Троян-зілля

12

Така знайома стежка, котра веде її у світ, у який вона ще вчора прагла не вертатися. Вероніка рухається неквапливо, іде на цівку сутіні, що ледь помітно бовваніє попереду. Вероніка знає: вийде туди, куди треба.

І ось берег знайомої ріки. Від останнього її візиту нічого не змінилося: непорушна тиша й сирість. Пастельні кольори пейзажу, спокійні, подекуди аж надто бліді. Та нікому розглядати сю красу. Зараз тут порожньо. Річку, як завжди, ніжно пестить туман. Він котиться її спокійним плесом і губиться ген у далині за течією. Знайомий острів щільно запнутий білим молоком. Вероніка не може анічогісінько розгледіти. Небо звично затягнуте хмарами, сумне, сіре, безлике.

Відчуття очікування, яке завжди тут її огортало, і цього разу наздогнало. Ані вітерцю, ані шелестіння очерету, ані плюскоту води, лише тихе і манірне очікування.

Розтиснула долоню правої руки — у ній пасмо волосся Ксені. Якусь мить дивилася на нього, наче пригадувала, що вона з тим має зробити. Не пригадала, бо не знала. Ані Полудниці, ані дітей поряд. Тихо… Хтось наче ховав від неї і острів, і мешканців цієї тихої заводі.

Далі діяла інтуїтивно. Знала: коли з’явиться Полудниця, — а вона обов’язково з’явиться, бо їй стане цікаво, чого ця настирлива жінка знову сюди припхалася, — мусить бути обережна зі словами й учинками.

Стала обличчям до річки й загукала: «Полуднице, агов! Ходи на розмову! Маю до тебе важливу справу».

Усе відбувалось як завжди. Проява любила з’являтися ефектно. Цього разу вона стала у Вероніки за спиною. Поклала крижану руку їй на плече і промовила доволі знайомим голосом: «Привіт! А я на тебе чекала!»

Вероніка різко обернулася. Цього разу чомусь ніщо не стримувало її рухів. Вона могла легко пересуватися берегом річки.

— Ти? — простогнала Вероніка, щойно побачила потвору.

Не вірила своїм очам. До неї сумно всміхалася Ксеня — вродлива, чорнява гуцулка, жива і юна, з журбинкою в очах і надто білою шкірою обличчя й рук, убрана в білу весільну сукню. Мабуть, її в ній поховали. Замість весільної квітки мала брошку у вигляді лилика.

— Я, — легко відповіла проява голосом Ксені. — І водночас не я. А кого ти тут хотіла побачити? Ти ж прийшла сюди до мене, чи не так? Тепер ти знаєш усю правду. «Краще пізно, аніж ніколи». Здається, так кажете ви, люди. І в цьому раціональне зерно таки є. Але, як на мене, таки краще дізнаватися про важливе не пізно і не рано, а вчасно.

Проява вмовкла. Вероніка бачила перед собою Ксеню, і разом з тим то була не вона. Бліда тінь тої живої та щирої гуцулочки, яку вона колись знала. Навіть голос дівчини був і її, і наче не її. Холодний, з металічними нотками. Полудниця з нею гралася, але геть без ентузіазму.

— Дякую за підказки, — тільки й спромоглася на відповідь Вероніка, збираючи докупи думки.

— Та будь ласка. Мені це зовсім не важко. Ти отримала важливе для себе, я взамін — необхідне мені. Тепер ти знову до мене прийшла. Хочеш звільнити її душу, так? — Ксеня-не-Ксеня поклала правицю на груди й підморгнула Вероніці.

— Ти читаєш думки? — раптом сполошилася Вероніка.

— А мушу? — щиро здивувалася проява-Ксеня. — Я можу, але не читаю. Ти зараз наче розчахнута брама: в очах горить вогонь нового кохання, і він не дає добре розгледіти, що в тебе на думці, але затиснуте в руці чорне пасмо говорить, що ти тут заради його власниці. А волосся належить Ксені. Бачу, ти хочеш запитати про дітей. Не журися, усе гаразд. Вони на острові. Ксенин син забавляє решту. Гарна дитина і дуже схожа на Ростика. Добре, що ти не вимагаєш його звільнити.

