Троян-зілля

10

Позаяк Володимир і Вероніка вирішили заночувати в горах, то мусили знайти помешкання для ночівлі. Вертати до Івана Гоцула і проситися на ночівлю? Про це не могло бути й мови. Володя запропонував запитати когось із місцевих, першого стрічного. Трапилася їм літня жінка, з поораним зморшками обличчям, зі жвавими очима, усміхнена й доволі приязна. Вона стояла обіч сільської ґрунтівки. Дороги тут усі такі, і це щастя, що у Володимира позашляховик, а в Карпатах нині не дощило. Жінка стояла перед дерев’яною колибою, на якій великими буквами було написано: «Крамниця куми Ганни».

— Слава Йсу, пані, — озвався Володимир. — А чи не підкажете подорожнім, де тут у вас можна зупинитися на ночівлю?

— Слава Йсу, добрі люди, — відповіла жінка. — Чому не підказати? Підкажу. Неподалік є готель «Воля ваша», він хоч і приписаний до нашого села, та добиратися до нього ліпше великою дорогою: треба виїхати на трасу і за селом Стаїще повернути праворуч, там указівник є. У вас файна машина, то доберетеся без проблем. Але може таке бути, що в них не виявиться вільної кімнати. То можете заночувати у нас, у селі. Одна порядна пані здає кімнату ось таким туристам. То і вам здасть. Живе вона осьтамечки.

І жінка показала в бік ледь видимої дороги, котра від головної сільської повертала ліворуч. Вероніка й Володимир подивилася в той бік, куди показувала стара, але там навіть натяку на якусь будівлю не було.

— За пагорбом її хата. Поїдете дорогою, оминете пагорб і побачите. Там тіко одна хата, не заблукаєте. От і заночуєте. Там гарна природа. Ріка поряд. Звати її пані Люба. Скажете, що то я вас до неї направила. Я Віра. У Любиній хатці тепло й затишно, а господиня вміє куховарити, то й голодними не будете.

— Скажіть, пані Віро, а де тут у вас цвинтар? Ми спочатку туди махнемо. Добре, Володю? — раптом обізвалася Вероніка. І хоч вона в селі та на цвинтарі колись уже була з Лесею, та дороги зовсім не пам’ятає.

Володимир з розумінням кивнув. Так, сходити на могилу до Ксені дуже слушно. Тим паче що і свічка в них є, і сірники теж.

— Та він тут, поряд. Ото за крамницею буде ще одна вулиця — нею доїдете просто до цвинтаря. А ви хочете когось близького пом’янути? І ви не тутешні. Бо тутешніх я всіх знаю.

Вероніка з Володею перезирнулися. Сільська цікавість — то закономірність.

— Не тутешні, — погодилася Вероніка. — На цвинтарі поховано мою близьку подругу Ксеню Гоцул. Ми до неї.

Усмішка з уст старшої пані зникла, натомість вихопилося зітхання.

— То вам на цвинтарі нема чого робити. Ані тіла, ані могили Ксені там нема. Ви, мабуть, чули про те, що наші сільські темні люде вважають і досі бідну Ксеню босоркою? Кілька літ тому вони дістали домовину з Ксениної могили й перепоховали під лісом, де колись давно хоронили тіла невпокоєних — самогубців, відьмаків, нечистих покійників, яких зась хоронити поряд із правдивими християнами. Люди переконані, що то таки селу помогло, і якщо привид босорки й з’являвся, то тільки попід лісом, та й то вечірніми годинами, по заході сонця. Але то все забобони, повірте, люди добрі. Хоч я й стара, та не дурна. Люди вміють себе лякати і всі свої біди й негаразди валити на когось, не думаючи, що це відгомін їхніх лихих учинків чи намірів.

— А ви можете нам показати, де саме? — Вероніка благально подивилася на жінку. — Просто показати. Я розумію, що навряд чи ви нас туди відведете, і не хочу навіть про таке просити.

