Троян-зілля

8

Ця ніч для Вероніки стала одкровенням. Вона через ворота сну наче подивилася на зворотний бік свого існування. Не називала це містикою. Мабуть, її підсвідомість давно вже просилася назовні та не могла інакше достукатися до неї. І те, що вона їй показала, до відчаю налякало жінку. Як вона жила всі ці роки? Для чого вона жила? Господи, вона перетворила останні двадцять літ свого життя на невиправдане чекання милостині Божої. Та сама Леся не раз уже натякала їй на це. Торочила, що не варто зациклюватися тільки на чомусь одному. Чоловік, діти, батьки — це добре і прекрасно. Це тил, це твоя фортеця, до якої ти повертаєшся, щоб набратися сили, відчути свою важливість… Але, але, але… Роззирнися, дівко! Довкола вирує життя, справжнє, реальне, цікаве, неповторне. Висунь нарешті носа зі своєї фортеці. За вікном світ набагато цікавіший. Існує життя без лікарень, нескінченних аналізів, УЗД. Життя, у якому є місце не тільки материнству (всі діти рано чи пізно виростають, створюють власні сім’ї та, зрештою, не завжди батьки їм у їхньому світі аж так потрібні). Так, вона старалася світ наповнювати ще чимсь, крім очікування дитини, але це видавалося штучним і неприродним.

Почувалася нікчемою. Навіть мама Ростика, яка мешкала в маленькому містечку на Київщині, по суті, сама-самісінька, без сина, бо той далеко, без онуків і без найменшого шансу їх мати, була набагато щасливіша від неї. Бо вміла любити й цінувати те найменше, що давалося, і воно наповнювало її життя глибоким сенсом. Вона самотужки створила для себе власний чудовий світ, де знайшлося місце і для сина з невісткою. Однак дев’яносто відсотків того світу становили школа, у якій та пропрацювала все життя, вдячні учні, крихітна грядка під вікном старої квартири, зграйка дворових котів, котрими опікувалася, та подруг з плітками й непростими долями.

А ще у Вероніки був приклад її мами, яка завжди жила тільки сім’єю, тобто чоловіком і донькою, їхніми проблемами, болями, труднощами. Вероніка розуміла, що вона нещасніша за матусю. Ба навіть не так. У мами є чоловік і донька. Їхні проблеми і є сенсом її існування. Плюс менша рідна сестричка Мілена, котра, по суті, сама є ходячою проблемою, і мама Вероніки не просто старша сестра — вона громовідвід, реабілітолог, психолог і «жилетка для поплакати», яку тіточка використовує все своє життя. А кого має Вероніка? Точніше, що такого особливого має вона, Вероніка, що перетворювало б її життя зі стерильної золотої клітки на нормальне, людське — з котиками, грядками, пересічними проблемами? Батьки завжди оберігали свою крихітку від усіх на світі стресів, їй легко давалося все: навчання, хобі. Навіть із друзями їй поталанило. Боженька подарував Вероніці і красу, і розум, лише пожалів мудрості й упертості. Так-так, саме впертості. Бо за неї завжди все хтось вирішував. Тато знав, як краще буде для єдиної донечки, мама знала, як ліпше для милого дитяти, чоловік просто був переконаний, що вона ідеальна як дружина і як коханка. Вона відповідала всім вимогам рідних. Тільки з одним пунктом відмінниця Вероніка не впоралася: стати мамою. І вже понад двадцять років вона тільки те й робить, що старається той пункт подужати, забуваючи про найважливіше — просто жити. Вона так на цьому зациклилася, що раптом упіймала себе на тому, що геть не знає, чим, крім неї, живуть її батьки. Вони ж мусять мати звичайні, буденні проблеми, як у всіх людей. Звісно, проблеми є, але тато з мамою воліють бідненьку донечку ними не навантажувати, бо вона вкотре вагітна чи от-от завагітніє і їй хвилюватися не можна.

