Троян-зілля

6

— Привітик, Хлопчику Вовчику, знову хворий? — озивається струнка юнка, котра наче нізвідки з’явилася перед його столом.

Вона співчутливо дивиться на малого, закидає за спину товсту русяву косу, яка сягає майже пояса й завжди приємно пахне жасмином. Убрана дівчина в червону спідничку до колін, яка дуже пасує до її блакитної блузки на короткий рукав.

Буяє весна. Теплий травень. На градуснику плюс двадцять два, а Володя знову підхопив якийсь вірус.

— Привіт, — сумно відповідає другокласник. Знову шморгає носом, поправляє окуляри в товстій чорній оправі, рукою пригладжує розкуйовджене неслухняне чорне волосся й додає: — Цього разу ларингіт. Кхе-кхе.

— Ларингіт, кажеш, Хлопчику Вовчику? Знову полоскання горла, інгаляції та пілюлі? А ти не пробував басейн, ранкову пробіжку на свіжому повітрі? Ну, харе, друже, хворіти. Я розумію, що шахам ти і з ларингітом пасуєш, але ж… Червень на носі, літо попереду. Невже ти хочеш ціле літо проходити в шерстяному шарфі та в шерстяних шкарпетках?

Дівчина склала руки на грудях і чекала на відповідь.

А Володя тільки зітхає. Ну чого причепилася? Хоча… Він, по правді, не проти. Бо дівчина йому подобається. Вона така… Така… Наче зіткана зі світла. Звати її Вероніка, та всі кличуть Нікою, хлопці позаочі обзивають Нічкою. Просто так, щоб подражнитися. Але Вероніка на них не ображається. Бо яка ж вона Нічка? Навіть зовні геть не схожа. Русокоса та ясноока. Має карі очі, але не темно-карі, а дуже навіть світло-карі. Володя вкотре зітхає. І чо вона така стара? Йому вісім, їй тринадцять. Була б його одноліткою, він би її на морозиво запросив у «Пінгвіна» — отой кафетерій, що біля оперного. Вуйко йому вчора якраз три рублі дав. Так, щоб мама не бачила. То він би на морозиво і потратив. А так доведеться з хлопцями в тир «на воздушку» йти. Якось спитав двоюрідного брата, чи то нормально, щоб тобі подобалися старші дівчата. Той розреготався, проте відповів серйозно: «Малий, коли тобі буде сімдесят, а їй сімдесят п’ять, то ви рахунки зрівняєте, однозначно. Блін, та яке то має значення, шмаркачу? Вік — штука наживна». Брат у Володі розумний. Йому вже двадцять два, і в нього навіть наречена є. Брат каже, що не стрьомно мати старшу дівчину, стрьомно не мати ніякої. Але Вовчик не погоджувався з братом. Бо тут якраз не про це йдеться. Ніка не його дівчина. Просто вона йому ну дуже-дуже подобається. Брат якось не полінувався і приперся до нього в шаховий клуб, ніби щось там для мами передати. А вдома йому сказав: «Зачотний вибір, чувак! Твоя Ніка — дівка що треба!» А коли здивований Володя перепитав брата, як він угадав, той навіть здивувався. У клубі всього три дівки і поміж ними Ніка найсимпатичніша.

Володя шморгає носом, укотре зітхає та поправляє на шиї мамин шерстяний шарф. І чому вона така красива? І чому він такий малий?

— Що зітхаєш, Хлопчику Вовчику? Ларингіт — то фігня, одужаєш. А щодо плавання я не жартую. Серйозно. Я теж у твому віці хворобливою була. Так мене тато силою на плавання віддав. Мама протестувала — страх. Скандалила навіть. Верещала, що через тата бідне дитятко запалення дістане, воно ж таке слабеньке. Але ж я тепер хіба що застудою раз на рік хворію, і то день-два. Слухай, ти ж недалеко від СКА20 живеш? Там басейн зачотний. Чого б тобі не сходити? А зіграймо з тобою партію. Якщо виграю я, ти підеш і запишешся на плавання.

— А якщо я? — прохрипів Володя.