— А чому не хочете? — раптом пожвавилася жінка. — Просіть. Мені заважко йти, з палкою ледве собі раду даю на своїх двох. Але трішки провести вас таки зможу. І все вам покажу. Тим паче я неподалік живу. Машину поки лишіть тут. Бо туди дороги немає, тільки стежка. І нам з вами треба поквапитись, поки сутінки на гори не впали.

Володимир з Веронікою вийшли з машини. Жінка тим часом перейшла дорогу і пошкандибала в бік стежки, яка ледь помітно вилася серед чагарників ожини та шипшини. Спочатку йшли мовчки, оминули якусь стару розвалену хату, закинуту криницю, згорілу грушу, зламану вербу. Стежка повела вгору, тоді різко повернула вбік. Почулося жебоніння води. Неподалік дзюркотів потічок.

— Бачите, що стежка ледве втоптана? — обізвалася жінка. — Тут мало люди ходять: бояться цих місць. Кажуть, що колись тут не потічок був мілкий, а досить велика річка, що звалася Заклятою. І оцей перелісок колись був густим і непролазним лісом, і називали його люди Заклятим. Люди вміють самі на себе страху нагнати. От і нагнали. І місцину цю страхом оповили, бо хоронили тут тих покійників, котрих за життя не розуміли й часом побоювалися.

Жінка нарешті зупинилася й показала їм у бік густого заросляку.

— Ох ноги мої, ноги. Відмовляються далі йти. Я вас тутечки почекаю. Ото на пеньку сяду й зачекаю. Бо ви дорогу назад навряд чи знайдете. Хоча… Якщо тільки стежкою йти і не звертати, то не загубитеся. Отам, бачите, поміж заростів ожини червоніє калина. За нею хрест стоїть на ледве помітному горбочку. То могила вашої Ксені. Точно не пропустите.

Вероніка й Володимир жінці подякували й пішли далі. Кущ калини і справді палав кровавим намистом. І, як на диво, інших кущів калини тут не було. Оминули той кущ і мало не наступили на пагорб, увінчаний невеличким дерев’яним хрестом, грубо збитим з неотесаних гілок осики. На хресті сидів маленький живий балабушок. Різкі рухи людей злякали його, він стрепенувся, наче від сну прокинувся, і замахав крилами. То був лилик, найсправжнісінький. І хоча Вероніка зовсім не здивувалася, від побаченого в неї похололо на серці. До центру хреста звичайною канцелярською кнопкою, поржавілою від дощів, була пришпилена заламінована Ксеніна фотографія. На ній дівчина весело й безтурботно всміхалася. Вероніка згадала, як вони з Лесею приїжджали до Ксені на могилу. Тоді Леся теж лишала фотографію, правда іншу, і теж пришпилила до хреста, тільки булавкою. Володя перехрестився, прошепотів слова молитви й відійшов, дозволяючи Вероніці довше побути наодинці з Ксенею та з собою.

Вероніка палко та щиро молилася. Прочитала всі молитви, які знала. Просила в Господа прощення для Ксениної душі, просила не мучити неупокоєну душу, яка при житті натерпілася і по смерті потребувала спокою, а не розплати. Жаліла і дівчину, і себе.

Листя на калині зашаруділо, і Вероніка почула чиїсь голоси. Володя з кимсь розмовляв. Вона не могла чути всієї розмови, тільки уривки слів, але цього вистачило, щоб повернути її на грішну землю. Роззирнулася. Довкола розлито спокій. Десь високо вгорі крукають ворони, поблизу могили жебонить струмок, а повітря до млості пахне сухим листям і хвоєю. Осінь. Пішла на голоси і здивовано завмерла, бо мало не перечепилася через ще один горбочок. Дивне місце. Горбочків тут аж три. Ліворуч від куща калини, розташовані поряд, один біля одного. Ані хрестів на них, ані свічок чи ще якихось знаків. Один, той що посередині, рясно вкритий звіробоєм, той, що справа, — м’ятою, лівий — барвінком. Хай як дивно, але звіробій досі квітнув жовтими запашними зірочками. Присіла біля горбочків, провела по квітах долонею. А відтак нарвала звіробою, тоді наскубла барвінку, м’яти і поклала то все в сумку.

