Троян-зілля

9

Таксист доставив Вероніку додому. Привів до тями, відпоїв водою, запитав номер батька чи чоловіка та потелефонував Ростику. Бачив шоковий стан жінки й розумів, що її залишати не можна. Там, на тій дорозі, від побаченого не одному стало зле. Ну що тут скажеш? Дві мамочки забалакалися. Малючки у візочках і сиділи спокійно, і пристебнуті наче були. Як вони вилізли з тих візочків, ніхто не бачив. Мить — і вони вже на дорозі, на швидкісній трасі. Бо загорожа хоч і височенька, але ж дівчатка малі, то під нею і пролізли. Матусі запримітили пропажу дітей тільки тоді, коли почули скрегіт гальм.

Таке розповідав Ростикові схвильований пережитим водій.

— Ото лихо! Бідні мамки. Геть від горя збожеволіли. Діти обезголовлені на дорозі лежать, а ті кричать: «Рятуйте наших дівчаток, бо їм боляче і вони плачуть!» Та який там може бути плач? — бідкався таксист. — Малих убило враз. Кажуть, що нещасних мамок від мертвих тіл відірвати так і не змогли, поки санітари з Кульпаркова3 не приїхали.

Водій ще щось говорив, говорив, поки Вероніка крізь напіврозплющені повіки пробувала зосередитися на клаптику здорового глузду, котрий тримав її при тямі. Ростик накрапав дружині в склянку заспокійливого, і вона, ніби крізь пелену, слухала чоловічі теревені. Таксист поїхав, навіть гроші за проїзд відмовився брати. «Та про що ви говорите, пане? Така біда, такий стрес!» Так, це був справжнісінький жах. І річ була не в тому, що Вероніка стала майже свідком страшної ДТП — хіба в наш час то рідкість? Щодня, ба навіть щогодини, на дорогах гинуть люди. Ніхто, зрештою, не застрахований від цього лиха. Але саме в цьому конкретному випадку все здавалося якимсь аж надто моторошним: дорога, швидкісна траса, дванадцята, полудень — і малі діти на дорозі. У голові поставала картина літнього пекучого сонця, розпечений асфальт, сонний смог над дорогою. Літо, спека і… Полудень…

Полудниця?

Аж стрепенулася вся від вихопленого зі свідомості слова… «Полудень» і «Полудниця» — такі схожі слова... Заспокійливе завжди однаково добре діяло на свідомість Вероніки: вона засинала. Майже ніколи під дією ліків не бачила снів. Просто падала в провалля без сновидінь — глибоке, темне, щільне. Але цього разу — чи не вперше — забуття не було порожньо-темним.

Наче крізь пелену чи напівпрозору шибку Вероніка дивиться у вікно. Хоче протерти його, та воно, схоже, запріло з того боку. На майданчику дівчатка стрибають через скакалку: раз-два, раз-два, раз-два. Дві тримають, одна стрибає. Вероніка бачить тільки силуети: сукеночки короткі, на голові — хвостики та бантики. Лунають слова забавлянки:

— Ласочко, Ласочко, де ти була?

Туп-туп.

— У бога.

Туп-туп.

— Що ти робила?

Туп-туп.

— Байдики била.

Туп-туп.

— Що заробила?

Туп-туп.

— Шматочок сала.

Туп-туп.

— Де поділа?

Туп-туп.

— Під столом.

Туп-туп.

— Чим накрила?

Туп-туп.

— Постолом.

Туп-туп.

— Де теє сало?

Туп-туп.

— Кішечка вкрала.

Туп-туп.

— Де тая кішечка?

Туп-туп.

— Побігла під піч.

Туп-туп.

— Де тая піч?

Туп-туп.

— Вода затопила.

Туп-туп.

— Де тая вода?

Туп-туп.

— Воли попили.

Туп-туп.

— Де тії воли?

Туп-туп.

— Довбні побили.

Туп-туп.

— Де тії довбні?

Туп-туп.

— Черви поточили.

Туп-туп.

— Де тії черви?

Туп-туп.

— Кури поклювали.

Туп-туп.