— Ну, не знаю… Якщо ти, то… Я відмовляюся хворіти на ларингіт. — І Вероніка розсміялася, наче дзвіночки зателенькали.

У кімнаті нікого не було. Старші хлопці кудись вийшли, тренер затримувався, інші спізнювалися.

— Ні, так не чесно, — серйозно відказав Володя.

На мить задумався і враз видав:

— Нумо так: якщо виграю я, то ти вийдеш за мене заміж. Не зараз, звісно, а коли ми виростемо.

Вероніка розсміялася. Але погодилася на такий спір, беззастережно вірячи у свою перемогу, — і вони зіграли ту партію. Однак, напевно, віри у Володі було більше, бо несподівано для себе Вероніка програла. То була дивна і важка гра. Поки вони обдумували ходи й пересували шахівницею фігури, народу набилася повна кімната. І всі пильнували за тим, як Вовка-ботан просто й вишукано виграє партію у відмінниці й улюблениці тренера Нічки.

Їй тоді було тринадцять, йому вісім. І, можливо, він так би й залишився смішним Хлопчиком Вовчиком в окулярах і з шерстяним шарфом на шиї, якби не вона. Після програної партії сердита на себе та затята Вероніка наступні всі повигравала, навіть із тренером зіграла в нічию. А наприкінці тренування підійшла до Володі й серйозно так сказала: «Той, може, на морозиво? Ой, у тебе ж горло, тобі не можна... То, може, сходимо з “воздушки” постріляти. Цур, я плачу. Я ж програла». Вони їли цукрову вату, стріляли в парку по мішенях, вона реготала з його зовсім дитячих анекдотів, а коли вони прощалися, бо вона знову запізнювалася на урок музики, Вероніка сказала: «Ти класний! Малий ще, але класний! Тільки… От скажи, ти собі подобаєшся ось таким, у шерстяному шарфі посеред літа, у товстих окулярах а-ля ботан чи коли на тебе запросто може наїхати кожен бовдур? Ні? Ну то міняйся, Вовчику. Насправді все у твоїх руках, не в маминих! Тому змінюйся, і хто знає, може, колись ми повернемося до того, що я тобі проспорила». І вона його поцілувала. У щічку. А він стояв як баран і просто балдів, як ото можуть балдіти восьмирічки, коли вперше відчули щось таке, від чого щасливе серце ладне вистрибнути з грудей і стати сонцем.

Їй було тоді тринадцять, йому лише вісім. І дороги їхні розбіглися. Тренер перевів її в дорослу групу, навчалися вони в різних школах, а на плаванні, на яке він таки записався, тренувалися в різний час.

Так, він з часом про неї забув. Про її красиву русяву косу, яка пахла жасмином, про ясно-карі очі, які завжди тримали в собі сяйво, про кирпатий носик, якого навесні так смішно цілувало сонце краплинками-веснянками. Але він добре запам’ятав її слова: «От скажи, ти собі подобаєшся ось таким, у шерстяному шарфі посеред літа, у товстих окулярах а-ля ботан чи коли на тебе запросто може наїхати кожен бовдур? Ні? Ну то міняйся, Вовчику. Насправді, все у твоїх руках, не в маминих!» І він мінявся, і змінився так, що сам собі став подобатися. Полюбився й дівчатам. Бо мав чудове почуття гумору, добре виховання, спортивну статуру. Закінчив медичний, як того хотіла мама (отут їхні з мамою вподобання збіглися). Дякував Богу, що має молодшу сестру, бо інакше мама своєю любов’ю замучила б його до смерті. Хоч вона й так майже під мікроскопом розглядала все, що стосувалося його особистого життя. Усі дівчата, яких Володя обирав, на мамину думку, йому не підходили. Напевне, тому він і втік до Києва. Там і зустрів своє велике справжнє кохання. Мама до весілля сина не дожила. Померла вночі тихо та спокійно. Просто зупинилося серце. Може, і добре, що вона не бачила того, як божеволів її бідний син, коли загинула його дружина, як мало не доконав себе, бо не навчив його ніхто переживати такі втрати.