Була впевнена, що чоловік теж їй не все розповідає. Але ж і в нього, як у всіх нормальних людей, вистачає проблем і халеп. Але знову ж таки, коханій дружині він про це не розкаже, бо вона ніжна, тендітна квітка, яка від найменшого поруху вітру зламається. Вона тонка китайська порцеляна, якою можна тільки милуватися, щоб не розбити. Дурепа, достоту дурепа. Але ж комусь він про свої проблеми розказує? Друзям? У Ростика друг — її тато. Але ж він тесть, і якщо вони й балакають, то лише про роботу. Рідній мамі? Він рідко буває в мами. Лише двічі на місяць навідується.

Отже, вона, Вероніка, тупа самозакохана корова. У нього є, мабуть, товариші, але вони такі, якими перед Веронікою не похизуєшся. Вони «не статусні». Чим цікавиться Ростик? Зависла. Вистави, виставки, галереї, басейн, теніс, шахи, книги — то все її зацьханки. Швидше навіть не її. То все або мамине, або татове, перебране в спадок. І всі ці модні місцеві художники чи дизайнери — то діти чи внуки татових знайомих чи ділових партнерів, або просто потрібні люди, або мамині далекі родичі. Що любить її чоловік, крім вареників та яблучного штруделя? Чому він з нею такою живе? Як узагалі з такою можна жити? Господи, коли вона такою стала? Після якої вагітності бажання народити перетворилося на одержимість собою. Бог карає за глухість до інших. І її покарав.

Не ховала від неї своїх проблем хіба що Леся. І, мабуть, вона єдина не дозволила Вероніці остаточно звихнутися на собі…

Розплакалася. Тоді враз перестала схлипувати. Розсердилася на себе: чорт, знову за старе. До безглуздя закортіло утнути щось збитошне. Наприклад, знайти роботу, перефарбуватися в рудий, змінити зачіску, стрибнути з парашутом. Підійшла до дзеркала в коридорі — воно тут на всю стіну. Подивилася уважно на себе. Жінка сорока п’яти років уважно, суворо та втомлено дивилася з нього. Це вона? Чи не вперше за двадцять літ побачила себе справжню — вбрану в дороге якісне ганчір’я, яке було і модним, і зручним, але зовсім їй не пасувало. Бліді пастельні кольори, які завжди любила її мамця і які, як їй ще вчора здавалося, любить і вона, тому що заміжня і це пасує її віку та статусу. А насправді? Вероніка любить яскраві кольори. Салатовий, рожевий, жовтогарячий. У студентські роки тільки їх і носила. Роздивилася руки: тонкі пальці, ідеальний манікюр на доглянутих нігтях, покритих прозорим лаком. Чому прозорим? А що пасуватиме до того одягу, який тепер носить? Згадала Оксану зі свого сну. Та мала чорний манікюр, русяве волосся, і зачіска щоразу змінювалася. А вона? Завжди гарно доглянуте довге волосся, котре водоспадом лилося на плечі, з роками перетворилося на кінський хвіст, зібраний або тугою гумкою або якоюсь шпилькою. Колір волосся вона теж давненько не змінювала. Мамця вважала його ідеальним, як і зачіску, і за найменшої нагоди Вероніці торочила, що то «інтелігентна стриманість», і просила підтримки спочатку батька, а потім і зятя. І ті дуетом мамі підспівували. І дурна Вероніка вірила, що дурнуватий хвіст і безлика сірість можуть здаватися красивими. Вірніше, вона цим і не переймалася. Тьху.

Сердита на себе і на весь світ, пішла в душ. Стала під майже крижану воду. Стояла під струменями, поки не замерзла, аж зубами зацокотіла. Холод проймав до ломоти в кістках. Та то було навіть приємно… Бо жива, таки жива і сердита на себе як сто чортів, без крихти жалості до сірої мишки, що заслужила на ту сірість, якою донині жила.

Нашвидкуруч зібралася. Насамперед у перукарню.