Раптом за спинною почулося:

— На кого будете чарувати, пані? — Хриплуватий жіночий голос звучав незлостиво. — Ви щойно знайшли троян-зілля. Чи, може, воно само вас знайшло…

Підвелася, озирнулася. Неподалік стояли Володимир і пані Віра. Тільки жінка була вбрана в інший одяг і зав’язана іншою хустиною, квітчастою. «Коли вона встигла перевдягтися?» — подумала Вероніка.

— Вероніко, ти не повіриш, — бачачи її здивування, заговорив Володимир. — Зустрів сестру пані Віри. Я теж спочатку подумав, що то пані Віра така метка: встигла й перевдягнутися, і повернутися. Аж виявилося, що це її сестра-близнючка. Пані — тутешня знахарка, зілля збирає.

— Слава Йсу, — тільки і знайшлася на ті слова Вероніка.

— Слава навіки, — скоромовкою відказала жінка. — А я, так, збираю. Тільки ви сестрі не кажіть, що мене бачили. Лаятиме, що сама-одна так далеко від хати відійшла. Я тут неподалік шипшину рвала, вашого чоловіка побачила, то й розговорилися. Ото він мені і про ваші пошуки Ксеніної могили розповів. Бідна жінка, ой бідна. Таке пережила, а й по смерті спокою від живих не має. А їй тільки й треба, що ревної молитви та доброї пам’яті.

Стара вмовкла. Вероніка застібнула блискавку на сумці й раптом спитала жінку:

— То ви знахарка і лікуєте травами, так?

Стара ствердно кивнула.

— То ви, либонь, багато знаєте не тільки про трави. Я хочу вас дещо запитати. Скажіть, а кістки лилика, які об’їли мурахи в мурашнику, і справді такі помічні в любовній магії, як про них переповідають гуцули?

— Трохи. Тільки вам то нащо, пані? Вас кохають по-справжньому, і без всякої там магії. Старої навіяної закоханості ви майже позбулися. Скриньку відкрито, кістки лилика зламано. І не лайте провидіння за несправедливість, пані. Провидіння не завжди добре, але завжди справедливе. Вам давалося багато підказок для розуміння. Ніхто не винен, що ви така неуважна. Шукати вихід у смерті — то найпростіше, але то найгірша з доріг. Однак інколи тільки ся дорога дозволяє побачити двері для виходу.

— Звідки ви про мене це знаєте? — Вероніка аж стрепенулася від почутого.

Стара сумно скривилася й показала пальцем на шрами на її зап’ястках (Вероніка рукави куртки підкотила аж по лікті).

— Тут не треба бути ворожкою, щоб усе побачити. Як і те, що душа Ксені досі неприкаяна й не відпущена.

— Тому що вона босорка? — перепитала Вероніка.

— Того, що свій босорканський дар нікому не передала. Мабуть, тому ви й тут. Щоб допомогти. І не лише собі. А найперше живим діткам, котрих позбавляє життя та істота, яку саме ви впустили в реальний світ.

Вероніка аж пополотніла.

— Ви знайомі з Полудницею?.. — майже пошепки видушила вона, чи то запитуючи, чи стверджуючи.

— О, авжеж. Її ще й так називають. Цікава істота. Убити її неможливо. Створена на початку всього. У неї багато імен. Як тільки її не називали!

— Ліліт? — несміливо озвався Володимир.

— Перше її ім’я, — погодилася стара.

— Але для чого, — дивувалася Вероніка. — Для чого Творцю було випускати зло?