Ніхто не знає, як після роботи він приходив у порожню квартиру, брав до рук фото покійної дружини і вив від розпачу та горя, чекаючи на кінець світу. Вив, бо чоловіки не плачуть, чоловіки запивають горе горілкою і виють. Тоді його, як не дивно, знову врятувала вона — цього разу від безнадії. Журнал «Форбс» у вагоні метро, кимсь випадково забутий глянець, стаття про сильних, багатих і успішних, і на світлині — привіт із минулого. Вероніка Вишневецька, тепер уже Кузьменко. Красива, усміхнена. З незмінним сяйвом, яким променіють її очі. Він навіть запах жасмину відчув. І не відразу звернув увагу на молодика поруч із Веронікою. Батька й маму Вишневецьких він трохи знав. А коли врешті добре роздивився фото, аж отетерів: чоловік Вероніки і чоловік його пацієнтки Галини — одна й та сама людина. Чому він тоді її не знайшов і не розповів правди? Чи мав він право розбивати її життя? Бо хто він для неї? Хлопчик Вовчик із минулого, якого вона, звісно ж, не пам’ятає? Але ця фотографія його таки добряче струсонула, і він укотре згадав слова Вероніки: «От скажи, ти собі подобаєшся?.. Насправді все у твоїх руках, не в маминих!.. Змінюйся…» Він собі не подобався. Кінець світу може і не настати, хоч вічність пролежи на підлозі посеред квартири п’яний і спустошений, обіймаючи фотку покійної дружини. Тож коли йому запропонували навчання й роботу в Польщі, ухопився за цю можливість як за нагоду змінитися.

А потім було тривале повернення додому. І нове знайомство з Веронікою. Коли вчитель вирішив особисто познайомити улюбленого учня, який тепер мав посісти його місце, з улюбленою пацієнткою. Що він відчув, коли її побачив? Він знову був восьмирічним Хлопчиком Вовчиком, правда, убраним у дорогий англійський костюм, у дорогих окулярах у срібній оправі, модно стриженим, із доглянутою чорною бородою, за якою й заховав свою розгубленість. Тоді він просто мочав. Слухав безупинне базікання Альберта Аврамовича й картав себе за слабодухість. Він мав відмовитися від цієї пацієнтки, відмовитися — і квит. Тому що — відчував серцем — насправді той восьмирічний Хлопчик Вовчик нікуди не дівся, він так і не виріс. Він добре пам’ятав той спір, програну Веронікою партію та обіцяний приз. Хлопчик Вовчик вирішив чекати. Він чекав на неї довгих тридцять років і вже точно більше її не покине.

Він не втікав. Старався бути поряд тоді, коли їй було найважче. Викидень — і він майже чергує в лікарні. А вона виглядає-видивляється Ростика. А вона питає про Ростика. Чесно думаючи, що Володимир Олексійович просто дуже хороший і дбайливий лікар, професіонал, якому довіряєш найсокровенніше, і тому він так упадає біля тебе і твого ліжка. Але любить і чекає вона свого Ростика. Нова вагітність — і новий розпач. Він готовий був небо прихилити, тільки щоб те дитя народилося. І ось лікарі сотворили майже неможливе. Ця вагітність була найдовшою. Уже рахували дні до пологів, але… Щось зловісне творилося довкола цієї світлої жінки. Дитина просто померла в материнському лоні, відмовилася народжуватися. Зробили розтин, і патологоанатом розвів руками: усе в маленькому було гаразд, жодної патології не виявлено. І в материнському лоні лікарі не виявили жодної зміни. Якась чортівня ставала на заваді професіоналу Володимиру. Не було тут божого провидіння, а була якась інша сила. Того вечора щось наче тримало його на роботі, не відпускало додому. Пацієнтку перевели з реанімаційного відділення. Вона вже самостійно вставала, ходила палатою. Батько оплатив для доні ВІП-палату з телевізором, крихітною кухнею, власною туалетною кімнатою й розкішною ванною. Володимир Олексійович тільки на мить зазирнув, щоб подивитися, чи все гаразд із його Веронікою? То потім він придумав історію про мобільний телефон, наче забутий у її палаті. Устиг саме вчасно. І йому вдруге стало страшно. Привид мертвої дружини ставав Веронікою… Смерть підійшла як ніколи близько. Коли він витягував її з води та перев’язував зап’ястки, гукаючи на допомогу, Вероніка безупинно просила дозволити їй померти, тому що дитячі голоси в голові зводять її з розуму. Потім вона про це забуде, а він так нікому й не розповість.

