Троян-зілля

9

Жили колись в одному селі чоловік і жінка. Чоловік був тихий, добрий, такий, що й курці «добридень» скаже. А жінка йому дісталася гостра як коса: коли говорила, то наче косила. Чоловік аж підскакував від її дошкулянь.

Одного дня сапали в полі мандибурку53. Скінчили роботу, коли сонце ще було на ціле коромисло від заходу, і рушили додому.

Зайшли в ліс, вийшли на галявину.

— Ади, як тут файно викошено траву, — сказав чоловік.

— Не викошено, а вижато, — заперечила жінка.

— Ні, так рівненько, попри саму землю, можна лише косою.

— Серпом теж, — не вгавала вона.

— Нащо глупство мовиш? Це викошено!

— Ні, вижато, вижато, вижато — і квит! — кричала жінка на весь ліс.

Вона й не побачила, як перетнули галявину й опинилися над проваллям. Ступила ще крок — і полетіла каменем у прірву. Та навіть коли летіла, то все ще кричала: — Вижато, вижато, вижато!

А потім замовкла. Чоловікові жаль її стало: яка вже є, а все-таки жінка. Ліг на краю прірви, дивиться в темряву й кричить: — Жінко-о-о!

Та звідти анічичирк.

Чоловік не пішов додому — тут заночував.

У селі добре знали ту прокляту прірву, казали, що в ній лихі нічниці живуть, а вночі вони з прірви вилізають і йдуть до села, до хат людських, щоб сон у людей красти. Ото вирішив чоловік їх підстерегти та попросити, щоб йому жінку повернули. Чекав-чекав та й заснув.

Прокинувся надвечір від страшного лементу. Дивиться, а з провалля перелякані напівпрозорі істоти, убрані в довгі сорочки, вистрибують та здригаються в корчах, як ошпарені. Чоловік добре до них придивився, аж свічечкою собі присвітив. Ой леле, які потвори! Чоловік побожно перехрестився, бо здогадався, що це нічниці. Але що їх так налякало? Наздогнав одну й питає: — Куди ви так поспішаєте? Хто за вами женеться?

Одна з нічниць тремким голосом відповідає:

— Хтось у нашу домівку скинув пришелепувату бабу, а в неї язик як праник. І нема на неї ради: ми — слово, вона — десять, ми її страхаєм, а вона страхає нас. І так допекла, що ми вирішили: легше самим утекти, аніж її позбутися.

— Та це ж моя жінка! — похвалився чоловік.

— Бідний ти, небораче. Ми її всього кілька годин терпимо, а ти все життя. Тримайся, хлопе. Бог добрий. Кажуть, хто терпен — той спасен. — І нічниця чимдуж побігла від провалля, наздоганяючи подруг.

Чоловік уранці вернувся додому, взяв сокиру і заходився майструвати довжелезну драбину. Коли та була готова, спустив її у прірву. Нахилився й гукнув: — Жінко, я драбину тобі спустив. Ану лізь нагору!

Але ж сварлива баба скоріше вмре, аніж зробить так, як каже чоловік.

Той сидів з пів години й чекав. Нарешті зрозумів, що має зробити, і сердито крикнув у прірву: — Ну то й не вилазь. Сиди там довіку!

Щойно почула жінка ті слова, то за хвильку була на галявині. Накинулася знову на сердешного: — Ти, чоловіче, думав, що я в тій клятій прірві пропаду, що мене ці страшки нічниці до смерті налякають, а ти натомість оженишся з молодою, так? Ніколи цьому не бути! Не позбудешся мене до гробової дошки! Так і знай! На зло тобі! На зло людям житиму.

Чоловік не озивався. Дорогою він щось собі думав. Аж раптом каже: — Я бачу, жінко, що ти в мене моцна і сильна. Навіть нічницям можеш раду дати. Ми могли б цим грошей заробити. Ходім у світ, може, нам якась придибенція трапиться.

Жінка, на диво, не заперечувала:

— Ходім, чоловічку. Я люблю мандрувати.

Пішли селами, містами. Місяць як день минув. Ото вже й до столиці допленталися. А там великий смуток, висять чорні прапори.

— Що сталося? — спитав чоловік.

— Царівна заслабла. Спати не годна. Уже місяць не спить, лише кричить і голосить. Кажуть, що вже нікого не впізнає, така слаба на розум стала. А все через те, що спати не годна. Наче пороблено. Цісар обіцяє дати мішок золота тому, хто допоможе його єдиній дитині.

Здогадався чоловік, що цісарівну нічниці здолали. Тож пішли вони до палацу. Стали перед цісарем, вклонилися, а відтак чоловік і мовить: — Ясновельможний цісарю, моя жінка — найліпший в околиці знахар. Вона миттю доньку вашу оздоровить. Тільки впустіть її у світлицю до хворої.

— Ой, чоловіче добрий, якщо то правда і якщо твоя жінка допоможе, то дам вам за це мішок золота.

Жінку пустили до покоїв.

Царівна сиділа в золотому кріслі ні жива ні мертва. Очі блудні, погляд бездумний. Тільки щось стиха під ніс собі бубоніла. Щойно жінка до цісарівни наближатися стала, як та дрібно затремтіла, очі перелякано забігали, дівчина звелася на ноги, голосно закричала та зомліла.

Що тут почалося! Нічниці впізнали жінку і нумо з дівчини вискакувати. Одна, друга, третя — і наввипередки тікати, горлаючи: — Ратунку, ця паскудна язиката хвеська хоче нашої погибелі. Вона нас переслідує. Втікаймо, бо вона заговорить нас до смерті!

Цісарівна спала аж три дні. А коли прокинулася, то була здорова і про свою хворобу геть не пам’ятала.

Чоловік і жінка отримали від цісаря обіцяний мішок золота і вернулися додому ґаздувати.

***

— От мені цікаво, що ті двоє робитимуть зі своїм мішком золота, як думаєш?

— Проп’ють, Вероніко! Може, чорти і бояться Маріччиного язика, але гроші тих двох точно не тримаються, бо люди забули, що за них совість не купиш.

Володимир врешті натиснув на газ, і вони рушили.

— Отже, я маю дванадцять душ ненароджених дітей. Одинадцять вільних і одну закладену. А ще закладену душу босоркані. Тільки одного разу Полудниця мені показалася в образі Ксені, але й цього було достатньо, щоб я кинулася шукати. І таки знайшла. А ще я дістала підтвердження того, що винуватцем усіх моїх бід є той, кого я справді любила понад власне життя і, як з’ясувалося, понад життя власних дітей. Він проклятий, і від цього нема ліків. Та він заслуговує на це прокляття, хай би як гірко це звучало. Тільки замість Ксені мав його покарати Господь. Ех Ксеню, Ксеню, бідна моя дівчинко, як нам далі бути?

— Шукати босорку, Веронічко. Бо хто ліпше від босорки знає, де вихід з того глухого кута, — відповів Володимир.

— Але ж вона мертва, — розпачливо сплеснула руками Вероніка.

— То Ксеня мертва. Босорка достоту жива. А до всього, жінко, на кожну лиху босорку знайдеться інша лиха босорка.

— То клин клином?

— Так, клин клином.

53 Мандибурка (діал.) — картопля.