— Я можу їх побачити? — несміло попросила Вероніка.

— Для чого? — щиро здивувалася проява. — Вони не твої, тому не твій клопіт. Нехай їхні мамки й татки по них побиваються. Тому ні, Вероніко, туман залишиться. Натомість можеш запитати про них те, що тебе досі аж надто пече. Я це відчуваю.

— Так, пече і то дуже пече. Я не розумію, Оксано, чому ти, забираючи собі душі малих дітей, щоразу робила мене свідком їхньої загибелі?

— Свідком? Тю! Що за дурниці верзеш, жінко? Бери більше. Ти провідник, брама. Ти маєш бути поряд, аби я увійшла в людський світ, щоб ці душі підібрати.

Бачачи, що Вероніка хоче ще щось сказати, Ксеня-Полудниця підвела руку.

— Ні, Вероніко. Я знаю, про кого ти проситимеш. Навіть не обговорюємо цю оборудку. Ще кілька тижнів і кілька чужих смертей, потерпи. Тим паче твоя добра подруга Леся влучно каже: «То не твоя вина, Веронічко. Люди потраплятимуть в аварії інколи просто так». От саме так і думай. Розумна в тебе подруга.

Вероніка зітхнула і з болем запитала:

— А як щодо Ксені?

— Тут, на жаль, я безсила. Ксенина душа — заручниця обставин. Їй і справді тут не місце, бо це дитячий притулок. Притулок для загублених дитячих душ, котрі померли не з Божої волі. Таких, як твої. Вони жертви прокляття.

— А тут є й інші? — здивувалася Вероніка.

— Так. Тільки тобі вільно бачити тих, до яких маєш стосунок.

— Тоді чому я можу бачити сина Ксені? — не вгавала Вероніка.

— А як інакше? Ти за нього теж відповідаєш. Оскільки ви з Ростиславом мали благословення на шлюб не тільки перед людьми, а й перед Богом і клялися при свідках бути вірними одне одному в радості й у горі, то, відповідно, стали наче одним цілим і всі добрі вчинки, і всі погані падали однаково прицільно на обидві ваші голови. Ксеня прокляла Ростислава, не усвідомлюючи, що проклинає не тільки його, а й твоїх дітей. Але Ксеня за це поплатилася, бо, помираючи наглою смертю, не встигла передати живому свою сутність-силу, отриману від прабабусі. А без цієї передачі душа її перетворилася на заручницю отого, що ви називаєте босорканським хистом. Здебільшого люди того хисту бояться, не розуміючи, що він лише інструмент. Наприклад, як ніж: можна накраяти хліба, а можна вбити людину.

Запала тиша. Ксеня-Полудниця уважно дивилася на Вероніку і трішки злилася. Вона не могла її читати.

— А якщо припустити, що знайдеться той, хто прийме добровільно Ксенину силу, вона звільниться? — за кілька секунд рішучо спитала Вероніка.

— Ти? — ахнула Полудниця.

— Я. Це можливо? — наполягала Вероніка.

— Так. Та чи ти розумієш усю серйозність свого вчинку? Це важка ноша. Ти бачитимеш думки людей, читатимеш у прихованих закапелках душі найсокровенніше, для тебе відкриватиметься майбутнє, навіть погане майбутнє, яке змінювати не можна, хоч спокуса й буде. А чому? Тому що ти не Творець, ти тільки інструмент у його руках. Ось для чого тобі буде потрібен учитель, котрий тебе направляв би. Ксенина біда, що вона відмовилася вчитися, певно, тому так погано закінчила. Гралася вона своїм даром, не сприймаючи його всерйоз. Тому добре подумай, Вероніко, чи воно тобі треба?

— Так, — не роздумуючи відповіла Вероніка і раптом спитала: — А що після цього стане з Ксениним прокляттям? Воно зникне?