З перукарні вийшла красива елегантна жінка. Чорне волосся, зачіска боб — жінка всміхалася сама собі та незнайомці навпроти, у вітрині магазину. Сама себе не впізнавала і тішилася з того, мов мала дитина… Тепер змінити одяг, бо брюнетці аж ніяк не пасує бордове та сіре.

Багряне, червлене, гірчичне… Суконки, мініспіднички, шорти... Штани-кабаре, капрі, штани-блюз і ніяких кльош чи пів кльош…

Задоволена та щаслива, вертала на таксі додому. Мрії, бажання, роздуми — калейдоскоп подій огортав і зваблював. Подумала про те, що завтра накупить собі різнобарвного лаку для нігтів. А ще яскравих шаликів з барвистими метеликами, оранжевий та блакитний капелюшки, босоніжки на шпильці та… блискучу біжутерію… Завтра в Лесі вихідний, тож вони підуть на вернісаж і вона собі навибирає отого, що мама називає несмаком: кольорової дешевої блискучої біжутерії.

Глянула на годинник. За п’ять дванадцята. Багато зробила за ранок, та ще більше має зробити. Бо ще квартира. Її квартира — це жах! Оті сумні класичні гардини, дурнуватих пастельних відтінків штукатурка, усе врівноважене, меланхолійне, наче тут навіки поселилися спокій та нудьга. Вероніка і вдома запланувала деякі зміни. Може, Леся щось порадить. Вероніці подобається жовтогарячий колір. Для спальні? Чому б і ні!

Машина різко загальмувала. Якби не була пристебнута паском безпеки, то стовідсотково поцілувала б лобове скло. Автівка, що їхала поряд, теж зупинилася, як і той водій, що їхав за ними. Та не всім пощастило з доброю реакцією. Майже водночас почувся удар, крик, дзенькіт розбитого скла. І водночас надсадно заголосила жінка, за нею — ще одна.

Вероніка інстинктивно розстебнула пасок, вистрибнула з машини на тротуар і обімліла. Перед її очима постало жахіття. Посеред швидкісної траси лежало два маленьких бездиханних тіла. Рожева сукеночка на одному і червона спідничка на другому говорили, що то дівчатка. Навколішки перед ними в калюжі крові стояли дві жінки, обвиваючи тільця руками. Обезголовлені тільця. Голови лежали збоку, у декількох метрах. Бризки крові малювали стежку, яку вони проклали, поки там опинилися. Вероніка стояла, затиснувши рукою рота й стримуючи крик.

Швидкісна траса, жодного натяку ні на пішохідний перехід, ні на світлофор. Дитячі візочки стоять на тротуарі, відділеному від траси хай і невисокою, але загорожею. Як ті малючки опинилися на дорозі?

Між тими матерями сидить сивочолий чолов’яга, обхопивши голову й згорьовано хитаючись.

— Я бачила, як то сталося, — чує Вероніка схвильований жіночий голос.

Озирається. Літня, років сімдесяти, жіночка, сумна й захекана. З-під білої хустки вибилося пасмо сивого волосся, але жінка на нього не зважає — не до того. Вона тримається за серце й важко дихає. Синя блузка, чорна спідниця, чорні капці, запилюжені ноги…

— Він, водій, не винен. Зовсім не винен… Я була он там, пасла козу. — Жінка показує рукою в протилежний від колясок бік, на невеличку зелену латку метрах у десяти від дороги, під парком, поблизу якого стоять кілька хатин приватного сектора.

— Так от, дивлюся, а на дорозі — малеча, така, що ледве ходить. Обом, може, рочків по два, а може, і нема. Вони уваги не звертали на машини, а весело, тримаючись за ручки, тупцяли на той бік. А тут же поворот, і водій не міг бачити. То на моїх очах. Раз — удар. Вони маленькі, а удар такий сильний, що аж голови повідривало…

Смак чогось металічного заповнив рот, у голові замакітрилося. День, що так яскраво починався, умить зробився таким самим пастельним, як і всі попередні. Голова йшла обертом.

Завила натужно сирена — і Вероніка зомліла.