Володимиру важко цілком усвідомити, що переживала та переживає Вероніка. Він ще не зустрічав такої одержимості власним чоловіком, яка була в неї. Чоловіком, який на неї не заслуговує, чоловіком-зрадником, котрий позаочі кокетує направо і наліво з медсестрами, навіть дозволяє собі геть непристойні жарти. Так, Володимир «здав» Ростика панові Янушу, щойно його впізнав. Він просто не міг бачити, як цей дволикий блазень людьми маніпулює. Пригадав, коли той приходив з Галиною до нього на прийом. Ще в Києві. Тоді він говорив ті самі солодкі слова юній Галі, зізнавався у вічному кохані, притуляв вухо до жінчиного живота, удавав, що розмовляє з малям. А після того як Галя втратила дитину і її посеред ночі ледве врятували, Ростислав у лікарні з’явився тільки третього дня. Похмурий та насуплений. Звинувачував спочатку жінку в недбалості, бо не виносила дитини, кричав на медсестер, наїхав на Володимира, начебто це його провина, бо мусив урятувати маля. Потім клявся Галі у вічному коханні та обіцяв, що вони офіційно поберуться, щойно вона випишеться з лікарні, і що він ні в які відрядження від неї не поїде. А потім Володимир знайшов у вагоні забутий журнал.

Скільки в Ростика було таких Галь? Мабуть, удосталь. Та вже однієї такої зради забагато, щоб бути прощеним. І коли з’явилася звабниця Лєна, Володимир вирішив, що все розповість Вероніці, бо вона таки мусить знати правду.

І ось тепер вона тут, у його квартирі. Вероніка Вишневецька. Ніка, Нічка. Він може торкнутися її шкіри, вдихнути знайомий запах жасмину, яким навіть зараз так звабливо пахне її волосся. Вона вранці йому зателефонувала щодо Карпат. Сказала, що таки хоче поїхати, що домовленість у силі, якщо тільки він не передумав. І що поки він збиратиметься, вона сама до нього заїде, щоб не гаяти часу. Володимир здогадувався, що поряд з нею стоїть сувора пані Урсула й добиває запитаннями: «Куди? З ким? Навіщо?», тому жінка хоче якнайшвидше забратися з дому. Він скоренько надиктував адресу, сказав, що чекає, і заходився збиратися.

Вероніка з цікавістю обводить поглядом квартиру Володимира.

— У вас гарний смак, пане Володимире! Я теж хочу такий колір стін — лимонний, насичений, наповнений сонцем. І мінімум меблів. Бо скільки одній людині треба? Нехай краще буде багато просто…

Вероніка затинається на слові. Її очі раптом вихоплюють світлини, що висять над письмовим столом. Жінка уважно роздивляється одну з них. На ній — хлопчик з неслухняним чорним волоссям, в окулярах у грубій чорній оправі, з шерстяним шарфом на шиї стоїть біля крісла, на якому сидить поважна пані в капелюшку, строгому темному костюмі, елегантних чорних рукавичках і чорних туфлях. Жінка пригортає маленьку дівчинку: віком мала, певно, ледь понад рік, а на майже лисій голові — величезний бант.

— То я, моя мама й сестра, — випереджаючи запитання, говорить Володимир. — Мами вже давно нема. Сестра заміжня, мешкає з чоловіком і синами у Львові. Я вже про це розповідав. Я готовий, можемо їхати.

Вероніка знову уважно дивиться на фото, тоді обертається до чоловіка і грайливо випалює:

— Хлопчик Вовчик! Як не соромно було так довго мовчати й не зізнаватися? Ти ж Хлопчик Вовчик, якому я програла шахову партію і разом з нею спір. І за якого я так і не вийшла заміж.

— Поки що, — іронічно відповідає Володимир Олексійович.

20 СКА — спортивний клуб армії.