— Ні. — Полудниця здивовано дивилася на Вероніку. — Куди йому зникати? Воно зробило свою справу — покарало лиходія, і він іде доріжкою, яка веде в нікуди. Це непрощенне закляття, і його не відмолити.

Вероніка зітхнула. Знову захотілося себе пожаліти, хоча зараз не мала на це права. Ксеня-Полудниця це помітила, тому геть безжурно додала:

— Не журися, молодице! Ростислав тепер не твій клопіт. Ти й так за нього сповна заплатила.

— Тільки не треба його за мене карати… — почала була прохати Вероніка.

— А ти тут до чого? «Кухня» відповідальності працює по-іншому. І зараз там порядкують мої сестри.

— Я геть нічого не розумію. Які твої сестри?

— А тобі й не треба нічого розуміти. Ти тут для іншого, чи не так? Ніч добігає кінця, і в нас із тобою обмаль часу. Востаннє запитую: не передумала ставати босоркою?

— Ні, — твердо відповіла Вероніка.

— Добровільно приймаєш у себе іншу сутність?

— Так.

— Дозволяєш Ксені відійти?

— Так.

— Тоді обніми мене, Веронічко-Нічко. Не бійся мого холоду. Щойно він стане теплом, як сутність, котра раніше належала Ксені, стане твоєю.

— Так, — сказала Вероніка і, не роздумуючи, ступила крок у бік Ксені-Полудниці, яка стояла з розпростертими обіймами.

Вероніка наче впала в крижану воду. Холод лихими щупальцями хапав її за серце, викручував кожну клітинку тіла. Вона мовчки зносила біль, який перетворив холод на муки для її тіла. А коли здавалося, що серце зараз замерзне й зупиниться, гаряча хвиля накрила її з головою. І Вероніка відчула, як із рук Полудниці вогнистим ручаєм вливається в неї щось незнане, поки ще перелякане, але податливе й готове скорятися новій босорці. Тепло ставало жаром, жар обпікав немилосердно, але це тривало кілька секунд, тому що за мить це знову був ніжний теплий струмочок, що наповнював собою Вероніку, як ото ріки наповнюють моря. І коли жінка замість тепла відчула холодні руки Полудниці, умить зрозуміла: справу зроблено, Ксеня вільна і настав час допомогти дітям. Вероніка Вишневецька не знала, як це зробити, зате босорканя Вероніка вже робила.

Правою рукою Вероніка міцно обіймала Оксану, а ліву швиденько запустила собі в кишеню, набрала пригорщу троян-зілля й висипала його на голову Полудниці. Тоді різко відштовхнула від себе примару й відскочила вбік.

Полудниця дивилася на неї здивованими очима Ксені, які враз перетворилися на божевільні та чужі. Вона закричала від болю, її спотворене жахом обличчя скидалося на маску. Піднесла руки догори, стала струшувати з себе зілля, і від того робилося ще гірше. Місця на тілі Полудниці, яких торкалося троян-зілля, миттєво перетворювалися на опіки, котрі на очах росли, збільшувалися, поглинаючи ще кілька секунд тому абсолютно здорову шкіру.

Потвора верещала, голосила, пальцями роздирала рани, котрі немилосердно її пекли. Агонія не припинялася, ставала дедалі сильнішою. Полудниця зашипіла, роззявила рота, щоб крикнути слова прокляття, але з нього вивалився геть попечений чорний язик; очі провалилися всередину, одяг став тліти, відтак загорівся. І тоді Вероніка простісінько в той вогонь кинула пасмо волосся Ксені, який досі тримала у правому кулаку. Щойно чорне пасмо торкнулося одягу почвари, як спалахнуло, але замість упасти долу, чомусь стало підніматися вгору, злетіло над почварою, котра корчилася від болю. Пасмо волосся Ксені згоріло в повітрі, попіл з нього посипався на голову почварі й тільки-но торкнувся того, що колись було волоссям Полудниці, як голова потвори репнула надвоє, і з неї вирвалася на світ напівпрозора постать Ксені. Вона описала коло над здивованою Веронікою, вітром торкнулася її губ і прошепотіла: «Дякую. Пробач мені за дітей!»

