок пропонував одружитися, навіть умовляв мене, знаючи наперед, що я не погоджуся, адже незадовго до нашого бурхливого роману померла моя мама і я носила траур, тож ні про яке одруження до роковин не могло бути й мови. От ми й жили з ним, як то кажуть у народі, «на віру». Хороші в нас були стосунки зі свекрухою, та коли я до неї наче сніг на голову заявилася, то гарне перетворилося на потворне. Навіть квартира всередині змінилася. На столі стояла ваша з Ростиком весільна фотографія, поряд фото ваших батьків із вами — і жодного натяку на мою присутність. А що вже я почула від своєї екссвекрухи? Що я курва, повія, звабила одруженого чоловіка, знаючи що в нього є гроші, хотіла дитиною його до себе прив’язати, ото мене Бог і покарав за мої гріхи, що я дитину втратила. А що її Ростичок? А такий самий, як усі чоловіки. Повівся на звабливі перса та довгі ноги. І що ви думаєте, я розплакалася? Ще чого! Я їй сказала все, що думаю і про неї, і про її любого Ростичка. Але, мабуть, я надто голосно кричала на пані Розу, бо, коли мов ошпарена вискочила з дверей квартири, на мене внизу чекала якась старша жінка… Назвалася. То була мама чоловіка Рози Геннадіївни. Тобто її свекруха. З’ясувалося, що син її, Павло, Розку, як її тут усі кликали, привіз додому з війська. Служив він десь у Саратовській області, от її, уже вагітну сином, звідтам і привіз. Розка насправді чоловіка ніколи не кохала, з першого дня — скандали-сварки, усе через гроші його пиляла, натякаючи, що той мало заробляє. Павло з розпачу, що ніяк дружині не вгодить, до оковитої причастився. А що жінка все до копійки в нього забирала, то він, щоб угамувати внутрішнього алкодемона, на якого грошей не було, узявся красти. У матері соромився грошей просити, то по людських кишенях лазив і по подвір’ях. Долазився. Упіймали на гарячому, посадили. Просидів Паша у в’язниці п’ять років. За ті п’ять літ ані законна дружина, ані синок Ростичок його так і не відвідали.

— То батько Ростика не був учителем?

— Та який там учитель! Кочегар він був у шкільній котельні. До в’язниці там працював і після в’язниці туди ж повернувся. Правда, після відбування пити зав’язав. Вернувся до матері, бо дружина колишнього зека і на поріг не пустила: це ж бо пляма на її вчительській репутації. Павло таки взявся за голову, навіть непогано став заробляти, тому що в тюрмі ремесла навчився. Виготовляв і продавав чеканки: шкатулки там усілякі, картини. А руки мав золоті, то люди часто в нього замовляли. Тільки недовго протягнув Паша: з в’язниці турбекульоз у легенях привіз. Дуже важка форма. За рік згорів. А коли помирав, велів сину прощальний подарунок передати — шкатулку на щастя.

— Але навіщо Роза Геннадіївна всім брехала про чоловіка? І навіщо Ростислав теж підтримував цю брехню? У житті різне трапляється. Ну не вчитель. Ну сидів. — Вероніка згадала чорно-білі світлини з батьком Ростика і те, як її здивувала переміна в зовнішності чоловіка за п’ять років.

— Навіщо брехати? Я себе теж часто про це запитувала, поки не познайомилася з вашим батьком, пані Вероніко. Ох, ваш батько… Як він вас любить! Навіть заздрісно. Я виросла без тата, ніколи його не знала. Мама спочатку вигадувала, що він полярник, — ага, звична історія, — потім таки зізналася, що в студентські роки залетіла, а коли наречений дізнався, то здимів… А ваш тато — глиба. Він мене змусив розписку написати, що Тарас не син Ростика, уявляєте? І змусив поклястися на Біблії, що між нами з ним усе закінчено. А знаєте, пані Вероніко, що я вам скажу: такі чоловіки, як Ростислав, не змінюються. За ними тягнеться довгий шлейф історій з отаких-от Галин. Дивуєтеся, що я так про себе? А як інакше? Я також винна, тому що дозволила брехунові обвести себе довкола пальця. Він не змінився, пані Вероніко, і не зміниться. Навіть заради вас. Хіба що заради вашого батька. Та хіба вам потрібна отака зміна-підміна? Я впевнена: щойно ви з ним розстанетеся, будете щасливі. На собі перевірено. У вас діти є? Живіть заради дітей.

— Нема, — сумно відповіла Вероніка. Чай на столі вистиг, і коли вона його відпила, щоб заповнити паузу й позбавитися зніяковіння, він здався їй не тільки холодним, а й гірким, як і запитання Галини.

— Ох, перепрошую. Я не хотіла вас зачепити, — незручно стало і Галині. На якусь мить вона замислилася, а відтак видала: — Коли я втратила нашого з Ростиком сина — лікарі сказали, то був син, — думала, що життя зупинилося. Узагалі щось магічне було в тому всьому. Мені в ніч перед викиднем сон дивний наснився. Ви не повірите, що мені снилося.