— Де тії кури?

Туп-туп.

— Коршаки похапали.

Туп-туп.

— Де тії коршаки?

Туп-туп.

— Полетіли на море.

Туп-туп.

— Де теє море?

Туп-туп.

— Красками заросло.

Туп-туп.

— Де тії краски?

Туп-туп.

— Забрали Параски.

Туп-туп.

— Де тії Параски?

Туп-туп.

— Вийшли заміж.

Туп-туп.

— За кого?

Туп-туп.

— За паничів.

Туп-туп.

— Де тії паничі?

Туп-туп.

— З дітками гуляли.

Туп-туп.

— А де тії дітки?

Туп-туп.

— Діточок покрали.

Туп-туп.

— А хто крав?

Туп-туп.

— Дівиця-дівиця, красна Полудниця!

Останні слова чула ледь-ледь. Обриси вікна зачали танути перед очима, клубочитися туманом, а потім усе це заволокло ніччю і у вухах зазвучали вже зовсім інші звуки, буденні, звичайні.

Поряд чувся шепіт:

— Думаєш, її божевілля знову повернеться? — голос тата, турботливий, ніжний. — Господи, хоч би цього разу нічого собі не заподіяла. Тільки ж бо на поправку пішла.

— Ой, так, — голос Ростика. — Сьогодні мені близько дванадцятої передзвонила, така весела, щаслива... Давно її такою не пам’ятаю. Казала, що хоче в будинку стіни перефарбувати. Питала, чи я не проти.

— Та хай змінює, Ростику, хай робить усе, що захоче, якщо то їй подобається, — провадить батько. — Скільки лиха для однієї людини, скажи! За що? Дитинко моя, зіронько ясна!

Батько застогнав. Вероніці здалося, що він плаче. І наче відчула, як він похапцем проковтнув розпач, заговорив далі, так само тихо, але тепер увпевненіше: — Ростику, пильнуй її, чуєш? Вона тебе любить, хоч ти, телепень, на це й не заслуговуєш.

— Ох, пане Янушу, а чи є хоч хтось на світі, хто на неї заслуговує? — запопадливо зітхав Ростик, і це зітхання здалося Вероніці якимсь штучним і неприємним. — Усе владнається. Ми впораємося. Вероніка сильна, вона витримає. А якщо ні, то ми завжди можемо повернутися в Альпи. Там такі цілителі працюють — миттю душі зцілюють. У неї після курсу лікування усі розлади минули — ані голосів, ані дурних снів. Ось гляньте: вона й зачіску змінила, і вдягатися інакше стала. І все в кращий бік.

Ростик зітхнув, і запала мовчанка.

Вероніка перетравлювала почуте. Узагалі-то, Ростик часто поряд із тестем поводився, наче учень-відмінник, який чимось не вгодив улюбленому вчителеві. Але Януш Вишневецький не побудував би своєї імперії, якби не володів талантом впливати на людей так, що вони завжди старалися йому догодити. Наймані працівники особливо. Однак Ростик був не просто найманим працівником — він давно вже став частиною родини. Річ тут була не в батькові. Річ була в самому Ростиславі. Перебороти запопадливість у взаєминах із тестем, навіть у побуті, він так і не зміг. Вероніка вже кілька разів говорила з чоловіком про це, і той завжди відповідав одне й те саме, мовляв, жінці це ввижається, а він просто дуже поважає її батька і тому справляє таке враження. Вирішила, що має просто зараз утрутитися в розмову, щоб Ростик менше принижувався.

— Ростику, любий, пити, — уклала в голос якнайбільше сонливості та хриплості. Хай думають, що вона нічого не чула.

Згадка про альпійську клініку дала їй зрозуміти, що рідним розповідати про свої видіння, страхи й підозри не варто. Адже ліки тільки тимчасово забирають біль, але не ліквідовують причини. Леся принаймні до кінця вислухає і не вважатиме її божевільною. А якщо й подумає щось таке, то про себе.

3 Кульпарків — так львів’яни називають обласну психіатричну лікарню, розташовану на вулиці Кульпарківській.