— Пробачаю, іди з Богом, — проказала Вероніка, і Ксеня враз стала маленьким лиликом та полетіла вгору, все вище й вище, поки не щезла у високості.

Агонія Полудниці не припинялася. Вона змією корчилася в страшних муках. Троян-зілля роз’їло їй шкіру і взялося за плоть. Вероніка не стала спостерігати, чим усе закінчиться. Її босорканя промовляла з глибин свідомості, що в них дуже мало часу. Вони мусять визволити полонених діток.

Жінка впритул підійшла до води. Набрала в жменю троян-зілля, яке залишалося в кишені. З лівої руки трохи переклала в праву, щоб було порівну, руки простягла долонями до неба й закричала:

— Мертвий до мертвого,

Живий до живого,

Світлий до світла,

Темний до свого.

Я сих дітей на волю відпускаю,

Світлі душі ключем відмикаю.

А мої ключі — то три коні.

Єден коник, як сокол, сивенький,

Другий коник, як лебідь, біленький,

Третій коник, як ворон, чорненький.

Ой тим сивим до моря доїду,

А тим білим море переїду,

А тим чорним троян-зілля достану

І невинним душам у пригоді стану.

Раптом зілля на долонях Вероніки здійнялося й вервечкою потягнулося в бік острова, досі огорнутого туманом. Щойно вервечка сягнула туману, як з ним сталося те саме, що і з Полудницею. Він заметушився в агонії, укрився ржавими плямами й за мить лежав на тихій воді зів’ялими пелюстками.

Тим часом до острова стали підпливати знайомі човники. Вони наче нізвідки взялися на річці, приставали до острівця, малі по черзі сідали в них і відчалювали. І так човник за човником… Найстарший хлопчина, син Ксені й Ростислава, допомагав меншим. І махав кожному на прощання. Врешті до острова пристав човник, який мав забрати і Ксениного малого. Той не роздумуючи всівся і, вже перебуваючи у човнику, обернувся до Вероніки, замахав їй радісно рукою, розсміявся — і від того дзвінкого дитячого сміху небо над річкою миттю стало мінитися барвами, а поміж хмари подекуди пробивалися сонячні промені. То було приголомшливе видовище. В агонії конала Полудниця, з човна махав син Ксені, небо от-от мало пролитися сонцем, а внутрішній голос босоркані промовляв, що Вероніці час повертатися у світ живих. Бо щойно вона переступить сю межу, як вхід у світ живих для Полудниці знову зачиниться. Ні, Полудниця не помре. І Вероніка це знала. Полудницю не можна вбити — тільки ув’язнити. Дія троян-зілля потужна, але воно не вбиває. Воно знесилює ворога, тимчасово відбирає в нього міць, і знадобиться багато часу, поки Полудниця знову почуватиметься на силі. І знову прийматиме на своїй річці покинуті-загублені душі дітей. І знайдеться ще одна така ж бідна і згорьована втратами Вероніка, котра відчинить їй двері в реальний світ. І Полудниця робитиме те, що вміє найліпше: жатиме. Тому що насправді вона чудовий полуденний жнець. Але цього разу їй не буде так легко, як раніше. Тому що в реальному світі на неї чекатиме босорка, котра про Полудниць знає трохи більше, ніж решта світу. Можливо, Вероніка не доживе до того часу, бо час у міжчассі біжить геть по-іншому, а Полудниця дуже-дуже виснажена. Але вона точно передасть свої знання і сутність тій, котра стовідсотково буде готова.

Вероніка поверталася додому, вона йшла не озираючись. І не бачила, як перший сонячний промінь з неба впав на покалічене тіло босорки, як та раптом спинилася у своїй агонії, стихла, як завирувала від доторку сонця річка, як збурилася на ній хвиля, ніжно заковтнула Полудницю, і течія стрімко її кудись понесла.