— Смішна ти дитина. Чому вона зло? З чого ти взяла? Вона має своє призначення і слідує йому, — неквапливо оповідала стара. — Вона доглядає покинуті напризволяще — Богом чи чортом, не розбереш, — неприкаяні душі, котрих не відмолили і не забирає ніхто. Якби не вона, то вони б неприкаяно ниділи нашим світом. А так вона збирає їх в особливому місці між світами і тримає там, допоки не з’явиться той, хто їм допоможе рухатися далі. Душу босорки Ксені вона теж підібрала. Точніше, неприкаяну душу Ксені, тому що ті негаразди, у яких місцеві звинувачують дівчину, не її рук справа. То все сутність босорки, яка лишилася без господаря та змушена тинятися світом. Так, інколи та, яку ти називаєш Полудницею, переступає межу, але… лише з дозволу живих. Вона ж до тебе не приходила, правда? Ти до неї прийшла, і ти її запросила. Полудницю неможливо вбити. Вона вічна. Та й для чого вбивати? Вона буває лихою, але вона не злодійка. До всього, людям цілком до снаги закрити для неї входини в наш світ.

— Як? — запитує Вероніка.

— Чим ми долаємо темряву? Вночі запалюємо свічку, і темрява відступає. Так само і з Полудницею. Її можна здолати світлом.

— Яким?

— А воно зараз у вашій сумці. Оці три горбочки — це три могили. Колись давно лиха мачуха погубила душі трьох невинних дівчат — дітей свого чоловіка від першого шлюбу. Це їхні могили. Гуцули вірять, що добрі світлі душі й по смерті залишаються світлом, яке ладне долати темряву. І зілля, зібране на могилах цих дівчат, гуцули називають троян-зіллям, яке хай і не вбиває зло, але надовго закриває йому вхід до світла. Хіба що знову хтось із живих — знарошна чи незнарошна — ті двері відчинить.

— Троян-зілля? Колись Ксеня казку про нього нам розповідала. Виходить, це не казка? — дивувалася Вероніка.

— Казка, — погодилася стара. — Але кожна казка спочатку була бувальщиною.

Вероніка відкрила сумку, вийняла з неї жменю трави впереміш, витріщилася на неї:

— І що з цим слід зробити?

— Прийти до Полудниці, — здивовано відповідала стара.

— Як? — не вгавала жінка.

— Як завжди.

— Через сон?

— Через сон. Що тебе туди приводило?

— Плач моїх дітей. Але ж тепер вони вільні.

— Діти — вільні, а не вільний хто?

— Ксеня. Але вона не кличе мене.

— Кличе, але дуже тихо. І тому ти тут. Ти маєш при собі, навіть зараз у сумці, те, що належить Ксені. І щойно ти разом із троян-зіллям покладеш це собі на ніч під подушку, як босорка тебе позове. А далі ти знатимеш, як бути. Відчуєш. Тільки запам’ятай: усе має свою ціну. І визволення Ксені, і звільнення дитячих душ. Тому добре подумай, чи варто вертатися.

Вероніка навіть не питала, що мала на увазі жінка, коли сказала: «…належить Ксені». Бо на дні її сумки й справді лежала шкатулка з пасмом волосся. Тепер вона знає, чиє воно.

— Ну, мені пора, голуб’ята, — стрепенулася стара. — Поки є пів години світлого часу, мушу набрати калини. Завтра по обіді гори накриє дощами, тоді не дуже ними походиш. Бувайте здорові!

— Стійте, пані, — стрепенулася Вероніка. — Хто ви така насправді, звідки все це знаєте і навіщо мені розповідаєте?

Постать старої зникла в заростях. Жінка кинулася навздогін, та за бабцею і слід загув. Наче та в повітрі розтанула.

Дорогою до машини Володимир нічого не розпитував, тільки супився й час від часу зітхав. Пані Віри на стежці вони не застали. Мабуть, не дочекалася їх старенька й пошкандибала додому. Вероніка раптом згадала, що сестра пані Віри їм не назвалася. Зрештою, вони й не питали.