Вероніка знала відповідь. Жінка схопилася за серце і замість почути відповідь від Галі, відповіла сама:

— Мертвий кажан…

Галина так і заклякла з горням у руках.

— У мене було десять таких снів і десять вагітностей, які закінчилися викиднями. Десять ненароджених дітей — і десять мертвих кажанів у снах.

— Господи, пані Вероніко, бідна моя! — Галя кинулася до жінки, вони міцно обійнялися й розплакалися. Кожна плакала про своє: Галя — про ненародженого сина, Вероніка — про своїх донечок-синочків.

Коли наплакалися, то враз Галя згадала про Ксеню. Запитала. І Вероніка їй розповіла і про красуню гуцулку, одногрупницю й подругу, яку односельці й по смерті бояться та вважають босоркою, і про те, що Галя і справді на неї чимось схожа. Розповіла і про кістки лилика-кажана, якими зваблюють недоступних, і про знайдені в чеканці-шкатулці кістки й пасмо чорного волосся. Виявилося, що волосся не Галине. Галя сказала, що, коли вони з Ростиком жили разом, була рудою.

Розставалися жінки як добрі подруги. Обмінялися телефонами, Галя пообіцяла приїхати в гості до Львова з чоловіком, який нині в Польщі на заробітках, та з сином і донечкою. Тим паче що тепер і переночувати є де у Львові, і місто показати є кому. Галя пропонувала залишитися в неї на ніч і навіть на скільки треба — залишитися просто так, погостювати в Києві. Вероніка пообіцяла, що якось обов’язково в Київ до Галі на довше приїде, а тепер ніяк не може. Забагато відбувається в її житті дивного, щоб робити тривалі перерви. Вона і квиток назад уже купила. На інтерсіті. П’ять години їзди, і ти у Львові. І як жарт долі — п’ятий вагон. Галя всміхнулася й побажала Вероніці щасливо, «на п’ятірку» домчати до Львова в п’ятому вагоні.

— А ще добрий доктор вам вітання передає, — додала Вероніка, коли вже виходила з квартири. — То він мені вашу адресу дав.

— Тобто це не тато проговорився? — здивувалася Галя. — А який лікар?

— Як «який»? — здивувалася Вероніка. — Володимир Олексійович.

— Господи, то він мене пам’ятає? Таку до сказу невдячну — і пам’ятає? Скільки років минуло! Ох, якби не він, то я, мабуть, кров’ю стекла б, поки та швидка доїхала. Коли він мені той глянець показав, думала, спеціально то робить, бо заздрить нашому щастю. У самого не склалося, то й іншим цього ж бажає. Ох, і дурна ж була. Психанула, наговорила йому зі зла купу паскудних слів. Пізніше, коли повернулася вибачитися, було запізно. Сказали, що за кордон лікар поїхав. Аж тут такі чудові новини. Як він там?

— Та наче добре. Пологи приймає, допомагає і новонародженим, і породіллям. До речі, то він і татові моєму вашу адресу дав. Коли я стала його пацієнткою і вперше прийшла на прийом разом з чоловіком, Володимир Олексійович Ростислава відразу впізнав. Навіть поривався мені все розповісти, але передумав. Сказав, що згадав вашу реакцію і тому спочатку розповів правду моєму татові. Вони приятелюють. Мій тато і вчитель Володимира Олексійовича колись теж дружили. Але професор переїхав жити до дітей-онуків в Ізраїль і всі справи передав найліпшому учневі.

— Оце ваш тато — партизан! Ні в чому не зізнався. А Ростислав хіба Володимира Олексійовича не впізнав? Як так?

— Роки, борода, інша зачіска, окуляри. Хоча… Таки дивно, що не впізнав. Хіба легко забути лікаря, котрий або приймав у дружини пологи, або консультував її?

— Ростиславу легко. Повірте. Він тоді не дуже заморочувався запам’ятовуванням імен. Зрештою, такі чоловіки більше на жінок увагу звертають, аніж на чоловіків. Чи не так?

— Так. Ростислав точно на такому не дуже зациклюється. А тоді, мабуть, і поготів.

— Передавайте вітання Володимиру Олексійовичу та слова вдячності. Ох, а можна його номер мобільного? Я ж можу зателефонувати? Тоді так негарно вийшло. Молода була, дурна.

— Можна. — Вероніка есемескою надіслала Галі номер.

— А дружина не ревнуватиме? — весело перепитує Галя.

— У нього нема дружини. Холостяк, — відказує Вероніка. — Правда, то не надовго, бо те завзяття, з яким молоденькі акушерочки й медсестрички за ним бігають, і камінне серце розтопить.

— Тоді зателефоную. Нехай хорошим людям щастить.